Жан де Лафонтен
ПРО ЖАБИ, ЩО ХОТІЛИ МАТИ ЦАРЯ
В одній части сьвіта держали жаби к своїм посїданю всї озера, стави, ріки, потоки, багна і мочари. Се була їх держава. В сїй державі они вибирали собі старшину і самі установляли права і закони. Цїла держава була поділена на краї, повіти і громади. Отже жаби вибирали своїх заступників до ради державної, до рад краєвих або соймів, до рад повітових і громадських. Сі заступники радили над загальним ладом і добром жабиної держави. Така держава називалася републікою, а такий устрій держави називає ся демократичний або конституційний.
І довгі віки добре жило ся жабам в їх републицї. Они були щасливі, не платили податків, не тримали ні війська ні жандармів, а помимо сего були безпечні зі своїм життєм і майном. Але не дурно каже приповідка: "Чоловік дуріє, як йому ся добре дїє". Таке стало ся і з жабами. Їм забагло ся мати монарху, то значить, шоби один цар над ними панував отже не так, як доси було, шоби самі собою правили та о своє добро дбали. Тим чином хотїли они перемінити свою републику на монархію, а свій лад конституцийний змінили на самовладний через одного найвисшого зверхника або монарху. Такий устрій зове ся монархічний або абсолютний. Як бачите, прямо подуріли жаби!
Ну і вислали посольство або депутацию до найстаршого бога, Зевса, з просьбою, щоби конче установив над ними царя. АЗевс був добродушний:
— Хочете мати царя, каже, добре, я вам його дам, лише щоби ви опісля не жалувапи ся на мене.
І ледво депутация вернула домів, аж тут грим! ... упав на землю цар з таким лоскотом, що аж земля затрясла ся! А дурні та полохливі жаби настрашились страшенно і поховали ся в найменші дїрки, на саме дно озер, ставів, рік та багон. Довго они не могли очуняти ся зі страху і нї одна не сьміла показати носа на верх. Они думали, що сей цар якийсь страшний великан, що на него і поглянути страшно.
Аж вкінци голод присилував їх виплисти на верх. Поволеньки, тихцем стали жаби одна за другою наближувати ся до царя, який пливав собі по водї. Що правда, був він великанськиЙ, довжезний, грубезний, але видно спокійної вдачі. Бо анї не кидав ся, анї не кричав, анї не зачіпав хочби маленької жабки. Видно добродушний та лагідний цар.
І поволи, поволи жаби так осьмілили ся до нього, то скакали йому по хребтї,а він нї чичирк! Не гнівав ся зовсім на їх зухвальство. Ба вкінци переконали ся жаби, що се не є живий цар, лише якась бездушна колода. Тодї жаби знов з просьбою до Зевса :
- Дай нам, кажуть, живого царя! З сього для нас нема нїякого хісна. Він анї бе, анї ме! Ми перед ним не маємо нїякого страху, нї боязни. Ми такого не хочемо!...
- Ну, добре, дїтоньки, — каже Зевс, дам вам грізьного царя, але памятайте, щоби ви опісля не нарікали!...
- Не будем, не будем! — заверещали жаби — дай нам грізьного царя! Такого нам і треба!
- Ну, гайда до дому! Він там зараз прийде за вами, відказав Зевс.
І справді, дав їм царя живого, гарного, показьного, в горностаєвім плати, в шовкових, червоних шкарпитках, в маленьких черевичках і з довжезним носом, мов труба. Як звав ся сей цар? — Ану вгадайте, дїтоньки!
А вже-ж, що бузьок! Розуміє ся. І поклав собі новий цар свій трон на вершку високого будинку, звідтам оголошував жабам свої права та закони, звідтам злітав на крилах судити жаби. І чи завинили, чи нї, то завсїгди постигала їх люта кіра смерти. Помилуваия він нікому не давав.
Тай розплодив новий цар величезну родину, що звалась „династия" і настановив тьму тьменну всіляких достойників, урядників, міністрів, намісників, старостів, запровадив війско, жандармів, скарбових стражників і Бог знає що. Тай всьо тото хотїло їсти тай жити, ба ще й як жити, — по папьски! А змд-ки того взяти? — Розуміє ся — з податків. А від кого брати податки? Ба від кого ж? Від жаб!
Тай платили жаби податки, платили, аж на них скіра тріскала! І нема на се нї рекурсу, нї відклику! Хоч сам пухни з голоду а плати!...
Жаби в крик! Жаби в плач! Ідуть на скаргу до Зевса. А Зевс розсердив ся, там каже:
- Чи-ж я вас, дурнї, не перестерігав? Два рази перестерігав! А ви нї тай нї! Дай нам грізьного царя! Ось його і маєте! Тїште ся!...
Жаби повклякали перед розгніваним богом, хлипають жалісно тай лапками слезоньки втирають...
- Геть від мене! — крикнув грізьно Зевс. — Геть з моїх очий! Безглузді! Лаполизи! Служальцї! Кнута вам треба, кнута!
Від сеї пори жаби все квакають сумними голосами, та нарікають па свій нерозум, що замість вільної, конституційної републики забагло ся їм самовладної, абсолютної монархїї.
Лише тодї, коли цар з своїм двором виїде за границю в гостину до и иншого царя, осьмілюють ся жаби пізно в ночи і тихими голосами сьпівати таку народну пісню:
Кум — кума !... Бузьок де? — Нема!
А де-ж?... Умер! — Коли? — В четвер!
А ми тому раді! раді! раді!
Але відай з сего рахканя не багато для них розради...
За матеріалами: Байки Жана де Лафонтена у перекладі Любомира Селянського, стор. 49 - 54. (На титульній сторінці книги написано: "ІВАН ДЕ-ЛЯ ФОНТЕН. БАЙКИ. На руську мову свобідно переклав ЛЮБОМІР СЕЛЯНСЬКИЙ. З чотирма образками. Галицька накладня Якова Оренштайна в Коломиї.")