Добірка оповідань Миколи Магери з різних збірок


Микола Магера. Оповідання для дітей з різних збірок

 

Микола Магера

НАЙДОРОЖЧЕ

Серце матері, – то найбільше серце,
Руки матері, – то найніжніші руки,
Посмішка матері, – то найрадісніша посмішка,
Голос матері, – то найрідніший голос,
Слово матері, – то найщиріше слово,
Радість матері, – то найбільша радість,
Слово „мама”, – то найдорожче слово,
А сльози матері, – то найпекучіші сльози.
І хто цього не звідав, той калікою на все життя остався.
А хто забув ті руки ласкаві, ті очі невсипущі, голос рідний, той мертвою колодою по світу ходить.
І горе тому, хто матері зрікся, будь це син чи дочка! У які шати вони не одягли б своє тіло, яку б посаду не займали у світі, сльози материнські випечуть на їх чолах ганебні тавра, які не змиють навіть своєю кров'ю.
Бо де сльоза матері впаде, – там ніщо не зросте, а ще як у серце попаде, – повік рану не загоїш.
То ж віддайте, діти, – малі і дорослі, – хоч частину свого тепла, своєї ласки, щирості і любові рідним матерям, що колись ви взяли у них!
А ваші діти зроблять це для вас.
І так з роду в рід,
З роду в рід.
Повік!
    

    
* * *

 

Микола Магера

МАТИ

У невеликому скверику високо на постаменті стоїть, схиливши голову в скорботному мовчанні, молодий солдат. Наче живий – з непокритою головою, у гімнастьорці, підперезаній солдатським ременем, у галіфе, акуратно заправлених у чоботи. Піднявся над могилою, де вічним сном сплять безіменні герої.
Навколо постаменту – припорошені снігом вінки із вічнозеленої хвої...
У старенькому чорному пальті з облізлим хутровим коміром, у темній теплій хустці до пам'ятника підійшла стара жінка. Зупинилась, тихо промовила:
– Здрастуй, сину!
Помовчала і знову:
– Здрастуй, сину!
А він, суворо стиснувши губи, мовчав.
Жінка нахилилась над могилою і поклала невеличкий букетик червоних калачиків.
Постояла, змела рукавицею сніг з лавки і сіла.
Тиха, спокійна, скорботна...
Щодня – і в спеку, і в негоду, і в стужу – приходила вона сюди. Їй здавалось, що це стоїть її син, її Павло, якого вона пестила оцими руками, цілувала теплими материнськими губами.
Затуманені очі вбирали дорогий образ воїна. Це кам'яне обличчя злилося в її уяві з обличчям Павла, з тим невеликим фотознімком, на якому у повний зріст стоїть молодий вродливий солдат.
– Сину мій, – прошепотіли посинілі губи. – Чи не холодно тобі, рідний?
Вона б прикрила його голову від снігу, на гімнастьорку пальто своє накинула б, а на руки замерзлі рукавиці б натягнула. Та не добратися їй до нього. Високо підняли його над землею мускулясті руки.
– Сину мій, – котяться сльози проритими нелегким життям рівчачками... – Сину мій!..
А він мовчить. Не чує його гранітне серце шепоту матері, не бачать його кам'яні очі гарячих сліз неньки.
– Ой сину, сину мій! Зійди на землю! Візьми моє серце, мої очі, візьми кров мою, сину! Ти ж молодий, тобі жити треба!
А він мовчить...
І раптом:
– Струнко! На пам'ятник рівняйсь!
Мати повернула голову і побачила, як дорогою, карбуючи крок, йшли солдати.
Падав тихий лапатий сніг...
Повільно піднялася, постояла кілька хвилин, мовила: „До побачення, сину”, – і тихою ходою пішла назустріч солдатам, що віддавали честь її синові і, як їй здалося, їй, матері.
Кружляли сніжинки, притрушуючи білим пухом дерева, солдата, могилу, Зникали під снігом нерівні неньчині сліди. Тільки кривавою плямою на снігу світилися червоні калачики.


    

* * *

 

МАТУСЕНЬКО-О-О!

То було суворої зими 1929 року, коли на Поділлі повимерзали фруктові дерева, особливо волоські горіхи, сливи і абрикоси, виноград, деякі сорти яблунь і груш.
У хаті вікна були замуровані міцним морозом так, що навіть березневе сонце не могло пробитися крізь товстий шар льоду з снігом на шибках.
Я із старшим на пару років братиком Павлом розкошували на завжди теплій печі, тому нам нічні морози аж ніяк не були страшні. Лише вдень, коли брат йшов до школи, а я з такими ж ровесниками, як сам, ганяли санчата з снігової гірки, мороз невидимими пальцями щипав то за носа, то за вуха, то за руки. Та ми гуртом давали собі раду: один одному снігом розтирали задубілі місця, з усієї сили забивали замерзлі руки об плечі доти, поки кров знову не гнала тепло до самісіньких нігтів.
Того морозного ранку всі дерева і кущі були вкриті густим інеєм. Дрібні білі голочки поприлипали до найменших гілочок, прикрасили стебла засохлих бур'янів. І ті бур'яни ніби ожили в казці, стали кришталевими люстрами, неповторними сяючими вишивками, мережками, загадковими візерунками.
Я зліз з печі слідом за Павликом і почав вмиватися. Якраз увійшла мати, несучи оберемок сухих дров, і кинула їх під припічок. Здивовано глянула на мене, чогось усміхнулася, а потім так, між іншим, запитала:
– Куди, парубче, збираєшся?
– Діло є, – буркнув я у жменю з водою, від чого бризками намочив собі сорочку.
– Яке таке діло спозарання? – промовила мати, чаклуючи коло дров у печі, які ніяк не хотіли розгорятися.
– Хочу подивитися на іній у саду.
– Поки ти зберешся, то його й сліду не зостанеться, весь осипеться.
– А я за хлівом його зловлю, куди сонечко заглядає лише опівдні.
– Зараз поснідаєш з Павликом, а тоді й підеш милуватися інеєм, – подобрішала мати, бо розгорілося у печі. – І що з тебе буде, Миколко, коли виростеш і школу закінчиш?
– Поетом буду, матусю, як Тарас Григорович Шевченко!
– Дай Боже, дай Боже, щоб з тебе була така славна людина, як Тарас Григорович. Більшого у Бога не прошу. Лише хай обминає тебе, сину, лиха доля, яка спіткала колись нашого поета і пророка.
Та мене того ранку не іній цікавив, я вже не раз його обтрушував з яблунь і кущів, приглядався до тоненьких білих голочок. Хотів побачити, як будуть висилати у страшний Сибір cім'ю дядька Федора за те, що він якийсь куркуль. А жив дядько Федір на нашій таки вулиці, недалеко від снігової гірки, яку допомагав дітям насипати. До пізнього вечора працювали і старші сини дядька Федора – Грицько і Сянько. Гірка вийшла і висока, і широка. Такої, мабуть, не побачиш у всій Могилівці.
Ми, хлопчики і дівчатка, з нашої довгезної вулиці дуже любили дядька Федора. Він був гарний лицем, карі очі світилися, як у юнака. Чорні брови, такі ж вуса і чуприна, повні червоні щоки і м'ясисті губи ніби кликали до себе. Він був добрий і щедрий.     Коли ми у нього колядували, то насипав нам у торбину повно яблук і горіхів, смачних сухариків і пиріжків, ще й кожного обдарував грошима. То хіба такого куркуля треба висилати у чужий далекий Сибір, щоб чужинцям попадали щедрі подарунки?
У дядька Федора було чотири хлопці і стільки ж дівчат. З нами іноді гралася чорноока Надя. Вона була молодшою від мене щось на два роки, а тому я, як старший роками, завжди намагався покатати її на санчатах, а влітку якось на вулиці відігнав од неї здоровенного індика, який чогось розгнівався на малу і шарпав її за червоне платтячко. А може, йому червоний колір не сподобався?
Вчора на ковзанці старші дівчатка казали, що Надю заберуть до себе сусіди, у яких нема дітей. І дівчинка буде їм за доньку. А найменшенький Вітя, якому ще й року нема від роду, поїде з батьками у той страшний зимовий Сибір. Сибір – це така велика в'язниця з глибокими снігами і такими міцними морозами, що там на льоту замерзають птахи. А ще дід Юхим казав, що у тому Сибіру багато лісів, де водяться ведмеді, дикі кабани, вовки і ще різні страшні звірі. Ось туди, комнезами і комуністи з комсомольцями і звозять таких куркулів, як дядько Федір, щоб вони там позамерзали, щоб їх поїли дикі звірі.
А ще у дядька Федора є прадід Семен і дід Митрофан, каліка, без однієї ноги. Вони обидва уже не страшні тутешнім сільрадівцям і тому не підходять для Сибіру. Їх забрали далекі родичі, щоб у них діди доживали віку.
Нині рано сім'ю дядька Федора мають вивозити у той страшний Сибір. Тому я, схопивши санчата, потяг їх до снігової гірки, звідки, як на долоні, було видно всеньке тепер голе подвір'я куркуля. А голе подвір'я тому, що вже нема ні хліва, ні комори, ні стодоли, ні пошурів, а лише червоніє з сорому випаленою цеглою недобудована хата, вкрита ще свіжими житніми сніпками. Це односельчани розорили споконвічне гніздо дядька Федора, його колись затишне, зразкове господарство. Так усі говорять у хаті.
На подвір'ї чекали двоє саней. Зібрався гурт сусідів, наче на похорон. Якісь дядьки винесли кілька клунків і поклали на солому, що була на санях. Вийшли з хати два міліціонери і голова сільради Поховайло. Слідом за ними проінеєве повітря роздерли дикі зойки Федорихи, яку вели під руки дві жінки:
– Ой, людоньки-и-и! За що ж ви нас виганяєте з рідної хатоньки-и-и наче злодіїв кривавих? Виганяєте з рідного села-а-а? За що-о-о?? Чи ми когось обікрали-и-и? Чи когось обдурили-и-и? Чи когось оббрехали? Чи когось облаяли? Чи я, чи Федір, чи мої батьки, діди і прадіди, чи мої діти комусь зло заподіяли?! То скажіть, людоньки-и-и!!! За що ж ви нас розорили, як розбійників і злодюг найстрашніших у чужий далекий край, у холодний Сибір засилаєте??? Висилаєте на вірну смерть, на погибель! За що-о-о, за що-о-о, людоньки-и-и??!
Жінка на хвильку ніби вдавилася морозяним повітрям чи сльозами, які за ці пекельні дні-страждання проклали глибокі борозни по обидва боки носа, як знову заголосила:
– Ой, Боженьку, Боже, за що нас так тяжко караєш? За які гріхи? Може, за те, що день і ніч працювали, не знали спочинку, ні самі, ні наші батьки, ні наші дітоньки? Ой, Боженьку, Боже!
То що з нами буде у тому сніговому Сибіру? У тій далекій кацапії? То вже навік ми пропали, то вже не побачимо тебе, наша люба Україно...
Федориха з малим Вітею на руках і синами раптом зупинилася перед першими саньми, її великі чорні очі раптом зблиснули двома яскравими зірками, а з грудей вирвалося:
– Прощайте, людоньки! Прощайте, сусідоньки! Прощайте, родичі! Прощайте, рідна земле і могили рідних! Прощавайте, любий дідуню, дорогий таточку! Простіть нас, рідні, що не доглянули вашої старості, що лишаємо вас тут! Прощай, Надю, донечко моя!..
Жінки посадили на сани Федориху, коло неї примостилися два сини і два комсомольці, а на других санях сів дядько Федір з дітьми... Він не ридав вголос, а лише вклонявся людям направо і наліво...
Раптом дядько Федір підвівся з саней, впав навколішки на подвір'ї, розгріб руками сніг до замерзлої землі і тричі поцілував її. Потім перехрестився тричі до своєї хати, обвів чужим поглядом мовчазний натовп сусідів і родичів та представників радянської влади, сів у сани і до їздового:
– Рушай!
Коли сани почали повільно виїжджати з подвір'я, з гурту людей вибігла дівчинка у жовтому кожушку і такій же хустинці і простягла рученята:
– Мамо-о-о?! Матусенько-о-о! Татусю-ю-ю! Куди ви-и-и?? Матусенько-о-о!!!
Дівчинка бігла за саньми, кричала, падала у сніг, підіймалася і знову бігла, а з ротика ледь долітало „Матусенько-о-о”, „Татусю-ю-ю”. За Надею бігли жінки, дівчинку перехопив якийсь чоловік, взяв її на руки, пригорнув до грудей. То був її теперішній названий батько.
А сани з висланими уже повернули у бічну вулицю і навік зникли з очей.
Над селом засяяли криваві промені вранішнього сонця, що визирнуло з-за високого горба, віщуючи людям тихий морозяний день.

    
    
* * *

 

ЗЕЛЕНІ ПАЛЯНИЦІ

На Поділлі, як і по всій Україні, біля кожної хати споконвіків милував око садок. Подоляни кохалися у яблунях і грушах, вишнях і черешнях, сливах і абрикосах, а подекуди вирощували виноград і персики. Майже біля кожної оселі росли волоські горіхи. Поміж деревами влітку зеленіла трава, яка не тільки була кормом для домашніх тварин, а й радістю для родини. У неділю чи у свято в спекотну днину там відпочивали старі й малі, приймали і гостей.
А коли відбулася колективізація, коли у селян забрали землю, то зникла і трава у садках. Її перекопували восени, засівали, в основному, житом. Пшениця була вибагливіша, не хотіла тулитися до яблуневих і вишневих стовбурів. А жито виживало навіть у сливових зарослях.
Тої голодної весни, коли трупи спухлих дітей, їх матерів, стариків і юнаків траплялися у полях і на вулицях міст і сіл нашої України, ми, що поховали сестричку Вірочку, якось дотягли до кінського щавлю і кропиви, пшінки і квіток кульбаби. Та весняним делікатесом був звичайний пирій. Ми бігали на поле, ножиками видовбували біле солодке коріння, набивали ним торбинки і несли додому. Додумалися новоспечені колгоспники і до того, що цупке коріння різали ножами чи рубали топорами на дрібні шматочки, сушили у печі чи на сонці, потім мололи на жорнах. З пирійового борошна, до якого матуся підмішувала ошпарене листя кропиви, люцерни, конюшини, лободи чи звичайної трави, випікалися порепані коржі.
Не знали тоді, що досхочу споживаємо вітаміни, різні цукри і глікозиди. А ще пили вітамінні чаї (правда, без цукру, бо його, як і хліба, м'яса і сала, не бачили місяцями, забули, які ті лакітки навіть на смак), заварені вишневими, малиновими чи березовими гілками... Отак і жили, бо з трудоднів хліба не спечеш і чаю не звариш.
І хоч всю весну ми їли і пили природні делікатеси (а ще у березні, як пригріло сонечко, точили березовий і кленовий соки), та хліба, хлібця, ой, як хотілося! Менші за мене братики і сестрички могли годинами простягати худенькі рученята до матері і вже без сліз безугавно скиглити: „Матусю, да-а-а-й хлібц-я-я!”, „Мамцю-ю-ю, дай папи-и-и!”, „Мамо, дай хліба-а-а!”.
Коли жито у нашому саду між сливами почало цвісти, то ми цілими днями винюхували той ніжний неповторний запах. А як вітер злегка колихав колосками і з них туманився пилок, то ми ладні були підтримувати руками кожну стеблину, кожен колосочок, бо думали, що то витрушується майбутнє зерно, на яке так довго чекали.
Не раз благоговійно спостерігали, як мати обережно нагинала житню стеблину (між сливами жито виросло високе, вище за нашу матусю), ніжно торкалася пальцями колоска і невідомо кому говорила: „Ще рано”.
Та настав той святий день, коли мати вивільнила серп із мішковини, у якому був загорнений ще з торішніх жнив, і пішла в садок. Ми кинулися за нею. П'ятеро нас стало на відстані від неньки, щоб не сполохати її. А вона тричі перехрестилася до cонечка, що саме було у зеніті, нагнулася, взяла лівою рукою жмут зелених житніх стебел – і раптом почулося на весь сад:
– Ж-ж-ж-жух!
Від того „Ж-ж-ж-жух!” ми здригнулися і вже не дослухалися до наступних „Ж-ж-ж-жухів!”, які раз за разом лунали у саду.
Скоро мати скрутила перевесло, зв'язала ним зелений сніп, і, радісно посміхнувшись до нас, понесла житечко на подвір'я. На найгарячішому сонячному місці на картатій вереті розстелила нажате збіжжя. А нам пояснила:
– За пару днів житечко висохне, потім вимолотимо, зерно вивіємо, ще підсушимо у печі, змелемо на жорнах на борошно, а з борошна...
–...спечемо хліб! – голосно закінчила мамину мову найстарша з сестричок Ніночка.
– Так, дітоньки, – підтвердила слова малої мати. – Спечемо смачну паляницю, бо на хліб тут не вистачить зерна.
Не буду переповідати, як ми три дні ходили за матір'ю назирці: куди вона, туди й ми, діти. Мене ж найбільше вразило те, що з жорен сипалося зелене борошно! Правда, і зерно було зелене та ще й зморщене, як у сусідської бабусі лице.
Коли ж мати замісила тісто і виробила кілька невеликих зелених паляниць, то я думав, що вони у печі від вогню, який так весело палахкотів, змінять колір, стануть коричневими чи чорними, як згасле вугілля.
Наче заворожені ми сиділи рядочком на довгій лаві, освітлені палаючою піччю, спостерігали за кожним материним рухом. Ось вона взяла у кутку довгу коцюбу, нагнулася і впустила її у вогняну пащу. Підгорнула аж на припічок жар, пригасила тліючі поліна, поклала на дерев'яну лопату паляницю і обережно всадила у піч. Так зробила з другою, третьою і четвертою.
– Чи довго паляниці будуть пектися? – запитав малий Василько.
– А ти як хочеш? – радісно засміялася мати.
– Хочу, щоб скоро спеклися.
Мати підійшла до малого, пригорнула його до себе і всім нам:
– Паляниці тоненькі, то й спечуться скоро. А завтра ще нажнемо сніп житечка. Тепер, дітоньки, вже будемо жити. Тільки Вірочка не дочекалася свіжих паляниць...
Ми сумно опустили очі, а матуся витерла сльози білим фартушком.
Поки ми сумували за померлою з голоду сестричкою, матуся поліном розгорнула пригасле вугілля і коцюбою повитягала всі паляниці. Вони були зелені-зеленісінькі, ніби з темної трави...
І пахли ті паляниці зеленим житечком. І на смак були зеленим хлібом. І все ж – хлібом!
Такі паляниці я бачив того раннього літа вперше, і дай Боже, щоб то було востаннє.
І щоб ніхто і ніколи на нашій рідній Україні не бачив зелених паляниць! Амінь!

    
    
* * *

 

ПОКАРАННЯ

Обабіч стежки, що вела до старого шкільного саду, дівчатка садили квіти, а хлопчики відрами носили воду і поливали прив'ялу розсаду.
Діти працювали дружно. Вони знали, що з цих маленьких кволих рослин виростуть пахучі головаті купчаки і ніжні, на довгих стеблах, чорнобривці. Тіль­ки Степан вештався без роботи: то глузував з дівчат, то заважав хлопцям. Такі вибрики з ним часто бували, якщо хтось йому чим-небудь не вгодив. Бо ж любив верховодити у класі.
Сьогодні після уроків їм нагадали, що пора са­дити квіти. Всі погодилися прийти о сімнадцятій до школи. Лише Степан наробив галасу, що не має часу, що йому і хлопцям треба йти на стадіон тренуватися. Та футболісти промовчали, не підтримали свого ва­тажка. І Степан ось прийшов. Але яка з нього користь? Він то кувікав, як порося, то співав по-півнячи, то видумував різні прізвиська дівчатам і сам з того рего­тав.
Та на нього ніхто не звертав уваги, наче його й не було тут. Хлопця починало це осудливе мовчання ще дужче дратувати. Навіть Надійка, з якою сидів на од­ній парті, мовчала, тільки коли-не-коли недоброзичливо зиркала в його бік. „Підождіть, зараз заговори­те!” – із злістю блиснули його карі очі. З силою натяг­нув рябого кашкета аж на лоба, заклав руки за спину і, посвистуючи, побрів у сад. Зупинився біля старої високої яблуні.
Всі школярі знали, що тут, у дуплі, щороку виводяться синиці. Тому й не замастили його цементним розчином, коли ранньою весною ремонтували сад. Чого тільки не робили учні, щоб пташки переселилися звід­ти: і синичники почіпляли на деревах, і шпаківні різ­них розмірів, і навіть дуплисті гілки поприв'язували. Та синиці кожної весни чистили гніздо в дуплі, висте­ляли волоссям, мохом і пухом. Але найцікавіше було тоді, коли з глибини дерева доносився пташиний писк. Після уроків десятки хлопчиків і дівчаток ставали поодаль від яблуні і спостерігали, як батьки носили гусениць своїм дітям.
Степан швидко розшнурував черевики і кішкою подерся на дерево. Зачувши небезпеку, з дупла випурх­нула пташка, десь взялася ще одна – і стривожено зарепетували на весь сад. Хлопець якраз вчепився ру­кою за гілку біля дупла, як хтось схопив його за босу ногу і сіпнув униз. Коли оглянувся, то аж злякався: коло яблуні були чи не всі його однокласники, а за ногу тягла Надійка.
– Злазь! – гукнула дівчинка.
– Пусти ногу, бо впаду! – заволав не своїм голо­сом Степан. Діти стояли суворі і мовчали.
Лантухом звалився Степан на пухку землю, сів під яблунею, опустивши голову. Хтось кинув до ніг його черевики. Він навіть не глянув у той бік. Хотілося, щоб зараз кричали на нього, щоб хлопці набили, тільки щоб не мовчали. Осудлива мовчанка товаришів лякала біль­ше, ніж грізний окрик батька.
Степан зажмурив очі. Чув, як заворушилися учні, як віддалялися їх кроки. Стало моторошно. Щось зча­вило в грудях, важкий клубок підкотився до горла. Нарешті наважився глипнути у той бік, куди попря­мували школярі.
Довго взувався, заправляв у штани сорочку. Хо­тів, щоб хлопці покликали до гурту. Може, і він носив би воду чи садив оті квіточки.
Степан задумався. Йому раптом захотілося зроби­ти щось таке, щоб здивувати однокласників. Та чим? Польотом на Місяць? Але ж там вже декілька разів бували люди. Винайти якусь речовину, щоб за годину виростали оті купчаки і чорнобривчики?     Але для цьо­го треба багато вчитися. І чи можна зараз чимось ко­гось здивувати? Може, якби враз у нього виросли кри­ла, і він, як ота синичка, запурхав над садом, то при­вернув би на декілька хвилин увагу до своєї персони тих всезнайок.
Хлопець повільно підвівся і поплентався вглиб саду. Перескочив через рів, вийшов на стежку, що тяг­лася вздовж саду до вулиці і, насвистуючи якусь сум­ну мелодію, попрямував додому.
– Де ти бродиш, хлопче? — запитала мати, са­дячи щось у землю.
– У школі був.
– Що ви там робили?
– Квіти садили.
– Які ж?
– Купчаки і чорнобривці.
– А настурцію маєте?
– Нема.
– Чого ж ти не скажеш? У мене стільки насіння, що ним можна весь город засіяти. Подивися у решето.
– Пізно вже. Скрізь купчаки і чорнобривці.
– Пусте говориш, сину. Настурцію посадіть коло самісінької стежки. Аби корінь був у землі.
– Купчаки її заглушать.
– Ні, сину, настурція ляже собі на стежку і цвіс­тиме до осені. Хіба забув, як торік у нас цвіла?
– Правда, було дуже гарно.
Степан присів коло матері. Уважно дивився, як вона загортає насіння.
– То це ви настурцію?
– Атож. Бачиш, при самій стежці. Тільки її не можна густо садити. І не дуже глибоко.
– Мамо?
– Що?
– Може, я трохи візьму насіння?
– Бери, бери. Але ж смеркається.
– Там ще є наші.
– Тільки не барися.
– Добре.
Степан нагорнув у кашкет насіння і стрімголов помчав до школи.
Ото зрадіють дівчата, як побачать, скільки насін­ня приніс. Та ще й настурції! Хлопці заздрити будуть. Ну і хай! Щоб не задавалися.
З тими думками Степан влетів у садок і ще здале­ку побачив, що вже нікого нема. Хотів жбурнути на­сіння у кущі, але передумав. Вирішив сам садити на­стурцію, як мати показувала. „От здивуються, як виросте і зацвіте. Садили купчаки і чорнобривці, а цвіте настурція”, – усміхнувся хлопець і взявся до роботи.
Він раз у раз тріскою, яку підняв у саду, шпортав ямки, клав туди по дві-три насінини і ретельно загор­тав землею.
Степан й незчувся, як поруч стала Надійка і ра­дісно:
– Допомогти?
– Я сам.
Але дівчинка відійшла трохи від хлопця і припа­ла до землі. Через кілька хвилин зграйкою налетіли хлопчики і дівчатка і в одну мить розібрали насіння. Степан витріпав кашкет об коліно і голосно засміявся.

 

* * *

 

МОЯ УЛЮБЛЕНИЦЯ

То було за Виборгом, що недалеко Санкт-Петербурга, у липні 1944 року. Ми тримали оборону у лісі, який нагадував частокіл з товстих цурпалок. Це була робота снарядів і бомб, куль і мін. А ще не бачив там жодної живої пташки, навіть комарі покинули ті вогняні місця.
Десь о десятій ранку почався запеклий бій з фашистами. І раптом щось вдарило мене у плече так сильно, що я звалився без пам'яті.
Скільки я тоді лежав і стікав кров'ю, то один Бог знає. А прийшов до свідомості від того, що десь зверху, наді мною, журно співала пташка:
– Цінь-цінь-цінь, цінь-цінь-цінь, цінь-цінь-цінь...
Я розплющив очі, глянув на сонце (а лежав тоді горілиць) – і попливли величезні широкі жовті кола... Я знову впав у забуття. І прокинувся від уже чутого „Цінь-цінь-цінь”. Розкрив очі, глянув на спиляний снарядами сосновий стовбур і помітив на зламаній гілочці невелику пташку, що кликала мене до життя. То була синичка! Фінська синичка, не наша, українська, але рятувала вона мене, українця, що завойовником прийшов у її, фінські, ліси. Прийшов, правда, не з власного бажання...
Тоді синичка не давала мені заснути, вона співала безугаву, ніби була посланцем від Бога чи від рідної неньки з далекої України.
З того часу синичка – то моя улюблена пташка!


За матеріалами: http://www.odb.km.ua/

 

 

* * *

 

 

ДІДОВА ШКОЛА

Коли у батька ще були коні і віз, то ми на великі свята їздили у гості за вісім (дехто рахує: за дев’ять) кілометрів (верстов) від нашої Могилівки. У Слобідці Гірчичанській жили мамині батьки — дід Микола і баба Марина. Для мене така поїздка — то велике свято, бо у дідовій хаті, у світлиці, була початкова школа. Так, так,   школа!
Як зараз бачу велику кімнату з глиняною долівкою, чотирма вікнами, невеликою піччю і грубкою біля вхідних дверей. Тоді парт не було. Стояли довгі столи, а коло них такі ж довгі вузькі лави. І вчилися у цій школі найменші школярики, які сиділи за першими від учительського столу лавами, а на задніх — майже парубки, у яких і вуса починали рости. На стіні, біля дверей, висіла чорна дошка, а на столі красувався великий мідний дзвінок.
Вже пізніше, як   подорослішав, дізнався, що коли шукали   приміщення  для школи,  то,   порадившись   з дружиною, дід Микола  безплатно запропонував свою світлицю. Лише просив, щоб привезли дров для опалення школи у холодну пору, та щоб забезпечили класну кімнату лампами і гасом. А баба Марина добровільно зголосилася прибирати за школярами.
Як тільки дзвоник кликав школярів на дідове невелике подвір'я, то я, коли гостював, тинявся між ними, слухав їхні розповіді про дівчат, які чогось цуралися хлопчачого гурту, а тупилися ближче до плота, за яким розкошували два волоських горіхи, а під ними порозлягалися величезні кущі півоній.
Одного разу вчитель дозволив мені з дідом побути на уроці. Для цього поставили два додаткових стільці. Затамувавши подих, я вперше слухав, як вчитель декламував вірші Тараса Григоровича Шевченка, як шпо¬рталися у поезіях Кобзаря учні, бо ще не вміли добре читати. Лише одна дівчинка так гарно декламувала, ніби співала найкращу пісню:
Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть...
Початок цього вірша мені був близький і зрозумілий, бо вдома мали вишневий садок, веснами і у нас гули хрущі. Але то було вечорами, і наші хрущі товклися на кленах і ясенах у яру, де співав свою вічну пісню Батіжок. Може, і на наших вишнях жили хрущі, але я того не бачив, бо ті дерева росли за Батіжком, у нашому другому саду, куди, ми діти, вечорами не ходили.
На тому уроці я вперше почув слово «Кобзар» і навіть побачив ту святу для нашого народу книжку Т. Г. Шевченка.

 

* * *


БАТІЖОК

Із сімдесяти двох тисяч річок, які мережать у різних напрямках землі України, є, мабуть, і п'ятикілометровий Батіжок, що відмірює свій шлях колишнім селом Могилівкою, яке тепер входить до складу міста Дунаєвець, і впадає біля Січинець у тихоплинну Тернавку, а та несе свої води до могутнього Дністра.
Річка бере початок із кількох джерел, які напоїли водою три ставки біля районної лікарні. З останнього невеликий струмок пірнає у широку трубу і вигулькує аж за дорожнім містком на невеликій долині, замаяній високими вербами і різними кущами. Потім у нього виливає свою воду кількома джерелами засипана кимось нерозумним прадавня криниця, і струмок, промивши за багато літ неглибоке ложе, біжить поміж густими вербами, осокорами і кленами, збираючи на своєму шляху прибережні джерельні і криничні води, води інших струмків, аж поки десь на другому чи третьому кілометрі свого життя стає річкою, хоч і невеликою, але річкою, яку й нарекли ще наші далекі предки Батіжком.
Отой скромний і тихий Батіжок, на якому влітку в окремих місцях і качкам ніде поплавати, весною, після багатосніжної зими, і влітку, якщо пройде злива, виходить з берегів, затоплює по вінця яри і долини і несе брудну воду і все, що попаде йому на шляху, аж до своєї старенької сестри — Тернавки.
З давніх-давен діти, особливо хлопчаки, дружили з річкою, нехай і неширокою і неглибокою. Влітку перегачували її болотяними греблями, поглиблювали русло. Купалися, вчилися плавати (а батьки були спокійні, бо втопитися в Батіжку не можна було), ловили раків і в'юнів у червонястих вербових коріннях, що густо помережили з обох боків береги річки. Водилася тут і риба. Правда, дрібна, але риба.
А ще Батіжок славився жабами! Бувало, як заспівають весною по всій п'ятикілометровій водоймі та її притоках і прилеглих калабанях, то відлуння їх квакання чутнісінько у центрі міста Дунаєвець — на древньому Ріжку. Куди там було змагатися солов'ям чи іншим птахам із дружним жаб'ячим а капельним хором!

 

* * *

 

БОРОВИКИ

До бабусі Марини, що жила у селі Слобідка Гірчичанська, прибився надвечір. Старенька саме доїла корову на оборі.
Я привітався, поклав подарунки на стареньку табуретку і:
—    Бабусю, я побіжу в ліс, може мені щось усміхнеться... Дуже хочу грибів, смажених на вугликах.
—    У лісі вже темно, сину. Завтра раненько підеш, а зараз відпочинь. Пройшов же сім верст.
—    І все ж я пошукаю щастя...
З тими словами зняв з колика відро, перебіг єдину у цьому селі широку споришеву вулицю, на якій табунцями навпроти воріт своїх господарів збиралися ночувати гуси і качки, перебіг сусідське подвір'я, а там, за городом, — ліс! Такий же, як і кілька років тому, коли два тижні пас бабусину корову.
Втоптаною конюшиновою стежкою буквально влетів у зелену стіну лісу... Було вже і справді темнувато.
Вирішив пошукати щастя скраю, де ще крізь густі крони дерев іноді пробивалися косі сонячні промені. Кинувся праворуч до великого дубового куща, віти якого лежали на землі. Рвучко підняв крайню гілляку — і ахнув! Земля була вкрита боровиками! Ніби хтось навмисне насадив кілька десятків великих і малих грибів. Від несподіванки впустив гілляку. Оглянувся, чи нікого нема поблизу, протер очі: чи не сон це? Витягнув з кишені складного ножика, якого спеціально купив у Києві для цієї мети (а тоді я закінчив три курси університету), опустився на коліна і поповз під казкову гілляку...
Через хвилин десять я випростався, радісно усміхаючись, і до дуба та лісу:
—    Дякую вам, мої любі друзі, що не забули мене,
що привітали таким дорогим подарунком!
Було за що дякувати: у руках тримав повнісіньке відро боровиків — великих, середніх і навіть дрібних...
Бабуся ще поралася коло корови, як я опинився перед нею із ношею. Вона аж нестямилася:
—    Свят, свят, свят, сину! Хто це тобі наклав повнісіньке відро боровиків?
—    Хазяїн лісу, бабусю, сам Дубовик.
—    Це ти справді, Миколко, чи снишся мені з грибами? — перехрестилася старенька.
—    Так, бабусю, це таки я. А Дубовик мені у Києві снився, кликав до себе в гості. Оце мені подяка, що не забув його провідати...
Того вечора я досхочу попоїв смажених на вугликах грибних шапочок, які вміла готувати лише бабуся Марина.

 

* * *

 

СИНЬООКИЙ СЕРПЕНЬ

Чи бачили ви, як цвітуть Петрові батоги? Не бачили? І не знаєте, які вони? Може чули, як старенькі їх іще називають диким цикорієм! А ростуть вони на узбіччі доріг, на занедбаних пасовищах, під плотами, на смітниках. Аж до серпня стирчать голі, безлисті кущики з довгими прутиками.
І раптом сонячного ранку серпень розвішує по тих довгих прутиках круглі шматочки синього-пресинього неба. І ті дивовижні синьоокі кущі-букети милують очі доти, поки сонечко із зеніту не зверне до заходу. Тоді квіточки, наче по команді, скручуються, ховаються у пазухи, і стає знову кущ непривабливим аж до наступного ранку. А як тільки вранішнє сонечко вип'є із прутиків росичку, то і заяскравіють неповторної краси сині квіточки. Від кольору цих квіточок у нашому селі Могилівці здавна місяць серпень називали синьооким.

 

* * *

 

БЕВКА

Тоді, у 1933-му, я ходив у третій клас. Зимою у школі під час великої перерви нам, учням, давали по тарілці ріденької бевки. Бевка — це таке пійло з борошна, рідка страва з крупів, бовтанка. Іноді, зо два рази, на тиждень, ще й перепадало по шматочку глевкого хліба.
Та не кожного у школі підгодовували. На тарілку бевки мали право діти робітників, бідних селян і сироти. Якщо хлопчик чи дівчинка із середняцьких сільських сімей, хоч ті родини й були багатодітними, їх відганяли від столів.
У паралельному класі вчилися сестри-близнючки, здається їх звали Галею і Вірою. Вони були такі ж худенькі, як усі ми, але ніколи не хлепали бевки їх завжди можна було бачити у куточку, за дверима. Дівчатка, чекали, поки вийдуть із-за останнього стола учні, і тоді вони підбігали до мисок, хапали їх двома руками, ї, наче голодні кішки, вилизували залишки бовтанки. Страшно було дивитися, як із кістлявих ротиків виска-кували довгі сині язики, що нагадували ящірок чи змій, і кидалися на бевчані краплі, розгублені дітьми по столах і деяких мисках.
Якось я сьорбав ту несмачну юшку крізь зуби, чогось не хотілося їсти. Мабуть, тому, що поруч стояли сестри-близнючки і голодними блискучими оченятами проводжали   кожну   ложку   у   мій рот.
Я облизав ложку і покликав дівчаток:
—    Підійдіть сюди.
Вони покірно наблизились. Я простягнув ложку Галі і порадив:
—    Один раз сьорбаєш ти, а другий — Віра. Зрозуміли?
—    Ага,— сказала дівчинка, схопила ложку, набрала з тарілки юшки і залпом проковтнула. Тоді знову за¬черпнула ложку і чесно понесла до сестриного ротика. Через кілька хвилин дівчатка виміряли бевку. Тоді Галя ще вилизала тарілку так, що й мити її не треба було.
Коли наступного дня я знову поділився бевкою з ученицями, то до нас підійшла піонервожата і сердито крикнула:
—    Ти навіщо годуєш вовченят?! Якщо так робитимеш, то й тобі не дамо їсти. Втямив?
—    Ні, не втямив, — буркнув я вперто.— Чого всім дають бевку, а Галі і Вірі — ні?
—    А ти хіба не знаєш, де їхній батько? — грізно наступала на мене рудоволоса.
—    Не знаю, — сказав, бо й справді нічого не знав про дівчаток.
—    Їх батько — куркуль, у Сибірі він. Зрозумів?
—    А дівчатка не хотять їсти?— не здавався я, бо слово «куркуль» для мене означало те саме, що й «колгоспник». І те, і друге були новими словами у нашій тодішній шкільній мові.
На другий день дівчаток у їдальні не було. Я шукав їх очима, не їв бевку, бо думав, що таки прийдуть вони. Шматочок хліба, який дали мені, заховав у кишеню. Це для Галі й Віри заховав, бо сподівався таки зустріти їх, голодних.
І зустрів. Вони стояли у довгому коридорі біля вікна і плакали і з голоду, і від образи, розтираючи худенькими, що аж просвічувалися на сонці, рученятами сльози на запалих щічках.
Мені їх стало так жалко, аж щось здавило у грудях. Зупинився коло них, проковтнув якийсь клубок, що був застряв у горлі, і пошепки запитав:
—    Чого ви не прийшли у їдальню?
—    Нас... нас...—давилася сльозами Віра, — не пустила піонервожата... Гнала нас, як... як шкідливих кошенят...
Я витягнув з кишені окрайчик, розломив його навпіл і простягнув сестрам. Але вони не поспішали брати хліб.
—    Чого ж ви? — здивувався я. — Свою бевку з'їв, а це вам приніс... Беріть же...
І лише після повторного мого прохання Віра і Галя, оглянувшись, як наполохані зайчатка, наважились узяти простягнені шматочки черствого хліба.
Після бевки нам ще давали у залізних кухлях підсолоджений окріп, який забарвлювали замість чаю спаленим цукром. Окріп я сам випивав, з'їдав що-небудь, що мама давала з дому, а бевку переливав у кухоль і під полою виносив з їдальні дівчаткам. Так я підгодовував їх зо два тижні.
Вже почало розвеснятися, дружно танув сніг, і голодні люди повеселішали: надіялись на зелень, на коріння, на листя. А моїх дівчаток у школі не було вже декілька днів. Тоді я пішов до бечників і запитав, чого не ходять до школи Галя і Віра. Білявий хлопчик сумно промовив:
—    Вони з голоду попухли. Може, вже й померли. Бо їх мама теж лежала спухла.
—    А ти знаєш, де вони живуть? — запитав малого.
—    Знаю.
—    Підеш зі мною до них після уроків?
—    То недалеко від моєї хати. Як треба, то й піду.
І шматок хліба, і кухлик захололої бевки, і картопляник, що дала мати до школи,— все те я тримав під партою до кінця уроків і не виходив з класу під час перерв, щоб хто-небудь не полакомився подарунком для сестричок. А їстоньки ж хотілося! Особливо, коли сполоскав порожні кишки окропом. На шостому уроці намацав під партою хліб, вже почав ламати, та схаменувся. Мабуть, не з'їв тоді окрайця, бо раптом учителька викликала до дошки.
Як тільки закінчився урок, то я зразу вибіг на подвір'я. Там на мене вже чекав білявий хлопчик, Грицько.
йшли мовчки. Ще здалеку побачили навстіж відчинені ворота і хатні двері. З подвір'я віяло смутком і запустінням. Крім хати, не було жодної будівлі, лише засмічені місця, з яких уже позлазив сніг, свідчили, що колись там стояли чи хлів, чи стодола, чи комора. Недалеко від воріт висвічувала акуратними цямринами криниця, якою, мабуть, користувалися і сусіди, бо жолоб тягнувся вздовж плота на вулиці.
Сонечко пригрівало, було саме в зеніті. Ми зайшли на подвір'я, постояли, прислухаючись, і, боязко оглядаючись у якійсь злісній тиші, переступили сінешний поріг.
Із хати до сіней двері теж були відчинені. Там теж тихо, крізь маленькі віконечка до кімнати ледь заглядали сонячні промені.
Я зайшов до хати, оглянувся — не побачив жодної живої душі. Не було і меблів — ні стола, ні ліжка, ні скрині, ні стільця, як мали ми вдома. Лише вздовж стіни тяглася довга вузька лава, висів порожній  мисник, а на стіні чорніли кілька ікон. Ще коло лави на долівці розстелена перетерта солома, на якій валялися подерта  верета, щось подібне на  подушку і ще невідомого призначення лахміття.
Несподівано хтось заворушився на лежанці. І вчувся з напівтемноти кволий-прекволий старечий голос:
—    Хто   там,   люди   добрі?
—    Добрий день, — привітався я і ступив кілька кроків до лежанки, де у смердючому ганчір'ї лежала з висохлим лицем бабуся. Мені стало страшно, і я ледь не впустив на долівку кухлик з бевкою.
—    Хто ти, хлопчику? — простогнала старенька.— Чи не   янгол з неба прилетів по мою душу?
—    Ні, я із школи йду, — пробелькотів я, простягаючи кухлик.— Ось бевка. Приніс Вірі і Галі.
Бабуся застогнала, спробувала сісти, але не змогла. Насилу повернулася і тихо заплакала:
— Нема вже ні Галі, ні Віри... Нема і їх матері... Нині вранці забрали їх люди і поховали на цвинтарі...
Не було з чого труни зробити... Хоч би одну на троїх... А мене ще Бог не забрав до себе... Ще киваюся, любий
хлопчику...
Мене щось здавило у горлі. Я почав хапати ротом повітря. Тремтячими руками поставив коло бабиної голови кухлик з бевкою, шматок хліба і картопляник. Старенька щось говорила, а з моїх очей цюрком текли сльози.
Я позадкував до відчинених навстіж дверей, звідки віяло холодом, і наштовхнувся на Грицька, який голосно плакав...
Не пам'ятаю, як тоді добіг додому. Але не забулося, що прохворів усю весну... А одужувати почав, коли поїв лісових суниць.
Тоді я, як пізніше розповідала мати, витягнув обидві ноги з могили. 

 

* * *

 

ЖАР-ПТИЦЯ

Ви чули казку про жар-птицю? Ні? Шкода...
А я не лише чув її з уст баби Марини, але й бачив у нашому казковому яру. Багато дерев залишилося ще з тих давніх часів, коли тут, а також на теперішніх городах був густий мішаний ліс. Правда, діди і прадіди вирубували старезні липи і дуби, а натомість насаджували верби і тополі, клени і ясени.
Посередині глибокого і широкого яру день і ніч жебонить невеличка річечка Батіжок, а у дуплах старезних верб водяться білки і їжаки, миші і сови, кажани і тхори, живуть різні птахи.
Якось я сидів на широкому ясеневому пеньку і готувався до екзамену з історії України. Аж чую: десь у густих зелених хвилях хтось на флейту заграв:
— Фіють-жіють-ліють-жіють-ліють...
А потім знову і знову... Через деякий час аж у сусі¬дів об'явився новий флейтист... Я дослухався до тих віртуозів, що змагалися між собою... Де вже було до історії!
І раптом поміж кленами, вербами і липами промайнув яскраво-жовтий птах; наче засвітилося у яру на мить, як від сонця чи раптового вогню. Я аж кинувся від несподіванки, та птах зник десь у зеленому шумі над Батіжком. Подумалося, що то і є казкова жар-птиця.
І знову заграла, заспівала у листі флейта, і десь далеко обзивалася така ж музика...
Я підвівся з пенька, підійшов до замаєного вербовими і кленовими гілками струмка і ненароком побачив чудо: у розвилці кленової гілки висіло, наче колисочка, пташине гніздо...
Коли я показав ту пташину колисочку бабусі, то вона й сказала, що то такий прекрасний витвір нашої жар-птиці, а по-літературному — іволги...
З того часу я не раз бачив ту золоту птаху з чорни¬ми крильми і таким же хвостом. Але коли іволга пролітала у саду між яблунями, особливо, коли її освічувало сонце, тих чорних крил не було видно. Здавалося, що то пролітає золота птаха. Тому й назвали її люди жар-птицею.
А може, іволга і справді з казки?

 

* * *

 

ВІЙНА, ДІТОНЬКИ, ВІЙНА

Настала субота 21 червня 1941 року. Моя мати, Марія Миколаївна, з іншими жінками готувала святкові блюда на випускний вечір, а ми, випускники (то був перший випуск десятикласників колишньої Могилівської семирічної, а тепер Дунаєвецької середньої школи № 4), зранку допомагали вчителям виписувати атестати, а потім почали прибирати спортивний зал, де і мав відбутися святковий випускний вечір.
Спортивний зал займав приміщення колишньої Могилівської православної автокефальної церкви. У тридцятих роках спочатку церкву зачинили на замок, а батюшку кудись відправили (одні говорили, що старий сидить у в'язниці, інші — заслали його аж у далекий Сибір). Потім церкву перетворили у комору, де зерно повністю зіпсувалося (згоріло). Пару років церква пустувала, була зачинена, поки нею не зацікавилися фізкультурники, вірніше, їхня районна організація.
Найперше, з церкви скинули дзвони, позолочені хрести, завалили прекрасну баню, а стелю у тому місці забили дошками. А на дзвіниці на товстій металевій трубі приладнали величезне сталеве коромисло, по якому рухався трос із розгорнутим парашутом. Кругом дзвіниці, на рівні дверей, обладнали круговий дерев'яний майданчик, з якого і плигали хлопці і дівчата, тягнучи до землі великий білий парашут.
Між іншим, під час тимчасової окупації німцями містечка той же інженер, який розвалив церкву, на вимогу населення відбудував дзвіницю у гіршому варіанті, і церква знову почала діяти, правда, вже без бані, без різьбленого по дереву, позолоченого іконостаса. Та й святі тепер намальовані не першокласними художниками, не відчувається тої величної святості, що була до погрому. Отже, як увійти до теперішньої церкви (а тоді — до спортзалу), то над правими боковими дверима була, здається, колись намальована велика кольорова картина «Таємна вечеря» (Ісус Христос із своїми учнями). Тепер на тому місці зображено в'їзд Ісуса Христа в Ієрусалим.
Картину «Таємна вечеря», як обладнували спортзал, разом з іншими іконами, що ними були розмальовані церковні стіни, забілили вапном. Та вапно місцями пообсипалося, і то там, то сям виглядали покалічені голови святих, хрести, руки, ноги, книги чи якісь невідомі сучасним   людям   предмети.
А в «Таємній вечері» вапно не забілило лише голову Ісуса, і він згори суворо дивився на нас, ніби осуджував за те, що ми, молоді, не поважали святинь і законів своїх батьків, дідів, що грали м'яча, стріляли з малокаліберної гвинтівки у цьому, для багатьох людей, святому місці.  
Над тими дверима, нижче голови Бога, хлопці забили товстого цвяха і на нього почепили велике панно — «Йосиф Віссаріонович Сталін і діти». Темний закуток зразу ніби посвітлішав: адже на кольоровій картині було дуже багато яскравих квітів, а серед них — вождь і діти у піонерських червоних краватках. Те панно директор школи позичив на випускний вечір у фабричному клубі.
В іншому клубі випросили на свято гіпсовий бюст Сталіна, а також високу дерев'яну тумбу для нього.
Ми прилаштували під уже згаданим панно тумбу, висадили на неї білий бюст вождя, а дівчата нанесли живих квітів у слоїках, і куток вийшов по-партійному святковим, хоч і суворо дивився зверху на нашу метушню справжній господар цієї величної архітектурної споруди.
Надвечір у центрі залу розставили столи, які позно¬сили із класних кімнат, змайстрували лави із дощок, для почесних гостей (вірніше, для начальства) приготували кілька десятків стільців, помили підлогу і зачини¬ли приміщення. Ключ занесли директору школи.
Майже весь вечір і ніч ми блукали містечком, у невеликому парку біля клубу суконної фабрики співали народних і тодішніх пісень, прощалися з рідними вулицями, бо знали, що на нас чекає невідоме і дуже суворе завтра. У кожного були мрії, але ніхто не відав, чи здійсняться вони. Бо у тодішньому міжнародному повітрі сильно пахло грозою, грозою ураганною.
Під ранок забрели у лікарняний парк, а з нього, мимо ставків, через густі зарослі, вийшли у поле (тепер тут ціле селище!). Росла там густа пшениця. Ми нарвали цілі оберемки червоних маків, синіх волошок, грициків, інших польових квітів. Вже почало світати, як потомлені повернулися до школи.
А мимо школи, по шосе, йшли та йшли солдати, кіннота тягла гармати на Кам'янець-Подільський. Нас це не дуже дивувало, тому що цим шляхом вічно проходили радянські війська. Бо ж не так далеко був кордон з Румунією і   колишньою Польщею.
Директор школи вже був на роботі, похвалив за квіти. Взяли у нього ключ і пішли до спортзалу, щоб квітами прибрати ще один темний куток, закрити ними ліві бічні двері. То було десь о восьмій ранку.
Відчинили масивні двері, увійшли у приміщення. Котрась із дівчат злякано зойкнула:
— Ой?! Що це?!
Усіх нас поставило стовпами! І було чого: на підлозі лежало величезне панно, на якому був зображений товариш Сталін з дітьми, а біля столів валявся бюст вождя з відбитою головою і надщербленим носом. І на все те якось по-змовницькому зверху із стіни над дверима дивився Ісус Христос.
Покликали  директора  школи. Той  спокійно  сприйняв пригоду (ми дуже любили за витримку Оскара Йосиповича Гернштетера), усміхнувся:
—    Занесіть ці шматки до мене у кабінет. Ми їх склеїмо, побілимо олійною фарбою і поставимо бюст на тумбі перед школою. А клубу відшкодуємо збитки.
І тільки я вийшов із спортзалу з шматками побитого бюста вождя, як побачив свою матір і ще кількох жінок, що бігли мимо кіннотників і голосили на всю вулицю:
—    Війна, дітоньки, війна!!!
Мама припала до мене, почала обіймати, цілувати і так страшно ридала, що і я не стримався, а з рук випали гіпсові черепки...

 

* * *

 

ДІДУХ

Коли згадую своє дитинство, то не можу обминути і дідуха. Зараз і не кожен знає, що це таке, особливо молоді люди, які хоч і живуть у селі, але не мають свого поля, на якому б вирощували жито і пшеницю, гречку і ячмінь, просо і кукурудзу, овес і льон, різні овочі. А що   вже   говорити   про   міських   жителів!
Отже, дідух. З цим словом пов'язане зимове свято Різдво Христове, що православні християни відзначають кожного року 7 січня. А напередодні Різдва — Святвечір. Боже, як ми, діти, чекали цього вечора! А той день, який мав закінчитися Святвечором, нам роком здавався; особливо, коли ще й сонечко світило, то думалося, що дню не буде кінця, що першої зіроньки на небі ніяк не дочекаємось...
І все ж сутінки кралися на наше подвір'я із густого, зарослого деревами і кущами, яру, де навіть у люті морози жебонів Батіжок поміж намерзлі патики, що нападали у річку восени, коли хуліганили, билися осінні вітри із зимовими, що обривали позолочене листя і кидали на землю, під ноги людям і тваринам. А ще сутінки пхалися на наше подвір'я із-за хліва, де навіть у сонячний день було якось незатишно, темнувато: може, тому, що хлів був обкладений в'язками із картоплиння — це, щоб корова і телиця менше відчували зимові морози.  А ще сутінки відчайдушно дерлися  із глибокої мурованої криниці та продухом із склепового льоху, не кажу вже про горище. Але з горища їм було трудніше пробитися на подвір'я, бо двері завжди зачинялися.
Легенькі сутінки заганяли нас до хати навіть тоді, коли на подвір'ї була висока снігова гірка, а коло неї — залита татом ковзанярська доріжка.
Нарешті наставала урочиста хвилина, коли відчинялися навстіж хатні двері — і ввалювалася хвиля білого морозяного повітря, а за ним — величезна в'язка соломи і невелика в'язочка пахучого сіна. Щоб не вихолодити хату, двері швидко зачиняли, а тато з порога звертався до всіх присутніх:
—    Дозвольте внести дідух для маленького Ісуса, бо він у цю ніч колись родився у Вифліємі, добрий вечір!
Мати, що стояла біля стола (а ми, діти, сиділи рядочком на лаві), відповідала батькові:
—    Просимо і дідуха і сіно до нашої хати на Різдво Христове!
Після цього тато розв'язував в'язку і розтрушував товстим шаром солому на долівці — від порога і до стола, до лав і ліжка. А мати у цей час потрусила сіном стіл і накрила білим святковим обрусом.
Потім тато приніс ще два великих приколотки, а також два невеликі снопи жита і пшениці, які стояли усі свята на покуті під образами.
Не буду детально переповідати, як ми гуртом при запаленій восковій свічці вечеряли з нової глиняної макітри новими дерев'яними ложками пахучою кутею, варениками кількох сортів, пампушками та іншими смачними стравами.
Але для нас, дітей, найцікавіше починалося після вечері, коли ми починали гратися у дідусі. Батько й мати сідали на лаву біля стола і починали кидати пригоршнями волоські горіхи, а ми намагалися якнайбільше назбирати їх у соломі. При цьому ми кудкудахкали, як те роблять кури, кахкали по-качиному, сичали по-гусячи; кукурікали. Гармидер стояв до неба! І стояли такі порохи, що за різдвяні свята їх набивалося повно і в миснику, і на образах, і на штучних квітах, які висіли на стінах. Тому по святах мати білила хату.
Потім ми перебігали через холодні сіни до бабусі і дідуся, де починалася та ж гра у дідусі. Але тут було трохи по-іншому. Бабуся із великої торбини кидала во¬лоські горіхи, а після неї дідусь витягав свою і посипав дідух лісковими дрібними горіхами. Ми лазили по дідуху, намацуючи руками і коліньми горіхи. Оте змагання, хто більше назбирає горіхів,— то була найбільша ваша радість.
У нашій хаті дідух лежав на долівці аж два тижні, включаючи і Водохреще. Правда і те, що солому перетирали ногами на порохи, особливо, коло порога.
А ще я згадував, що тато вносив і приколотки. І знаєте для чого? А щоб підкласти їх під подушки, бо всі свята ми спали на дідуху, застеленими веретами,— головами до образів, а ногами до вхідних дверей...
Прощалися з дідухом у саду: висипали залишки со¬ломи на купу і підпалювали. Якщо густий дим окутував дерева, то йшлося того року на врожай фруктів і ягід, а коли дим йшов стовпом вверх, то на цвіт весною мають бути приморозки, а значить, не буде поліття на садовину.
Ось що таке дідух.


За матеріалами: Микола Магера: дітям про рідний край: бібліографічний покажчик /Дунаєвецька районна бібліотека; Наукова бібліотека Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка; упоряд.: В.С. Прокопчук, Т.К. Прокопчук; бібліогр. ред.: Л.І. Гоцуляк, Г.Я. Хозінська, О.Г. Почапинська.- Дунаївці – Кам’янець-Подільський: Вид-во Абетка-Світ, 2011 рік.

 

 

Інші твори Миколи Магери на нашому сайті:

Оповідання Миколи Магери для дітей
"... Ще далеко до перебудови, до проголошення незалежності України, своїм натхненним словом Микола Магера закликав читачів любити свій рідний край, природу берегти, шанувати материнську мову, пам’ятати свій рід, своє коріння. І хоч свої твори він адресує дітям, але й дорослі впізнають себе у них, бо ж усі ми родом з дитинства." (Віталій Мацько)  Читайте дитячі оповідання Миколи Магери: "Бевка", "Найдорожче", "Мати", "Матусенько-о-о", "Зелені паляниці", "Покарання", "Моя улюблениця", "Дідова школа", "Грачине містечко", "Батіжок", "Боровики", "Синьоокий серпень", "Жар-птиця", "Війна, дітоньки, війна", "Дідух".

Останні коментарі до сторінки
«Добірка оповідань Миколи Магери з різних збірок»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

Ультракомпактный рюкзак 10л Quechua чёрный
Ціна: 155 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 16 оранжевый/серый
Ціна: 932 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita "Matrix 22" коричневый
Ціна: 1040 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 16 оранжевый/серый
Ціна: 932 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita "Matrix 22" коричневый
Ціна: 1040 грн
інтернет-магазин: rukzak
Ультракомпактный рюкзак 10л Quechua чёрный
Ціна: 155 грн
інтернет-магазин: rukzak