На сайті
укр рус Дошка оголошень Додати оголошення

Казка Василя Короліва-Старого "Приспана боярівна" (зі збірки "Чарівне намисто")


Василь Королів-Старий

ПРИСПАНА  БОЯРІВНА

В одній далекій країна серед непрохідних лісів стояв собі боярський терем-замок. Довкола оточував його чудовий сад, повний родючих дерев і чарівних квіток. Поза садом високим муром підносились стрімкі  кам’яні  стовбури  цілої  низки  гір. Тільки в одному місці розходились ті скелі й робили вхід в ту красну замкову долину, що була прорізана кількома кришталевими потічками студеної води.
В  цьому  казковому теремі  проживав добрий  боярин  зі  своєю дружиною.  Жили  вони  любо  та  лагідно.  Все  мали,  тільки  довгий  час  не було  в  них  діточок,  і  це  їх  засмучувало.  Та  здебільшого  всяка  біда  з часом минає. Одного дня почула вельможна дружина, що має їй народитись  дитятко.  Зраділа  вона  вельми  й  почала  приправляти  віно (43). От  шила  вона  та мережала сорочечки та  пелюшки,  а  сама  мріяла: Коли  б  це  була  донечка!..»
І так заглибилась у свої мрії,  що  неуважно  штрикнула  голкою  не туди, куди було слід, та вколола собі пальчика.  А  коли сплила  з  нього на біле полотно червона крапка крові, помислила пані: «Ах, якби ж моя донечка була така біла, як це полотно, а щічки її щоб були такі рум’яні, як  ця  кров!..»
І  ось  народилась в  замку  боярівна.  Була  вона  така  красна,  немов найгарніша трояндочка,  тому й  назвали  її  Розалька.  Страшенно щасливо  чулася  замкова  пані.  Сама доглядала,  сама  купала,  обшивала й годувала свою донечку; сама і вночі до неї вставала й ні вдень ні вночі від  її  колисочки  нікуди  не  віддалялась.

Казка Василя Королів-Старого Приспана боярівна - зі збірки Чарівне намисто
Та якось одної ночі сниться  замковій  пані  предивний  сон.  Бачить вона, що не знать відкіль увійшли в її опочивальню три  чужі невідомі жінки.  Кожна  з  них  мала  в  руці  розсвічену  велику  воскову  свічку. Почали  вони  тихо  наближатись до  колисочки,  в  якій  спокійно  спала Розалька, обступили дитину, освітили її своїми свічками, понахилялись над  колискою  й  ніби  почали  ворожити  Розальці  її  долю.
Перша  жінка,  висока,  струнка,  з  блакитними  очима,  промовила ніжним  голосом:
—   Як  виростеш ти,  дитинко  моя,  то  станеш  така  красна,  як  троянда,  а  будеш  добра,  як  свіжий  хліб.
Тоді  промовила  маленька  чорноока:
—   Будеш  ти  жити  в  радості  і  щасті.  Ні  сама  біди  не  знатимеш, ні ті, що довкола тебе, також біди не побачать,  аж поки  не виявиш ти нерозумної легковажності. Бо коли схочеш прясі в її праці перешкодити й вхопишся за те, що тобі не належиться,—  зазнаєш великого лиха й  іншим  його  передаси.
Тоді підступилась до колиски третя, лагідна й мила, та й промовила дуже  приязно:
—   Якби ж так і сталось, то лихо перетерпиш.  Прийде ж час, коли ти й сама знову цілком щаслива станеш та й іншим щастя даси. Коли ж тобі буде потрібна поміч, то згадай про мене: я звусь, як і ти, Розалія. Прокинулась  замкова  пані,  аж  вся  холодним  потом  обливається.
Але ж у  покою  нікого  чужого  нема,  а її  Розалька,  як  квіточка,  спить спокійно на білих подушечках. Перехрестила дитинку, поцілувала, а як тільки стало розвиднюватись, швиденько збудила боярина та й розповіла йому слово в слово, що в сні чула.  І звелів тоді боярин, щоб ніде в замку  ніхто  ніколи  нічого  не  пряв,  щоб  не  було  ніде  жодної  прялки, жодного  веретена (44),  жодної  мички (45) чи  мотовила (46).  Думав,  що  тим врятує свою дитину від можливої біди, бо ж коли не буде в замку жодної  пряхи,  то  Розалька  ніяк  не  зможе  якійсь  прясі  перешкодити  в  її праці. І знову після того почались у теремі безжурні, радісні дні. Всі були веселі, радісні, щасливі. Щасливо підростала й Розалька. Росла, гарнішала,  була добра й ласкава,  вчилась мудрості та різних  мистецтв.  Та одного дня, коли вже минуло дівчинці п’ятнадцять років, пішла Розалька в далеку  прогулянку,  аж  на  край  замкового  саду,  де  стояли  грізні кам’яні скелі.  В тому високому мурі побачила вона за великим кущем колючого терну якусь щілину, немов дверцята в чиюсь печеру. Закортіло їй подивитись: що ж там може бути? От вона обережно паличкою розсунула щілину й вступила в печеру. Зробила кілька кроків і побачила  більший  покій,  а  в  ньому  на  кам’яній  лавці  сиділа  стара-престара бабуся. Перед собою мала велике колесо, яке дуже швидко крутилось, коли бабуся натискувала ногою. Бабуся тримала в руці якусь паличку, обмотану нитками, а та паличка швидко крутилась і тихенько хурчала-співала:
Німа  пряха  біду  пряде...
І  ніхто  того  не  знає,
Щ о,  хто  нитку  розриває,
Той  собі  біду  знайде!

Цікаво стало Розальці. Сіла на другу кам’яну лавку, дивилась і слухала, як  співає  веретено.
Аж  нарешті  не  втерпіла:  закортіло  їй  спробувати,  як  воно  нитка прядеться.  Почала  просити  бабку,  щоб  дала  їй  веретено,  а  бабка  з ляком  головою  крутить,  руками  й  ногами  махає,  але  сказати  нічого не може. Тоді Розалька підскочила й, пустуючи, вихопила в бабки з рук веретено. Перелякана пряха схопилась з місця, прялка впала на долів ку, потягла за собою нитку —  й тоненька пряжа перервалась. І враз заточилась  Розалька,  хитнулась раз,  хитнулась два —  й  упала  горілиць на  кам’яну  лавку.

Казка Василя Королів-Старого Приспана боярівна - зі збірки Чарівне намисто
Можна було гадати, що померла. Та в дійсності не була вона нежива: дихати дихала, але ж лежала нерухомо, як у глибокому сні.  Отже, правду їй у сні ворожили чужі жінки, правду веретено співало: через ті збитки  сталась  біда!  Та  й  не  тільки  самій  Розальці.  Прийшла така  ж сама біда і на всіх її близьких, на весь терем боярський, на її тата й мамусю, на всіх людей і звірят, що в тій замковій долині, оточеній високими природними скельними мурами, щасливо жили-проживали. Бо ж у тій миті, як заснула сама Розалька, припинилось і все життя в теремі.
Заснули  люди,  заснули  коні  й  пси,  заснули  пташки,  комарі,  павуки  й мушки. Навіть вода перестала текти в потоках, дерева перестали шуміти своїм листом, не осипались квітки, не росла трава, а на небі не пересувались  над долиною  хмарки,  не  наступала  ніч,  не  падав дощ.  Одно слово,  все,  що  було  в  долині,  лишилось  назавжди  без  жодної  зміни, немов  закам’яніле,  нерухоме,  без  ознак  життя.
Зате поза стінами замковими, ніким не рушені, страшенно множились та розростались колючі терни та красні пнучі троянди. І за кілька років затягли  терни густим мереживом увесь терем-замок,  увесь замковий сад, усю замкову долину.  І  таке було те  мереживо  густе,  що  не можна  було  й  догадатись,  як  колись  тут  пробігало  живе  й  безжурне життя, який був терем та інші гарні й могутні будови,  який був родючий і чарівний сад. Тепер все зникло за стіною пнучих троянд і густого височенного  терну.
Одначе не згинула про цей терем пам’ять. То там, то тут хтось розповідав, як колись чув від своєї мами, а часом ще від бабусі, що в непрохідних лісах  стояв той  красний терем,  що  в  ньому  жили  добрі  бояри, що  була  в  них  незвичайної  краси  донька  Розалька,—  і  як  хтось  той терем заворожив, і він зо всіми тими, що там жили й були, не знать куди безслідно зник.  Повідали люди, що лиш молодий сміливий юнак може знайти  ту  долину  й  розбудити  Розальку  палким  поцілунком.
І коли ті оповідання чули молоді завзяті юнаки, не одному хотілося знайти  той  чарівний  замок,  побачити  красну  боярівну  й  розбудити  її до  життя  гарячим  поцілунком.
Та  ні  одному  з  юнаків  не  велося.  Дарма,  що  один  лицар  привів  у ліси  полк  вояків,  які  шукали  зачарованої  долини.  Дарма,  що  другий мав  чародійний  прутик,  який  відкривав усякі  скарби.  Дарма,  що  були й такі, які не жалували на розшуки золота й грошей та посилали шукати  тієї  долини  найманих  людей.
І так проходили роки, десятиліття, століття.  Молоді лицарі стрічались і вмирали, натомість приходили нові сміливі юнаки, а жодному не повелось  знайти  сонну  долину.  І  от,  коли  вже  в  околичних  людей почала  западати  в  непам’ять  і  сама  згадка  про  ту  дивину,  з'явився в тій землі молодий козак, лицар Низового  Війська Запорозького.  Був він гарний, як молодий дубок, певний, сильний та вірний,  як його  крицева шаблюка, а завзятий та моторний, як молоде котятко. Звали його Красомил,  бо  для  краси  віддав  би  все  на  світі.  Тож  і  посвятився  він пісні: складав і співав такі гарні пісні, що найнещаснішому  й  найбіднішому від його пісень ставало радісно на серці, висихали сльози, минала
втома й зникала всяка біда.  І  з тими своїми чудовими  піснями,  маючи в руці голосну бандуру, а при боці гостру шаблю на випадок, щоб боронити  покривджених,  пішов  він  по  далеких  світах.
Якось опинився він і в тих околицях, де колись була красна замкова долина,  в  якій  проживала  красуня  Розалька.  Почув  він  від  одного столітнього дідуся про те,  як колись за давніх часів зник  замок боярський в непрохідному лісі,  як заснула там боярська донька,  а  з  нею й все  те,  що  було  в  долині,  й  сказав  собі:
—   Коли моя пісня доходить до кожного серця, то знайду я  й красуню-боярівну,  якщо  вона  має  ще  живе  серце.
Одного  разу  натрапив  козак  Красомил  в  темному  лісі  на  високу стіну  терня.  Задалеко  було  її  обходити,  то  Красомил  зняв  бандуру й вдарив по струнах. Вірив, що й колюче терня перед його піснею розступиться. Довго він перебирав голосні струни,  а потім заспівав нової пісеньки  про  високий  терен,  про  красні  пнучкі  троянди,  про  троянду, найкращу з усіх, — боярівну Розальку. І зненацька сталось несподіване диво:  висока  стіна  терня  розступилась,  під  вітами  троянд  утворилось зелено-рожеве  склепіння,  і  цим  же  склепінням,  як  хідником,  вільно пішов уперед лицар  Красомил.  Швидко  дійшов  він  до  замкової  вежі й остовпів, побачивши, що біля замкових воріт стоїть варта в старовинних  одягах.  Всі  вартові  поспирались  на  списи  й,  похиливши  голови  в шоломах, спали, немов мертвим сном. Пішов співак далі —  і там скрізь це  саме  сонне  володарство.  Біля  входу  в  палату  лежать  два  великі пси,  немов з каменю витесані,—  сплять.  В  передпокою сплять непробудно  козачки.  А  в  пекарні  біля  рожна (47)  кухарі  сплять.  На  сходах сплять служки,  тримаючи  в руках  миски  з  готовими  стравами,  що  їх несли  до  їдальні.
А у великій їдальні  за накритими столами  сидить боярин  зі своєю панею, довкола них  багато гостей.  Всі тримають у руках ложки, повні борщу,  й  сплять  без  найменшого  руху.
—   Так,—  говорить сам собі козак Красомил,—  то правда, що люди про  це  сонне  володарство  повідали.  А  коли  ж  правда,  то  мусить десь бути  й  та  красуня  Розалька.  Не  був  би  я  запорозький  козак,  коли  б я  її  не  знайшов!
І почав він, приграваючи на бандурі, ходити від хати до хати, був і на  горищі,  спускався  і  в льохи.  Обійшов  усі  інші  будови,  побував  і  в стайнях, де спали могутні коні, був і в коровнику, де, не доремигавши (48) своєї паші, спали корови, обійшов і всі мешкання, де жили челядники.
Зморився,  зголоднів,  але  Розальки  ніде  не  знайшов!
—   Ах, ти ж! —  каже сам до себе.—   Коли мені оці троянди  не скажуть,  то  хоч  і  сам  тут  засни!
Та й заграв він до красного куща троянд, що переплелися з терном і попнулись на високу стіну скель в найдальшому кутку садка. І бачить: ворухнулись  трояндові  кущі,  ворухнулось  високе  терня,  випурхнула з них  маленька пташечка,  ніби  почало виявлятись на самій  межі  сонного  царства  якесь  життя.  Зрадів  козак,  підбадьорився,  взяв  повним голосом,  аж  трояндовий  кущ  зовсім  відсунувся  набік —  і  Красомил побачив у скелі маленьку брамку. Миттю вскочив він у кам’яний покій, побачив  перекинену  прялку,  порвану  пряжу,  на  одній  лавці —  стару бабу, що аж присвистувала, так хропла, а на другій лежала горілиць та, яку так довго шукав наш запорожець. Аж скам’янів Красомил: дійсно, хоч  як він  розумівся  на  красі,  але  за  все  життя  ніколи  не  бачив  такої чарівної  красуні,  як  була  Розалька.  Розправив  він  чорний  вус,  витер червоні  свої  уста,  нахилився  й  поцілував  боярівну,  та  так  голосно, немов  десь  добре  дерево  вломилося.  І  від  цього  поцілунку,  від  його голосного  звуку  в  одній  миті  прокинулось  все  довкола.  Розплющила ясні  очка  Розалька,  радісно  усміхнулась  і  простягла  свої  малі  ручки до  свого  визволителя.  Німа  баба  мерщій  поставила  прялку  й  почала
сукати пряжу,  кругом заспівали пташки, зашелестіли дерева,  задзюрчали  кришталеві  потоки...
Козак  і  боярівна  взялись  за  руки  й  пішли  просто  до  їдальні...
А  там  було...
Таж  не треба розповідати,  що там було!  Ви —  діти  розумні,  й  самі здогадаєтесь...

43  Віно —  тобто посаг, гроші і майно, що дають батьки або родичі нареченій, коли вона виходить заміж
44  Веретено —  ручне знаряддя для прядіння у вигляді тонкої палички з видовженим кінцем.
45  Мичка —  пучок  конопель  або  льону  для  прядіння.
46  Мотовило —  знаряддя  для  змотування  пряжі.
47  Рожен —  довга  палиця  з  загостреним  кінцем.
48  Доремигати —  доїсти.

Казка Василя Королів-Старого Приспана боярівна - зі збірки Чарівне намисто

За матеріалами: Василь Королів-Старий. «Чарівне намисто», "Веселка", 1993, стор. 57 - 67. Ілюстрації - Світлани Лопухової.

 

 


Останні коментарі до сторінки
«Казка Василя Короліва-Старого "Приспана боярівна" (зі збірки "Чарівне намисто")»:
Всьго відгуків: 0    + Додати коментар