Леся Воронина
"Суперагент 000: Таємниця золотого кенгуру"
У ПОШУКАХ ЗОЛОТОГО КЕНГУРУ
Повість
Історія п'ята — шалена
Розділ перший,
у якому ми в черговий раз милуємося вправністю Гриця Мамая у виконанні складних йогівських вправ і стаємо свідками екологічного злочину, вчиненого бабусею-ніндзя
Суперагент 000 Гриць Мамай сидів у позі лотоса на розлогій гілці крислатого евкаліпта. Його плечі та могутній торс були вкриті десятками різнобарвних папужок. У такий спосіб славетний герой, рятівник світу, переможець підступної міжнародної злочинниці бабусі-ніндзя гартував свою й без того крицеву волю. Спосіб гартування волі був простий, але дійовий.
Гриць рясно обсипав себе стиглим насінням українського соняшника. Тож, ясна річ, жодна пташка не могла не сісти на його засмагле тіло й не здзьобати рідкісні для австралійського лісу ласощі. Будь-яка інша людина на місці Суперагента, звичайно ж, захихотіла б і почала нервово струшувати ненажерливих пернатих. Адже їхні пазурясті лапки та дзьобики несамовито лоскотали чутливу шкіру героя. Та Гриць Мамай був незворушний, немов індійський Будда. Зусиллям волі він стримував непереборне бажання почухатися чи бодай поворушити накачаними м’язами.
Здавалося, тут, у самісінькому центрі австралійського континенту, де Суперагент 000 проводив давноочікувану відпустку, ніщо не могло відірвати Гриця від заслуженого відпочинку. Та ба, не так склалося, як гадалося. Щойно Гриць поринув у нірвану — стан цілковитого спокою, й от-от вже мав подумки злитися з усім неосяжним Космосом, як його повернуло до суворої дійсності мелодійне, але наполегливе дзижчання мобільника, що його Суперагент завбачливо почепив на сусідню гілку.
Гриць точним рухом правиці схопив крихітний телефон, приклав до вуха і почув ніжний, але стурбований голос своєї бойової подруги й водночас коханої дружини — золотокосої красуні Зореслави.
— Грицю, стережися, я дізналася, що прямісінько до Австралії, туди, де ти відпочиваєш, наближається…
У цей момент розмова несподівано урвалася, натомість у слухавці залунав цинічний регіт. Гриць вмить напружив свою феноменальну пам’ять й ідентифікував ці до болю знайомі хрипкі звуки. Авжеж! Так брутально й жорстоко могла реготати лише одна в світі людина — бабуся-ніндзя.
— Гей, ти! Йог недодзьобаний! Зараз ти побачиш, на що здатна наймогутніша істота у всесвіті — я! Сила зла непереможна! Ось зараз я плесну в долоні… Хі-хі-хі! — Бабуся-ніндзя востаннє огидно захихотіла й кинула слухавку.
— Невже підступна лиходійка знову втекла з виправного притулку для карних злочинців похилого віку імені Рабіндраната Тагора? — запитав Гриць у свого власного внутрішнього голосу.
Та відповіді він не розчув. Бо саме цієї миті різнобарвні папужки, які досі миролюбно паслися на широких Грицевих плечах та грудях, оскаженіли. З пронизливими криками вони накинулися на безборонного Суперагента і почали люто дзьобати його в найменш захищені частини тіла.
* * *
Розділ другий,
де допитливий читач дізнається про видатний винахід Суперагента 000 і разом з ним милується чарівною австралійською фауною та флорою
Гриць тут-таки мобілізував усі внутрішні сили свого тренованого організму, немов стиснута пружина підскочив високо вгору, аж до самісінької верхівки могутнього евкаліпта. Тоді зробив на льоту потрійне сальто з переворотом і пружно приземлився на шовкову траву, що росла під деревом.
Слід зауважити, що Гриць досяг такої довершеності у володінні власним тілом, що й зараз, у хвилину страшної небезпеки, він втрапив точнісінько у кросівки фірми «Reebok», які стояли під евкаліптом.
Кількома стрибками він досяг свого улюбленого автомобіля «Ферарі», який, немов стиглий помідор, червонів у затінку густих австралійських заростей. Суперагент натис на педаль газу, і слухняна машина з шаленою швидкістю зірвалася з місця й полетіла геть від оскаженілої зграї галасливих папуг. Дерева, які траплялися на шляху ферарі, не могли зупинити невтримний рух унікальної машини.
Річ у тім, що Гриць був не лише неперевер— шеним слідчим. Він знав усі види боротьби, включно з давньоукраїнськими прийомами нападу та оборони, хитромудро зашифрованими в українському народному танку гопак. А окрім того, мав ще й видатні здібності винахідника. Так, саме Гриць Мамай зробив на перший погляд просте, але водночас геніальне відкриття.
Для того щоб автомобіль не потрапляв у дорожні пригоди, не розбивався й не калічив водія та пасажирів, його ферарі було виготовлено зі спеціальної надміцної та пружної… гуми! Отож тепер, вдаряючись у велетенські стовбури дерев, наїжджаючи на гігантські кам’яні брили та падаючи у глибокі вирви, ферарі немов м’ячик підстрибував, відлітав у інший бік і, неушкоджений, продовжував їхати вперед, рятуючи свого власника від небезпеки.
Врешті, пересвідчившись, що птахи його більше не переслідують, Гриць натис на гальма й зупинився. Слід було зосередитися, розібратися н ситуації, яка склалася, а головне — зрозуміти, який злочин тепер замислила невгамовна стара бандитка. Адже Гриця вона хотіла знищити саме тому, що лише він міг розгадати найхитромудріші плани досвідченої лиходійки й стати на перепоні її ницим замірам.
Гриць озирнувся навкруги. Його пильний погляд зупинився на пурпурово-червоному диску сонця, що хилилося за обрій. Очі славетного героя, які мали властивість бачити все в радіусі 180 градусів, зафіксували вечірню прогулянку родини незграбних качконосів. Ці дивовижні ссавці, що відкладають яйця, здавалося, геть забули, що вони занесені до Червоної книги й от-от можуть зникнути. З усього було видно, що на апетит качконоси не скаржаться. Вони заповзято розгрібали широкими дзьобами землю й рингу, намагаючись поцілити одне одному в носа.
Впали в око Грицеві й пухнасті ведмедики коала, що повільно лазили по евкаліптах, смакуючи поживними евкаліптовими листками..
* * *
Розділ третій,
у якому Гриць Мамай чує тривожні загадкові звуки і мимоволі стає свідком таємного обряду австралійських аборигенів
Гриць на повні груди вдихнув повітря, сповнене евкаліптових пахощів.
— Треба не забути назбирати евкаліптового листя. Адже це — незамінні ліки для полоскання горла, ротової порожнини та носа, — нагадав Суперагентові хазяйновитий внутрішній голос, який завжди дбав про медичне обслуговування свого хазяїна та його родини.
Однак Суперагентові зараз було не до заготівлі лікарських рослин. Він опинився сам-один посеред австралійського лісу. Стрілка, що вказувала на рівень бензину у баці ферарі, стояла на позначці 0. Мобільний телефон безжально роздзьобали оскаженілі папуги, а з одягу на Суперагентові були лише кросівки та коротенькі джинсові шорти. Тим часом наближався вечір, і слід було подумати про ночівлю.
Про вечерю Гриць не думав — його могутній тренований йогівськими вправами організм міг легко насититися будь-якими корисними квітами, травами, пагінцями дерев та кущів. Зараз найголовнішим було передбачити, що саме замислила підступна бабуся-ніндзя, й будь-що випередити її.
Несподівано до чутливого слуху Гриця долинули тривожні звуки. Пронизливі зойки зливалися з ритмічними ударами барабана. Звук ставав дедалі гучнішим, тож Суперагент пішов у напрямку дивної мелодії і невдовзі опинився на краю широкої галявини, з усіх боків оточеної непролазними хащами.
Посеред галявини горіло багаття, і навколо яскравого жовтогарячого вогню, що стрімко злітав догори, танцювала групка химерне розмальованих білою фарбою людей. Спершу Грицеві видалося, що то бавляться пустотлива хлопчаки-підлітки. Та, придивившись, Гриць Мамай зрозумів, що перед ним — плем’я австралійських аборигенів. Вбрані у спіднички із засушеної трави, аборигени раз у раз здіймали! вгору гострі списи й войовничо тупцяли на місці.
— Невже вони готуються до війни? — запитав у свого внутрішнього голосу Суперагент, і його серце стислося від жалю до цих відважних людей, єдиною зброєю яких були дерев’яні палиці з металевими наконечниками та ще бумеранги — дивовижний винахід австралійських народних майстрів.
— Ні, це танок мисливців. У такий спосіб аборигени готуються до полювання і просять у своїх богів ласки. Адже аборигени вірять, що у будь-якої речі, каменя, тварини, дерева чи квітки є душа. Що вони живі і вмїють думати.
— Гм! — відповів Гриць. — Важко повірити, що ті боги зласкавляться і здобич сама плигатиме до рук цих химерно розмальованих людей…
Та в цю мить Суперагент відчув, як у його тіло вп’ялася гостра шпичка. Він спробував піднести руку щоб висмикнути її з плеча, та ба… кінцівки Суперагента 000 безсило повисли вздовж тулуба, коліна підігнулися, і Гриць, немов підрубане дерево, впав на вкриту вечірньою росою холодну австралійську землю.
* * *
Розділ четвертий,
у якому Суперагент 000 приходить до тями серед воскових фігур, у його свідомість брутально вдирається бабуся-ніндзя, і Гриць уже вкотре вдається до мистецтва індійських йогів
Гриць Мамай розплющив очі й спробував звестися на рівні ноги. Та ба! Його кінцівки було міцно стиснуто товстими мотузками, а рот — заліплено широким лейкопластиром. Навколо панувала цілковита темрява. Але Суперагент напружив волю й перемкнув зір на режим інфрачервоного бачення. І враз довколишні предмети набули чітких обрисів.
— Де я? — вражено запитав Гриць у свого внутрішнього голосу.
— Це нагадує музей воскових фігур, — приємним баритоном відповів той.
І справді, навколо Гриця Мамая у дивних позах завмерло кілька десятків аборигенів. Деякі з них у розпачі схопилися за голови, інші тримали в руках зброю. Невідомий скульптор так майстерно виліпив усі ці постаті, що, здавалося, вони от-от оживуть і кинуться в бій.
“Дивно, навіщо комусь знадобилося ховати мене у цьому музеї, і чому мене зв’язали та ще й заліпили рота?” — подумав Суперагент.
Проте він не встиг відповісти собі на це запитання. Бо в його свідомість несподівано увірвався брутальний регіт бабусі-ніндзя. Стара злочинниця сміялася так голосно, що Гриць здригнувся від огиди.
— Тремти, тремти, голубчику, — презирливо вигукнула бандитка. — Тепер ти від мене не втечеш. Я зв’язала не лише твої руки й ноги. Я заволоділа твоєю свідомістю! Жодна думка з твоєї голови не прослизне повз мою увагу! Віднині ти — мій раб!
“Овва! — подумки озвався Суперагент. — Коли б ти й справді могла читати мої думки, то зрозуміла б, що я тремчу не від страху, а від огиди й зневаги!”
Гриць зосередився, заблокував думки за допомогою відомої кожному йогові вправи: уявив, як у його голові виростає кам’яний мур, що захищає його свідомість від будь-яких сторонніх втручань, — і на повні груди вдихнув повітря. Тієї ж миті його потужні біцепси почали напинатися й рости на очах. Ще одне зусилля — і товстелезні, як корабельні канати, мотузки почали лускатися, ніби яєчна шкаралупа.
Блискавичним порухом правиці Суперагент розірвав пута на ногах, тоді відліпив пластир, що заклеював його рота, і випростався на повен зріст. Тепер Гриць Мамай був готовий дати віці січ будь-якому ворогові.
* * *
Розділ п'ятий,
де вражений читач знову зустрічається з бультер'єром Льосіком, а Суперагент робить несподіване відкриття
Зненацька суцільну темряву розітнуло яскраве світло, і на стіні таємничої кімнати, заповненої завмерлими фігурами, спалахнув велетенський екран. На екрані з’явилася бабуся— ніндзя, вбрана у чорні обтислі штани й таку ж чорну сорочку. Голова лиходійки була запнута яскраво-червоною банданою. В руках вона крутила нунчаки — дерев’яні палички, з’єднані між собою металевими ланцюжками.
Біля ніг бандитки сидів білий бультер’єр Льосік. Пес віддано зазирав бабусі у вічі й метляв куцим хвостом. За плечима старої зловмисниці стояли її вірні поплічники — рудий мордатий здоровило, в якому Суперагент упізнав професійного найманого вбивцю Чмиря-Байстрюченка, та лисий, як коліно, міжнародний терорист на прізвисько Гаплик. Уся бандитська зграя вдоволено шкірила зуби, немов рекламуючи зубну пасту «Blend-a-med».
— Здається, пані лиходійко, після останньої нашої зустрічі вам довелося вставити нову порцелянову щелепу? — ввічливо поцікавився Гриць Мамай, і усмішки враз сповзли з облич бабусі-ніндзя та її посіпак.
— Ти, мабуть, не розумієш, що жити тобі залишилося секунд тридцять, не більше, — люто просичала бандитка й плеснула в долоні.
Суперагент почув навколо себе дивне шарудіння.
— Стережися! — голосно скрикнув внутрішній голос, і Гриць ледве встиг ухилитися від бумеранга, що просвистів над самісінькою його головою.
Лише те, що Гриць мав блискавичну реакцію, врятувало йому життя. Та не встиг він отямитися від несподіваного нападу, як з усіх боків на нього посипалися списи, стріли та бумеранги. І вражений Суперагент 000 побачив: фігури, що їх він вважав восковими, ожили і почали наближатися, будь-що намагаючись вкоротити йому віку.
* * *
Розділ шостий,
у якому бойова подруга й кохана дружина Суперагента 000 Зореслава спершу непокоїться, а тоді докладає всіх зусиль, аби не впасти у відчай
У той час, коли на далекому австралійському континенті Гриць Мамай ухилявся від бумерангів знавіснілих аборигенів, на далекій Україні його кохана дружина, золотокоса красуня Зореслава стояла біля вікна і з сумом дивилася на лапаті сніжинки, що кружляли за вікном. Наближався Новий рік, а від Гриця не було жодних звісток. Востаннє Зореслава чула мужній голос чоловіка тоді, коли їхню розмову брутально перервала бабуся-ніндзя. На очах золотокосої красуні забриніли сльози, які повільно скрапували додолу й зволожували землю у горщиках з квітами, що стояли на підвіконні.
Зореслава мимоволі замилувалася квітами і пригадала, як коханий чоловік подарував їй шовкову косицю. Цю рідкісну рослину, яку називають ще едельвейсом, він розшукав у Карпатах, на самісінькому вершечку гори Говерли, і зберіг її, зігріваючи на грудях теплом власного серця. Кілька сльозин бойової подруги Суперагента 000 впало й на хрещатий барвінок, чорнобривці та мальви, які, незважаючи на холодну пору року, рясно цвіли в ошатній оселі славетного героя.
Зореслава підійшла до вишитого хрестиком портрета коханого чоловіка. Гриць Мамай був зображений на полотні в той момент, коли він виконував одну з найскладніших фігур стародавньої української боротьби, замаскованої під народний танок гопак. Картину прикрашали рясні кетяги калини, що надзвичайно пасували до червоних шароварів, у які був убраний Суперагент.
Зненацька Зореслава помітила, що полотно вкрите дрібненькими вишитими хрестикам почало надиматися, і на грудях вишитого героя з’явився напис:
Перебуваю у південній Австралії.
Даю відсіч знавіснілим аборигенам.
Цілую. Обіймаю.
Гриць.
* * *
Розділ сьомий,
де кохана дружина й бойова подруга Гриця Мамая Зореслава б'є на сполох і заміряється спорядити рятувальну експедицію до Австралії, та на заваді їй стає вже знайома нам лиходійка
За вікном затишної оселі Суперагента 000 та його коханої дружини Зореслави так само повільно падав лапатий сніг, та в душі у бойової подруги Гриця Мамая вирувала буря. Золотокоса красуня щойно прочитала напис, який проступив на портреті героя, і зрозуміла, що її чоловік опинився у безвиході.
— Якщо Гриць зважився передати додому це повідомлення, то його життю й справді загрожує страшна небезпека! — прошепотіла Зореслава, й на її очах забриніли прозорі, немов вранішня роса, сльози.
Але це не були сльози відчаю та розпуки. Хоча серце жінки сповнювали тривога й співчуття до коханого, та вона розуміла, що тепер доля Гриця залежить від неї. Зореслава підбігла до комп’ютера і вправно вдарила по клавішах. Вона вирішила надіслати повідомлення про Грицеві клопоти електронною поштою відданим друзям Суперагента — крокодилові Кирилу і таргану Едіку. Завдяки геніальним експериментам професора Байди інтелект. цих тварин давно вже сягнув рівня інтелекту члена-кореспондента Академії наук. Кіт Шніцель, найталановитіший з усіх учнів професора Байди, на жаль, втратив свої блискучі розумові та фізичні здібності, проте був так само відданий Суперагентові й міг у будь-яку хвилину прийти на допомогу.
Син золотокосої красуні та Суперагента — Яромир саме відпочивав разом з друзями-пластунами у зимовому таборі в Карпатах. Хлопець опановував мистецтво виживання в екстремальних умовах високогір’я, а також вивчав тонке мистецтво гри на народному інструменті дримбі. Тож дбайлива мати вирішила не тривожити сина.
“Можливо, Яромир потішить татуся вправною грою на дримбі… Звичайно, якщо Гриць повернеться”, — подумала золотокоса красуня, і сльози знову рясно покотилися з її блакитних, наче лісові дзвіночки, очей.
Та в цю мить Зореслава побачила на екрані монітора обличчя бабусі-ніндзя. Лиходійка брутально ошкірилася, а тоді проказала хрипким прокуреним голосом:
— Ну що, ціпо обскубана, хочеш побачити свого пришелепкуватого йога живим?
Від хвилювання Зореславі перехопило подих, та все ж вона спромоглася швидко набрати лише одне слово: “Так!”
— Ги-ги! Я так і думала, — зареготала бандитка. — Біжи-но мерщій до поштової скриньки. Там інструкція, що тобі слід робити! Та не смій нікому говорити про Австралію й аборигенів. Бо вколошкаю твого Гриця, і сліду від нього не лишиться.
Почувши ці цинічні погрози, золотокоса красуня зойкнула й мов підкошена почала падати на тканий косівськими майстрами барвистий вовняний килим.
* * *
Розділ восьмий,
у якому Зореслава мало не втрапляє у пастку, та на допомогу їй вже вкотре приходить вроджена кмітливість і успадковані таємні знання
Коли золотокоса красуня отямилася, за вікном уже панували сутінки. На екрані монітора повільно кружляли екзотичні комп’ютерні рибки, і бойовій подрузі Суперагента враз здалося, що все це їй примарилося у страшному сні. І зникнення Гриця Мамая, і тривожне повідомлення від чоловіка, що в дивний спосіб з’явилося на його вишитому хрестиком портреті. І, головне, погрози бабусі-ніндзя.
Зореслава рвучко підвелася з підлоги, схопила ключі й побігла сходами донизу, до поштової скриньки. Схвильована красуня вже почала відчиняти дверцята скриньки, коли до її тонкого слуху долинули якісь тривожні звуки. Вона обережно зазирнула у шпаринку й відсахнулася: на дні поштової скриньки ворушилися, звивалися й сичали сплетені у клубок гадюки!
“То ось що замислила підступна злочинниця, — здогадалася вірна подруга Суперагента. — Вона хотіла занапастити мене, щоб я з друзями не змогла вирушити на допомогу Грицеві. Та ні! Не діждешся, ница лиходійко! Гриць долав і не такі перешкоди й перемагав наймогутніших та найхитріших ворогів! І я буду гідною свого коханого!”
І, занурившись у власну підсвідомість, Зореслава пригадала старовинне замовляння, що передавалося в їхньому роду з покоління в поі коління. Ще маленькою дівчинкою вона вивчи-І ла ці таємні слова від свого дідуся-ворожбита. Золотокоса красуня замружилася, сконцентрувала усі свої вроджені екстрасенсорні здібності й почала ледь чутно примовляти-наспівувати:
На морі, на лукомор’ї
Стоїть Дуб розложистий, барзо хороший;
На тому дубі цариця-Ярицяі
Будь же ти милосердна, будь милостива,
Посилай ти три сестри;
Марію-Полумарію, Анну-Полуанну,
Лукер’ю — Полулукерю,
Нехай виймуть зуб від гадини рябої,
Від польової,
Від трав’яної, від земляної, від водяної,
Від жовтопузої, від жовтобрюхої,
Від хатньої!
Щойно Зореслава проказала останні слова, як кубло гадюк розпалося, отруйні плазуни впали на дно поштової скриньки й завмерли.
* * *
Розділ дев'ятий,
де схвильований читач стає свідком розмови Суперагента 000 з власним внутрішнім голосом
У той час, коли вірна дружина Гриця Мамая знешкодила гадюче кубло за допомогою таємного замовляння, Суперагент намагався втримати атаку знавіснілих австралійських аборигенів. Та сили були нерівні. Гриць блискавично ухилявся від ворожих стріл, що хмарою летіли в напрямку героя, і вони вже товстим шаром вкривали приміщення краєзнавчого аборигенського музею. Гриць на льоту перехопив кілька десятків бумерангів. Та, розуміючи, що тубільці стали жертвами гіпнозу, не зміг кинути бумеранга у натовп напасників.
— Що робити? — спокійно запитав Суперагент у свого внутрішнього голосу, хоча розумів, що проти зазомбованих аборигенів його не врятує нічого, навіть майстерно виконані прийоми давньоукраїнської народної боротьби, замаскованої під народний танок — гопак.
— Їх треба перепрограмувати, — так само спокійно озвався внутрішній Гриців голос. — Люди, що хоч раз зазнали гіпнотичного впливу, легко підпадають під дію сильнішої особистості. Треба тільки вгадати ключове слово чи сигнал, за допомогою якого їх ввели у транс.
* * *
Розділ десятий,
у якому Гриць Мамай знімає полуду з очей зазомбованих аборигенів, а бультер'єр Льосік падає додолу, мов стигла груша
Для будь-якої іншої людини це завдання було б нездійсненним. Та тільки не для Суперагента 000 Гриця Мамая. Він напружився й зосередив свою увагу лише на визначенні шифру, що міг, немов ключ від секретного сейфа, розблокувати свідомість австралійських воїнів.
Перед внутрішнім зором Суперагента, наче у шаленому калейдоскопі, замиготіли слова, уривки фраз, вигуки, що звучали різними мовами, включно з мовою місцевих австралійських племен. І несподівано, як у стопкадрі, у свідомості Гриця виник образ золотого кенгуру. Тварина довірливо дивилася на Суперагента зеленаво-жовтими очима й лапою злегка постукувала себе у груди.
— Кенгуру! — вигукнув Гриць, і в ту ж мить хмара стріл, що летіла в його бік, почала рідшати, а тоді й зовсім розвіялася.
— Так! — схвально озвався внутрішній голос. — Кенгуру мовою аборигенів означає “не розумію”, а перші європейці, що потрапили до Австралії й питали у місцевих жителів, як зветься ця чудернацька тварина з сумкою на животі, вирішили, що то і є її назва.
— Дивно, — відгукнувся Суперагент, розуміючи, що небезпека минула й можна перевести подих. — Адже я не сам здогадався, що це і є ключове слово. Мені ніби підказав хтось іззовні. Той золотий кенгуру немов хотів мені щось сказати.
Та роздуми Гриця було брутально обірвано. Несамовитий біль пронизав тіло славетного героя. Він рвучко повернув голову і побачив, що ззаду в нього вп’явся вірний посіпака бабусі-ніндзя — бультер'єр Льосік. Знавісніла тварюка так міцно стисла зуби, що Гриць змушений був кілька разів високо підстрибнути. Аж тоді оскаженілий пес розчепив щелепи й, мов стигла груша, гепнувся на землю.
* * *
Розділ одинадцятий,
де стара зловмисниця викликає Суперагента на двобій, а вражені аборигени спостерігають за виконанням бойового гопака
— Й-й-а-а!!! — почувся несамовитий вереск, і до музейної зали, де купчилися аборигени, які щойно вийшли з гіпнотичного трансу, увірвалася бабуся-ніндзя.
Голова знавіснілої бандитки була запнута червоною банданою, вбрана вона була у чорний обтислий костюм японського ніндзя. В руках лиходійка тримала нунчаки — короткі палички, з’єднані між собою ланцюжками. Стару зловмисницю супроводжували її вірні поплічники Чмир-Байстрюченко та Гаплик.
Побачивши, що бультер’єр Льосік лежить біля ніг Суперагента, розкинувши лапи, бабуся-ніндзя зовсім оскаженіла. Вона прийняла бойову стійку і почала шалено жонглювати нунчаками, перекидаючи їх з руки в руку. Будь-хто на місці Суперагента 000 розгубився б. Адже майстерність, з якою досвідчена правопорушниця володіла цією традиційною японською зброєю, могла вразити найвідважнішого бійця. Та Гриць Мамай лише поблажливо усміхався, дивлячись на лиховісну зброю, що зі свистом розтинала повітря.
— Зараз я зітру посмішку з твоєї самовпевненої пики! — просичала бандитка і пішла у наступ.
— Краще схаменися й добровільно склади зброю, — спокійно відказав Суперагент і проникливо глянув у налиті кров’ю очі бандитки.
Та у відповідь на миролюбну пропозицію Гриця бабуся-ніндзя хрипко зареготала й блискавично викинула вперед смертоносні палички. Проте Гриць не розгубився. Він високо підскочив догори, а тоді закружляв навколо лиходійки у шаленому гопаку. Бабуся-ніндзя й не зогледілася, як нунчаки, якими вона вимахувала навсібіч, враз випорснули з її рук. Це Гриць Мамай перехопив небезпечну зброю й намотав її собі на руку.
Ще мить — і бабуся-ніндзя стояла із зав’язаними кінцівками й лише люто шкірилася, намагаючись вкусити Гриця за правицю.
* * *
Розділ дванадцятий,
у якому схвильований читач дізнається, яку наругу вчинила бабуся-ніндзя над свідомістю довірливих мешканців Австралії
Щойно закінчився двобій між Грицем Мамаєм та бабусею-ніндзя, як невисокі на зріст темношкірі аборигени скрутили бабусиних помічників, а тоді тісним колом оточили Суперагента і почали наввипередки розповідати про події останніх днів. На щастя, Гриць досконало володів мовою аборигенів, тож легко міг з ними порозумітися.
— Три дні тому до нас приїхала група науковців. Вони сказали, що вивчають народні австралійські легенди. Найбільше вони цікавилися старовинними переказами про золотого кенгуру, — схвильовано промовив воїн із намальованим на грудях крокодилом.
— Головною у них була ось ця стара жінка, — підхопив інший абориген і показав на бабусю-ніндзя. — Вона увімкнула якийсь дивний апарат, а що було далі — не пам’ятаю.
“Все зрозуміло, — вмить здогадався Гриць Мамай. — Стара бандитка знову зайнялася експериментами над людською свідомістю”
— Цинічна лиходійка загіпнотизувала воїнів за допомогою біохвильового апарата, викраденого у професора Байди, — долучився до розмови внутрішній голос Суперагента 000. — Бузувірка використала для зомбування найдорожчий для кожного місцевого жителя образ — золотого кенгуру! Що ж, нам залишається розв’язати цю загадку й віднайти священну для австралійців сумчасту тварину.
* * *
Розділ тринадцятий,
де Гриць Мамай зустрічається з рідними та друзями, і вони гуртом розробляють план дій
Покинувши у музеї знешкоджену бабусю-ніндзя та її вірних поплічників, Гриць з групою роззомбованих аборигенів заглибився у зарості австралійського лісу. Несподівано до надчутливого слуху Суперагента 000 долинули далекі, але до болю знайомі звуки. Він підвів голову і ген високо у небі, серед пухнастих білих хмар, побачив величезну жовтогарячу повітряну кулю. І попри те, що літальний апарат перебував на відстані кількох сотень метрів над землею, Гриць Мамай упізнав слова й мелодію своєї улюбленої української народної пісні: "Чом ти не прийшов, як місяць зійшов…"
Цю ліричну пісню не раз співала славетному героєві його кохана дружина Зореслава. Та почувши її тут, посеред австралійського континенту, Гриць ледве стримав скупу чоловічу сльозу.
— Кохана! — вигукнув Суперагент 000 і прожогом кинувся до того місця, де от-от мала приземлитися яскрава повітряна куля.
Літальний апарат м’яко сів на галявині, і з великого плетеного кошика назустріч Грицеві почали вистрибувати його рідні та друзі.
Першою в обійми героя впала золотокоса красуня Зореслава, яка й у цю хвилюючу мить не переставала співати пісню ніжним, немов лісовий струмок, голосом. Тоді до могутніх грудей Суперагента притулився його улюблений син Яромир. Обдароване хлоп’я, перебуваючи у зимовому таборі у Карпатах, опанувало гру на народному інструменті дримбі. Тож, тулячись до татових грудей, хлопчик супроводжував материнський спів проникливим звучанням дримби.
Вражений Гриць побачив, що йому на допомогу прилетіли і його віддані друзі — інтелектуально розвинений тарган Едік, крокодил Кирило та кіт Шніцель. А головне, з плетеного кошика, прив’язаного канатами до повітряної кулі, вистрибнув і сам геніальний професор Байда, котрий за допомогою телепатичних біохвиль навчився знаходити спільну мову не лише з людьми, а й з тваринами та комахами.
— Ну що, Грицю, завдала тобі клопоту підступна лиходійка? — мудро усміхаючись, запитав у Суперагента 000 професор Байда.
— Авжеж, — і собі усміхнувся Гриць, намагаючись не показати, які тяжкі випробування випали на його долю за останні кілька днів.
* * *
Розділ чотирнадцятий,
у якому сивочолий абориген малює карту й попереджає Гриця, його друзів та рідних про смертельну небезпеку
Не встиг Гриць Мамай привітатися з рідними та друзями, як відчув, що хтось делікатно, але наполегливо торсає його за плече. Гриць
озирнувся й побачив заклопотане обличчя сивочолого вождя племені аборигенів із кістяною сережкою у вусі.
— О великий воїне, переможцю знавіснілої чаклунки! — ввічливо звернувся до Суперагента австралієць.
Гриць відчув у його голосі тривогу й зрозумів, що той хоче повідомити щось вкрай важливе.
І справді, абориген нахилився до Грицевого вуха і схвильовано зашепотів:
— О мужній герою, я відкрию тобі таємницю, яку мій народ береже, мов зіницю ока. Жодна біла людина досі не знала про те, де живе золотий кенгуру.
— Можете не шепотіти, — заспокоїв воїна Гриць, — тут усі свої.
Абориген хвильку повагався, а тоді вхопив тонку паличку й вправно намалював на сухій землі карту.
— Золотий кенгуру мешкає в цих скелях, — промовив вождь і поставив хрестика на самісінькій верхівці гірського пасма. — Але поспішайте. Він стає видимим лише один день на рік. І день той настав… сьогодні!
— А чому бабуся-ніндзя так прагнула захопити золотого кенгуру? — долучився до розмови професор Байда й проникливо глянув аборигенові у вічі.
— Бо золотий кенгуру володіє таємницею голубої блискавки. Хто хоч раз торкнеться його сліпучого, мов розпечене золото, хутра, стане всевладним! Але досі всі, хто намагався зустрітися із золотим кенгуру, зникали без сліду. Ми в ті гори не ходимо. Для мого народу каміння, куди ступала лапа цієї чарівної тварини, — священне!
Промовивши останні слова, ватажок аборигенів рвучко повернувся й підтюпцем побіг у Густі зарості австралійського лісу. А за ним довгою вервечкою потяглися й решта розмальованих аборигенів.
— Тату, треба поспішати. Скоро впадуть сутінки, і нам важко буде побачити священну тварину, — вигукнув син Суперагента Яромир і прожогом кинувся до прип’ятої товстою мотузкою до евкаліпта повітряної кулі.
За кілька хвилин Суперагент, його кохана дружина, професор Байда та інтелектуально розвинені тварини вже сиділи у кошику повітряної кулі, й вітер ніс їх на захід — туди, де височіли далекі гірські пасма.
* * *
Розділ п'ятнадцятий,
де геніальний учений професор Байда робить чергове видатне відкриття, син золотокосої красуні Зореслави та Суперагента демонструє надприродні здібності, а читач із сумом прощається з улюбленими героями
Сутінки опускалися на вологі від вечірньої роси скелі, коли яскраво-помаранчева повітряна куля зависла над верхівкою гірського пасма. Ось і невеличкий кам’яний майданчик, що його ватажок аборигенів позначив хрестиком. Але майданчик був порожній. Друзі пильно огледілися, та не побачили жодних ознак золотого кенгуру.
— Коханий, — схвильовано прошепотіла Зореслава, ніжно дивлячись на Гриця Мамая, — серце віщує мені, що ця місцина смертельно небезпечна. Аборигени недарма ніколи не ступають на цю землю!
Суперагент, який завжди прислухався до віщування Зореславиного серця, замислився. Та на роздуми не було часу: сонце ось-ось сховається за обрієм, а таємницю золотого кенгуру так і не буде розгадано.
Та враз друзі почули тоненький голосок таргана Бдіка. Інтелектуально розвинена комаха, як завжди, зголосилася на героїчний вчинок у найкритичнішу мить.
— Пане Грицю, але ж вождь говорив про те, що до кенгуру не може наблизитися людина. Проте він нічого не сказав про комах…
— Авжеж, і про крокодилів також! — долучився до Едіка крокодил Кирило і спритно стрибнув на край плетеного кошика. Кіт Шніцель, хоча й втратив свої унікальні екстрасенсорні здібності, все ж зрозумів, про що йдеться, й приєднався до приятелів.
Щойно крокодил, кіт та обдарований тарган Едік приземлилися на кам’яному майданчику, повітря розітнула сліпуча блакитна блискавка.
Суперагент та його супутники замружилися, а коли розплющили очі, то побачили, що поруч з Кирилом, Едіком та Шніцелем стоїть дивовижна істота. Її хутро палало золотою барвою. Здавалося, золотий кенгуру от-от зникне у сліпучому полум’ї.
Професор Байда вихилився з кошика й спрямував на тварину свій біосенсорний апарат. І тоді друзі почули мелодійний голос:
— Я відчуваю імпульси добра. Нехай до мене наблизиться дитина, що вміє літати й проходити крізь скелі.
Кенгуру підвів голову, глянув у напрямку повітряної кулі і поманив Яромира короткою золотавою лапкою. Відважне хлоп’я, не вагаючись ні хвилини, розкинуло руки й стрибнуло просто в обійми вогненної істоти. Зореслава лише встигла зойкнути і, мов підкошена, впала на дно кошика. Та хвилювалася вона даремно. Обережно підхопивши Яромира, золотий кенгуру поставив його навпроти себе й пильно глянув у вічі хлопчикові. Той не відвів погляду навіть тоді, коли між ним та чарівною твариною спалахнула сліпуча блискавка.
Ще мить — і золотий кенгуру зник, ніби розчинився у повітрі, а Яромир з крокодилом Кирилом, котом Шніцелем та обдарованим тарганом Едіком вскочили до кошика повітряної кулі, яка опустилася зовсім низько до землі.
Золотокоса красуня Зореслава, яка вже прийшла до тями, притулила Яромира до грудей. Суперагент стримано поплескав відважне хлоп’я по плечу, але у тому жесті крилася глибока батьківська любов та гордість.
— Ну от, — радісно-збуджено вигукнув професор Байда, вдоволено потираючи руки, — таємницю золотого кенгуру розгадано. Мій біосенсорний апарат розшифрував енергетичні сили, що випромінює ця дивовижна істота. Це енергія, закладена у золотого кенгуру далекими пращурами сучасних австралійських аборигенів. Вони володіли таємними знаннями і, коли їхня цивілізація почала гинути, сконцентрували їх у голубій блискавці. Кенгуру чекав, коли до нього прийде людина, якій до снаги перебрати на себе цю силу. — І професор лагідно погладив онука по русявій голівці й зазирнув у його блакитні, немов вранішнє небо, очі.
— Ну що, ж друзі, — весело мовив Суперагент, з усмішкою глянувши на своїх супутників. — Час вирушати додому, в Україну. На нас там чекають нові пригоди, а сила, що її здобув Яромир у горах Австралії, стане нам у пригоді.
Жовтогаряча повітряна куля здійнялася у небо і, підхоплена вітром, стрімко полетіла у напрямку України, туди, де вже починався ранок минулого дня.
Примітки:
1 - До побачення (мова есперанто)!
2 - Чи ти мене чуєшь? (єсперанто)
3 - Ваш син (єсперанто)
За матеріалами: Леся Воронина. "Суперагент 000. Таємниця золотого кенгуру". Львів. «Видавництво Старого Лева», 2004 р.
Джерело: http://testlib.meta.ua/
Більше творів Лесі Ворониної на нашому сайті:
У підрозділі представлені повісті Лесі Ворониної для дітей: "Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9", "Пастка для синьоморда, або Таємне Товариство Брехунів" 