На відео: аудіокнига Михайла Стельмаха "Гуси-лебеді летять", розділ 3.
Михайло Стельмах
ГУСИ-ЛЕБЕДI ЛЕТЯТЬ...
Повість
Читайте попередній - другий - розділ повісті Михайла Стельмаха "Гуси-лебеді летять"
РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
На човнику й веслi вiд нас вiд'їхав травень. Вiн прихопив iз собою синi дощi, зелений шум та солов'їний спiв, i в село, через тини, заглянуло лiто.
Так, наче казку, говорить моя мати. Ще вона каже, що найбiльше див у свiтi робиться влiтку на свiтаннi, це саме тодi, коли менi так хочеться спати. От i зараз, насурмонений i заспаний, я стою посеред хати, не знаючи, де й що шукати. А матiр, уже оброшена, прийшла з городчика та й лагiдно-лагiдно кладе менi на плече руку, а очима показує на розчинене вiкно й таємниче питає:
- Михайлику, ти нiчого не чуєш?
Дiд, глянувши на матiр, пускає посмiшку в бороду й мовчить. А я дивлюсь на сизий вiд роси городець, на розпатланi дерева саду, на вiхтi туману, що плутається мiж їхнiми кронами i землею, на ледь-ледь окресленi стрiхи, прислухаюсь до всього, але чую тiльки вранiшню журбу роси.
- Не чуєш, як лiто пiшло нашим городом? - дивується мати.
- Нi, - кажу я з жалем, але враз уявляю собi, як десь неподалiк у квiтчастiй, кинутiй на плечi, хустцi широко бреде туманом лiто, i од мене зразу вiдлiтає сон.
- Ось ходiмо подивимось хоч на його слiди, - так само таємниче говорить мати, i ми виходимо з оселi, мати посмiхаючись, а я позiхаючи. Бiля самого порога з нами вiтається аж задимлена росою вишня. - Ось бачиш, сьогоднi лiтечко торкнулось руками до ягiд, i вони почали паленiти.
Я дивлюсь на вишнi, i в них справдi то тут, то там паленiють розпухлi щiчки. А мати вже показує, що на покручi гороху з'явився ще сонний перший цвiт, а на раннiй грушi шарiють грушки, отi, що вiясто придивляються до землi. I все це диво зробило лiто за одну-однiсiньку нiч та й пiшло собi далi, щоб на свiтаннi, коли я сплю, знову заглянути до нас. Як би менi припильнувати його?
- Добрий ранок, тiтко Ганно! - бiля перелазу з'являється попова наймичка Мар'яна, її високi здивованi брови, i красивi вiнчики вiй, i ранково синi очi, i вогкi, напiврозкритi уста чаять у собi стiльки молодечого завзяття i радостi, що й менi, соньку, стає веселiше.
- Добрий ранок, непосидо, - посмiхається мати. - Куди так зарання чешеш?
- До вас. Можна?
- То чом не можна?
Мар'яна, майнувши важкими косами, по-хлоп'ячи перестрибує перелаз i одразу ж оглядається, чи не зачепилась спiдницею. Нi, все обiйшлося. Вона пiдбiгає до матерi, чоломкається i подає щось загорнуте в пiлочку.
- Це що за напасть з самого ранку на мене? - жартуючи, дивується мати.
- Не напасть, а попiвськi з панського тiста марципани, - смiється Мар'яна, аж висяюючи зубами.
- Ой гляди, дiвчино, перепаде тобi на бублики за цi марципани. Ти ж знаєш вдачу нашої попадi: все шкварчить, наче яєчня на сковородi.
- Не бiйтесь, не зубожiє вона. Правда, Михайлику? - наспiвне говорить дiвчина i змовницьки пiдкидає високi здивованi брови.
- Авжеж, правда, - охоче погоджуюсь, бо Мар'яна дуже подобається менi та й у пiлочцi щось смачно пахне.
- Якi в тебе квiти гарнi, - придивляється мати до рукавiв Мар'яниної сорочки.
Дiвчина зрадiла вiд похвали i довiрливо сказала:
- Бо так чогось хочеться гарного в свiтi i для себе, i для людей, - та вiдразу ж спохватилась, чогось засоромилась i з жалем кивнула на мене: - Раненько ви його, малого, будите.
- Раненько, - якось змовницьки подивилась мати на дiвчину, - бо все хочеться показати йому, як удосвiта по селу ходить лiто.
- Хiба що так, - похитала головою Мар'яна i чогось зiтхнула. - Ти, Михайлику, й досi не бачив лiта?
- Не бачив, Мар'яно.
- То ще побачиш: твоє все попереду. Ти сьогоднi пасти в лiси чи на перелоги збираєшся?
- Куди дiдусь скаже.
- Катай у лiси. Знаєш, де Якимiвська загорода?
- Чом не знаю.
- Там бiля загороди попасеш конягу, а в загородi нарвеш собi черешень.
- Еге, нарвеш, коли вони ще не достигли.
- Достигли.
- Та не може бути: учора скiльки лiсу збродив - i скрiзь однi зеленухи.
- То були, Михайлику, видать, чорнi черешнi, а до бiлих, раннiх, уже торкнулося лiто. Ти не бачив, якi вони в Якимiвськiй загородi? Великi-великi, а щiчки з одного боку пiдрожевленi. Поїдеш?
- Поїхати - не штука, - засумнiвався я. - Та чи не перепаде менi за тi черешнi?
- Не бiйся: я вчора сказала дядьковi Якиму, щоб вiн тобi дозволив нарвати черешень, бо подумала, що ти не вiдмовишся од такого дiла.
- От спасибi, Мар'яно!
- Спасибi не вiдбудеш: принесеш менi кiлька найкращих ягiдок на сережки, - показала на вухо, засмiялася i тихiше заговорила до матерi: - Аби ви знали, тiточко, який менi сьогоднi сон приснився!
- Розкажи - знатиму.
Над синiми дiвочими очима зворушливо затрiпотiли вiї:
- Сниться менi, наче я в своєму селi i в своїй хатi вимiшую вдосвiта дiжу, а до мого вiкна пiдiйшов мiсяць вповнi й придивляється, що я роблю. В цю часинку до хати заходить моя тiтка i питається :
- Кому ти, Мар'яно, мiсиш дiжу?
- А я тихенько їй: "Оцьому мiсяцю ясному..." Що ви скажете на таке диво?
Мати посмiхнулась так, що радiсть i смуток затрiпотiли на її устах i зморшках, що йшли вiд них:
- Скажу тобi, Мар'яно, що скоро ти мiситимеш дiжу не попадi, а своєму мiсяцю.
- О, таке й придумаєте, - засоромилась, спаленiла дiвчина, а в ямках її заграла радiсть.
- Хай тiльки ясно свiтить тобi твiй мiсяць, - зiтхнула мати. Дiвчина припала до неї, щось зашепотiла на вухо, а потiм похопилась:
- Побiжу, бо, може, прокинулася моя попадя i вже кричить iз постелi: "Кохвiю!"
- I де вона його тепер дiстає?
- Зрiдка в перекупщикiв, а то з сушених жолудiв мелемо. Пани i свинi полюбляють їх, - засмiялась i, наче вiтер, вихопилась iз двору.
- Вiхола, та й годi. I де вона в бога зростає ця краса, i кого вона виворожить собi? - посмiхнулась їй услiд мати, а далi зажурилась : - Коли б їй трапилась хороша пара. А то, не дай бог, попадеться казна-що й розтопче молодий вiк, наче квiтку на дорозi.
Не знаю чому, але мати моя завжди вболiвала над долею наймичок, убогих дiвчат, особливо тих, що виходять замiж у чужу сторону. Тому й молодiсть майже щодня маяла косами в нашiй хата. Яких тiльки пiсень не переспiвала вона з моєю матiр'ю, яких тiльки таємниць не розказала їй. Навiть у недоброї пам'ятi тисяча дев'ятсот тридцять сьомий рiк, коли над моєю, тодi кучерявою, головою нависло нещастя, мати, як могла, удень втiшала мене своєю i дiвочою пiснею, а вночi при зорях плачем молила долю, щоб вона була справедливою до її дитини...
- Мамо, то я поїду сьогоднi в Якимiвську загороду.
- А не заблудиш, сину?
- Я ж казав, що дорогу знаю.
- I звiдки це знаття? - дивується мати. - Я сама, надiйсь, не трапила б туди.
- Жiнки чогось погано запам'ятовують лiсовi урочища, - кажу трохи спогорда, а сам i не признаюся, що не раз губив дорогу в лiсах. Та я їх так люблю, так зрiднився з ними, що навiть колишнi прикрощi тепер згадуються з усмiхом.
А була ж у мене одна пригода, про яку й досi нiкому не казав. Перед зеленими святами довелося менi повести Обмiнну на нiч у лiси. Знаючи норов нашої шкапи, я дуже спасався, щоб вона кудись не забрела в спаш або не прибилась у чиюсь загороду. Тодi хтось займе її - i шукай вiтра в полi. Тому я домудрувався зробити ось так: довгий вуздечковий повiд прив'язав собi до ноги, насунув картуза на вуха й лiг спати. Обмiнна попасається, потроху тягне мене за собою, а я то прокидаюсь, то знов засинаю. I треба ж було, щоб вона свiтанням чогось схарапудилась i гайнула в туман, волочучи мене по землi. Поки я, вдарившись об кiлька пенькiв, скочив на ноги, з моїх очей, як з коминiв, розлiталися iскри й пiдпалювали дерева. Напевне, тiльки туман i роса врятували їх вiд пожежi. Днiв зо два тодi гудiли жорна в моїй головi, але я тримався, як i належало хлопцевi...
Пiсля снiданку я перекинув торбу через плече i вивiв iз стаєнки нашу вреднючу-превреднючу сиву кобилу, яка тримає в синiх очах настороженiсть, потаємнiсть i той пiдступний вогник, що умiє одразу спалахнути злобою. Це ж треба домудритися щоб за свої грошi доп'ясти ось таку напасть!
Ми довго-довго збиралися на бiдняцького коня, а купили казна-що. Вийшло воно дивно й смiшно. Коли в дiдовiй калитцi трохи забряжчало грошенят, вiн, прихопивши й мене, поїхав з Трохимом Тимченком на ярмарок у тi Багринiвцi, де люди чомусь не полюбляли лiтеру "г". Замiсть Грицько, груша, граблi, грiм вони казали Рицько, ру-ша, раблi, рiм.
Ярмаркування почалося iз зустрiчей i чоломкання з рiднею, свояцтвом та знайомими. А через те, що мого дiда знали по всiх довколишнiх селах, йому не так просто було дiйти до кiнської торговицi - його одразу потягли в тi незаконнi "дiмки", де люди по-рiзному залишали свої грошi: однi набиралися за них веселощiв, а iншi - смутку. Дiд саме був iз тих, що купляють веселощi на душу, а рум'янцi на вид. Незабаром вiн сидiв у теплiй кумпанiї за столом i прямо на заiржавленi оселедцi вибивав iз кременю iскри ще й виводив свою улюблену:
Як продала дiвчина курку,
То купила козаковi люльку,
Люльку за курку купила,
Бо козака вiрно любила...
А далi вже вся кумпанiя, забувши за торг i незважаючи на переляканого корчмаря, спiвала про ту закохану дiвчину, що придбала козаковi за юбку - губку, за гребiнь - кремiнь, за сало - кресало, а за душу - тютюну папушу.
- Людоньки добрi та краснi, дай боже всiм довгого вiку та доброго здоров'я, i нащо вам ото спiвати? - бiдкався i хапався за перестиглi кучерi зашкурний корчмар, спасаючись гостей iз сiльради чи комбiду. . ..
- Я i в рай не захочу, коли там не буде пiсень. Бо що для бiдного чоловiка найдорожче? - похитуючись, запитав корчмаря розчервонiлий дiд.
Той хоча й тремтiв, але шельмувато посмiхнувся:
- Що найдорожче, питаєте? Грошi i чарка отiєї, що нежурницею називається.
- I що ти мелеш, нещасний грошолюб! - розгнiвався дiдусь. - Найдорожчим для бiдного чоловiка є земля, вiрна жiнка i пiсня. От чув пiсню про цю дiвчину? Але що ти знаєш? Налити й продати! - i дiд звертався до земляцтва: -Чи тямите, якою ця дiвчина була? Та в усьому свiтi шукайте, не знайдете такої, щоб так любила курця! Курцi, курцi, маєте довiчний пам'ятник собi!
Всi з цим погоджувались i починали, нову пiсню. А тут iще й ще надходили люди, яким дiд робив то воза, то сани, то колеса, то сiчкарню. Вiд сивого, як смуток, самогону в одних з'являвся на лицях пiт, а в других - сльози. I те, i друге витиралось рукавами, а руки знову тягнулись до щербатих глиняних чарок i сушених в'юнiв, якi тепер замiняли тараню.
Коли, нарештi, дiдусь i дядько Трохим спохватились, що їм треба купувати коня, ярмарок почав потроху роз'їжджатися.
- Та коли ж той день промайнув? - здивувався дiд.
- Не iнакше, як хтось узяв i вкоротив його ниньки, - переконано сказав дядько Трохим. - Є ж такi субчики, яким не тiльки люди, а навiть день заважає.
- Що є, то є, нiкуди їх не подiнеш.
Дiйшовши до такої iстини, дядько Трохим i дiдусь, заточуючись, вийшли з дiмка i на неслухняних ногах подалися до кiнської торговицi. Першим зустрiвся їм гостроокий, чорний, мов дьогтянка, циган. Вiн попустивши повода, провiв бiля нас такого коня-лискунця, що все аж сяяло i грало на ньому. В дiда спочатку спалахнули, а потiм посмутнiли очi: кiнь був не по його грошах. Але дядьковi Трохиму тепер уже все здавалось можливим.
- Гей, чорнобривий та чорноокий, скiльки правиш за свого харциза? - похитуючись, гукнув цигану.
Той обернувся, пiдвiв до нас коня, що перебирав копитами землю.
- Скiльки правлю, хазяїне? - пожалiснiли очi в цигана. - Ой, краще не кажiть, i не питайте, i не ятрiть душу, бо це не кiнь, а моє серце. Не стане коня - не стане мого серця.
- То нащо ж ти його на ярмарок вивiв? - взялось спiвчуттям дiдове обличчя.
- Не я його вивiв - само горе вивело. Впирався бiдний циган руками й ногами, а лихо здолало й повело його в своїх поводах...
- Послухайте цього окривдженого брехунця, вiн ще й не таке нахурчить, - п'яненько засмiявся дядько Трохим. - Скiльки ж ти, гармидерний, ломиш за своє серце?
- Нащо кому здалося обкрадене циганське серце, - зажурився продавець i вiями, як млинками, погасив хитринки в очах. - А за коня правлю п'ятдесят золотом чи срiблом.
- Ого! - тiльки й змiг сказати дiд, бо в його калитцi лежали одна золота п'ятiрка i шiсть карбованцiв срiблом.
- А яку ви, господарю найдобрiший, покладете цiну за цього красюка? - Циган картинно напiвобернув коня, щоб ми всi побачили його лебедину шию, офiцерську кокарду на лобi i тi очi, що оксамитились синiм сполоханим надвечiр'ям.
- Не будемо класти ми цiни, шукай, чоловiче, маєтнiших купцiв, - з сумом сказав дiдусь.
Але цигану, видно, хотiлося поторгуватись. Вiн жевжикувате повiв очима й плечем:
- А все-таки: скiльки б ви дали?
- Скiльки? Десять карбованцiв! - одчайдушне рубонув дядько Трохим, рука в нього зараз була така важка, що повела його всього набiк. Це здивувало чоловiка, вiн пiдозрiло поглянув на кулак i тiльки сказав: "Ти диви".
А циган, одразу позлiшав, крутнувся i вже через плече кинув необачному покупцевi:
- Завжди на ярмарку знайдеш двох дурнiв: один дорого просить, другий дешево дає.
- От злоязичне сiм'я, ще патякає! - дядько Трохим посварився кулаком цигановi в спину i вже обережно опустив його донизу.
Ми довго товклися помiж кiньми, але чогось путящого за нащi грошi не можна було купити. Нарештi, коли вечiр почав падати на село, а хмiль зовсiм розiбрав дiда й дядька Трохима, вони зупинились перед сивою з прогнутим хребтом шкапою, її тримав за уривок цибатий i теж п'яненький, у вилисiлiй шапцi селянин. На його довгi вуса напирав червоний, як перчина, нiс, а з щiк вибивався жовтавий намережаний прожилками рум'янець.
- Скiльки цей рисак править? - запитав дядько Трохим, заглядаючи шкапi в зуби. Та люто вищирилась i ледве не вiдхопила дядьковi пальця.
- Бачите, який це рисак!? Огонь, а не кiнь! - повеселiшав довговусий, ховаючи вiд покупцiв здрiбненi i налукавленi хмелем очі.
- Тiльки тельбатий цей огонь, наче гiтара. То яку йому цiну поклали? - вже обережнiше пiдiйшов до шкапи дядько Трохим.
- Усi вашi грошi! - не думаючи, випалив цибань.
- Як це всi? - здивувався дiдусь. - Ще нiколи не чув такої дивовижної цiни.
- То чуйте!
- Та вiн п'яний, i цiна його п'яна, - ледве повернув язика дядько Трохим.
- Я п'яний?! - обурився чоловiк. - То ви п'янi, як чопи в сивушних барилах.
- Нiкого тут, чоловiче добрий, нема п'яного, - примирливо сказав дiдусь. - Ми всi тверезi, й ноги нашi, хвалити бога, тримаються землi.
- Авжеж, землi, - погодився цибань i хмiльно поторгав землю ногою.
- То скiльки ж за вашого коня?
- Усi вашi грошi, усi до копiєчки.
- Може, в нас тiльки й є, що самi копiйки, - засмiявся дiдусь.
- Не дурiть голови. Я бачу, з ким маю дiло, i калитку у вашiй кишенi теж виджу. - Вiн навiть тихенько мугикнув: - Ой, видить бог, ой, видить творець, що вкрав мужик жита корець.
Дiд хотiв було пiдтягнути колядку, але згадав, що таки треба вести торг, i сказав:
- Коли так, а не iнакше, то залиши, чоловiче добрий, один карбованець на розвод i могорич.
- На розвод? - задумався селянин i полiз рукою до облисiлої шапки. - Це можна, бо кожний чоловiк повинен мати щось на розвод. Давайте руку й калитку.
Дiд, дивуючись з такого незвичного торгу, вийняв калитку, розшморгнув її, але чогось на хвильку засумнiвався i тихцем пробурмотiв до дядька Трохима:
- Щось воно, чуєш, дуже химерно виходить. Може, це не кiнь, а кобила?
- Та що ви! Отак перебрати? - щиросерде обурився дядько Трохим. - За кого ж ви тодi мене маєтеї Я коня за версту по духу чую. Я на конях усi зуби з'їв! Ви хвалiть бога i всiх апостолiв, що така дурничка трапилась.
Отак за десять карбованцiв ми розжилися на коня i поїхали додому. А вранцi бабуся, яка першою навiдалась до стаєнки, прийшла у хату, трясучись од смiху:
- Дем'яне, ти вже пiсля вчорашнього хоч трохи проспався?
- Та наче проспався, i в головi не джмелить, - бадьоро вiдповiв дід.
- Справдi не джмелить? - ще бiльше розвеселилась бабуся. - То скажи, що ти вчора купив на ярмарку?
- Ще й питаєш? Коня! - гордовито вiдповiв дiдусь.
- Коня? - припавши до одвiрка, щоб не звалитись од смiху, перепитала бабуся. - А чого ж вiн, твiй кiнь, за одну-однiсiньку нiч кобилою став?
- Ти що мелеш, стара!? - ошелешено запитав дiд. - Як же кiнь може стати кобилою?
- Пiди подивись!
Ми всi четверо чимдуж подалися до стаєнки. Дiдусь вивiв звiдти вчорашнього коня, який сьогоднi, на тверезi очi, чогось став кобилою.
- То що ти, Дем'яне, скажеш на це? - бабуся почала рукою витирати сльози смiху.
- Обмiнна! - тiльки й вимовив дiдусь, i тут уже почали реготати ми втрьох: бабуся, мама i я.
- А вiн же казав, що всi зуби з'їв на конях! Прийде - утоплю! - грiзно поглянув дiдусь у той бiк, де жив дядько Трохим, i присоромлено пiшов майструвати в катрагу.
Дядько Трохим пiсля цього довго обминав наше подвiр'я. А потiм, якось врозтiч поставивши очi, прийшов до хати з хлiбом пiд рукою i пляшкою в кишенi.
- Ану, покажи свої зуби, як ти їх з'їв на конях! - одразу пiдсiк його дiдусь.
- Тут дiло, казав же ж той, не в зубах. Добрий день вам... Тут, бачите, дiло... - В дядька Трохима язик тепер так чiплявся за зуби, а слова так поводились, що годi було щось толком зрозумiти. Вiн довго, невиразно i хитромудре звалював усю провину на бiдолашну голотину долю, якiй чорт не вигрiбає червiнцiв, а лише капостить.
- Та помовч уже, Трохиме, - не втерпiла бабуся. - Таких мимрачiв гидко й слухати: не говорить, а жуйку жує. Не долю й нечистого, а зайву чарку винувать. Через неї обезглуздiли обоє.
- I вона трохи винна, хiба ж я що? Я нiчого такого й не кажу, але доля теж свої колiнця викидає. Чого б їй було не пiдiйти до нас?
- Тодi не те що долi, а й тверезiй людинi не можна було пiдiйти до таких чопiв! - засмiялась бабуня.
Посмiхнувся i дядько Трохим, що до цього сидiв наче в розсолi.
Утеплення ж невдахи-покупця почалось iз того, що мати кинулась до печi, а дiд у глинянi з квiтами чарки розлив нежурницю. I вже незабаром вiн почав наспiвувати про дiвчину, яка продала курку, щоб купити козаковi люльку. А дядько Трохим ще довго виправдувався перед жiноцтвом i все нападав на фортуну. Слова в нього й тепер теж вибивались поволi, але веселiше. Дядько Трохим не любив швидко нi говорити, нi працювати. Навiть коли в ставку якось топився наш титар, дядько Трохим не одразу взявся його рятувати. Стоячи на березi, вiн, роздумуючи, незрушно дивився на потопаючого. Скупий титар, бачачи, що смерть заглянула йому в очi, благальне протягнув:
- Рятуй мою душу, Трохиме... Сто карбованцiв дам.
- А якими грiшми: срiблом-золотом чи папiр'ям? - запитав дядько, знаючи титареву вдачу.
- Рiзними, Трохиме, - вичавив скупiй.
Дядько Трохим врятував нашого свiчкогаса, але нi срiбла-золота, нi паперових грошей вiд нього не дочекався, бо тодi титаря й так було уведено в розор: дядько витягнув його на берег без чобiт. От аби вiн ще й чоботи вихопив, то, може, й мав би заплату од скупиндряги. На це дядько Трохим зауважив:
- То коли вам вдруге доведеться тонути, не взувайте чобiт... До нашої кобили одразу ж влипло прiзвисько Обмiнна, а менi довелося пасти її i приноровлюватись до неї.
Уже сонце потроху почало визбирувати росу, коли я доїхав до Якимiвської загорожi. Вона була обнесена веселим свiжообструганим воринням, за ним спадисто iшла пiд сонце висока трава. Тут червонiли хрещики дикої гвоздики, красувався перестрiч гайовий, хвалилася бiлими вiночками ромашка i все з кимсь переморгувалась тендiтна вiяста метлиця. А над травою височiли безладно розкиданi черешнi, яблунi, грушi й напатланi кислицi.
На другiй половинi огорожi стояли у вбогих дiдiвських шапках старi дуплянки й з десяток вуликiв, а до них тулився свiженький курiнь. Я зiскакую з коняки й раптом завмираю на зазiленiй дорозi: попiд тим краєм вориння, на яке густолiсся кинуло тiнi, спiваючи, майнула жiноча постать. Накинута на її плечi квiтчаста хустина, пiднесенi вгору руки й некваплива хода нагадали менi ранковi слова матерi. Може, це й справдi не жiнка, а саме лiто йде собi загородами, лiсами i, спiваючи, нахиляється до суничникiв i грибовищ, пiдiймає руки до плодючого дерева?
Жiноча постать зникає у лiсi, а я починаю придивлятися, чи не лишила вона за собою якогось слiду. Бiля самої дороги проглянула розкидана купка молоденьких печериць, далi хтось розбризкав по травi суницi, а за воринням на бiлiй черешнi соковите рожевiють ягоди. Менi, може, ще довго довелося б розмiрковувати про те, хто пройшов попiд лiсом, але збоку забринiв легенький смiх.
Я обернувся. Бiля самого вориння з козубом у руцi стояла чорнява худенька дiвчинка рокiв восьми, очi в неї карi, з краплинами роси, рум'янцi темнi, а губи вiдстовбурчились рожевим потрiсканим вузликом i чогось радiють собi. То чому й менi не посмiхнутись дiвчинi? Я це залюбки й роблю, примруживши очi, в якi натрусилося сонця.
- А я знаю, як тебе звати, - довiрливо каже дiвчина i двома пальцями перебирає скляне з краплинами сонця намистечко.
- Не може такого бути.
- От i може таке бути, - показує чорнява свої рiдкуватi зуби.
- Звiдки ж ти дiзналась?
- А зимою, пам'ятаєш?.. - пирснула вона.
- Що зимою?
- Пам'ятаєш, як спускався на ночовках з горба?.. Тепер ми починаємо смiятися обоє, хоча менi не дуже приємно згадувати, чим закiнчилося те спускання. Але цього вже дiвчина не знає.
- Я тодi й подумала: смiливий ти!
- А чого ж, - не знаю, що сказати, хоча й приємно стає вiд похвали: знайшлася таки хоч одна людина, яка не огудила мене за те спускання.
- Хочеш суниць? - простягає до мене повну козубеньку, посерединi скрiплену прутиком.
Хто б не хотiв поласувати ягодами, але ж не личить хлопцевi брати їх у дiвчинки, i я байдуже кажу:
- Нi, не хочу.
- Бери, я ще назбираю. Тут їх багато.
Тодi я збиваю в козуба вершечок i висипаю ягоди в рот.
- Правда, смачнi?
- Смачнi. - Нарештi пускаю самопасом у лiс коняку. - А як тебе звати?
- Любою.
- I що ти робиш тут?
- Пасiку доглядаю.
- Сама?
- Сама-самiсiнька, - посмутнiли посiверiлi уста дiвчини, а бровенятка стали такими, наче хтось їх почав нанизувати зсередини.
- А де ж твої батьки?
- Мати дома пораються, а тато пiшли на закладини хати. Напевне, пiзно прийдуть за мною.
- А ти часом не бачила, що то за жiнка нещодавно у лiс пiшла? - махаю рукою на той край загороди.
- В терновiй хустцi?
- В терновiй.
- То моя тiтка Василина, - одразу прояснилось обличчя Люби. - Вона так гарно вмiє спiвати й виводити. А дядько поїдом їсть її за пiснi, щоб не принаджувала людей на голос.
- Он як! - Знову вiдпливла од мене казка, i жаль стало тiтки Василини, яку неволить вреднючий дядько. Краще б вона була отим справжнiм лiтом, що йде по землi й творить свої дива.
- Ти не хочеш подивитися на наш курiнь? - торкає мене за рукав Люба.
- А що там є?
- Нiчого такого, та менi славно, а ввечерi затишно. Ти ягоди приїхав рвати?
- Звiдки ти знаєш? - дивуюсь я.
- Знаю, - таємниче каже дiвчина. - Хтось менi в лiсi шепнув на оце вухо.
- Хто ж тобi шепнув на оце вухо?
Мої слова змили таємничiсть iз обличчя Люби, й вона, не витримавши гри, весело пирхнула:
- Мар'яна сказала. Вона вчора у нас рвала поповi черешнi й замовила перед татом словечко за тебе. Правда, вона славна?
- Дуже славна, - погоджуюсь я.
- А бачив, як вона вишиває гарно?
- Бачив.
- Вона якось у нас трохи вишивала, i не дiвочу, а парубочу сорочку. Мабуть, у неї вже є молодий.
- I це може бути, - кажу я трохи з жалем, бо шкода буде, як хтось забере Мар'яну i я бiльше не побачу її.
- А в нас дома козеня є, - дiвчинi все хочеться розказати менi. - Тато взимку знайшов його з перебитою нiжкою.
- А в нас автомобiль був.
- Автомобiль? - не йме вiри дiвчина i широко дивиться на мене. - Може, не автомобiль, а чортопхайка?
- Нi, справжнiсiнький, на чотирьох колесах, автомобiль, - радiю, що маю чим здивувати дiвчину. Та й не тiльки її! Коли треба збити пиху комусь iз хвалькiв, я завжди перемагаю їх колишнiм автомобiлем, що був у нас аж два днi.
- Де ж ви взяли справжнiсiнького автомобiля? - вiрить i не вiрить Люба моїм словам.
- Хай тобi тато про це розповiсть - вiн повинен знати. - Кажу так, нiби й не хочеться розповiдати про торiшню iсторiю.
- Нi, нi, я хочу вiд тебе почути, - заiскрились оченята. - Це так цiкаво.
- Тодi слухай. Торiк, може, знаєш, нашим шляхом на Польщу вiдступало вiйсько Пiлсудського. От воно, утiкаючи, й покинуло пiдбитий автомобiль. Коли люди сказали про це дiдусевi, то вiн побiг до нього, наче молодий, а потiм на волах привiз до себе цю машину. Тодi було нам усiм роботи. Дiдусь i їсти не вiдходив вiд автомобiля, бо нiколи не мав дiла з такою машинерiєю, а розiбратися хотiлося до кiнця.
- I не побоявся? - аж зойкнула дiвчина.
- Чого ж боятись?
- А може, там чорт сидiв, що тягне машину?
- Машину тягне не чорт, а мотор.
- Хто його знає, - засумнiвалась Люба. - У нас люди по-рiзному кажуть. Ну, а далi що?
- Помордувався, помарудився дiдусь бiля машини, i вона ожила : запчихала, загула, затремтiла й поїхала. Вона може їхати вперед i назад. Тодi посадив мене дiдусь коло себе на ремiнну подушку з пружинами, й ми почали навiдуватись до близької i далекої рiднi. Що вже iнтересно було - i не питай: люди скрiзь вибiгають подивитись на чудо, жiнки страхаються i хрестяться, дiтвора бiгцем за нами лупить i на дурницю, як може, чiпляється ззаду, собаки валують, пiд колеса кидаються, кури й гуси розлiтаються, аж пух i пiр'я сиплеться, а ми з дiдом так уже пишаємося i так пiдгуцикуємо на панському ремiннi, наче все життя не злазили з автомобiлiв.
- I гарно було їхати?
- I гарно, i м'яко.
- Може, i я колись покатаюсь на такiй машинi, - замрiяно посмiхнулась Люба.
- I це може бути, коли не побоїшся, - зверхньо погодився я.
- А куди ж ви подiли свого автомобiля?
- У нас його хотiли на дурничку якiсь шпiкулянти за мило вициганити. Вони i просили, i страхали дiда, мовляв, знаєте, що вам буде, коли Пiлсудський повернеться? Бабуся вже було й погодилась узяти за автомобiль десяток довгих брускiв солдатського мила, а дiдусь сказав, що ми iще можемо бiлою глиною прати шмаття. Тодi на торг нагодився титар. Йому не машина була потрiбна, хотiв видерти ремiнь iз подушок. Таке вар'ятство дуже розiзлило дiдуся, i вiн сказав, що грiх дерти шкуру з чоловiка, а ремiнь з машини. А титар сказав, що вiн бiльше розбирається в грiхах, анiж той, хто порiзав на дрова фiгури апостолiв. Пiсля цього дiдусь пiшов на пораду, як йому бути, до дядька Себастiяна, а далi здав машину в повiт. I за це ми маємо подяку вiд самої Революцiї.
- А в нашого дiда Революцiя гарного коня забрала, а взамiн поганого дала.
- Бо так треба було, - кажу я словами дядька Себастiяна, i дiвчина погоджується зi мною, а далi згадує, що менi вже час рвати ягоди.
- Хочеш я тебе до найкращої черешнi поведу? її тiтка Василина зве "пiснею".
- Чого ж вона її так зве?
- Бо цi черешнi дуже гарнi, й на них найбiльше тримається роса, як на тiтчиних пiснях сльози.
Ми обоє смутнiємо, мовчки перелазимо через вориння i травами, що оксамитяться та й оксамитяться, йдемо до тiєї черешнi, яка найбiльше тримає роси. Вона, гiнка й кучерява, лише кiлька ступнiв одiйшла вiд лiсу й вигойдує в собi сонце, на її гiлках красуються не окремi ягоди, а цiлi вiночки. Ось кiлька таких вiночкiв я й принесу Мар'янi замiсть сережок.
- Лiзь, - каже менi Люба.
- Може, й тебе пiдсадити?
- Не треба, я суницi збиратиму. Насушимо їх на зиму, то й простуда буде не страшна.
Дiвчина зiгнулась, вишукуючи в травi суницi, а я полiз на черешню. Рвати ягоди на такому деревi -любота: потягнеш вiночок до себе - i в руцi аж смiються мальованими щiчками добiрнi черешнi... Я й досi, згадуючи дерева свого дитинства, думаю, що мало, ой як мало нашi садоводи i селекцiонери дослiдили багатющi скарби природи й народної селекцiї...
Через якийсь час до мене залетiла пiсня про гайрозмай i про ту любов, яку розбили вороги. А коли вiджурилася пiсня, хтось пiд корiння деревам, а далi й на трави кинув таких веселощiв, що в мене й на черешнi затанцювали ноги. Я пiдвiвся вгору, щоб розгледiти, що робиться внизу. В лiсi, наспiвуючи собi, на сонячнiм кружальцi аж вививалася в танку маленька дiвоча постать, їй, видати, нiяк не хотiлося вiдходити вiд сонячного кола, яке пiдсвiчувало веселi босi ноженята, i Люба кружляла й кружляла на ньому, поки не впала на землю.
- Оце ми так збираємо суницi на зиму!? - гукнув я з самого вершечка.
Дiвчина, мов ошпарена, схопилась на ноги, ще раз крутнулась навколо себе, показала менi язика, засмiялася i гукнула:
- Не будь вишкваркою!
- А ти не пащекуй!
- О, найшов пащекувату! - засмiялася Люба. - Ходи-но краще сюди.
- Чого?
- Поможеш видмухнути вогонь.
- А нащо вiн тобi?
- Треба!
Я злiз iз черешнi й пiшов до куреня. Недалеко вiд нього на лiсовiй пропаленiй латцi чорнiли вугляки й недогарки. Люба, вже припавши до землi, так дмухала на них, що з очей текли сльози, але її старання були марними.
- Почекай, дiвко, не воруши увесь попiл. Ось ми пошукаємо живого вуглячка. - Я ломачкою розворушив погасле багаття i таки знайшов, на радiсть Любi, вуглину, на краєчку якої ще трималася цятка вогню. До нього ми приклали сухого бересту, подмухали навперемiнку, берест затрiщав, задимiвся i спалахнув. Тепер уже неважко було розпалити багаття.
- Ось ми й кулешу наваримо, - Люба побiгла в курiнь, винесла звiдти казанок, таган i торбинку з пшоном, в якому ще розкошував шматок старого сала.
- I ти вмiєш кулiш варити? - здивувався я.
- Та чом не вмiю, ось побачиш, який буде смачний, коли салом затовчу...
I справдi, кулiш її вдався на славу. Посiдавши на землю, ми їли його прямо з казанка, я пiдхвалював куховарку, а вона соромливо i радiсно вiдмахувалася смаглявою рукою, в якiй тримала зачерствiлий житник.
- I що тут такого: кулiш як кулiш! От борщ зварити - це дiло труднiше.
- А ти вмiєш?
- З щавлю умiю, а з буряками й квасолею ще нi... А ти коли-небудь бiлу трясогузку бачив?
- Блакитну бачив, а бiлої - нi.
- А борсука?
- Теж нi.
- А я бачила кiлька разiв, нора його недалечке, i вiн вечорами висовується з неї. Вилiзе, постоїть, послухає що робиться довкола, а потiм починає полювати. Восени вiн приходить у нашу загороду ласувати кислицями.
Ми побiгли подивитись на борсучу нору, а потiм Люба повела мене до кислички, де зараз жила бiла трясогузка.
Нерозумна пташка звила зовсiм низько гнiздо i тепер сидiла в ньому на яєчках. Кубельце її було таке маленьке, що увесь хвостик трясогузки звисав над ним. Почувши кроки, пташина повернула голiвку до нас, вчаїлась, а в її крихiтному чорному оцi промайнув острах. Ми пiдiйшли до самого дерева, але трясогузка не кинула свого кубельця.
- Ходiмо, Михайлику, - тихенько сказала Люба. - Хай не тривожиться вона. Я тобi ще покажу джерельце, що пробилося прямо з дуплавого пня...
Я й не стямився, як вечiр осiв на лiси i почав укладати на нiч квiти, з них то тут, то там звисали соннi метелики. Менi не хотiлося так швидко прощатися з Любою, яка встигла нарвати i суниць, i щавлю, i вiнок сплела i собi, й своїй подрузi.
- Приїжджай, Михайлику, i книжку гарну привозь, - попрохала, прощаючись, дiвчина, в голосi її озвався смуток. - Коняка буде пастися, а ми щось читати, та й знову черешень нарвеш, не шкода добрiй людинi.
- Тобi не страшно самiй залишатися?
- Трохи страшнувато, - обвела поглядом лiси. - Але ось-ось надiйде тiтка Василина або тато. А зараз я в курiнь заберуся, щоб нiхто, навiть борсук, не бачив мене, - повела довгими чорними брiвками, а над ними жалiсно затремтiли двi сумнi оборочки зморщок.
Вона провела мене за вориння, ще й рукою махнула, коли я вискочив на коняку. Проїхавши трохи, я оглянувся. Люба вже стояла бiля куреня i проводжала мене очима. А в цей час вiд дороги славно-славно обiзвалася пiсня, i дiвчинка радiсно метнулась їй назустрiч. З-за дерев, спiваючи, з'явилася струнка жiноча постать, ось вона простягла руки, i в них з розгону влетiла Люба... А далi мене вже наздоганяли два голоси, що журились над долею соловейка, який не знайшов щастя нi в лiсi на орiсi, нi в долинi на калинi...
Дома всi похвалили мене за гарнi черешнi, бабуся назвала свого внука "нашим годувальником", а дiдусь сказав, що мiй чуб пахне суницями, а завтра, мабуть, запахне рiчкою.
- А чого рiчкою?
- Бо взавтра я пiду ловити рибу, то, може, й ти пристанеш до мене?
- Таки пристану! - радiсно вигукнув я.
- От i гаразд. Тiльки збуджу тебе рано-рано, коли ще чорти навкулачки не б'ються.
- Діду, а як це чорти б'ються навкулачки?
- Так само, вважай, як i люди. Тiльки нечисть вiд стусана летить далi i аж земля двигтить пiд нею, - навiть не посмiхаючись, пояснює дiд.
- Ой, мовчи, старий грiховоднику. Чого навчає дитину проти святої недiлi? - докiрливо говорить бабуся, яка нiколи чорта не назве своїм iм'ям, а тiльки - Гнатом-безп'ятком або тим, хто в греблi сидить.
- А що ж тут такого? Йому все треба знати.
- Дiду, а чим будемо ловити рибу?
- Саком. Я знаю одне мiсце в'юняче...
- А щупаки там будуть?
- I щупаки, i карасi, i лини будуть, - лагiдно говорить дiд, i хороше-хороше стає менi на душi вiд його слiв, а до очей наближається та Ведмежа долина з рiчечкою, куди я ще не заходив рибалити зi своїм продiрявленим решетом. Дiд говорить, що там колись водилось риби тьма-тьмуща. Косарi, бувало, захочуть юшки на обiд, то, не довго думаючи, й пускають у дiло сорочки: зав'яжуть рукава, ковнiр - та й у рiчку. Наловлять отак рибки - i таганують собi на березi. А в ятерi набивалось того карася мало не до горловини, та все такого, наче вiн iз золота вийшов. А тепер навiть iз снастю треба цiлий день талапатись, щоб наловити якоїсь дрiбноти.
Ми виходимо з дiдом на подвiр'я, оглядаємо невеликий сак, на якому завбачливо висить торба, оглядаємо довжелезний бовт, яким буде орудувати дiдусь. Коли б скорiше збiгла ця нiч!
- День завтра буде як золото, - дивиться на зорi дiдусь i йде зi мною до ворiт.
- Звiдки ви знаєте?
- Зорi вiщують, - i знову якась таємниця вчувається менi в дiдових словах.
Одразу ж за нашою вулицею стоять, як Дунай, молодi коноплi й соняшники, за ними темно виткнулась церковця, ще далi, бiля самого неба, диркає деркач, а в небi виблискує Вiз. Вiн зовсiм був би схожий на звичайний земний вiз, аби хтось начепив на нього колеса, хоча б змайстрованi дiдусем. Притихши бiля ворiт i придивляючись до семи зiрок, я несподiвано кажу про це дiдусевi, а вiн у подивi прикладає руку до сивих карлючок вусiв i, зiбравши на лобi ряснi зморшки, починає смiятися:
- Оце додумався! Нiхто не почепить отам колiс, бо в небi нема стельмахiв.
Тепер уже я дивуюся, бо знаю, що стельмахи є в кожному селi: i в Кусекiвцях, i в Лiтинцi, i в Зiнов'єнцях, i у Вербцi, i в Березцi, i в Майданах, i в Руднях, i в Гутах, i в отих Тесах, що стрiчають i випроводжають вас виводками дрiбноти, бо тут сiм'я не вважається сiм'єю, коли в нiй немає шестеро дiтей. А через те що тут у родинах водиться не тiльки по шестеро, а й по шiстнадцятеро дiтей, то в нас ще й досi Теси називають Китаєм.
- А чого, дiду, в небi немає стельмахiв?
- Бо там живуть однi святi.
- То й що? - пильно дивлюся, чи не пiдсмiюються з мене. - Хiба святi не їздять один до одного в гостi?
- Нi, не їздять - вони пiшки ходять.
- Пiшки? Це насправдi?
- Насправдi.
Менi шкода стає святих, якi не знають такої радостi, як їздити в гостi. Це ж колеса поскрипують, а конi пофоркують, а дорога петляє, петляє то полями, то луками, то дiбровами, а далi, десь понад ставом, i сiльце вигулькне. А в ньому далека рiдня чи свояцтво проживає, а в них i хлiб смачнiший, i вишнi не такi оскомистi, i люди уважнiшi до тебе, i очi їхнi так добре зорiють, i всi тебе рiднею величають i навiть пiдшукують молоду...
- Діду, а святi багато ходять?
- Багато.
- А в них ноги не болять?
- У святих нiчого не болить, їм добре живеться.
- А чого їм добре живеться?
- Бо вони мають у що взутися, у них є хлiб i до хлiба.
- А хто їм поле оре?
- Нiхто їм не оре, - вони мають хлiб не з поля.
- А-а-а, в них є крамниця з булками! - враз вшолопую я, пригадуючи лавку Митрофаненка, а дiд обома руками хапається за ворiтницю, присiдає i так починає реготати, що на вишнi-лутовцi прокидається пiвень i ранiше, нiж звичайно, кличе ранок.
На сiнешньому порозi з'являється бабуся. Вона ще не знає що й до чого, але теж починає - смiятися, бо ж чогось смiється її чоловiк.
Я нiколи не бачив дружнiших людей, як мої дiди. В селянствi, та ще в нестатках, усього доводилось менi надивитись i начутись. Але жодна крихiтка житейського бруду не виповзла з двору моїх дiдiв, недобре слово з їхнiх уст не торкнулося жодної людини.
З незвичайної делiкатностi дiдуся дивувались i потроху пiдсмiювалися нашi вуличани. Де ж це видано так жалувати в селянствi жiнку, як жалував вiн? Коли дiдусь пiзно повертався з роботи чи заробiткiв, то шкодував будити свою дружину, а сiдав на призьбi коло її вiкна i отут, припадаючи росою, засинав до ранку. За це не раз його сварила бабуня. Дiд обiцяв, що бiльше цього не буде, i знову робив по-своєму.
Народились мої дiд та баба ще крiпаками, побралися уже вiльними i стали жити на пiшаку *(* Пiший надiл пiсля 1861 року селянину, який не має тягла.). А коли селянський поземельний банк почав продавати землю князя Кочубея по сто двадцять п'ять карбованцiв готiвкою, а в розстрочку на сорок дев'ять рокiв - по триста карбованцiв за десятину, мiй дiд скрiпив купчу на три шнури* (* 1,1 десятини.) та й продав за них свою силу й роки. А що ж було робити, коли в хатi як не через рiк, то через два скрипiла колиска i народжене життя мало йти в свiт не старцем, а сiвачем.
I наоралися, i насiялися, i накосилися його усi бiлявi сини й онуки, аж поки не взялися їх косити вiйни i смерть. Косила вона, не жалуючи, i залишилось тепер з усього нашого великого роду тiльки двоє чоловiкiв...
Бабуся, пересмiявшись iз того, що я зморозив, заганяє нас до хати, а сама ще йде поглянути на свою втiху - садок. Кожне деревце тут посаджене її руками, й до кожного з них вона мала своє тихе слово. Було так цiкаво слухати, коли бабуся, наче з рiднею, розмовляє з деревами, тому я й ув'язуюсь за нею. Але бабуся не полюбляє, щоб хтось прислухався до її розмови з садком. Тому вона зараз тiльки пiдiйшла до кiлькох дерев, поторгала їх руками, щось прошепотiла й незабаром повела мене в хату.
Роздягнувшись, я падаю на тапчанчик i спочатку чую слова бабусi, зверненi до царицi преблагої, усердної заступницi скорбних, а далi, крiзь молитву, вловлюю скрип наших ворiт.
"А може, це тато приїхав?" - схоплююсь iз тапчанчика i припадаю до вiкна. Нi, то на воротах пiд зорями вмостилися парубок iз дiвчиною i нiчутiнку не журяться, що ворота скриплять i скриплять.
Я припадаю до подушки, i незабаром пiд слова молитви i воркування закоханих щось починає злегенька погойдувати нашу хату. То, певне, дрiмота пiдiйшла до неї i робить своє дiлечко... Ось вона трохи розгорнула темiнь, i надi мною зашелестiла росою пiсня-черешня, з вечiрнього куреня вийшла усмiхнена Люба, а побiля нори, прислухаючись до лiсу, насторожився борсук.
А далi в мiй сон залiтають лебедi, їх стiльки, скiльки може бути лише у снi. Вони пiдхоплюють мене на крила i летять своїм лебединим шляхом на широку долину, де вже з саком стоїть мiй дiдусь. Приклавши руку до очей, вiн придивляється до неба й смiється:
- Ага, припiзнився. А я вже сам трохи щук i в'юнiв наловив.
I справдi, на прибережнiм сухопуттi звиваються посiрiлi в'юни i, поблискуючи, вигинаються носатi щупаки...
Дiдусь збудив мене, коли в небi ледь-ледь почала вибiлюватися зоряна iмла. Я пiдiйшов до сака, одволожений росою, вiн вибивав з себе пахощi риби й водяного зiлля. I раптом у нашому садку почувся шелест. Я озирнувся. Мiж деревами, що кутались у туман, сполохано майнула жiноча постать i зникла за ворiтцями в городах.
"Невже це лiто зупинилось було бiля нашого саду та й пiшло собi до iнших людей? - завмер я на мiсцi. - Але чого воно було таким схожим на Мар'яну?.. Навiть хустку так розправило, як Мар'яна". Та яких тiльки див не зробить лiто? Про це найбiльше знає моя мама...
За матеріалами: Михайло Стельмах. Гуси-лебеді летять… Щедрий вечір. Вибрані твори у 2-х томах» т. 2. Упорядник Марта Стельмах. Видавництво «Український письменник», м. Київ, 2003 р., 266 с.
Читайте наступний - четвертий - розділ повісті Михайла Стельмаха "Гуси-лебеді летять"
Усі розділи повісті:
