Леся Воронина
"Суперагент 000: Таємниця золотого кенгуру"
У ПАЩІ КРОКОДИЛА
Повість
Історія перша — неймовірна
Розділ перший
у якому читач знайомиться з Суперагентом Грицем Мамаєм, і той викликає у читача невимовний захват
Суперагент Гриць Мамай сидів у своєму кабінеті у позі лотоса. На його вольовому обличчі була написана впевненість. То була впевненість у самому собі. Гриць щойно скінчив робити ранковий комплекс йогівських вправ. Кожен його м’яз сповнився життєвої снаги. Мозок працював чітко й блискавично.
Зненацька Суперагент 000 почув у голові приємний баритон. То був його внутрішній голос:
— Грицю, сьогодні на тебе чекає важлива робота. Ти здійсниш три героїчні вчинки і переможеш страшного ворога.
* * *
Розділ другий,
де з'являється блондинка неймовірної вроди, і у серці Суперагента розквітає квітка кохання
Раптом двері Грицевого кабінету рвучко розчахнулися. На порозі стояла білява дівчина неймовірної вроди. В її блакитних, немов ранкове небо, очах світився розпач. Дівчина ступила кілька кроків до кабінету.
— Шніцель! — прошепотіла вона і, як підкошена, почала падати на перський килим. Однак прекрасна незнайомка не встигла торкнутися підлоги. В уламок секунди Суперагент Гриць Мамай опинився біля зомлілої красуні. Він підхопив її на льоту та обережно поклав у шкіряне крісло.
“Вага — 57 кг 30 г, зріст — 170 см. Розмір ноги — 37”, — подумки відзначив Гриць і відчув, як у його серці розквітає квітка палкого кохання до незнайомої блондинки.
* * *
Розділ третій,
де чарівна блондинка, отямившись, розповідає про страшну загибель свого улюбленого тата
Гриць кілька разів ніжно, але рішуче ляснув незнайомку по щоках. Вії дівчини затріпотіли. Очі розплющились. По щоках скотилися дві чисті, наче вранішня роса, сльозини.
— Люба дівчино! Хто вас скривдив?
— Шніцель! — знову прошепотіла незнайомка зблідлими устами.
— Шніцель — (призабуте) тонка відбивна чи посічена котлета.
— Ви зголодніли! — здогадався Гриць.
Легким порухом правиці він відчинив дверцята холодильника, витяг звідти свіжого шніцеля й вклав його до мікрохвильової пічки. По кабінету розлилися пахощі смаженого м’яса.
Та незнайомка заперечливо похитала головою.
— Шніцель! — утретє повторила вона. — Так звуть мого кота.
— Кота? — Гриць здивовано звів брови.
“Невже внутрішній голос обманув мене? Невже уся справа обмежиться зникненням домашньої тварини?” — подумки питав себе Суперагент.
— Шніцель — це Швидкісний Новий Інтуїтивний Цільовий Еволюційний Локатор. Його створив мій батько — винахідник і учений Петро Байда.
— То ви Зореслава, дочка геніального біолога Петра Байди? — здогадався Суперагент.
В його очах крім любові засвітилися глибока повага й захват.
— Вчора я бачив по телевізору інтерв’ю з ним і з його вихованцем та колегою крокодилом Кирилом.
З очей дівчини знову потекли гіркі сльози. Вона витягла з торбинки дві чорні шнурівки й простягла їх Грицеві.
— Ось усе, що залишилося від тата….. Сьогодні вранці, коли я зайшла до татової лабораторії, то побачила страшну картину. Крокодил Кирило доїдав мого бідолашного тата і плакав. На підлозі стояла ціла калюжа крокодилячих сліз, і в ній плавали ці шнурівки. Татові італійські черевики Кирило зжер також…
* * *
Розділ четвертий,
у якому Суперагент 000 починає діяти і влучним пострілом зупиняє убивць
— Ходімо! — рішуче сказав Гриць.
Він витяг з шухляди стола свій улюблений револьвер 38-го калібру і сховав його у внутрішню кишеню скромної шкіряної куртки, з якою не розлучався ніколи. За мить він та його нова знайома вже сідали у ферарі — швидкісну спортивну машину, що її подарував Грицеві вдячний клієнт.
Суперагент 000 і прекрасна Зореслава мчали на червоному ферарі вулицями міста.
“Ще переслідують!” — несподівано озвався внутрішній голос.
“Хто?” — так само подумки запитав Гриць.
“Поверни, дурню, голову, то й побачиш”, — зневажливо проказав баритон.
Щоки Суперагента почервоніли. Невже через захоплення чудовою Зореславою він втратив свою професійну майстерність?!
Суперагент 000 зціпив зуби й зосередився на справі.
Лівим оком він дивився у бокове люстерко ферарі, а правим позирав на Зореславу. Їх наздоганяв велетенський сміттєвоз. Ще мить — і він розчавить Гриця, Зореславу, а головне, швидкісне ферарі, а потім повантажить до велетенського контейнера й викине геть на сміття. -
— Побережись! — вигукнув Суперагент 000 і рвучко крутнув кермо.
Прекрасна блондинка затулила обличчя руками й зіщулилась, немов налякане звірятко.
Ферарі перехилилося, стало на два бічні колеса й майже торкнулося дверцятами землі. Машина з’їхала на узбіччя, а сміттєвоз з ревом промчав повз Гриця та Зореславу. Звичним рухом Суперагент сягнув по револьвера й випустив услід підступним асенізаторам п’ять куль.
— Влучили! Влучили! — Прекрасна блондинка заплескала в долоні й з обожнюванням глянула на Гриця. Його мужнє серце лунко загупало у грудях: гуп-гуп-гуп!
— Залишайтеся на місці! — наказав він чарівній красуні й прожогом кинувся до сміттєвоза.
* * *
Розділ п'ятий,
де Гриць Мамай лоскоче рудого гевала і в такий спосіб вириває з нього цінні відомості
У кабіні, притиснуті до понівечених дверцят, борсалися двоє гевалів. Червона, поросла рудою щетиною, пика одного з бандитів видалася Грицеві знайомою. Суперагент занурився у підсвідомість і чітко, немов на екрані комп’ютера побачив:
Копняк Іван Абрамович,
він же Паскуденко-Поганський Олег Данилович,
він же Рекетиренко В. Г, він же Гурман Г,
він же Чмир-Байстрюченко Єдуард Арнольдович, —
професійний найманий вбивця із садистичними
нахилами. Жертву довго мучить і знущається з неї.
Боїться лоскоту та щурів.
— Ну то що, пане Паскуденко-Поганський? Знову наші шляхи перетнулися? — Гриць пронизливо глянув у вічі рудого й торкнувся вказівним пальцем спускового гачка.
— Ги! — Здоровило вишкірив золоті зуби. — Тільки не треба мене лякати! Ти думаєш, я не знаю, що Суперагент 000 ніколи не вистрілить у неозброєного?
— Ваша правда, пане Чмир-Байстрюченко. Але ж є й інша зброя. — Суперагент 000 наблизився до рудого й легенько полоскотав його випнуту пузяку.
— Хі-хі-хі! — Бандит тоненько захихотів, але в очах його з’явився непідробний жах.
А в цей час отямився другий бандит. То був велетень з маленькою лисою голівкою, дрібним, мов дулька, носиком та чорними намистинками-очима. Дуже обережно лисий здоровань витяг з потайної кишені ножа й блискавичним рухом кинув його в Гриця. Ще мить — і в Суперагента 000 уп’ялося б гостре лезо.
Та дрібноголовий негідник не знав про те, що Гриць уміє дивитися обома очима водно— час на всі боки. Він називав це ефектом бджоли. Отож у ту мить, коли ніж підлітав до його шиї, Мамай рвучко підняв праву ногу, взуту у кросівку фірми «Reebok». Безжальний метал вп’явся у пружну гуму підошви. Бандит ще стояв із роззявленим від подиву ротом, а Гриць вже встиг підскочити до нього, скрутити гевалу руки й зв’язати їх за спиною.
— Хто з вас головний? — спитав Гриць.
Обидва бандити мовчали. Тоді Суперагент знову злегка полоскотав рудого.
— Ой-ой-ой! Я все скажу, — пропищав той тоненьким жалісним голоском, — тільки не лоскочи мене більше.
— Говори! Чому ви хотіли нас убити? Де кіт? Чому крокодил з’їв професора?
— Я нічого не знаю! Ми тільки виконавці. Шеф наказав затримати тебе й оту ціпу, — рудий нахабно підморгнув і глянув у бік Зореслави.
— Кинь свої дурні натяки! Не смій називати цю дівчину “ціпою”! І запам’ятай, якщо хоч одна золота волосина впаде з голови Зореслави, ти — мрець! — Гриць так глянув на рудого, що той затремтів і зблід, мов бройлерна курка.
— Я все скажу! Шеф зараз у лабораторії професора… Він впевнений, що тебе й… пані Зореслави вже нема на світі. Шеф хоче розгадати секрет професора. Ми думали, що Шніцель усе розповість, та проклятий котяра мовчить, мов йому заціпило. І валеріанка не помагає.
* * *
Розділ шостий,
у якому Гриць справедливо карає бандитів і, з метою перевиховання, замикає їх у сміттєзбірнику
— Як?! Ви напували Шніцеля валеріанкою? — зойкнула Зореслава, яка саме підійшла до перевернутого сміттєвоза. В очах прекрасної дівчини засвітився жах.
— Негідники! Ану, залазьте до контейнера!
Гриць заштовхав обох бандитів до величезного сміттєзбірника й закрив за ними важку кришку контейнера.
Бандити почали гатити у металеві стіни й непристойно лаятися.
— Шалійте, шалійте, скажені кати, — мовив Гриць. — Увечері я вас випущу. І думаю, що цей урок піде вам на користь.
“Оце перший героїчний вчинок”, — мовив внутрішній голос, і Гриць з ним погодився.
Суперагент повернувся до Зореслави:
— А тепер — мерщій до лабораторії.
* * *
Розділ сьомий,
де Гриць дізнається, ким насправді є шеф, а кіт Шніцель перетворює бультер'єра на пам'ятник
Коли Гриць разом із Зореславою вбігли до лабораторії, на них чекала несподіванка. За столом професора Байди сиділа стара зморшкувата бабуся й вправно натискала на ґудзики клавіатури. Вона настільки захопилася роботою, що не помітила прибульців. А за сусіднім столом, упавши мордою в блюдечко, спав кіт Шніцель. Біля нього були розкидані порожні пляшечки. У повітрі гостро пахло валеріанкою.
Суперагент подав знак дівчині, й вони сховалися за величезною металевою шафою.
Раптом бабуся стріпнула головою й заговорила несподівано густим прокуреним басом:
— Ну що, субпродукт недорізаний, будеш ти говорити чи ні?! Скажи шифр! Бо більше й краплі валеріанки не одержиш!
Кіт розплющив одне око і пильно глянув на стару. Гриць помітив, що око те було абсолютно тверезе. Потім Шніцель голосно гикнув, облизнувся і знову впав мордою в блюдечко.
— Ну що ж, прийшла твоя остання година, мерзенна тварюко. Наспів час познайомитись тобі з моїм улюбленим бультер’єром Льосіком. Він у мене любить свіжу котятинку.
Бабуся пронизливо свиснула, й до кімнати увірвався білий, схожий на свиню, бультер’єр. Очі його були налиті кров’ю, з ніздрів, здавалося, бурхає полум’я. Суперагент 000 вирішив, що вже час втрутитися й захистити бідолашного Шніцеля, та кіт випередив Гриця. Він, як пружина, підскочив, стрибнув на спину собацюрі й легко вдарив його лапою по носі. І в ту ж мить бультер’єр завмер на місці, мов пам’ятник самому собі.
Побачивши, що сталося з її свинячим Льосі— ком, бабця оскаженіла. Вона, як професійний ніндзя, закричала страшним голосом:
— Й-й-й-а-а-а!!!
Тоді вихопила з-за пазухи нунчаки — з’єднані ланцюжком короткі важкі палички — і, вимахуючи ними, рушила на Шніцеля.
* * *
Розділ восьмий,
у якому Суперагент 000 захищає домашню тварину й вступає у двобій із бабусею-ніндзя
Тепер прийшла пора діяти Суперагентові 000.
— Не займай котика! — рішуче мовив Гриць і вистрибнув з-за шафи назустріч бабці-ніндзя.
Бабуся вишкірила зуби в огидній посмішці. В її очах спалахнула ненависть професійної убивці.
— Ти живий? Ці йолопи тебе не порішили? Ну, то начувайся. Від моїх нунчаків не врятувався ще ніхто!
Гриць побачив, що з підступною старою впоратись буде не так легко. Але недарма він щоранку виконував комплекс йогівських вправ, недарма вперто й наполегливо вигострював І свою спортивну майстерність.
Його супротивниця, певно, не знала, що Гриць Мамай мав чорний пасок майстра карате, а крім того, володів усіма секретами ушу, дзю-до, кун-фу, вільної боротьби, кікбоксингу, опанував магічну боротьбу індіанського племені крі, а що найголовніше, розшифрував таємні прийоми давньоукраїнської боротьби, замасковані в народному танці гопак.
І тепер Гриць присів навпочіпки, закрутився на одній нозі, мов дзиґа, потім рвучко підскочив і, перекрутившись у повітрі на 2,5 оберта, намотав на ліву ногу нунчак оторопілої бабці-ніндзя.
Все це відбулося блискавично. Вражена й ще більш закохана Зореслава випурхнула з-за шафи й кинулася на груди герою. Кіт вдячно вклонився Суперагентові 000, а бабця-ніндзя засичала від безсилої люті й почала вигукувати погані слова неукраїнською мовою.
— Не смійте ображати почуття й людську гідність цієї чистої дівчини! — суворо промовив Мамай і глянув на брутальну стару так, що тій заціпило. — Невже вам не соромно? — Гриць знову пильно глянув у вічі старій, але тепер вже не грізно, а проникливо й мудро.
* * *
Розділ дев'ятий,
де Гриць Мамай вдаряє по найпотаємніших струнах чорної душі бандитської бабусі й викликає у неї докори сумління і каяття
І сталося неймовірне. Стара зловмисниця, на совісті якої було 18 тяжких і 305 середньої важкості злочинів, раптом заплакала. Перед її внутрішнім зором пройшли десятки й сотні скривджених нею чоловіків, жінок і дітей, а також свійських та диких тварин. Вона побачила знищені зелені насадження, сплюндровані місця відпочинку трудящих, порожні пляшки з-під алкогольних напоїв, розкидані по дитячих майданчиках. Бабця затулила руками заплакане обличчя й опустилася на стілець.
“А ось і другий героїчний вчинок, — пролунав у голові Гриця знайомий баритон. — Ти врятував цю стару людину для суспільства!” І Гриць знову подумки погодився зі своїм внутрішнім голосом.
— А тепер розповідайте, — м’яко мовив Гриць до розкаяної бандитки і простягнув їй шклянку із розчином валеріанових крапель.
Бабця слухняно вихилила ліки, за звичкою занюхала випите рукавом і почала свою сповідь.
* * *
Розділ десятий,
де вражений читач дізнається про підступні задуми бабусі-шефа
— Я та мої товариші-бандити вже давно стежили за професором Байдою. Ми знали, що він навчився розвивати інтелект тварин. Знали, що експерименти з крокодилом Кирилом відбулися успішно і цей хижак став помічником професора. Ми також довідалися, що Байда за допомогою спеціальних біопроменів зумів проникати у свідомість будь-якої тварини й передавати їй свої думки. А головне, тварина ставала слухняною й виконувала кожен наказ професора.
— Усе це брехня! — перебила стару Зореслава. — Тато міг вступати в контакт із тваринами. Але він ніколи не примушував їх виконувати свої накази! Він учив тварин думати, вчив співпрацювати з ним. А вершиною його праці став Шніцель. Адже у цього кота інтелект дорівнює інтелектові члена-кореспондента Академії наук…
— Та яке нам діло до котячого інтелекту! Для нас головне було зовсім не це! Найважливіше, щоб тварини слухалися. Ви уявляєте, що б ми могли зробити! Будь-який сейф, будь-яка схованка з дорогоцінностями була б наша. Адже кожна домашня кішечка чи цуцик могли б запам’ятати шифр у сейфі, показати схованку чи відключити сигналізацію у банку. І ніхто б ні про що не здогадався! Ми б стали володарями світу! За допомогою тварин ми б захопили військові бази, ракети й кораблі. В один день і без будь-якої зброї.
Гриць побачив, що бабця знову підпадає під вплив своїх шалених і згубних інстинктів. Він напружив усі свої фізичні й моральні сили і вдався до мистецтва гіпнозу. Цим мистецтвом він оволодів у буддійському монастирі на Тибеті, де його улюблений вчитель-гуру відкрив йому найпотаємніші секрети давньотибетського гіпнотичного впливу.
— Ой, леле! Що це я кажу… — зойкнула бабуся, й знову рясні сльози каяття покотилися з її очей.
* * *
Розділ одинадцятий
де з'являється крокодил Кирило. Благородний плазун з останніх сил затримує процес травлення й благає врятувати з його черева улюбленого вчителя і друга
У цю мить двері розчахнулися, й до кімнати повільно вповз великий зелений крокодил. Він ледве тяг свого потворного роздутого живота по підлозі. З очей його невтримно крапали сльози. Серед мертвої тиші чулося клацання крокодилячих пазурів по кахляній підлозі лабораторії.
Тишу порушив зойк прекрасної Зореслави.
— Татусь! Він там! — Дівчина показала правицею на крокодилове черево.
— Як це сталося? — Гриць звернувся до бабусі, але та не могла говорити, вона все ще перебувала у трансі, в який увів її Суперагент 000.
Та раптом озвався Шніцель:
— Все дуже просто. І страшно. До нашої лабораторії проникли члени її банди. Удаючи тележурналістів, вони встановили тут свої підслухувальні пристрої. Ні професор, ні ми з Кирилом ні про що не здогадувалися. А негідникам вдалося записати деякі професорові відкриття. Вони дізналися, як за допомогою спеціальних біопроменів впливати на центри агресивності в тварин. І ось сьогодні вранці, коли професор Байда, нічого не підозрюючи, увійшов до своєї лабораторії, Кирило, його найближчий учень і соратник, зжер його разом з черевиками…
* * *
Розділ дванадцятий,
у якому вражена Зореслава чує голос свого тата і вже вкотре зомліває, а Гриць витягає з крокодилової пащеки замість професора шкіряні італійські черевики
— Тату, ти чуєш мене? — безнадійно зойкнула Зореслава.
І зненацька у відповідь почулося:
— Чую, доню, чую! — Голос долинав із черева крокодила.
Усі на мить заклякли. А тоді Зореслава вже вкотре, мов підкошена, почала падати на кахляну підлогу. Та знову Суперагент 000 в уламок секунди підскочив до прекрасної блондинки й мужньою правицею підхопив тендітну дівчину. Обережно поклавши зомлілу красуню у' крісло, Гриць підступив до Кирила.
Суперагент зрозумів, що тепер уся надія на його моральні та фізичні якості. Отож він вхопився за зубасту пащеку Кирила й рвучким рухом розкрив її. Потім устромив між величезними щелепами стільця. Перед очима враженого агента з’явилося два шкіряні італійські черевики, що визирали з крокодилячої горлянки.
— Врятуйте мого тата! — То озвалася прекрасна Зореслава, яка щойно прийшла до тями і у відчаї зазирнула у бездонну пащеку крокодила, ламаючи руки.
— Не хвилюйтесь, люба дівчино! Я врятую вашого батька! Врятую його для вас, врятую для друзів та родичів, а головне, врятую його для світлого майбутнього усієї нашої цивілізації.
І, проказавши це, Суперагент 000 міцно вхопив обидва черевики й рвучко смикнув їх до себе. Здавалося, ще мить — і життя професора буде врятоване. Та ба! В руках у Гриця опинилася лиш пара прекрасних італійських черевиків, а сам він з гуркотом, перевертаючи меблі й трощачи скляний лабораторний посуд, упав на підлогу.
* * *
Розділ тринадцятий,
де Гриць знову сідає в позу лотоса й веде внутрішній діалог із крокодилом
Суперагент 000 зціпив зуби. О жах! Його ганьбу бачив кіт Шніцель, бачив крокодил Кирило, бачила бабця-ніндзя і, що найстрашніше, чарівна, незрівнянна Зореслава. Та Гриць Мамай не був би Суперагентом 000, якби у цей критичний момент свого життя розгубився. Він зосередився, хутко сів у позу лотоса і глибоко вдихнув життєву силу— прану. Прана розтеклася по усьому організмові, усіх кінцівках, м’язах, кістках та сухожиллях Суперагента 000.
Гриць підвівся і повільно наблизився до крокодила. Він глянув у заплакані крокодилові очі і зрозумів, що плазун глибоко страждає. Гриць увійшов у телепатичний зв’язок із Кирилом і почув у своїй голові крокодилячий голос.
Побіжно Суперагент 000 відзначив, що Кирило розмовляє добірною вкраїнською мовою:
— Благаю вас, шляхетний герою, визволіть мого друга й учителя. Я ледве стримую виділення шлункового соку. Ось-ось почнеться процес травлення, і я, всупереч своїй волі, перетравлю геніального ученого!
— Не хвилюйтеся, пане Кириле, — так само ввічливо подумки відгукнувся Гриць. — Зараз і я вас загіпнотизую, і ви з роззявленим ротом застигнете на кілька хвилин і не будете відчувати нічого.
Та враз до їхнього німого діалогу долучився третій голос. То був кіт Шніцель:
— Вам нічого не вдасться зробити, пане Грицю. Лише біохвилі професора Байди можуть впливати на Кирила. — І кіт у розпачі схопився лапами за голову.
* * *
Розділ чотирнадцятий,
у якому прекрасна Зореслава стає не лише коханою подругою, а й бойовою соратницею Гриця Мамая, витягаючи рідного тата з черева крокодила
І тут вперед виступила прекрасна Зореслава:
— Я єдина знаю секретний шифр, за допомогою якого можна увімкнути татів біохвильовий апарат.
Дівчина підійшла до великого сейфа і, мов піаністка, пробігла пальцями по кнопках сигналізації. Дверцята сейфа безшумно розчинилися. Зореслава сягнула рукою у темні нутрощі сейфа й легко витягла звідти невеличкий апарат, схожий на мікроскоп. Тільки на кінці в нього був широкий, як у фотоапарата, об’єктив.
Зореслава навела на Кирила об’єктив апарата — й з нього заструменіли сліпучі жовто-золоті промені.
— Зараз він завмре, — прошепотіла Зореслава.
І справді, в ту ж мить крокодил застиг із роззявленою пащекою. З його очей перестали бігти сльози, і, ясна річ, негайно припинився процес травлення.
— Я допоможу вам, — мовила красуня.
Суперагент вдячно хитнув головою. Він міцно вхопив ліву ногу професора, а чарівна Зореслава — праву. Гриць подав знак, і вони синхронно почали витягати професора зі шлунка розумного плазуна. Крокодил і не поворухнувся.
“Отак би все життя йти рука в руці”, — подумав Гриць.
“Отак би тягти й тягти тата за ногу, аби бути поруч з цим мужнім і скромним юнаком”, — подумала й собі прекрасна Зореслава.
Двоє закоханих так палко віддалися справі порятунку видатного вченого, що незчулися, як спершу нижня частина професорового тулуба, потім погруддя, а тоді вже й голова опинилися на волі.
“А от і третій героїчний вчинок”, — озвався баритон.
Ще мить — і ось уже видатний учений впав в обійми коханої дочки. Потім він вдячно потис правицю Суперагента 000. Слів не було. Та вони були й зайві.
* * *
Розділ п'ятнадцятий
і останній, де читач, ледве стримуючи сльози, прощається з тепер уже улюбленим Суперагентом 000 і в якому позитивні герої вирушають у світле майбуття. Гриць Мамай дає останні цінні вказівки Шніцелю та крокодилові Кирилу, а внутрішній голос схвально мовчить
Міцно взявшись за руки, професор Байда, його красуня-дочка й Суперагент 000 рушили вперед. Куди вони йшли? Може, до лазнички, може, до громадської лазні. Але було зрозуміло одне: віднині Суперагент 000, прекрасна Зореслава та професор Байда йтимуть по життю разом.
Гриць озирнувся, виходячи крізь двері останнім:
— Шніцелю! Займіться, будь ласка, цією нещасною старою жінкою. Її місце у притулку для колишніх карних злочинців. Там її навчать співати народних пісень, вишивати гладдю та хрестиком, а може, й виготовляти макраме. Що ж до бандитів, замкнених у сміттєзбірнику, то пошліть до них Кирила. Він знатиме, як їх перевиховати…
— А Льосік? Що робити з цим собакою-вбивцею? — поцікавився Шніцель.
— Та нехай ще постоїть тут, у лабораторії. А згодом професор Байда переробить його на собаку-поводиря для сліпих інвалідів.
Юнак усміхнувся широко й безтурботно. І полинув услід за коханою дівчиною та її врятованим татом.
Гриць прислухався. Внутрішній голос мовчав. Але Суперагент 000 відчув, що це мовчання було схвальне.
За матеріалами: Леся Воронина. "Суперагент 000. Таємниця золотого кенгуру". Львів. «Видавництво Старого Лева», 2004 р.
Джерело: http://testlib.meta.ua/
Більше творів Лесі Ворониної на нашому сайті:
У підрозділі представлені повісті Лесі Ворониної для дітей: "Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9", "Пастка для синьоморда, або Таємне Товариство Брехунів" 