"На цій землі я хочу жити" - добірка віршів Світлани Пасенюк

   Світлана Пасенюк

      МОЯ ЗЕМЛЯ

Іду я луками, між трав 
Я пахощі вдихаю літа
І де б я, досі, не блукав
На цій землі я хочу жити.
Цю землю хочу обіймать,
Гриби збирать, траву косити
Нічого кращого не знать, 
А лиш її весь вік любити.
Ти друже, скажеш: - Тут не рай,
І зовсім тут не легко жити.
- Це так. Та мене не питай,
Чому я десь буду тужити.
Я й сам не знаю. Та ношу
Оцю любов вже довгі роки.
І вірність їй я збережу,
Доки живу і мислю доки.

О, НЕ ЛЕТИ ЖИТТЯ

О, не лети життя,
Не мчи неначе коні – 
Солодке і гірке
То – мед а то – полин.
Ти не лети, життя, 
Спини скажені гони.
Ти не лети, життя,
Часу сповільни плин.
О, не лети життя.
Навіщо так спішити?
О, не лети життя.
Благаю зупинись!
Вже близько до межі,
А хочеться так жити,
О, не лети життя, 
А йди, як йшло колись.

          КОЛЕСО ІСТОРІЇ

Історії котиться колесо вправно.
Минуле міняють прийдешні віки.
Була у нас слава. Було і безслав’я.
В історії завжди перебіг такий. 

Князі й королі з нами дружби бажали.
І миру хотіли, й жадали рідства.
Та ми не завжди це за благо сприймали.
Й котила нас в прірву роздорів ріка.

Взаємні образи, підступність і зрада,
Жорстокі набіги і чорні діла.
Усе це було нам усім на заваді.
І кров міжусобиць рікою пливла.

А цим користались і зліва і справа.
Землю плюндрували, топтали народ
Та ви, - зрозумійте, що це не забава.
Вже досить чекати від долі незгод.

О, браття – слов’яни, забудьте ви чвари.
Забудьте образи в минулі віки.
Хоч доля жорстока нас всіх розкидала,
Та всі ми є древа одного гілки.

Це дерево може розквітнути знову
І дати чудові, багаті плоди.
Давайте дружити і геть всі роздори
О, друзі - слов'яни, - ви ж сестри й брати.

ПРАДАВНЄ ГОРОДИЩЕ

Із дуже давніх тих давен,
Коли боги жили ще,
Встає з казок та із легенд
Прадавнє городище.

Он Красна гірка за селом
На ній старе капище,
І поруч з сивим валуном
Стрибіж у дуду свище.

А там, де груша розцвіла, - 
Весну вона вітає
Макоша пісню завела-
Діток співать навчає.

Тут іноді бува й Перун
Збирає громовиці,
Щоб понад лісом пролетіть
Й розсипать блискавиці.

Буває водять тут танки
Ще й мавки довгокосі
І в ночі місячні вони
Танцюють в росах босі.

Старий, як світ цей древній край,
Де нам судилось жити
Люби його і не питай: 
"За що його любити?"

Люби за те, що дав життя,
Що тут твоя родина
За спів весняний солов’я,
І під вікном - калина.

        НОСТАЛЬГІЯ

Мій рідний край, моя Вкраїно,
В хвилини суму і жалю
До тебе я думками лину
Я син твій, я тебе люблю.
Ловлю сади твої і поле,
Ставки і ріки я люблю
І хвилі жита, наче море.
І солов’їний спів в гаю.
Тому й пекучий щем серці,
Коли я десь, в чужім краю,
Тому щодня в скаженім герці
Вітри я ріднії ловлю.
Люблю, щоб душу оживити,
Під них підставити чоло
З надією і далі жити:
”Вернусь до тебе всеодно.“
Я буду жити в ріднім краї.
Зоріть на те, що так люблю.
Летіть вітри, я вас благаю
І тугу рознесіть мою.

                 ЖУРАВЛІ

Вже осінь прийшла золота, синьоока.
Схилилась берізка сумна й одинока.
Принишкла земля, натомлена – спить.
І золото листя додолу летить.

У небі курликають десь журавлі.
Вітання сумні посилають землі.
Землі, де родились і виросли де.
Куди їх життя ще не раз приведе.

Далеко, внизу, залишились поля,
Біленькі хати і пожовкла земля.
І зовсім не хочеться їм відлітати
Усе таке близькі і рідне кидати.

Та все ж – відлітають, махають крильми
Сумують вони і сумуємо ми.
І знаємо ми, що недовга розлука.
Та все ж у душі і печаль, і розпука.

Їх в путь проводжають тумани кошлаті
Димками махають білесенькі хати.
І шепіт гаїв їм навдогін летить:
– Вертайтеся швидше й весну принесіть.

                    ГІМН ВЕСНІ

В прозорому небі дзвенить, мов струна
Весняної радості пісня одна.
Струмочком дзюрчить, а то дзвоном заб'ється. 
Все вище у небо, все вище несеться.
Ту пісню співає пташина одна -
Така непримітна, сіренька вона.
Ще сніг не розтанув увесь на полях,
А весну вже славить сіренький той птах.
Гімн сонцю й теплу, що оновлює світ
Летить в небеса, сотні, тисячі літ.
І люба та пісня старому й малому,
Бо радість приносить до кожного дому.
То жайворон любий над нивою в'ється
Дзвінка його пісня до нас з неба ллється.

          МУЗИКА ДОЩУ

Весняний ранок. День негожий.
І хмари вкрили небеса.
Бредуть похмуро перехожі.
Скажи мені, - чи ж це краса?
Та вслухайся в мінорну гаму
Маленьких крапель дощових
Мов стукають в небесну браму
Мільйони дзвонів золотих.
Півні співають, мов шалені.
Казала мама: - Буть дощу.
Стоять смарагдово – зелені
Умиті яблуні в саду.
Стоять, напоєні досхочу,
Кущі, дерева і трава.
А дощ шепоче і шепоче,
Та й соловейко не згава.
Умій дивитися навколо.
І слухати також умій.
Красу відчуй в дощову пору,
У спеку і у буревій.

       НІЧКА

Світить місяць угорі.
Зорі - ніби ліхтарі.
Соловейко в темнім гаї
Не стихає до зорі,
Пахне м’ята. Пахнуть квіти.
Вітерець хитає віти
І шепоче верховіттю
Про якісь дива на світі.
Біля ставу верболози
По траві кидають роси,
Щоб уранці, мов намисто,
Засвітились вони чисто.
Сни заходять в кожну хату.
Спить матуся, спить і тато.
І малята теж поснули.
Геть про справи всі забули.
Їм присняться сни чудові,
Сни чудові – сни казкові
Про оті дива на світі, 
Про котрі шепоче вітер.

           СИНИЧКА

Хтось у віконце – стук та стук.
Спішу поглянуть: що за звук?
Хто це до мене завітав, 
Хто відрива мене від справ?
Підходжу. За вікном  - синичка, 
Там пташина невеличка.
В віконце стукає, як слід:
- Поклич до себе на обід.
Поглянь, на вулиці так зимно,
Мороз і сніг, і вітер сильний.
Я змерзла так. Я вся тремчу.
Додому я не долечу.
Благаю! Годі вже дивитись!
Спіши обідом поділитись!
Лиш крихту хліба, зерен жменю.
І буде досить вже для мене.

І я послухала синичку,
Оту пташину невеличку.
Відрізала шматочок сала,
Його на гілку прив’язала.
У жменю зерен я взяла
Та їх синичці віднесла.
І на долоню, по зернятка,
Злетіло до мене пташатко.
Тепер всі знають у окрузі – 
З синичкою ми вірні друзі.

   БІЛОСНІЖНА ЗИМА

Тріщить мороз, щипа за ніс.
Він, навіть, під кожух заліз.
Заліз у рукавички
І зарум’янив щічки.
А під ногами сніг рипить.
І з неба все летить, летить.
Білесенькі сніжиночки – 
Немов легкі пушиночки
Намисто з неба зависа.
Ти подивись, яка краса
І дивуватись не втомись,
А все дивись, дивись, дивись:
Нічого ж чарівніш нема,
Ніж білосніжна ця зима.

       КАЛИНА

В намисто убравшись,
Мов юна дівчина,
Стоїть при дорозі
Червона калина.
Усяк, хто пройде, - 
Помилується нею,
А хто притомивсь - 
Відпочине душею.
Радіють калині
Дорослі і діти.
Така ж бо краса,
Чому не радіти?
Весною мереживним
Цвітом буяє,
Улітку вона
Холодком привітає.
Настане зима.
Снігом вкриються віти.
Та тільки калина та
Буде горіти.
Горітимуть ягоди 
В білих снігах
Й коротшим від того
Нам видасьться шлях.