Жартівливі вірші про школу та школярів від Анатолія Костецького

Анатолій Костецький

БАТЬКИ-«ЧОМУЧКИ»

Ну і мама!
Ну і тато!
Наче справжні
дошкільнята!

Нічогісінько
не знають —
смішно
і сказать комусь! —
бо щодня
мене питають
лиш одне:
«чому» й «чому»...

— Ти чому
образив Віту?
— А чому
отримав двійку?
— І чому
прийшов так пізно?
— Та чому
в шкарпетках різних?
— Ти чому
такий непослух?
— А чому
не стелиш постіль?
— Ти чому це
вірш не учиш?
— А чому
портфель —
без ручки?!
— І чому
такий синець?..

Ох!
Настане
мій кінець!
Не поясниш їм
ніколи,
хоч би й дуже
захотів...

Треба їх
оддать
до школи —
хай питають вчителів!

ВІТЯ МОЖЕ ВСЕ!

Все на світі
може Вітя!..
Може
меншого побити,
на уроках
спати може
та дражнити
перехожих.
Може
бахнути з рогатки,
посадити в зошит
ляпку,
у вікно
пульнути сніжку
і нову порвати
книжку...
Словом,
все на світі Вітя
може —
годі й говорити!..
То чому ж
не може Вітя
краще, ніж на три,
учитись?..

ЧЕМНИЙ ГЕРОЙ

Вітько-третьокласник
крокує додому
героєм таким,
що й не снилось нікому.
Аж раптом
Вітькові назустріч —
першак.
Всміхнувся Вітько
і промовив:
— Так-так! —
І, випнувши груди,
підходить до нього:
— Гей, ти!
Треба старшим
давати дорогу! —
І хлопця малого
портфелем як лясне!
Аж всівся на землю
малий першокласник...

Вітько реготнув:
— Так і треба,щоб знав! —
І далі по вулиці
покрокував.

Іде і пишається
подвигом власним.
Аж раптом
назустріч йому —
семикласник!

Від жаху герой,
мов листок,
затремтів —
і в перше ж парадне
стрілою влетів.
Тремтять його руки,
тремтять його ноги...

— Чого ти злякався? —
питаю у нього.
— Та просто я чемний, —
Вітько відказав,—
тож старшому хлопцю
дорогу і дав...

НОВЕ ЖИТТЯ

Вчора Вітя
так промовив:
— З мене — досить,
от вам слово:
я почну життя нове!..

Аркуш взяв
та олівець,
сів і пише по порядку:

«В сім встаю,
роблю зарядку.
Чищу зуби,
мию шию.
Неодмінно вуха мию.
Потім — кухня.
Там сніданок
всім готую сам,
без мами.
Посуд мию,
підмітаю
і до школи поспішаю...»

Ще у плані
пунктів двадцять,
та не варто зупиняться...
Чому? — питаєте.
Все просто,
бо знову
мама
миє посуд,
підмітає та готує...

А Вітько?!
Вітько й не чує.
Він — у ліжку.
Досі спить.
Зате
над ліжком
план висить...

БЮРО ЗНАХІДОК

1
Будь ласка,
заходьте!
Скоріше заходьте!
Усе,
що згубили,—
шукайте й знаходьте!
Я все покажу вам,
що є на полицях.
Ви тільки, будь ласка,
уважно дивіться.
Можливо,
на котрійсь
із наших полиць
ви знайдете те,
що згубили колись!

2
Отут перед вами —
загублена совість.
Гадаю,
вона в нас
лише тимчасово:
без неї ж не можуть
дорослі та діти
і тижня прожити
на білому світі...
Згубив її хлопець,
який тишком-нишком
надворі
малому підставив підніжку,
у іншого хлопця
м'яча одібрав,
сусідці по парті
малюнок порвав.

А тільки
спитають у нього:
— Навіщо? — Провину
він звалить одразу
на інших,
тому
ні в дворі з ним,
ні в класі не грають.
Гадаю,
він скоро
до нас завітає...

Ну от, подивіться,
а що вам казав я!
Уже поспішає по совість
хазяїн!
— Ця совість, я бачу,
належить тобі?
Будь ласка, бери,
але більш не губи!

3
А тут на полиці —
роззява з роззяв,
найкращий ловець
і винищувач гав.

Давно вже
усе він забув і проґавив:
забув
школярські* обов'язки
й справи,
забув десь портфель,
рукавички красиві,
забув і про те він,
що мама просила.

А якось на ґаву
так рота роззявив,
що сам загубив себе,
бідний роззява!

Ще й досі
дивується всюди народ:
од хлопця зоставсь
лиш роззявлений рот...

Як тільки зустріне його
хтось із вас,
скажіть,
щоб зайшов за собою
до нас.

4
Ця купа велика —
загублений час.
Боюся, що й місця
не вистачить в нас...

Ось — час для навчання,
загублений в школі,—
його вже, напевно,
не вернеш ніколи!

Тут — час допомоги
і мамам, і татам,
який у розвагах
втрачали завзято.

Там — час для зарядки,
що в ліжках згубили
і разом зі спортом
у ліні втопили...

Тут стільки часу
погубили невчасно,
що я вже й не знаю,
куди його класти!

Напевно,
мені доведеться
на дверях
скоріше прибити
табличку фанерну,
щоб з неї
нарешті довідався кожний:

«Загублений час
повернути не можна!»

5
А онде в куточку,
далекім і темнім,
лежить і страждає
загублена чемність.
Страждає
за хлопця якогось
страшенно!..

Він лізе в тролейбус,
немов навіжений,
всідається й дума:
«Усі ви хоч трісніть,—
нізащо у світі
не встану я з місця!»

Він запросто
дівчинку може принизить.
Для нього
повага до старших —
дурниці...

Тому-то й страждає
так гірко та вперто
загублена чемність,
що може й померти.
Шепоче про себе:
«Спасибі!», «Будь ласка!» —
таким голосочком,
що й слухати важко.
Привітно
киває голівкою всім
і всім поступається
місцем своїм.

Візьміть її швидше,
я дуже вас прошу,
бо може, бідаха,
загинути просто!
 
6
Ось — дружба,
забута під партою
в школі.
Такого
не бачив я досі ніколи!
Ну як —
поясніть мені! —
може це бути,
щоб дружбу,
як зошит чи ручку,
забути?!

Два хлопці
у класі її загубили —
вони на перерві
ні за що побились.

А друзі ж були —
можна заздрити тільки!
Довіку дружили б,
якби ж то не бійка.
А з чого вона —
невідомо нікому...

Тож порізно
ходять віднині
додому,
насуплені
в класі сидять
на уроках,
і жоден
не зробить до друга
ні кроку.
А вдома сумують,
зітхаючи тужно,
і згадують часто
загублену дружбу...

Я певен:
недовго пролежить вона
її заберуть неодмінно
від нас!

7
Це — сміх розвеселий
сидить і регоче,
неначе його
безперервно лоскочуть.
І всі,
хто погляне
на згублений сміх,
так сильно сміються,
що валяться з ніг!
Лежать і регочуть,
забувши про тишу,
а сміху од того
утричі смішніше.

От тільки хазяїн його -
у зажурі...
Од ранку й до вечора
ходить похмурий,
не біга, не гра,
не співа і не скаче,
а сяде
в якомусь куточку —
і плаче...

Хай швидше до нас
завітає за ним.
Невже йому весело
жити сумним?..

8
Як бачите,
є в нас
на що подивитись,
тому не соромтесь,
дорослі та діти,
будь ласка, заходьте,
скоріше заходьте,
усе,
що згубили,—
шукайте й знаходьте!
І все,
що вам треба,—
скоріше беріть.
Та більше
ніколи в житті
не губіть!

ДОМАШНІЙ ТВІР

Вітько-бідак 
страждає так, 
аж здригує ногами!
Він — за столом, 
він пише твір:
«Я помагаю мамі».

Старанно олівець гризе 
та супить брови 
грізно,
але нічого — 
хоч умри! — д
о голови не лізе...

Та ось
тихесенько зайшла 
в його кімнату мама:
—    Вітюнь, 
будь ласка, 
в магазин 
сходи
за сірниками.

—    Ідея! — 
вигукнув синок,
а мамі:
—    Ну й морока! 
Сама іди!
Я твір пишу — 
роблю
важкі уроки.

І мама вийшла...
А Вітько 
швиденько пише 
в зошит:
«Я в магазин 
завжди ходжу, 
коли мене 
попросять...»

Хвилин за десять 
мама знов
з’являється у дверях:
—    Вітюнь, 
картопельки начисть, 
а я зварю вечерю.

—    Сама начисть! — 
кричить Вітько,
та так,
що ледь не лопне.— 
Я твір пишу!
Я — зайнятий!
Сама
вари картоплю!

Виходить мама, 
а синок
писати знов сідає:

«Я мамі
сам варю обід,
вечерю
та сніданок...»

Радіє син:
— Не твір, а люкс!
Оцінка
буде гарна!..

І геть не думає 
про те, 
що він радіє
марно...

ГАРНА ПАМ’ЯТЬ

Наш
Микола Іванов 
пам’ять має — 
будь здоров!

Але якось Колю 
Віра
захотіла 
перевірить, 
і між ними, 
слово в слово, 
відбулась 
така розмова:

—    Пам’ятаєш, 
як Світлані
ти вужа сховав 
у ранець?
—    Ну, дивачка, 
ще й питаєш! 
Зрозуміло, 
пам’ятаю.

— А згадай, 
як вчора Стьопка 
на перерві 
сів на кнопку, 
котру ти 
йому підклав?

— Я цього 
й не забував, 
бо вважаю, 
що не варто 
забувать 
дотепні жарти.

—    Пам’ятаєш, 
як з Максимом 
ви удвох 
збирали сливи: 
в нього вийшло 
два відра,
а у тебе — 
з кілограм?

—    Ти могла б 
і не питати — 
як таке
не пам’ятати! 
Адже в мене 
після слив 
цілу ніч 
живіт болів...

—    А згадай-но, 
як у школі
нас водили 
на уколи: 
налякався 
тільки ти, 
так сховався — 
не знайти!

—    Це ж які 
такі уколи?! 
Щось забув...— 
сказав Микола.

Видно,
справді Іванов 
пам’ять має — 
будь здоров...

  ДИВНА ЗВИЧКА

Що б мені не говорили
хтось з батьків чи вчителів,—
я на все шукаю рими,
ніби хтось мене завів...
 
Скаже тато: — Як уроки? —
Я йому: — Летять сороки!
Скаже мама: — Ти поїв? —
Я їй тут же: — Сто корів!
 
Вчитель каже: — Йди до дошки! —
Я і тут: — Варення ложка! —
Вчитель: — Що учив ти вдома? —
Я у відповідь: — Солому!
 
Ставлю «два»! — підводить очі.
— Ква! — кажу я, хоч не хочу...
Зрозуміло: мама — в сльози, 
каже — Ти мене тривожиш.
 
Ось і лікарю мене 
вчора показали.
Але він сказав: — Мине. 
Хвилювання — зайві.
 
Хай хлопчак побільше спить...
Ну а я йому за мить:
— Зайві хвилювання?
Знайде Коля Ваню!
 
Мама — в сльози знов: — Пробачте! —
Ну а лікар їй: — Не плачте! —
І злякався раптом сам —
адже в риму він сказав!..
 
Вже й мені це все набридло,
та чомусь до голови
знову лізуть рими й рими,
хто б і що б не говорив...
 
Ви питаєте: що ж буде?
Я і сам багато думав
і скажу вам по секрету:
мабуть, буду я поетом