"Володимирове срібло", легенда-оповідання зі збірки "Легенди старокиївські" (Наталена Королева)


Наталена Королева

ЛЕГЕНДИ СТАРОКИЇВСЬКІ

ВОЛОДИМИРОВЕ СРІБЛО

 

Наталена Королева, Легенди старокиївські, Володимирове срібло

Завантажити повний текст твору (doc.zip)
 

       Під молочно-білим небом нерухомо стерпло Чорне море. Немов виріклося назви своєї — лежить, мов дошка каламутно-безбарвна. Безсоняшний паркий день випив фарби та сяйво з неба і з моря, а натомість кинув сіру мерлу спеку.
Піт заливає очі гребцям княжих Володимирових кораблів. Втома тяжить оловом на їхні м’язи. Однаково відважна в боях з ворогом чи з розбурханим морем, міцна дружина тривожно вдивляється в обрії: такі умертвлені млавою дні віщують землетрус або злу хуртовину. І не в одній чубатій голові, посивілій в боях, мевою кружляє думка: чи ж гаразд надумав наш князь — хреститись у віру грецьку? Чи не в лиху годину вирікся старих богів, які все водили його до перемог? Що, як помститься за зраду ясний Перун? А пресвітлий Даждьбог не дасть більше ні врожаю, ні перемог, ні погіддя? Та й Велес... як пустить мор на коні та бидло?..
Щоправда, казав княж-вуйко Добриня,— таки ж була охрестилась Ольга — і все минулося добре. Ще навіть не тільки свої, а й чужі називали її —«наймудрішою з жен»!
Так воно так. Тільки ж чи то честь мужеві — хоч би й найдостойнішої жінки чеснота? Не бабку — дідів наслідувать треба! — хитають чубаті голови, і погляди загартованих у боях дружинників княжих схрещуються, мов леза мечів. Все кидають те саме німе питання: «Чи ж гаразд чинить наш князь? Чи ж гаразд?..»
А князь, і сам, немов те ясне, невидне сонце, ніби розгніваний скрився в намет із важких килимів. Мовчаливий, як земля, немівний. Бо терпко Володимирові на серці: чує зневагу в тім, що мусить іти в Царгород не переможцем з мечем, щоб і свій щит на місці Олеговім прибити, а силований плисти з дариною по чужу віру, по нареченну. Немов юн-юнак, що кохання шукає й над всяку честь жадає собі дівки.
Всміхнувся погордливо:
— Кохання!.. Зазнав його досить і з бранками, й не з бранками. Таж на сотки рахує своїх жінок!
І сама рука шукає меча при боці. Голос рветься до розказу:
— До бою! Візьмемо силоміць місто базилевсів і ту князівну, їхню сестру! Первина це, чи що?!
А в уяві блідим місяцем випливає, як місяць холодне, горде обличчя Рогволодової доньки — Рогніди, найнезломнішої з жінок, яку колись бачив Володимир. Ще й досі пекучою образою горять в його серці оті слова Рогволодівни: «Не літь ми роззути рабинича!»
І більше ні усміху, ні слова привітного не злетіло Володимирові з Рогнідиних уст. Дарма що він їй муж, переможець, пан, володар. Покорив непідцайну, таж у мовчазній, вимушеній покорі, все чує погорду князівни до «рабинича», хоча нині й сидів той «рабинич» на столі Київськім, пануючи над всяк нарід.
Чи ж буде такою і ця Анна Царгородська, сестра базилевсів Констянтина з Василієм? А може, ще й гірше зіллячко: може, чекають на Володимира сльози? Ніколи ще вони в нього не викликали співчуття, лише роздратування та досаду.
— На Перуна і Велеса! — здригнувся князь.— Як осіння мжа в поході — жіночі сльози! Холодять серце, нудою просякають думку, роблять життя нестерпним, а світ — огидним!
І кортить Володимира розметати Царгород. Знищити братів базилевсів, що жадають від нього шлюбу з Анною як заруки за певний союз і тривалий мир. Зводиться князь на ноги й нетерпляче відкидає килим, що завішує вхід в його шатро.
З безбарвного берега виростає стрімкий берег. До нього вже пристають кораблі. Тут відновлять запас питної води, бо тут закінчуються землі, що платять Володимирові данину.
Херсонесом зачнеться край, вільний від Володимирової руки.
«Так здобути й Херсонес!» — облегшує своє серце князь.
І його зір догонить скельних орлів, що кружляють над Таврією. Впізнає птахів по широких колах плавного лету.
«Птах Візантії»! — всміхаєтся з-під вуса.
І падає княжий розказ:
— Потішмо серце наше ловитвою таврійських орлів. Най почекає на нареченного князівна Анна!
Нема ж таки ліпшого ліку на журу-докуку, як лови. І з клекотом орлім відлітає терпкість з Володимирового серця.
Смакує князеві вечеря над морем. Добра щойно впіймана риба з синіми, широкими плавниками, як крила метелика.
Смаковиті й товсті, головаті «бички». Доволі й птаства настріляно дружиною. І пастухи таврійські, що пригнали молодих баранців, нанесли й меду, і сиру. Он стоять одцалік в шкурах овечих, перекинених на одно плече, придивляються — добродушні, привітні — до чужинців вояків, що принесло їм море. Серед пастирів, як пень, імшеддю вкритий, з лиця темний, поораний зморшками — їхній старший. Справжній патріарх. Таж очі його молоді й живі, палають синіми вогниками, кидають іскри, як самоцвіти-сапфіри.
Володимир жартує з дружиною. Велить наповнити погари, щоб не стояли порожні:
— Русі ж бо — веселіє пити!
Розказує і пастухам дати бурдюк вина. Та й до пізніх зір триває столування. І за вином князь міняє мету своєї подорожі:
— Заночуємо на твердій землі. Нам не страшні гірські розбишаки, якби на нас відважились. А печер — он скільки!
Тепер — до сну, а перед світом — за мечі! Не Таврію воювати, не пастухів підбивати, а здобути Херсонес!
Луною здригнулись гори від вигуків дружини, завжди охочої до бою та слави. А з-поза скель до молодечих вигуків прислухається срібноголовий пастуший патріарх. Як білою сріблястою хмарою сповито буйним волоссям смугляве обличчя. Не знать: де борода зачинається, де волоссю —  кінець. Все злилось білою кучерявою імлою. Очі ж — сапфіри не відриваються від Володимирового погляду. Аж князь пошанував старого:
— Не бійся, діду! Ні тобі, ні твоїм пастухам від нас лиха не буде.
Всміхається дід:
— А не буде, князю, не буде! Лихо, бач, на того йде, хто його накликає. Ми ж лиха не кличемо, з лихом не знаємось.
Дивні Володимирові дідові слова. Дивно й те, що розморює його втома сном. Несила ані розпитати.
Отроки-слуги вже поставили княжий намет. Не літь-бо київському князеві спочивати, як печеніжин, у «голій»  
печері. Ось ще тільки запевнити мотузи на паколах, щоб килими вітром не звивались — та й піде князь на відпочинок.
— Швидше!..
Але тяжко йдуть до кам’яного ґрунту залізні кілля.  
Дзвінко крешуть іскри в камені гострі мотики, і зненацька озвалася скеля ясним сміхом: лунко задзеленчав, мов дзвоники,  
металевий звук. Меркло блиснуло стемніле від часу срібло: тавлені брили, а на них — купи монет, мов риб’ячої луски.  
Погари з чистого золота, з червленню зсередини, сміються до вільного світа на повне коло, прокидаючись з вікового сну.
Слугам допомагають дружинники: все ширше й ширше роззявляє пащу глибока яма, що поглинула колись велетенські скарби. І волф премудрий підносить Володимирові старовіку цінну зброю, ледве торкнену прозеленню старості:
— Перемогу віщує вона, князю наш!
Дружинники подають на тарчах стародавні монети срібні тетра-драхми. На них — написи: «Перисад» — ще можна розібрати грецькі літери.
Кований щит, як велетенська таріль, зокола прикрашений чудовою горорізьбою з ясного золота. Обличчя красуні, а волосся — жмут сплетених гадюк. А під тарчею, на самім споді скарбової схованки,— срібний тризуб, як зірниця, світлий. Немов учора там його положено: такий ясний!
— То — посвятна річ! — промовляє волф-кудесник.— Не легковаж цього дару богів, князю наш!
Упросився волф з дружиною до Царгорода, хоч нібито й не годилося б князеві його з собою брати, як їхав хреститись. Таж дружина не мусить вкупі з князем грецьку віру приймати? Тож як буде вона без свого жерця?
А сам волф в серці ховає вкриту думку: «Таж, може, не греки дружину княжу, але він греків в правості своєї прастарої віри пересвідчить? Сильні боги старовікі!»
І вже шукає волф зручної хвилі, щоб добру пораду князеві дати, мовляв, той дар посвятний слід принести в офіру Перунові. Аж попереду жерцевого впало слово князеве:
— Доволі буде нових гривен з цього срібла.— Обертає в руці монету з напівстертим написом: «Археонакт, архонт»,— на них звелю свій образ вирити, на знак, що Таврійська земля цим сріблом мені чолом била.
І цей знак «права водного» — тризуб най на гривнах моїх буде. Ще й напис: «Володимир, а се його сребро».
Мовчки вислухала дружина князів наказ. Промовчав і волф. Лише старець пастух, мов рівня, до Володимира озивається:
— Добре, князю, вчиниш. Добре! — притакує,— Твій це скарб, твій! Вже-бо раз було дано таки твоїй землі цього тризуба, й ця тарча золота була вже в твоїм див-городі.
— Що і звідки знаєш??
А старий лише рукою помахає:
— А, я! Все знаю... А звідки? Таж я і тутешній, і давній, а це теж дивина неабияка.
— Так ти знав і про скарб? Чому ж не викопав раніше, як ми його здобули?
Дід покрутив пухнатою головою й знизав широким раменом:
— Ми — не берем. Ми даємо. Цей скарб тобі призначений.
Князь вступив до намету. Слуги підкладають шовкових подушок під голову князеві, під боки. В ногах ложа зложили викопаний скарб. А на ньому вмостився дід-пастух, улаштувався, немов дома. Ні знакам, ні морганням слуг не розуміє.
Аж молодий дужий отрок сіпнув діда за пас. А з-під довгої дідової киреї об’явилась ратиця, мов у цапа.
— Лишіть! — розказав Володимир і махнув рукою слугам: — Ідіть!
Вже виступив з поклоном останній слуга з намету, а князеві все не йде з думки та дідова ратиця.
«Все,— каже,— знаю... І ми,— каже,— даємо лише... Велес? Бог?»
«Таж не інакше,— всміхається на княжу думку дід.—  Невже ж ще й досі ти мене не пізнав? Чи, може, призабув аркадійського Пана? Еге ж, еге! Того самого, що в Акакесіоні свою святиню мав. Пан я... що отари стереже, що про звірову дбає, садів пильнує, бджолу благословляє. Ба і в боях не раз я в пригоді бував. Але сам ніколи зброї не діткнувся...»
Слухає князь у півдремлі. Немов чари на нього впали: не може поворушитись й мову неначе згубив. А Пан сріблом буйних кучерів білих, як руно густих, струснув, аж міцний ріг з них вимотався.
Й відповідає на власні думки:
— Давні, прадавні згадки... Не забудеш! Ось перед очима стоять Гіганти першорожденці Матері Землі. Прийшли на прю з богами. В хаосі зарозумілої темноти своєї собі уроїли, що вони — великани, тож і рівні богам. А може — ще й дужчі! Й почали нагромаджувати гори. Оссу на Пеліон тягли!
Це щоб до високостей небесних досягнути, а звідти богів скинути в безодню.
Отець наш Зевес блискавками велетнів обсипає. Креше небесний вогонь. А я бачу, що — зле! Всі пасовиська мені понищить, всі отари мої обездолить. Тож і вхопив я свою сурму: з мушлі вона, щоб лякати вовків, як занадто наблизяться до отар,— та як засурмлю! Аж гори й упали. І велетні мої, мов метка псів,— урозтіч... Ха-ха-ха! Ну, вже й попосміявся тоді я: не знать, аж де луна мій сміх відбила... й тепер мені весело про це згадати.
А по-друге... було те вже пізніше. Біля Марафона —  знаєш, чей? — спробував я знов заграти, коли елліни з персами бились. От пустив я тоді персам страх! Погнав навперейми, на сурмі своїй приграваючи. Повіриш, князю, аж увесь Олімп здивувався!.. Але що тобі до того? — задививсь у  далечінь своїх споминів могутній Пан.— Олімп... Там ще добре пам’ятали, як татко мій Гермес злякавсь моїх козячих ратиць, от як і ти перед хвилею. Тоді загорнув був мене, новонародженого, у заячу шкуру та й приніс на посвятну гору. А діва Атена не в ратицях, а в тій заячій шкурі лихий знак  догляділа. Каже: це буде страхополох! - І сміх зібрав зашморгом дрібні зморшки коло Панових очей.— За Атеною ж іще й досі люде вважають зайців за моїх вістунів. Ані думки про те, що то лише Панів жарт, щоб з найполохливішим твором на людей жах посилати...
— Ну та вже годі про це. Знаю, що ти, князю, не з полохливих,— відогнав старець тіні спогадів і поклав свою руку на Володимирову.— Тож нині хочу тобі допомогти.  
Прихилю до тебе херсонесців без бою. Не хочу, щоб ти мав на собі кров, йдучи до святого хрещення.
Вельми дивується в духу Володимир. Не так тому, що Велес, сам себе поганським богом звучи, з ним по-товариському розмовляє, як тому, що з такою пошаною про християнське хрещення говорить.
А Пан, мов на вже сказане слово, на князеву думку відповідає:
— Від старця побожного й благочестивого Климента знаю. Від християнського первосвященика. — І вказує очима на понадбережні скелі, що над морем стали темними тінями.— Он, он... З тих скель його лихі люди в море скинули. Від нього знаю про Пастиря Доброго, що сам офірним Агнцем був. Як же було мені, пастирському богові, його не полюбити? І з того часу йому служу, як вмію. От і до тебе заради його прийшов, щоб тебе від вчинку кривавого, від наміру злого відвернути. Не піднось, сину, насильницької руки на Анну, не проливай і крові добрих херсонесців.  
Стільки вже її пролито на твоїй землі! А скільки ще проллється!
Аж доки ви не зрозумієте...
Звів з викопаного скарбу срібний тризуб.
— Аж доки,— кажу,— не збагнете, що, як троє Харит, як троє суддів над тінями в підсвітті, як три Парки, що долею смертельників володіють, як троє сторуких Гакатонхеїренів над землетрусами, морськими хуртовинами та земськими бурями панують...— троє посвятних істот, три вартівниці мусять об’єднано стати на варті краю того — Гармонія, Сила і Любов.
Мов струн, торкнувся пальцями гостряків на тризубі.
Вони ж під Пановим дотиком заграли іскрами-зорями.
— Боги промовляють до людей символами. Колись і я, як мав свого оракула в Акакесіонській святині, також людям на їхні питання таємно відповідав. Бо ж дух людський мусить сам свою стежку знаходити, щоб голос божеський розуміти.
Гладив старечою рукою ясну поверхню тризуба, нахиляв його, любуючись грою відблисків світла від важкої срібної світильні, що біля Володимирового ложа поставили отроки.
— Був тут скитський князенко, Боризес, син Тергастерів та еллінської бранки. Таж чув ти про нього? Він перший панував над землею твоєю. І не зрозумів був він, прийнявши цей знак «водного й пільного права» від Посейдона. Забув про дух Матері Еллади й послухався голосу дикої скитської крові... О красна Талестрис, донько людська! — зітхнув Пан приглушено. Обличчя його потемніло, а вогники-очі пригасли сумом.— Не посланниць неба, але сестер пекельних — Насильство, Жорстокість і Помсту — викликав опоєний духом знищення Боризес з глибин підземних. Мирного тризуба не за берло, ознаку влади, за зброю смертоносну він ужив. О Талестрис! Вихованко моя! Дитино людська, амазонко остання!.. Ним була ти переможена...
Обережно, обома руками, неначе крихкий шкляний лекіф, підніс Пан тарчу з головою Медузи. Витер її краєм плаща, торкаючись ніжно, мов обличчя сонного друга. І підставив Володимирові рухом слуги, що тримає перед володарем люстро.
— Дивись. Там углядиш, що було. Що буває, те минає.
Таж лишається зв’язок минулої події з речами, що бачили її.
Відгуки минувшини — клаптики розірваного ніжного павутиння лишаються на німих своїх свідках.
І бачить князь Володимир дії днедавні. Далеким сном линуть видини. В безмежному, безлюдному полі самітня стоїть Грім-баба кам’яна. А до неї кінь бойовий веде свого втомленого господаря — скита Боризеса. Ось і Таврія, населена дивними істотами. Вони поважали себе за богів тому, шо були всі безжурні й щасливі. Пливе, як дзюрчання лісового потічка, й щасливе дитинство Талестрис, доньки амазонки, що згубила її мати, відступаючи з нерівного бою.
Центавреса і Пан пожаліли людську дитину, виховали її, ще й поставили для неї храм. Ось зустрілась остання амазонка з власною долею: з коханням до скита Боризеса. Кривава рана була заручинами: Ерос-бо ранить завжди. Розквітла та рана-троянда, але коротким щастям. Так швидко, мов з маку, облетіли пелюстки. Чи ж міг звікувати в аркадійськім спокою буйний скит? Чи міг лишитись у Таврії, де не було кого здобувати? Ні спротиву, ні ворога. Була одна людська істота — Талестрис, і він так легко здобув її.
Й помандрував розлогими степами скит Боризес туди, де була здобич принадна, місто, що «прелестю міра сього» його називали...
І бачить князь Володимир у переливчастому срібнім озерці — Пракиїв. Розлогий, широкий розкинувся він вздовж берега. А храмів у ньому, храмів! І з півдня, і з півночі зійшлися тут боги. Та не з сваркою — людським звичаєм, але ж, як личить безсмертним,— осіли в достойному спокою. І дивляться на рід людський, що роєм мошкари метушиться: здолу — догори, згори — додолу. Та й все на тім самім місці свій танок смерті танцюють...
Володимир шукає поглядом скитової дружини, тієї Талестрис, чиє наймення і по дев’яти сотках літ кропить Пан своїми слізьми. Чує князь: не чужа вона йому, ота красуня далека. І радіє, що знайшов.
Ось вона: в світлиці різьбленій, тисовій, прикрашеній взорами вирізуваними, а між ними конячий череп старою слоновиною біліє. Сидить Талестрис, схилившись: на бойову Боризесову кошулю пришиває костяною голкою тонкі листки, нарізані з кінських копитів. Це та сама Талестрис, що колись знала тільки вільну гонитву полями з центавресою! Це та сама Талестрис, що тут, у Таврії, в іграх з понтійськими нереїдами ранок і вечір вітала...
А біля амазонки лежить широкий пас з вичинбареної шкіри буйволової. Це теж рука Талестрис так прикрасила його бляшками срібними, пацьорками скляними. При лівій руці — дитинка в колисці спить. Цвіте немовлятко хороше, що й міри нема його красі. І мати легенько, кінчиком постола колиску на полозках,— як саночки,— гойдає.
Все ясно бачить Володимир, чути ж — нічого не чує. І не знає, що саме співає Талестрис. Чи журлива, чи весела її пісня? Чи рипить розгойдана колиска? Чи за вікном щебечуть пташки? Не чує князь і твердих кроків, і брязкоту, коли входить у світлицю Боризес у зброї блискучій, у шапці-шлику соболиному. В руці у нього — спис, тризубом закінчений, за пасом — ніж, один — короткий, при ньому — другий, широкий та довгий. Смугасті ногавиці аж на котниках зв’язані й у жовті сап’янці заправлені. Кожному відразу видко: вождь, володар. І сам, як тис — міцний, як тур — нестримний, буйний — як весняний потік у горах, що перешкоди не знає.
Поставивсь перед Талестрис, незадоволений. Дорікає скит. А вона голівку спустила, очі в колиску втупила, дивиться — покірлива, тиха. Коли-не-коли лише слово коротке промовить. А скитів гнів морською хуртовиною наростає, чорною хмарою чоло вкриває, каламуттю наповнює очі.
Дитинка прокинулась, плаче й рученятами до матусі тягнеться. Талестрис — до неї: мужа не чує, про власну журу забула. І раптом в покірливій матері прокидається колишня амазонка...

Наталена Королева, Легенди старокиївські, Володимирове сріблоНе чує князь слів. Таж добре він знає цю блідість обличчя, що стає відразу незломно твердим. Знає цей погляд,— як крига — холодний,— дарма що він пече чоловіка вогнем образи. Не чує Володимир слів, та й не мусить їх чути тепер: чув їх від Рогніди!.. Й не дивується князь, що блискавкою прорізав повітря тризуб. І не в білі дніпрові чечуги — у білі груди Талестрис гостряки його сховались, криваві патьоки по собі залишивши...
Тільки раз руками вимахнула і впала на колиску Талестрис. А за нею, мов підстрелений птах, звився вгору і з дубового столу важко впав шкуратяний, цяцькований пас, що вишивала-гаптувала скитові амазонка.
Каламутна терпкість зводиться у Володимировім серці. В пам’яті відживає бліде з обурення Рогнідине обличчя.  
Випростана вся, мов гад, що наготовився скочити на ворога.
І вся пекуча образа, болючіша за дотик меча, на гарт розігрітого, вложена в одно-єдине слово:
— Рабинич!
На щастя — тоді! — не княжий меч метнув іскри. Син Ізяслав, ледь-ледь семиліток, вихопив дитячого мечика, між батьком та матір’ю став, углядівши Володимирів рух: грубо вхопити Рогніду за рам’я...
Не чує князь, що в таємній глибині золотокованого щита промовив скит і яке слово зірвалося з уст амазонки.
Таж в серці Володимировім голосно звучать слова сина Ізяслава:
— Доки живий я, матері ніхто не діткнеться!
І вже не тямить Володимир-князь, де він і чи є десь у світі та Анна-князівна, що по неї він їде. Цілою істотою відчуває одно: не він Рогніду,— вона його уразила, ногами потоптала — ненавистю пекучою душу його по вінця налила.  
Тільки ж — за світ живий! — нікому він її не віддасть. Нікому! І ніколи її від себе не пустить. Потрібна йому ця ненависть, як найпалкіша жага кохання. Без неї й життя не життя...
Аж тяжко зітхає князь:
— Чи ж це було кохання?..
Рукою обтирає чоло. Непритомним зором дивиться на Пана. І не враз доходять до його свідомості слова аркадійського гостя:
— ... і поки зневажатимуть жінку,— все будуть рабами. Як вчинок варварський — зневага старості, так вчинок рабський — зневага жінки... І не стерпів я: забрав у нього тризуб Посейдонів. Сховав його тут, у землю. Саме тут, де смертельному дали його несмертельні. Під скарбом боспорським сховав його я. І тільки тоді ось його даю, в хвилину, коли нове життя...
Не домовив: з кораблів озвалися сурми. Ранок будив княжу дружину. Срібною хмарою піднісся Пан, розвіявся — давній — легесеньким димом, сріблистою кучерявою імлою, полинув над море, у безвість поплив...
Неначе підмінений прибув у Візантію Володимир, русичів князь. З новою пошаною в серці приймав науку візантійських священиків. Нині не дрібницею вигідного для краю договору була для князя віра, яку впізнав за вищу і той, що колись був сам за бога людям.
Анна здалась Володимирові четвертою сестрою тих трьох геніїв — Гармонії, Сили й Любові, що про них говорив йому Пан. Тільки ж ніхто не міг висвітлити знепокоєному князеві, навіть найвченіші візантійці,— як могло статись, щоб еллінський бог увірував у Христа — Пастиря Доброго — і служив йому?
Один лише мовчазний, немовний схимник, що записував аннали і цю подію до них записав,— зненацька до київського князя озвався:
— З рогами, кажеш, був він, князю-господине?
— І з рогами, і з ратицями! А тіло людське від пасу аж по ратиці білою вовною вкрите.
— Так ось на твоє питання відповідь маю,— розгорнув книгу чорноризець. І водить пальцем, підкреслюючи рядки: «...і біси вірують і трепещуть»...
— Що тут написано, те — навіки нерушиме.
— Не трепетав він,— відказує князь, хитаючи головою.— Був радісний і ясний.
— То вже не моєї мудрості річ,— відрізав чернець.
Та князь не шукав нових висвітлень. Але ще там, у Візантії, купуючи рідкі й дорогоцінні річі мистецькі для прикраси своїх палат і столиці своєї Києва, закупив Володимир доволі й зображень мармурових та мідяних. А серед них — справжнє, ще з поганських часів «ідолище» козлоноге, рогате. До уст усміхнених семидільну сиринксу прикладає, оком хитро та весело підморгує. Умовляли князя священики:
— Соблазн це, князю наш! Спокуса для люду! Не годиться новохрещеному купівлею ідолища починати нове життя во Христі.
Але князь лагідно хитав головою. Хто ж зі смертельних міг похвалитись, що вплинув на Володимира, князя русичів?
І неначе не чув домовлянь князь, але в очах Пана виразно читав: «Так, ми розуміємо один одного! Були ми обоє щирі в поганстві, щирі й лишимось і в зміні серця!»
В духу був переконаний князь: не візантійські монахи, а Пан аркадійський навернув його до правої віри Христової.
Коли йому й старовікі боги служать, то князеві сторони Гіперборейської й поготів слід вірно служити. А срібним таврійським тризубом розказав Володимир, на взірець «лабарума» Константинової корогви, прикрасити свій княжий стяг — прапор.


За матеріалами: Наталена Королева. Легенди Старокиївські. Серія "Україна крізь віки". Обкладинка Володимира Грінька. Ілюстрації Миколи Колісниченка. Київ. Видавництво "Школа", 2006, стор. 45 - 58.


Останні коментарі до сторінки
«"Володимирове срібло", легенда-оповідання зі збірки "Легенди старокиївські" (Наталена Королева)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka
Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka
Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka
PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka