Марина Брацило. Жмуток поезій "Воно таке мінливе - кохання..."

Марина Брацило

Воно таке мінливе - кохання... 

Воно таке мінливе - кохання. 
Він такий різний - коханий. 
У почуття стільки граней! 
Вони часом міняться веселкою, 
часом - ранять до крові. 
У героя стільки облич! 
Щоб нарешті збагнути незбагненне, 
варто подивитися в кожне. 

Але відімкнути світанок 
і зустріти новий день щасливою 
можна лише з по-справжньому 
близькою людиною. 
Яка подарує коханій ключі від ранку.

* * *

Вона говорить: я дуже тебе люблю

Вона говорить: я дуже тебе люблю.
Вона говорить: я сильно тебе кохаю.
Вона говорить: я вірю в щасливий шлюб.
Вона говорить. Він подумки позіхає.
 
Усі навколо: вони чудові разом.
Усі навколо: які ж будуть гарні діти.
Усі навколо: стрічатися є резон.
Усі навколо кидаються їх мирити.
 
І все так звично. Немовби у морі – сіль.
Чому? Для чого? – Не варто робити розтин.
Я точно знаю: вона говорить… Усі…
Лише – кохаю. Не дуже. Не сильно. Просто.

(13.03.2008)

* * *

Я люблю його, чуєте?..

Я люблю його, чуєте?
Так любить свій дім подорожній –
Хай він навіть порожній
І рідними кинутий суєтно –
Я люблю, я люблю його!..
Я люблю його! Бачите? –
Любов моя – усміх легкий прозорий
Ніколи не прийде морок
І очі його гарячі
Я для нього палаю. Значить,
Я люблю його, чуєте?
Так люблять хмари у небі
Ні для кого – просто для себе…
І живу я – любов’ю затруєна.
Я люблю його, чуєте?!

* * *

Так сумно у моєму небі

Так сумно
у моєму небі
Лиш зорі
зазирають в душу
Учуся вечорам
без тебе.
Не хочу, звісно,
але мушу
Корисно: практика
і досвід
Логічно: молодості-юність
Мені ж, печальній
і дорослій, -
Самотніх смутків
повний клунок
Прозорість світлої
печалі
Гіркий сарказм
німого сміху
І аромат терпкого
чаю.
І ворожінь
немудра втіха
На щойно знайденій
монетці…
На співі всіх
криниць студених…
І буде світ.
І біль минеться
І прийдуть
вечори без мене
Злетить вітрів
прозорий легіт.
Стріла проститься
з тятивою…
Я залишуся –
оберегом.
Хоч і загубленим
тобою.

* * *

Дві самоти… який кумедний збіг.
Інет щораз дає невчасні збої.
Цей вечір подаровано тобі.
Відтак і ніч – датовано тобою.
А ще – мовчанням, сповненим пітьми.
І мерехтінням усміху на фото.
Мелодіями в лініях німих.
Мовчанням, не прочитаним по нотах.
І мною, що попри зароки всі
До ранку виворожує на каві.
Невлад мовчу… У чашку сиплю сіль…
Все добре. Правда. Тільки – нецікаво.
Все так – моїй невчасності у такт
Обірваний мотив змовкає гордо…
І схлипує маленька самота
В останньому невзятому акорді.

(17.05.2012)

* * *

Мелодія

А кожна з струн - по-своєму самотня.
І кожна з клавіш - досі у мовчанні.
На ліжку кіт згорнувся у дрімоті.
Він - тиша, що її колись не стане.

Та звуки вже у пальцях причаїлись.
І пальці стануть музику творити...
І житимуть пісні - хай не твоїми -
В тобою подарованому ритмі.
 
А поки струни плинуть у самотність.
Їм снисться божевільне ніжне скерцо...
Ти ж, мною не проспіваний по нотах,
Залишишся мелодією в серці.

(9.12.2012)

* * *

Колискова

Вечір на стіни
Мазками кладе світлотіні.
Ти ще дитина.
Ти навіть і спиш, як дитина –
 
 Дихаєш легко.
В волоссі ховається вітер.
З чорного глека
Ти ще не надпив цього світу.
 
Вії ховають
Заплетені сонце і морок.
Я почуваюсь
Дорослою й мудрою – поруч.
 
Пальці застигнуть,
Спиняючи дотиків мову…
Ти ще дитина.
І з мене – хіба колискова.

(27.10.2008)

* * *

Ніч виворожує

Ніч виворожує.
Падають маски
Стиха шепочеш:
«Були собі двоє…»
Так зазвичай
починається казка.
Можна, я в ній
опинюся з тобою?
 
Землі медові
і ріки молочні
Знаю на смак.
Так і є поміж
нами
Спи, на світанку -
вони найсолодші
Можна, я буду
ранковими
снами?
 
І – до фіналу,
минаючи пастки
Всіх чаклунів
і чаклунок наславши
Все дуже
просто: це я,
твоя казка
Нині. І завтра.
І потім.
І завжди.

(22.06.2012)

* * *

Відпускаю

Відпускаю. Якщо
тобі треба, щоб я відпустила.
Відпускати стрілу –
чи подужав би стримати лук?
Відірвешся пташиною  від 
нерухомого тіла
І – поволі. По кроку.
В безбарвну нічийну імлу.
 
Це не вперше тобі
цілувати прощанням долоню.
Вистигати у рухах і снах.
Відцвітати в очах.
Забувати тепло й шепотіння
вологого лона.
Неминучість минання.
Вогонь. Передсвітня свіча.
 
Ти минаєш світи,
перехрестями русел утікши
Від сліпого плачу
пересохлих у відчаї днів.
Відпускаю – бо знак. 
Бо стрімкий і замріяно-інший
Не відкривши очей,
напівсном проминаєш в мені.

(25.03.2004)

* * *

Пробач мені мої слова

Пробач мені мої слова,
Відсутність сорому, цілунки
Бо я лишилася жива,
Ковтнувши вогняного трунку,
Бо я зовсім уже не та,
Яку ти вигадав у мріях,
І вже за стулені вуста
Ховати почуття не вмію,
І перший крок роблю сама,
Не сміючи зніяковіти, —
Але ж мене навча зима,
Твоїм коханням не зігріта.
Пробач! Я так ховаю плач,
Щоб був в очах не біль, а небо.
Я стала іншою. Пробач,
Що все це сталося без тебе.

* * *

А болю

А болю – немає, немає.
Немає, бо бути не може.
Ще трішки – і будуть розмаї,
І сонце, і вітер тривожний.
 
Ще трішки – і стане простіше.
Ще трішки – і ближче до щастя.
А поки що – крапельку тиші
Злизну із тонкого зап’ястка.
 
Іще посмакую оману,
Із поглядів теплих і світлих,
З відлунь твого сміху ткану…
І далі – на пошуки вітру.
 
Коли ж  цілуватиме груди,
Розвіє цю ніжність тривожну, –
То болю не буде, не буде.
Не буде, бо бути – не може.

(19.04.2007)

* * *

Люби мене

Вогонь свiчi вмирав безсило. 
Здавалось, нiч не промине. 
I я в знемозi шепотiла: 
Люби мене! Люби мене!

А за вiкном завiя бiла, 
Неначе птах з дитячих снiв, 
Кружляла, билась грудьми, вила 
I борсалась помiж снiгiв.

Немов хотiла загасити 
Вогонь свiчi, розбивши скло. 
Дарма! Снiгам дарує лiто 
Моє тепло, твоє тепло…

…А що тепер? Чорнiють вiти, 
I пада заметiль до нiг. 
Палац, коханням обiгрiтий, 
Засипав бiлий-бiлий снiг.

Ми пам’ять втратили, i звикли 
До вiтру, що тепло жене… 
Лиш б’ється вiхола у вiкна: 
Люби мене!.. Люби мене.

* * *

Любове, йди! 

Любове, йди! Так має бути. 
Не винна ти. Жалi минуть – 
Зеленим келихом отрути 
Лишається у серцi суть.

Моя ти страднице! Блуднице! 
Чекай лишень – ще кiлька слiв 
(I то – найбiльша таємниця): 
У вiтра в дужому крилi,

Як пiр’я – радостi i смiху, 
Для всiх – i весни, i cади… 
I лиш менi – пучечок лиха, 
Мов сивi стебла череди.

* * *

Розiп’яте серце на хрестi… 

Нiжнiстю, палаючою нiжнiстю 
Розiп’яте серце на хрестi… 
Ми з тобою, милий, двi розбiжностi 
Простору i часу в небуттi.

Всi чуття, мов динозаври, вимерли – 
Тихо, еволюцiя iде!.. 
Так, коханий, ми – два рiзних вимiри, 
Ми не перетнемося нiде.

Вже всього навчились, маєм практику, 
Мудрi, а любов нi в сих, нi в тих, – 
Просто ми з тобою – двi галактики 
За мiльярди рокiв свiтлових.

…Тихо завмирають нашi кличностi, 
День на луки золото розлив… 
Ми – сусiди по будинку Вiчностi 
Через стiнку власних почуттiв.

* * *

А вiд тебе, коли вже не жарко 
I дощi накрапають дрiбно, 
Раз на рiк прилiтає аркуш: 
Мабуть, я ще тобi потрiбна –

Як, скажiмо, крига на Пiвночi, 
Чи, примiром, пiсок в пустелi… 
Рудуватим крилечком пiвнячим 
Стрiпонулося сонце на стелi…

Мабуть, зрiдка про мене згадуєш, 
Коли сон тривожний насниться. 
Ти моєю прикриєшся зрадою, 
Прошепочеш: “Вона, чарiвниця!

Не втечу нiяк вiд примари, 
Хоч давно поснула сторожа!” 
Надто сильнi у мене чари, 
Я сама їх позбутись не можу.

Я не маю нi краму, нi храму, 
Я вiдмрiяла вже – востаннє… 
Лиш боюся: пришлеш телеграму – 
Почуттiв на листа
не стане.

* * *

Весiлля

Неприм’яте у лузi зiлля, 
Непокошене жито стає… 
Весь наш хутiр гуляє весiлля, 
Ой весiлля, та не моє.

Всi щасливi: свати i гостi, 
Бач, i днина яка ясна! 
I боярин на дружку скоса 
Позира, коли “Гiрко!” луна…

Дайте глянути, кумцю, ну ж бо! 
Он попереду цвiтом ясним 
Наречена цвiте, мов ружа, 
Виступаючи поруч з ним.

Зустрiчають їх хлiбом-сiллю… 
Ой, мовчи-бо, серце моє! 
Весь наш хутiр гуляє весiлля, 
Ой весiлля, та не моє.

* * *

Ти є на землi

Я тебе не шукаю, не кличу, 
Просто знаю: ти є на землi. 
I нiчого, що в синiй iмлi 
Ти ховаєш вiд мене обличчя.

Ми з тобою як рiзнi свiти: 
Кожен нарiзно день зустрiчає… 
Але землю так нiжно кохаю 
Лиш за те, що живеш на нiй ти.

I якщо серед лiтнього ранку 
Не вiдчую я серця в грудях, 
Буду знати, що, скiнчивши шлях, 
Ти про мене згадав наостанку.

До своєї самотностi звикну, 
Розчинюся i стану нiчим… 
Я тодi вiдшукаю твiй дiм 
I постукаю вiтром у вiкна,

Намалююсь морозом на склi, 
Щоб прикрасити траурну залу – 
Не тому, що тебе я кохала, 
А за те, що ти був на землi.

* * *

Так сумно пахне кава 

Так сумно пахне кава 
моїм опалим листям… 
І падають заграви 
і котяться сріблясто 
в коричний морок ночі 
стозорими свічками. 
І дивляться пророчо 
п’ять місяців над нами 
в скляному вітражеві — 
по однім в кожній грані. 
І чайки сплять рожеві 
і відцвітають за ніч. 
У темнорукім смутку 
мою ховаю силу, 
а ранок стука в лутку, 
до вічного красивий. 
У чашці чай квітує 
гарячим горецвітом… 
Це так любов крокує 
в своє найперше літо.

* * *

Мою любов знаменням осіни

Мою любов знаменням осіни. 
Дивись: вона гріховніша з усіх — 
Народжена із яблук восени, 
Як, за Адама, той, найперший, гріх.

Така вона: і відчай спить у ній, 
Небажаний, як позашлюбний син, 
В її планах змішались степ, пирій, 
І курява, і дощ, і… клавесин.

Останній грім зробив останнє сальто, 
Над містом розполохуючи дим, 
І пахощі промоклого асфальту 
Заплутались у голосі моїм,

І все замало, все іще замало 
Уроку із часів першооснов! 
А десь в садах повільно обривали 
Мою гріховну, вистиглу любов.

* * *

Поцілунок в серце

Буде так, як схочеш, 
Будем просто жити. 
Поцілунок в очі: 
Бачиш дивні квіти?

Та сказати мушу: 
Щоб було вірніше, 
Ось — цілунок в душу. 
Хай співає тиша.

Сумовите скерцо 
Скрикне і розтане. 
Поцілунок в серце: 
Перший і останній.

* * *

        "І не дивуй, що я прийду зненацька. 
        Мені ж ще побороти переляк…"
                                     (Ліна Костенко)

Мій Єдиний! Я уже прийшла. 
Я переборола і забула 
Кров і кригу, хруст жорстви і скла 
І давно покинутий притулок

Волохатих сумнівів моїх, 
Павуків ненависті і зради… 
Чорний стовп обвуглений стоїть 
В сяйві золотого водоспаду.

Напоневірявшись по раях, 
Бачиш: плин ріки серед безмежжя. 
Дім. Поріг. А на порозі — я. 
Я — і павутинка на одежі.

* * *

Цілуйте коханих

“Цілуйте коханих!” — запізня порада. 
Ще поки вони за стіною надії — 
Їх можна любити. І сонячні вії 
Промінням очей цілувати. Як брату.

А потім — зелене багаття Купала… 
І полум’я чисте, мов вогнище страти, 
Твій погляд єдиною тінню опалить, 
Та ти порадієш — неначе за брата.

І будеш ходити, немов по вугіллю, 
Що вічно — червоне, що вічно — розплата 
За те, що і досі у тебе є сили 
Чекать — мов коханого, стріти — мов брата.

* * *

А любов моя — жива

А любов моя, хоч і у комі, — жива, 
Мов кімнатна рослина — сумна і безнеба. 
Все пробачу собі — і гріхи, і слова, 
Окрім того, що так закохалася в тебе.

Є величне кохання — мов зоряний шум, 
Є жертовне кохання — за нього вмирають, 
А про це — лиш безглузді зізнання пишу 
І поволі-поволі підходжу до краю:

Крик… останнє зітхання… Шопенів “Прелюд”, 
Небо з чорними смугами… стіни… сторожа… 
Я себе зневажаю за те, що люблю 
І позбутись цієї любові не можу.

* * *

Є в коханні “проти” і “за”, 
Плагіат і обличчя митця. 
Проведи мене на вокзал 
І чекати пообіцяй —

Не ікону в світанку свічок, 
Не невпинений сміх течії, 
А маленьку дівчинку, що 
Пам’ятає слова твої.

А коли принесуть вітри 
В хмарах перші дощі весняні, — 
На вокзалі мене зустрінь 
І скажи, що віриш мені.

Хай облуда чужих казань 
Не заступить мого лиця. 
Проведи мене на вокзал 
І чекати пообіцяй.

* * *

Єдиний

Я для тебе, Єдиний, 
зберегла цей світанок, 
Коли птахи від щастя 
тратять голос і глузд. 
І, напоєний світлом, 
ти виходиш на ґанок, 
І тобі леготіння 
припадає до уст… 
А вернувши в кімнату, 
ти оновлене тіло 
Бачиш дивно, як вчений — 
невідомий об’єкт. 
І мовчить воно… Тобто, 
я сказати хотіла — 
Я мовчу. І вивчаю 
обличчя твоє. 
Дивно: ранок чарівний, 
а в очах твоїх тіні 
І самотня скорбота 
нічної імли… 
Це ж я, мабуть, запізно 
сказала: “Єдиний!”, — 
Аж по всіх випадкових, 
що до тебе були.

* * *

Пробач мені мої слова

Пробач мені мої слова, 
Відсутність сорому, цілунки 
Бо я лишилася жива, 
Ковтнувши вогняного трунку, 
Бо я зовсім уже не та, 
Яку ти вигадав у мріях, 
І вже за стулені вуста 
Ховати почуття не вмію, 
І перший крок роблю сама, 
Не сміючи зніяковіти, — 
Але ж мене навча зима, 
Твоїм коханням не зігріта. 
Пробач! Я так ховаю плач, 
Щоб був в очах не біль, а небо. 
Я стала іншою. Пробач, 
Що все це сталося без тебе.

* * *

Кохаю!

Кохаю! Через тисячу безсонь, 
Через великі і малі зневіри. 
Моя любове! Я без меж і міри 
Кохаю серце, взяте між долонь, 
Його биття і власника його 
З тривожними і темними очима, 
Із довгим чорним шляхом за плечима, 
Із сурмами й хитанням корогов 
Над смутком пилом вкритої трави, 
Над рушником далекого походу… 
Коханий мій! Буває й вірна врода. 
А ти, не обертаючись, відходиш, 
Сказавши, як колись: “Іду на ви”.

* * *

Все минуло, коханий, — і біль, і жалі, 
Догоріло і вкрилося попелом. 
Вже далеко на південь летять журавлі 
І тужінням збавляють нам спокою.

Все минуло, коханий, — так завжди бува, 
Все застигло в мовчанні, мов вишите… 
Так судила нам доля. І марні слова 
Ті, що ними ти хочеш утішити.

Тож послухай, стуливши знімілі вуста: 
Ти крізь тишу, що нас обіймає, 
Чуєш шелест? То вітер, як листя, горта 
Наше щастя в далекому краї.

* * *

Назви моїм ім’ям свою дочку. 
Нехай вона на тебе буде схожа. 
Візьми мене хрещеною. І може, 
Побачиш як болить мені. Лікуй —

Зневагою, безпам’яттю, мовчанням, 
Букетом сміху, пригорщею сліз, 
Розтоптаним суцвіттям на землі 
І бритвою перейденої грані,

Впусти весну в артерії мої, 
Перефарбуй сніги в червоний колір, 
Замкни плачем невиміряне коло 
І в затишку родиннім причаїсь, —

Аби не чути музику німу 
Пекучих строф. Назви цей світ прекрасний 
Моїм ім’ям. Воно приносить щастя — 
Принаймні, так вважається чомусь.

* * *

Я набираю номер твій — 
І знов мовчу. Німе чекання… 
Та ти між тисячі завій 
Упізнаєш моє мовчання.

Не маю сил, не знаю слів, 
Я просто слухаю твій подих, 
Мовчу. А ти і поготів. 
Немов би сходимо по сходах:

Вже зовсім близько я і ти… 
Але стіна ламає крила. 
І до жаданої мети 
Один лиш крок зробить несила.

* * *

Приходь в степи мого тепла, 
Заходь в дзвіницю мого тіла. 
Моя душа — дощем стекла, 
Твоя — у вирій відлетіла. 
Тебе поглинув синій день, 
Розтертий з вибитим асфальтом. 
Затерплим вигуком “Ти де?”, 
Напіввідтвореним у смальті, 
Дзвінок гойдається в дротах. 
Але в тобі, немов у гроті, 
Живе химерна самота, 
Залюблена в свою самотність, 
І незагойний теплий сум. 
Чому твій погляд знов холоне?… 
Ну хочеш, душу принесу — 
Трьома краплинами в долоні?

* * *

Націлуємось досхочу 
Під дощем осоружних мрій. 
Вже думок екзальтованих рій 
Не зупинить цього дощу,

Бо я маю право на все — 
На цілунки, палкі й сумні, 
На щасливі безглузді дні 
І на терен терпких пісень,

І на гроші, і на гроші, 
На безодню, на лет, на дно, 
І на встояне в надрах душі 
Золотаве старе вино,

На хвилину без кованих лат, 
А можливо — чому б і ні? — 
На частинку твого тепла, 
Що призначене не мені.

* * *

Білий сніг у рожевій долоні — 
Мов кохання в твоєму серці: 
Спершу — чисте, холодне і сонне, 
Потім — тепле і вбите у герці.

Біла цнота — його минуле — 
В каламуть, обертаючись, тане. 
Поміж пальців судинами вулиць 
Витікає твоє кохання —

Результат фатального збігу 
Дивовижних обставин згубних. 
Я подібна до цього снігу — 
Не торкайся долонями, любий!

Хай між нами лишається відстань. 
Невеличка: бодай півтону. 
Білий сніг нерозшуканим свідком 
Помирає в твоїй долоні.

* * *

Я люблю його, мамо — 
як вірші вічності прагнуть. 
Я люблю його стримано — 
як люблять готичні собори. 
Так люблять полотна Далі 
і музику Вагнера. 
Так люблять небо і степ, 
вітер і зорі.

Я люблю його тихо — 
до білого хрускоту пальців, 
Розчиняюсь в любові, 
мов сіль у вселенських водах. 
Я стрічаюся з нею, 
як стрічаються двоє блукальців: 
Очі — в — очі… вогонь… 
і відходять… відходять… відходять…

Я люблю його, мамо — 
як люблять дітей і квіти, 
Навіть більше — як люблять 
свою найдзвінкішу пісню. 
Я впустила Любов — як у вікна 
впускають вітер, 
Та вона не лишилась, 
бо їй було надто тісно.

* * *

Я люблю тебе так, 
як не сміють любити інші. 
Ця любов — не відзнака, 
і може, тому страшна. 
Вона тільки і знає, 
що сліпо родити вірші 
І вмирати щовечора, 
мов викидатись з вікна.

Це — любов-самогубство, 
предтеча того цинізму, 
Який струїть тебе 
в найсвятішу для тебе мить. 
Ми впадем, наче листя — 
обоє впадем донизу 
У холодні і мертві 
долоні німої зими.

Нам недовго страждати — 
ця крига печально розтане. 
Ми розчинимось в повені, 
марно шукаючи дна 
І народимось знову, 
відчувши у корчах останніх, 
Як стрілою травини 
крізь нас проростає весна.