"Давньогрецький епос. Фіванський цикл" - з книги Миколи Куна "Легенди і міфи Стародавньої Греції"

 

Микола Кун

Легенди і міфи Стародавньої Греції

 

ДАВНЬОГРЕЦЬКИЙ ЕПОС

 

ФІВАНСЬКИЙ ЦИКЛ

 

Завантажити текст розділу "Фіванський цикл" з книги Миколи Куна "Легенди і міфи Стародавньої Греції" (txt.zip)

 

Читати розділ "Фіванський цикл" з книги Миколи Куна "Легенди і міфи Стародавньої Греції" у текстовому форматі

 

 

 

ЕДІП. ЙОГО ДИТИНСТВО, ЮНІСТЬ і ПОВЕРНЕННЯ ДО ФІВ

(Викладено за трагедією Софокла «Едіп-цар»)

У царя Фів, сина Кадма Полідора і дружини його Нюктіди був син Лабдак, який і дістав у спадщину владу над Фі- вами. Сином і наступником Лабдака був Лай. Одного разу Лай відвідав царя Пелопса і довго гостював у нього. Чорною невдячністю відплатив Лай Пелопсові за його гостинність. Лай викрав юного сина Пелопса Хрісіппа і повіз до себе в Фіви. Розгніваний і засмучений батько прокляв Лая, а в своїх прокльонах побажав, щоб покарали боги викрадача його сина тим, що згубить його рідний син. Так прокляв Лая батько Хрісіппа, і повинен був справдитися цей батьків прокльон.
Повернувшись до семибрамних Фів, Лай одружився з дочкою Менойкея Іокастою. Довго жив спокійно в Фівах Лай, і тільки одно тривожило його: він не мав дітей. Нарешті, вирішив Лай вирушити в Дельфи і там запитати бога Аполлона про причину бездітності. Грізну відповідь дала Лаєві жриця Аполлона піфія. Вона сказала:
— Сину Лабдака, боги вволять твоє прохання, матимеш ти сина, але знай: загинеш ти від руки свого сина. Справдиться прокльон Пелопса!
Жах пройняв Лая. Довго думав він, як уникнути йому веління невблаганної долі; нарешті, він вирішив, що уб’є свого сина, як тільки той народиться.
Незабаром у Лая справді народився син. Жорстокий батько зв’язав ремінням ноги новонародженому синові, проколовши йому ступні гострим залізом, покликав раба і звелів йому кинути немовля в лісі на узгір’ї Кіферону щоб там розтерзали його дикі звірі. Але раб не виконав наказу Лая. Він пошкодував дитину і передав потай маленького хлопчика рабові корінфського царя Поліба. Цей раб саме на той час пас стадо свого господаря на схилах Кіферону. Раб відніс хлоп’я до царя Поліба, а той, будучи бездітним, вирішив виховати його як свого наступника. Цар Поліб назвав хлопчика Едіпом за його розпухлі від ран ноги.
Так і виріс Едіп у Поліба і дружини його Меропи, які назвали його своїм сином, і сам Едіп вважав їх за своїх батьків. Але одного разу, коли Едіп уже виріс і змужнів, на бенкеті один з його друзів, захмелівши, назвав його приймаком, що вразило Едіпа. В його душу закралися сумніви. Він пішов до Поліба й Меропи і довго умовляв їх відкрити йому таємницю його народження. Але ні Поліб, ні Меро- па нічого не сказали йому. Тоді надумав Едіп вирушити в Дельфи й там дізнатись про таємницю свого народження.
Як простий мандрівник вирушив Едіп у Дельфи. Прибувши туди, запитав він оракула. Відповів йому світло-сяйний Аполлон устами провісниці піфії:
— Жахлива твоя доля, Едіпе! Ти вб’єш батька, оженишся з власною матір’ю, і від цього шлюбу народяться діти, прокляті богами і ненависні всім людям.
Жах пройняв Едіпа. Як уникнути йому лихої долі, як уникнути батьковбивства й шлюбу з матір’ю? Адже оракул не назвав йому батьків. Едіп вирішив не повертатись більше у Корінф. Що, коли Поліб і Меропа його батьки? Невже він стане вбивцею Поліба і чоловіком Меропи? Едіп вирішив залишитись вічним блукачем без роду, без племені, без батьківщини.
Та хіба можна уникнути веління фатуму? Не знав Едіп, що чим дужче він намагатиметься втекти від своєї долі, тим певніше піде він тим шляхом, який призначено йому долею.
Бездомним блукачем пішов Едіп із Дельф. Він не знав, куди йому йти, і обрав першу дорогу, яка йому трапилась. Це була дорога, яка вела в Фіви. На цій дорозі, біля підніжжя Парнасу, де сходились три шляхи, у тісній ущелині між гір зустрів Едіп колісницю, в якій їхав сивий, величний на вигляд старець; оповісник правив колісницею, а за нею йшли слуги. Оповісник грубо гукнув на Едіпа, велів йому зійти з дороги і замахнувся на нього бичем. Розсерджений Едіп ударив оповісника й хотів уже минути колісницю, коли старий махнув посохом і вдарив Едіпа по голові.
Розлютився Едіп, у гніві вдарив він старого своєю палицею так, що той мертвий упав навзнак на землю. Кинувся на провожатих Едіп і перебив їх усіх, тільки одному рабові вдалося непомітно зникнути. Так справдилося веління фатуму: Едіп убив, не знаючи того, батька свого Лая. Адже цей старець був Лай, він їхав у Дельфи, щоб запитати оракула, як визволити йому Фіви від кровожерного Сфінкса.
Едіп спокійно пішов далі. Він вважав себе невинним в убивстві: адже не він напав перший, адже він тільки захищався. Все далі й далї йшов Едіп обраним шляхом і прийшов, нарешті, до Фів.
Великий смуток панував у Фівах. Дві біди вразили місто Кадма. Страшний Сфінкс, породження Тіфона і Єхідни, оселився біля Фів на горі Сфінгіоні і вимагав усе нових і нових жертв, а тут ще раб приніс звістку, що царя Лая вбив якийсь невідомий. Бачачи горе громадян, Едіп вирішив визволити їх з біди; він надумав сам іти до Сфінкса.
Сфінкс був жахливою потворою з головою жінки, з тулубом величезного лева, з лапами, озброєними гострими, лев'ячими пазурами, і з величезними крилами. Боги вирішили, що Сфінкс доти залишиться біля Фів, поки не розв'яже хтось його загадку. Цю загадку повідали Сфінксу музи. Всіх мандрівників, що проходили пов нього, змушував Сфінкс відгадувати цю загадку, але ніхто не міг розгадати її, і всі гинули лютою смертю в залізних обіймах пазуристих лап Сфінкса. Багато хоробрих фіванців пробували врятувати Фіви від Сфінкса, але всі вони загинули.
Прийшов Едіп до Сфінкса, той загадав йому свою загадку: Скажи мені, хто ходить уранці на чотирьох ногах, удень на двох, а ввечері на трьох? Ніхто з усіх істот, що живуть на землі, не змінюється так, як він. Коли ходить він на чотирьох ногах; тоді менше в нього сил і повільніше рухається він, ніж в інший час.
На одну мить задумався Едіп, зараз же відповівши:
— Це людина! Коли вона мала, коли ще тільки ранок її віку, вона слабка й помалу повзає рачки. Удень, тобто в зрілому віці, вона ходить на двох ногах, а ввечері, тобто в старості, вона стає немічною і, потребуючи опори, бере костур; тоді ходить вона на трьох ногах.
Так розв'язав Едіп загадку Сфінкса. А Сфінкс, махнувши крилами, кинувся із скелі в море. Вирішено було богами, що Сфінкс мусить загинути, якщо хтось відгадає його загадку. Так визволив Едіп Фіви з біди.
Коли Едіп вернувся до Фів, то фіванці проголосили його царем, бо ще раніше постановлено було Креонтом, який правив замість убитого Лая, що царем Фів повинен стати той, хто врятує їх від Сфінкса. Царюючи в Фівах, Едіп одружився з удовою Лая Іокастою і мав від неї двох дочок — Антігону та Ісмену та двох синів — Етеокла й Полініка. Так справдилося і друге веління долі: Едіп став чоловіком рідної матері, і від неї народились його діти.

 

* * *

 

ЕДІП У ФІВАХ 

(Викладено за трагедією Софокла «Едіп-цар»)

Проголошений народом царем, Едіп мудро царював у Фівах. Довго нічим не порушувався спокій Фів і царської родини. Але судилися нещастя Едіпові. І ось велика біда спіткала Фіви. Бог-стріловержець Аполлон наслав на Фіви жахливу пошесть. Вона губила громадян, як старих, так і малих. Фіви стали немовби величезним кладовищем. Трупи непохованих лежали на вулицях і площах. Зойки і стогони чулися повсюди. Всюди було чути плач жінок і матерів. Не тільки жахлива пошесть лютувала в Фівах, у них панував і голод, бо поля не давали врожаю, а в стадах лютував страшний мор. Здавалося, настали останні дні міста великого Кадма. Даремно громадяни приносили жертви богам і просили в них рятунку. Не чули боги благань; щораз збільшувались біди.
Юрбою прийшли громадяни до свого царя Едіпа прохати допомогти їм, навчити їх, як позбутися тих бід, що загрожують загибеллю. Адже ж допоміг громадянам Едіп визволитися від Сфінкса. Едіп сам страждав за Фіви й свій рід, він уже послав брата Іокасти Креонта в Дельфи запитати Аполлона, як позбутися бід. Скоро мав повернутися Керонт. Нетерпляче чекав його Едіп.
Ось вернувся й Креонт. Він приніс відповідь оракула. Аполлон велів вигнати того, хто своїм злочином накликав на Фіви ці біди. Громадяни вигнанням або навіть стратою вбивці мали заплатити за пролиту кров царя Лая. Але як знайти того, хто вбив Лая? Адже його вбито в дорозі, і всі його супутники були перебиті, крім одного раба. За всяку ціну Едіп вирішив знайти вбивцю, хто б він не був, де б він не ховався, хоча б навіть в його власному палаці, хоч би убивця був близькою йому людиною. Едіп скликав увесь народ на збори, щоб порадитися, як знайти убивцю. Народ указує на провісника Тіресія, який один тільки може допомогти в цьому. Приводять сліпого провісника Тіресія. Едіп просить його назвати убивцю Лая. Що може відповісти йому провісник? Так, він знає вбивцю, але назвати його не може.
—    О, відпусти мене додому, нам обом буде легше нести той тягар, що його поклала на нас доля! — каже Тіресій.
Але Едіп вимагає відповіді.
—    Мерзенний, ти не хочеш відповідати! — вигукнув Едіп.— Своєю впертістю можеш ти розсердити навіть камінь.
Довго впирається Тіресій, довго не хоче він назвати вбивцю, але, нарешті, поступаючись перед гнівними словами Едіпа, говорить:
—    Ти сам, Едіпе, заплямував цю країну тим, що правиш у ній. Ти сам той убивця, якого шукаєш! Не знаючи, ти оженився з тією, котра кожному з нас найдорожча, ти оженився з матір’ю.
Страшенно розгнівався Едіп на Тіресія, коли почув ці слова. Він називає наклепником провісника, він погрожує йому смертною карою, каже, що Креонт надихнув йому цей наклеп, щоб заволодіти його царством. Спокійно, з повним усвідомленням, що він сказав правду, слухає гнівну мову царя Тіресій. Він знає, що Едіп, хоч і зрячий, все ж не бачить усього лиха, яке він, сам того не бажаючи, творить. Едіп не бачить, де живе, не бачить того, Що він сам собі ворог і ворог своїй сім’ї. Не лякають ніякі погрози Тіресія; сміливо каже він Едіпові, що вбивця ось тут, перед ним. Хоч і прийшов убивця як чужинець у Фіви, але справді він уроджений фіванець. Спіткає зла доля вбивцю; із зрячого він стане сліпим, з багача злидарем, він піде з Фів у вигнання, утративши все.
З жахом слухали громадяни Тіресія, знали вони, що ніколи не сквернила брехня його вуста.
А Едіп, сповнений гніву, обвинувачує Креонта в тім, що він навчив Тіресія так говорити. Він обвинувачує Креонта у прагненні захопити владу у Фівах. Приходить і Іокаста; Едіп оповідає їй усе, що сказав Тіресій, і обвинувачує в лихому замислі її брата. Він розпитує Іокасту, як убито Лая і про те, як кицуто у лісі на схилах Кіферону єдиного сина Лая.
Усе розповідає йому Іокаста.
Перші сумніви закрадаються в душу Едіпа.
Тяжке передчуття чогось жахливого стискає йому серце.
—    О, Зевсе! — вигукнув Едіп.— На що вирішив ти приректи мене! О, невже зрячим був не я, а сліпий Тіресій!
Запитує Едіп і про раба, що врятувався, де він є, чи живий ще, і довідується, що раб цей пасе стада на схилі Кіферону. Зараз посилає до нього Едіп. Він хоче дізнатися всю правду, хоч яка б вона була жахлива.
Тільки послали по раба, як з Корінфа приходить вісник. Він приносить вість про смерть царя Поліба, що вмер від хвороби. Виходить, не рукою сина вражений Поліб. Якщо Едіп є сином Поліба, значить не справдилося веління долі, адже Едіпові судилося убити батька. А може, Едіп не син Поліба? Сподівається Едіп, що він уникнув того, що йому судила доля. Але вісник руйнує цю надію. Він каже Едіпові, що Поліб йому не батько, що він сам приніс до царя Корінфа його маленьким дитям, а йому дав його пастух царя Лая.
З жахом слухає Едіп вісника — дедалі ясніша стає страшна істина.
Та ось і пастух. Спочатку він нічого не хоче казати, він хоче приховати все. Але страшною карою погрожує Едіп пастухові, якщо він затаїть істину.
В страху признається пастух, що хлопчик, якого дав він колись вісникові, був сином Лая, якого прирік на смерть батько, а йому шкода стало нещасної дитини.
Як би хотів Едіп померти тоді невинною дитиною, як нарікає він на пастуха за те, що він не дав йому загинути немовлям! Адже тепер Едіпові все ясно. Він уже знає з розповідей Іокасти про смерть Лая, знає, що вбив батька він сам, а із слів пастуха зрозумів, що він рідний син Лая й Іокасти. Справдилося веління долі, хоч як намагався уникнути його Едіп. Він — убивця батька, чоловік своєї матері, діти його водночас і діти, і брати по матері.
У палаці новий удар чекає Едіпа. Іокаста не знесла всього жаху, що відкрився їй, вона заподіяла собі смерть, повісившись в опочивальні. Збожеволівши від горя, Едіп зірвав з одежі Іокасти пряжки і їх вістрям виколов собі очі. Він не хотів більше бачити сонячного світу, не хотів бачити дітей, бачити рідні Фіви. Тепер для нього загинуло все, не може бути більше радощів в його житті. Едіп благає Креонта прогнати його з Фів і просить подбати про його дітей.

 

* * *

 

СМЕРТЬ ЕДІПА

(Викладено за трагедією Софокла «Едіп у Колоні»)

Не відразу вигнав Креонт Едіпа з Фів. Деякий час жив він у палаці, віддалившись від усіх, віддавшись своєму горю. Але фіванці боялись, що перебування Едіпа в Фівах накличе гнів богів на всю країну. Зажадали вони негайного вигнання, сліпого Едіпа. Не противилися цій ухвалі і сини Едіпа Етеокл і Полінік. Вони самі хотіли правити у Фівах. Вигнали фіванці Едіпа, а сини його поділили владу з Креонтом.
Сліпий, немічний Едіп пішов у вигнання на чужину. Неминуча загибель спіткала б його, безпорадного, коли б його дочка, благородна, сильна духом Антігона, не зважилася присвятити усю себе батькові. Вона пішла слідом за Едіпом у вигнання. Ведений Антігоною, з країни в країну переходив нещасний старець. Бережно вела його Антігона через гори і темні ліси, розділяючи з ним усі знегоди, всі небезпеки важкого шляху.
Після довгого блукання Едіп прийшов, нарешті, в Аттіку, до міста Афін. Не знала Антігона, куди привела вона батька. Недалеко виднілись мури й башти міста, освітлені промінням сонця, яке тільки що зійшло. Біля нього зеленів лавровий гай, весь повитий плющем і виноградом. В гаю де-не- де виблискували сріблястою зеленню оливи. З гаю нісся солодкий спів солов’їв. Голосно дзюркочучи, протікали струмки зеленою долиною, всюди біліли зірочки нарцисів і жовтів запашний шафран. У зеленім гаю, в затінку лавра сів многостраждальний Едіп на камінь, а Антігона хотіла піти розвідати, що це за місто. Мимо проходив селянин; він сказав Едіпові, що це Колон, містечко поблизу Афін, що гай, в якому сидить Едіп, присвячений Евменідам, а вся місцевість навколо присвячена Посейдонові і титану Прометеєві, а місто, яке видно з гаю,— Афіни, де править великий герой Тесей, син Егея. Почувши це, Едіп почав просити селянина, щоб він послав когось до царя Тесея, бо він хоче стати йому у великій допомозі, якщо погодиться Тесей дати йому на якийсь час притулок. Важко було повірити селянинові, що кволий і до того ж сліпий старець може стати у пригоді могутньому цареві Афін. Сповнений сумнівів, пішов селянин до Колона, щоб там розповісти про сліпого старця, який сидить у священному гаї Евменід і обіцяє велику допомогу самому Тесеєві.
А Едіп, дізнавшись, що перебуває в священному гаї Евменід, зрозумів, що недалека уже його остання година, кінець усім його стражданням. Давно вже провістив йому Аполлон, що після довгого, повного знегод блукання помре він у священнім гаї великих богинь і що той, хто дасть йому притулок, дістане велику нагороду, а ті, хто виженуть його, будуть жорстоко покарані богами. Зрозумів тепер Едіп, що великі богині — це Евменіди, які його переслідували так невблаганно все життя. Еділ вірить, що тепер і для нього настане спокій.
Тим часом громадяни Колона поспішають до гаю Евменід, щоб дізнатися, хто зважився увійти в нього, коли самі громадяни навіть не насмілюються вимовляти ім’я грізних богинь, не наважуються кинути погляд на їхнє святилище. Едіп, ще тільки почувши голоси колонян, просив Антігону повести його вглиб гаю, але коли колоняни почали називати його осквернителем гаю, то він вийшов і на запитання колонян назвав себе. Вжахнулися вони. Перед ними Едіп! Хто в Греції не знав його жахливої долі, хто не знав тих злочинів, мимовільним винуватцем яких був нещасний син Лая! Ні, не можуть колоняни допустити, щоб Едіп лишався тут^вони бояться гніву богів. Не слухають вони ні просьб Едіпа, ні просьб Антігони і вимагають, щоб негайно покинув сліпий старець околиці Колона. Невже і в Афінах не знайде притулку Едіп, у тих Афінах, що всюди в Греції славляться як святе місто, що дає захист усім, хто благає захисту? Адже Едіп прийшов сюди не з своєї волі, адже його прихід має принести добро. громадянам. Нарешті, просить Едіп громадян почекати принаймні до приходу Тесея. Хай вирішить цар Афін, чи може залишитись тут Едіп, чи мусить бути вигнаний і звідси.
Погодились громадяни чекати приходу Тесея. В цей час в далечині ііоказується колісниця, на ній їде якась жінка в крислатому фессалійському капелюсі, що закриває їй обличчя. Антігона вдивляється і здається їй, що ця жінка — її сестра Ісмена. Все ближче колісниця, ще пильніше вдивляється Антігона і справді впізнає Ісмену.
—    Батьку! — каже Антігона.— Я бачу, сюди їде дочка твоя Ісмена, зараз ти почуєш її голос!
Під’їхавши до Едіпа, зійшла Ісмена з колісниці і кинулась в обійми батька.
—    Батьку, нещасний мій батьку! — вигукнула Ісмена.— Нарешті, знову обіймаю я тебе і Антігону!
Радий Едіп приїздові Ісмени, тепер з ним його дочки, вірна його супутниця та помічниця.Антігона і Ісмена, що ніколи не забувала батька й постійно посилала йому вісті з Фів.
А Ісмена шукала Едіпа, щоб переказати дуже сумні вісті: сини Едіпа спочатку разом правили у Фівах. Але молодший син, Етеокл, захопив владу і вигнав з Фів старшого брата Полініка. Тоді Полінік вирушив в Аргос і там знайшов собі допомогу. Тепер іде він з військом проти Фів, щоб або заволодіти ними, або ж загинути в бою. Ісмена розповідає також, що оракул у Дельфах провістив тому перемогу, на чиєму боці буде Едіп. Ісмена певна, що тут скоро має з’явитись Креонт, який править разом з Етеоклом, щоб заволодіти Едіпом силою. Не хоче Едіп бути на боці ні того, ні другого сина; він гнівається на синів за те, що вони прагнення до влади поставили вище від обов’язку дітей щодо батька. Він не хоче допомагати синам, які й слова не вимовили проти його вигнання з Фів. Ні, не дістануть вони за допомогою батька влади над Фівами. Залишиться тут Едіп, він буде захисником Афін!
Громадяни Колона радять Едіпові принести умилостивлюючі жертви Евменідам, якщо надумав він залишитись назавжди в Афінах. Едіп просить, щоб хтось приніс ці жертви, бо сам він, немічний і сліпий, не може цього зробити. Принести жертви зголосилася Ісмена. Вона йде до гаю Евменід.
Тільки пішла Ісмена, як приходить до гаю Евменід із своїм почтом Тесей. Радо вітає він Едіпа і обіцяє йому захист. Знає Тесей, яка тяжка доля чужоземця, знає, як багато випадає на його долю знегод. Він сам зазнав усіх знегод життя на чужині і не може через те відмовити в захисті нещасному блукачеві Едіпу.
Дякує Тесеєві Едіп і обіцяє йому свій захист. Він каже, що могила його буде завжди вірним захистом афінян.
Та не судилося Едіпові знайти собі тут спокій. Коли Тесей пішов, із Фів з невеликим загоном приходить Креонт. Він хоче захопити Едіпа, щоб забезпечити собі і Етеоклові перемогу над Полініком та його союзниками. Креонт пробує умовити Едіпа йти з ним; він умовляє його іти в Фіви і обіцяє йому, що там він житиме спокійно в колі своїх рідних, оточений їхньою увагою. Але воля Едіпа незламна. Та він г не вірить Креонтові. Знає Едіп, що змушує Креонта умовляти його повернутись у Фіви. Ні, не піде він з ними, не дасть він перемоги в руки тих, що прирекли його на такі біди.
Бачачи непохитність Едіпа, Креонт починає погрожувати йому, що силою змусить іти з ним у Фіви. Едіп не боїться насильства, адже він під захистом Тесея і всіх афінян. Але Креонт зло нахваляється сліпому, немічному старцеві, що одну з його дочок, Ісмену, уже схоплено; погрожує Креонт заволодіти і єдиною опорою Едіпа — самовідданою дочкою його Антігоною. Зараз же здійснює свою погрозу Креонт, він велить схопити Антігону. Даремно кличе вона на допомоіу афінян, даремно простягає руки до батька — її відводять. Тепер безпорадний Едіп, віднято в нього ті очі, що дивилися за нього; він кличе за свідків Евменід, він проклинає Креонта і бажає йому зазнати такої ж долі, якої зазнав він сам, бажає і йому втратити дітей.
А Креонт, раз уже застосувавши насильство, вирішує діяти насильством і далі. Він хапає Едіпа і хоче відвести його. За Едіпа вступаються колоняни, але їх надто мало і несила їм боротися з загоном Креонта. Голосно кличуть на допомогу колоняни. На їхній крик поспішає Тесей із своїм почтом.
Тесей обурений насильством Креонта. Як насмілився він схопити Едіпа і його дочок тут, біля гаю Евменід, невже думає він, що мало людей в Афінах, невже він ні за що має Тесея, коли насмілюється силою відводити тих, хто стоїть під захистом Афін? Невже в Фівах навчили його діяти так протизаконно? Ні! Знає Тесей, що в Фівах не потерплять беззаконня. Креонт сам ганьбить своє місто і свою землю; хоч роками він і старий, але діє, як безумний юнак. Тесей вимагає, щоб негайно були повернені дочки Едіпа. Креонт намагається виправдати свій вчинок перед Тесеєм тим, що він, за його словами, був певний, що Афіни не дадуть притулку батьковбивцеві й тому, хто оженився з рідною матір’ю. Однак Тесей твердо стоїть на своєму рішенні; він вимагає, щоб Креонт повернув Едіпові дочок, і каже, що він не піде доти, поки не будуть знову з Едіпом дочки. Скорився Креонт вимозі Тесея, і незабаром уже обнімав старець Едіп своїх дочок і дякував великодушному цареві Афін, прикликаючи на нього благословення богів.
А Тесей говорить Едіпові:
—    Вислухай мене, Едіпе; тут, біля вівтаря Посейдона, де я приносив жертву до приходу Креонта, сидить юнак, він хоче говорити з тобою.
—    Але хто ж цей юнак? — запитує Едіп.
—    Не знаю.. Юнак прийшов з Аргоса. Подумай, чи немає в тебе в Аргосі когось із близьких,— відповідає Тесей.
Почувши це, вигукнув Едіп:
—    О! Не проси, Тесею, щоб я говорив з цим юнаком! Із слів твоїх я зрозумів, що це ненависний мені син мій Полі- нік. Слова його завдадуть мені тільки страждань!
—    Але ж він прийшов як благаючий,— каже Тесей.— Не можеш ти відмовити йому, не прогнівивши богів!
Почувши, що Полінік тут, Антігона також прохає батька вислухати його, хоч він і тяжко завинив перед ним. Погоджується Едіп вислухати сина, і Тесей іде по нього.
Приходить Полінік. На очах його сльози. Він плаче, бачачи батька сліпого, в одязі жебрака, з сивим волоссям, що розвівається на вітрі, з слідами постійного голодування і нестатків на обличчі. Аж тепер зрозумів Полінік, як жорстоко вчинив він з рідним батьком. Простягаючи до нього руки, каже він:
—    Батьку, скажи мені хоч одне слово, не відвертайся від мене! Не залишай мене без відповіді! Сестри, умовте хоч ви батька не відпускати мене від себе, не сказавши й слова.
Антігона просить брата сказати батькові, навіщо прийшов він; вона певна, що не залишить Едіп сина без відповіді.
Полінік розповів про те, як його вигнав молодший брат із Фів, як рушив він в Аргос, одружився там з дочкою Адрас- та і знайшов собі допомогу, щоб відняти у брата владу, яка належить йому по праву як старшому!
—    О, батьку! — так говорив далі Полінік.— Ми всі, що йдемо проти Фів, заклинаємо тебе твоїм життям, твоїми дітьми іти з нами; ми благаємо: забудь свій гнів і допоможи нам помститися Етеоклові, що вигнав мене і відняв у мене батьківщину. Адже коли тільки правду кажуть оракули, то перемога супроводитиме тих, з ким будеш ти. О, вислухай мене прихильно! Богами заклинаю я тебе, іди зі мною. Я поверну тебе в твій рідний дім, а тут, на чужині, ти жебрак, такий же жебрак, як і я!
Едіп не слухає сина. Прохання не зворушують його. Він потрібний тепер синові Полініку для того, щоб заволодіти Фівами. А раніш хіба не він вигнав його з Фів? Хіба не він зробив його блукачем? Хіба не через нього носить Едіп оце лахміття? Обидва сини забули свій обов’язок щодо батька, лише дочки лишилися йому вірні і завжди турбувалися про нього і шанували його.
—    Ні, не допоможу я тобі повалити Фіви. Перш ніж здобути Фіви, ти сам загинеш, залитий кров’ю, а разом з тобою загине і брат твій Етеокл! — вигукує Едіп.— Знову накликаю я прокляття на ваші голови, щоб пам’ятали ви, як треба шанувати рідного батька! Біжи звідси, знехтуваний, ти не маєш більше батька! З собою неси ти мої прокльони! Умри ж у поєдинку з братом. Убий того, хто тебе вигнав! Я кличу Евменід і бога Ареса, які розпалили між вами братовбивчі чвари, щоб покарали вони вас! Іди ж і сповісти усім своїм супутникам, які дари поділив порівну між синами своїми Едіп.
—    О, горе мені! О, я нещасний! — вигукує Полінік.— Хіба можу я переказати відповідь батька моїм супутникам? Ні, мовчки мушу я іти назустріч своїй долі!
Пішов Полінік, не виблагавши прощення й захисту у батька, пішов, не слухаючи просьб Антігони повернутися в Аргос і не починати війни, що загрожує загибеллю йому, його братові і Фівам.
Близькою була вже остання година Едіпа. По ясному небу черкнуло блискавкою, прогримів грім. Всі, що були в гаю Евменід, стояли, вражені цим грізним знаменням Зевса. Ось іще раз блиснуло, вдарив грім. Усі здригнулися від страху.
А Едіп покликав до себе дочок і сказав їм:
—    О, діти! Покличте швидше Тесея! Це громи Зевса віщують мені, що скоро зійду я в царство похмурого Аїда. Не гайтесь! Пошліть швидше по Тесея! Близький мій кінець!
Тільки промовив це Едіп, як, ніби підтверджуючи його слова, знову почулися удари грому. Поспішно прийшов до гаю Евменід Тесей. Почувши його голос, сказав Едіп:
—    Володарю Афін! Настав мій кінець, громи й блискавки Зевса віщують мою смерть, і я хочу померти, виконавши те, що обіцяв тобі. Я сам відведу тебе до того місця, де я помру, але ти не відкривай нікому, де моя могила, вона захистить твоє місто краще, ніж безліч щитів і списів. Там почуєш ти те, чого не можу сказати я тут. Бережи цю таємницю і відкрий її при твоїй кончині старшому синові, а він нехай передасть її своєму наступникові. Ходімо ж, Тесею, ходімо, діти! Тепер я, сліпий, буду вашим провідником, а мене поведуть Гермес і Персефона.
Пішли Тесей, Антігона та Ісмена слідом за Едіпом, а він повів їх, наче зрячий. Він прийшов до того місця, де був спуск у сповнене пітьми царство тіней померлих, і сів там на камені. Приготувавшись до смерті, Едіп обняв своїх дочок і сказав їм:
—    Діти, з цього дня не буде у вас більше батька. Вже оволодів мною бог смерті Танат. Не лежатиме більше на вас важкий обов’язок дбати про мене.
З голосним плачем обняли Антігона і Ісмена батька. Раптом з глибини почувся тємничий голос: «Швидше, швидше, Едіпе! Чого ж гаєшся йти? Надто довго гаєшся ти!» Едіп, почувши таємничий голос, прикликав Тесея, поклав на його руку руки дочок і благав Тесея бути їхнім захисником. Поклявся Тесей виконати просьбу Едіпа. Наказав піти дочкам Едіп, вони не повинні були бачити того, що станеться, і не повинні були слухати ту таємницю, яку хотів повідати Едіп Тесеєві. Пішли Антігона і Ісмена. Відійшовши недалеко, вони обернулися, щоб поглянути востаннє на батька, але його вже не було, тільки один Тесей стояв, закривши очі руками, наче йому явився жахливий привид. Потім побачили Антігона і Ісмена, як Тесей став на коліна й почав молитись. Так скінчив своє многострадне життя Едіп, і ніхто з смертних не знав, як помер він і де його могила. Без стогону, без болю відійшов він у царство Аїда, він відійшов у нього так, як не відходить ніхто з людей.

 

* * *

 
СЕМЕРО ПРОТИ ФІВ

(Викладено за трагедією Есхіла «Семеро проти Фів» і трагедією Евріпіда «Фінікіянка»)

Коли сліпий Едіп був вигнаний з Фів, то сини його з Креонтом поділили між собою владу. Кожен з них мав правити по черзі протягом року. Етеокл не захотів ділитися владою з своїм старшим братом Полініком, він вигнав брата з семибрамних Фів і один захопив владу у Фівах. А Полінік подався в Аргос, де правив цар Адраст.
Цар Адраст походив з роду Аміфаонідів. Колись два герої, великий провісник Мелампод і Біант, сини героя Аміфаона, одружились з дочками царя Пройта. Це сталося так. Дочки Пройта прогнівили богів і були покарані тим, що боги наслали на них божевілля. У припадку божевілля уявили дочки Пройта, що вони корови, і з муканням бігали по навколишніх полях і лісах. Мелампод, що знав таємницю, як зцілити дочок Пройта, зголосився їх зцілити, але за це вимагав, щоб Пройт віддав йому третину своїх володінь. Не погодився на це Пройт. Ще побільшало лиха, божевіллям заражалися й інші жінки. Знову звернувся до Мелампода Пройт. Мелампод зажадав уже не одну третину, а дві: одну собі, а другу — братові Біанту. Мусив погодитись Пройт. Мелампод з загоном юнаків рушив у гори, захопив після довгого переслідування всіх божевільних жінок і дочок Пройта і зцілив їх. Пройт віддав своїх дочок за Дружин Меламподові й Біантові.
У Мелампода був син Антіфат, в Антіфата — Оїкл, а в Оїкла — Амфіарай. У Біанта був син Тал, а його дітьми були Адраст та Еріфіла. Коли нащадки Мелампода і Біанта — Адраст і Амфіарай — змужніли, між ними розгорілися чвари. Адрастові довелось утікати в Сікіон до царя Поліба. Там одружився він з царською дочкою і дістав владу над Сікіоном. Та небагато часу минуло, як повернувся до рідного Аргоса Адраст, примирився з Амфіараєм і віддав за нього сестру свою Еріфілу. Дали один одному слово клятви Адраст і Амфіарай, що Еріфіла завжди буде суддею в їхніх суперечках і що вони повинні будуть беззаперечно виконувати її рішення. Не думав Амфіарай, що це рішення стане причиною загибелі його і його роду.
До палацу царя Адраста і прийшов пізно вночі Полінік, сподіваючись знайти у нього захист і допомогу. Біля палацу зустрів Полінік сина Ойнея, героя Тідея, який, убивши на батьківщині свого дядька і двоюрідних братів, утік також в Аргос. Між обома героями розгорівся запеклий спір. Невгамовний Тідей, що не терпів нічийого заперечення, вхопився за зброю. Полінік також, прикрившись щитом, оголив меч. Кинулись один на одного герої. Голосно загриміли їхні мечі об оковані міддю щити. Мов два розлютованих леви, билися в пітьмі герої. Почув Адраст шум поєдинку і вийшов з палацу. Як же здивувався він, побачивши двох юнаків, що озвіріло билися один з одним. Один з них, Полінік, вкритий був поверх панцира шкурою лева, а другий — Тідей — шкурою величезного вепра. Згадав Адраст провіщення, дане йому оракулом, що має він віддати дочок своїх за лева й вепра. Поспішно розборонив він героїв і повів як гостей у свій палац. Незабаром віддав цар Адраст своїх дочок: одну, Деїпілу, за Полініка, другу, Аргею, за Тідея.
Ставши зятями Адраста, почали просити його Полінік і Тідей повернути їм владу на їх батьківщині. Погодився Адраст допомогти їм, але поставив умову, щоб і Амфіарай, могутній воїн і великий провісник, також взяв участь у поході.
Вирішено було рушити спершу на семибрамні Фіви. Амфіарай відмовився взяти участь у цьому поході, бо він знав, що розпочинають цей похід герої проти волі богів. Не хотів він, улюбленець Зевса й Аполлона, прогнівити богів, зламавши їхню волю. Хоч як умовляв Тідей Амфіарая, він твердо стояв на своєму рішенні. Запалав невгамовним гнівом Тідей, навік стали б ворогами герої, якби не примирив їх Адраст. Щоб все-таки змусити Амфіарая взяти участь у поході, Полінік вирішив вдатися до хитрощів. Він вирішив схилити на свій бік Еріфілу, щоб вона змусила Амфіарая іти проти Фів. Знаючи користолюбність Еріфіли, Полінік обіцяв подарувати їй дорогоцінне намисто Гармонії, дружини першого царя Фів Кадма. Спокусилась коштовним дарунком Еріфіла і вирішила, що чоловік її повинен брати участь у поході. Не міг відмовитись Амфіарай, адже він сам колись дав клятву, що коритиметься всім рішенням Еріфіли. Так послала Еріфіла на вірну смерть свого чоловіка, спокусившись коштовним намистом; не відала вона, що великі біди приносить із собою намисто тому, хто володіє ним.
Багато героїв погодилось брати участь у цьому поході. В ньому брали участь могутні нащадки Пройта, сильний, як бог, Капаней і Етеокл, син знаменитої аркадської мисливиці Атланти, юний і прекрасний Партенопай, славетний Гіппомедонт і багато інших героїв. Звертався за допомогою і до Мікен Полінік; уже погодився правитель Мікен взяти участь у поході, але утримав його від цього великий громовержець Зевс своїми грізними знаменнями. Все ж зібралося велике військо. Сім вождів вели військо проти Фів, а на чолі всіх стояв Адраст. На загибель ішли герої. Не слухали вони умовлянь провісника Амфіарая, який просив їх не починати цього походу. Всі вони палали лише одним бажанням — зітнутися під мурами Фів.
Виступило в похід військо. Попрощався і Амфіарай із своєю сім’єю, обняв він своїх дочок, обняв синів, зовсім юного Алкмеона і малесенького Амфілоха, який був ще на руках у годувальниці. Перед від’їздом закликав Амфіарай свого сина Алкмеона помститися матері, яка послала на загибель його батька. Зійшов сповнений смутку Амфіарай на колісницю: він знав, що востаннє бачить своїх дітей. Стоячи на колісниці, Амфіарай, звернувшись до дружини своєї Еріфіли, погрозив їй оголеним мечем і прокляв її за те, що прирекла вона його на смерть.
Щасливо дійшло військо до Немеї Там почали шукати воїни, змучені спрагою, воду. Ніде не могли вони знайти жодного джерела, бо їх позасипали німфи за велінням Зевса, що гнівався на героїв, які розпочали похід проти його волі. Нарешті зустріли вони колишню царицю Лемноса Гіп- сіпілу з маленьким сином царя Немеї Лікурга — Офельтом — на руках. Гіпсіпілу продали в неволю жінки Лемноса за те, що врятувала вона свого батька Фаонта, коли перебили вони у себе всіх чоловіків. Тепер була рабинею в Лікурга цариця Лемноса і доглядала його сина. Посадила Гіпсіпіла маленького Офельта на траву і пішла вказати воїнам джерело, заховане в лісі. Тільки відійшли від Офельта Гіпсіпіла й воїни, як виповзла з кущів величезна змія і обвилась своїми кільцями навколо дитини. На крик її прибігли воїни і Гіпсіпіла, поспішив на допомогу й Лікург із своєю дружиною Еврідікою, але змія вже задушила Офельта. З оголеним мечем кинувся Лікург до Гіпсіпіли. Він убив би її, але захистив її Тідей. Він готовий був стати до бою з Лікургом, але удержали його Адраст і Амфіарай. Не дали вони пролитися крові. Поховали герої Офельта і на його похороні влаштували військові грища, що дали початок немейським грищам. Зрозумів Амфіарай, що смерть Офельта — грізне знамення для всього війська, що ця смерть віщує загибель всім героям. Назвав Офельта Амфіарай Архемором (той, що веде до смерті) і почав радити усім героям припинити похід проти Фів, але, як і раніше, не послухались вони — уперто йшли назустріч своїй загибелі.
Пройшовши ущелинами лісистого Кіферону, прибуло військо до берегів Асопу, до мурів семибрамних Фів. Не відразу почали вожді облогу. Вони вирішили послати в Фіви Тідея для переговорів з обложеними. Прийшовши в Фіви, Тідей застав найзнатніших фіванців за бенкетом в Етеокла. Не стали фіванці слухати Тідея, вони, сміючись, запрошували його взяти участь у бенкеті. Розгнівався Тідей і, незважаючи на те, що був один у колі ворогів, викликав їх на герць і всіх до одного переміг, бо допомогла своєму улюбленцеві Афіна Паллада. Гнів охопив фіванців, вони вирішили згубити великого героя. Вислали вони п’ятдесят юнаків під проводом Меонта і Лікофона, щоб вони напали з засідки на Тідея, коли він вертатиметься в табір обложників. І тут не загинув Тідей, він перебив усіх юнаків, тільки Меонта відпустив за велінням богів, щоб міг Меонт сповістити фіванців про подвиги Тідея.
Після цього ще дужче розпалилася ворожнеча між героями, що прийшли з Аргоса, і фіванцями. Усі сім вождів принесли жертви богу Аресові, всім богам битви і богу Танатові. Омочивши руки в жертовній крові, заприсяглися вони або зруйнувати мури Фів, або ж напоїти, впавши в бою, Фіванську землю своєю кров’ю. Аргоське військо приготувалося до штурму. Адраст розподілив війська, кожен із семи вождів мав іти на штурм однієї з семи брам.
Проти Пройтідської брами став із своїм загоном могутній Тідей, який жадав крові, мов лютий дракон. Три гребені маячили на його шоломі. На щиті у нього зображено було зоряне небо, а посередині око ночі — повний місяць. Проти брами Електри розмістив свій загін велетень Капа- ней. Він погрожував фіванцям, що здобуде місто; хоч би боги цьому противилися; він казав, що навіть всеруйнуючий гнів громовержця Зевса не спинить його. На щиті в Капанея зображений був нагий герой з факелом у руках. А Етеокл, нащадок Пройта, став із загоном проти Нейської брами; і на його щиті була емблема: чоловік, що лізе по драбині на вежу обложеного міста, а внизу був напис: «Сам бог Арес не повалить мене». Проти брами Афіни став Гіппомедонт; на його сонцесяйному щиті зображений був Тіфон, що вивергав полум’я. Лютий був войовничий клич Гіппомедонта, погляд його очей загрожував смертю кожному. Юний і прекрасний Партенопай повів свій загін до Бореадської брами. На щиті у нього зображений був сфінкс з умираючим фіванцем у пазурах. А провісник Амфіарай облягав Гомолоїдську браму. Він гнівався на Тідея, призвідника війни, називав його убивцею, руйнівником міст, вісником лютості, слугою вбивства, порадником усяких зол. Він ненавидів увесь цей похід, він докоряв Полінікові за те, що той привів військо чужоземців руйнувати рідні Фіви. Знав Амфіарай, що нащадки прокленуть учасників цього походу. Знав також Амфіарай, що сам він упаде в бою і поглине його труп ворожа земля Фів. На щиті Амфіарая не було ніякої емблеми. Останню, сьому браму, облягав Полінік. На щиті його зображена була богиня, що веде озброєного героя, а напис на щиті гласив: «Я веду цього мужа як переможця назад в його місто і в дім його батьків». Усе було готове до штурму незламних мурів Фів.
Фіванці також приготувалися до битви: Етеокл біля кожної брами поставив загін воїнів на чолі із знаменитим героєм. Сам він узяв на себе захист тієї брами, проти якої був його брат Полінік. Проти Тідея виступив могутній син Астаха Меланіпп, нащадок одного з воїнів, що виросли з зубів убитого Кадмом змія. Проти Капанея послав Етеокл Поліфонта, якого захищала сама Артеміда. Син Креонта Мегарей став із загоном коло брами, на яку мав напасти Пройтід Етеокл; син Ойнора Гіпербій висланий був проти Гіппомедонта, проти Партенопая — герой Актор, а проти Амфіарая — Лейсфен, юнак за силою і старець за розумом. Серед героїв фіванських був і могутній син Посейдона, непереможний Періклімен.
Перш ніж почати битву, Етеокл запитав про кінець битви провісника Тіресія. Обіцяв Тіресій перемогу лише в тому разі, якщо буде принесений у жертву Аресові (який ще гнівається за вбивство Кадмом присвяченого йому змія) син Креонта Менойкей. Юнак Менойкей, довідавшись про це провіщення, зійшов на фіванський мур і, ставши проти печери, де жив колись змій, присвячений Аресові, сам проколов собі груди мечем. Так помер син Креонта: добровільно приніс він себе в жертву, щоб урятувати рідні Фіви.
Все обіцяло перемогу фіванцям. Вмилостивлено гнівного Ареса, боги на боці фіванців, що виконують волю й зважають на знамення богів. Та не відразу дісталась фіванцям перемога. Коли, вийшовши з-під захисту мурів, стали вони до бою з аргоським військом біля святилища Аполлона, довелося їм відступити під натиском ворогів і знову заховатися за мурами. Кинулись аргосці переслідувати відступаючих фіванців і почали штурмувати мури. Пихатий Капаней, гордий з своєї нелюдської сили, підставив драбину до стіни і вже вдерся був у місто, але Зевс не стерпів, щоб хтось проти його волі проник у Фіви. Він кинув у Капанея, коли той стояв уже на мурі, свою вогнену блискавку. На смерть уразив Зевс Капанея; увесь він був охоплений огнем, і його димлячий труп упав з муру до ніг аргосців, що стояли внизу.
Упав, облягаючи Фіви, і юний Партенопай; могутній Періклімен скинув з муру йому на голову величезний камінь завбільшки із скелю. Розтрощив цей камінь голову Партенопаєві, упав він мертвий на землю.
Відступили з-під мурів аргосці: вони переконалися, що не здобудуть штурмом Фів. Тепер могли тріумфувати фіванці: мури Фів стояли непорушно.
Вирішили тоді вороги, що брати Полінік і Етеокл повинні розв’язати поєдинком, кому з них належатиме влада над Фівами. Приготувались сини Едіпа до герцю. Вийшов з фіванської брами Етеокл, виблискуючи зброєю; назустріч йому з табору аргосців вийшов Полінік. Зараз мав початись братовбивчий бій. Ненавистю горіли один до одного брати. Один з них неминуче мусив загинути. Але інше судили великі невблаганні богині долі Мойри. Месниці Евменіди не забули прокльонів Едіпа, не забули вони й злочину Лая і прокльону Пелопса.
Як два лютих леви, що борються за здобич, так зітнулись у запеклому поєдинку брати. Прикрившись щитами, б’ються вони, пильно стежачи повними ненависті очима за рухами один одного. Ось оступився Етеокл, зараз кинув списа у брата Полінік і поранив його у стегно. Полилася з рани кров, але при ударі відкрив Полінік плече, і уразив його Етеокл списом у плече. Погнувся спис, ударивши в панцир Полініка, і зламалося в нього ратище. Залишився з одним мечем Етеокл. Швидко нагнувся він, підняв величезний камінь і кинув ним у брата; камінь улучив у спис Полініка і зламав його. Тепер обидва залишились тільки з мечами. Зімкнувши щити, б’ються брати; обидва вони поранені, закривавлена їхня зброя. Швидко відступив на крок Етеокл; не ждав цього Полінік, підняв щит, а брат його в цю мить устромив меча в живіт. Упав Полінік на землю, кров рікою ринула із страшної рани, очі його затуманились мороком смерті. Святкував перемогу Етеокл; він підбіг до вбитого брата і хотів зняти з нього озброєння. Зібрав останні сили Полінік, трохи підвівся і вдарив мечем брата в груди; з цим ударом відлинула його душа в похмуре царство Аїда. Мов зрубаний дуб, упав Етеокл мертвим на труп брата і змішалася їхня кров, заливаючи навколо землю. З жахом дивилися фіванці і аргосці на страшний кінець поєдинку братів.
Недовго тривало замирення між обложеними і обложниками. Знов загорівся між ними кривавий бій. В цьому бою сприяли боги фіванцям. Загинули Гіппомедонт та Пройтід Етеокл, непереможного Тідея смертельно поранив могутній Меланіпп. Хоч і на смерть поранений був Тідей, все ж знайшов він у собі сили помститися Меланіппові і вразити його списом. Побачивши вмираючого, залитого кров’ю Тідея, Афіна Паллада ублагала Зевса дозволити їй урятувати її улюбленця і навіть подарувати йому безсмертя. Поспішила Афіна до Тідея, але в цей час Амфіарай відрубав голову Меланіппові і кинув її умираючому Тідеєві. В безумній люті схопив її Тідей, розбив череп і, як дикий звір, почав пити мозок свого ворога. Здригнулась Афіна, побачивши лють і кровожерність Тідея; покинула вона його, а вмираючий Тідей встиг лише прошепотіти вслід Афіні останнє своє благання — дарувати його синові Діомеду те безсмертя, якого не досяг він сам.
Перемогли аргосців фіванці, все військо їх полягло під Фівами. Загинув і Амфіарай. Втечею поспішав він урятуватися на своїй колісниці, керованій Батоном. Його переслідував могутній Періклімен. Уже наздоганяв Періклімен великого провісника, вже замахнувся він списом, щоб уразити його, як раптом блиснула блискавка Зевса і вдарив грім, розступилася земля і поглинула Амфіарая з його бойовою колісницею. З усіх героїв врятувався тільки Адраст. Він помчав на швидкому, як вітер, коні своєму Арейоні і заховався в Афінах, звідки повернувся в Аргос.
Тріумфували фіванці, врятовані були Фіви. Урочисто поховали вони своїх убитих героїв, але героїв і всіх воїнів, що прийшли з Аргоса з Полініком, залишили вони без поховання. Непохованим лежав на полі битви й Полінік, що зняв руку на свою батьківщину.
Дізналися про те, що залишились непохованими герої Аргоса, їхні жінки й матері. Сповнені смутку, прийшли вони з Адрастом до Аттіки, щоб ублагати царя Тесея заради їхньому горю і змусити фіванців видати їм тіла вбитих. В Елевсіні біля храму Деметри зустріли вони матір Тесея і ублагали її впросити сина, щоб він зажадав видачі тіл аргоських воїнів. Довго вагався Тесей, нарешті, вирішив допомогти аргоським жінкам і Адрастові. Саме в цей час прийшов від царя Фів Креонта посол. Він вимагав від Тесея, щоб той не допомагав жінкам Аргоса і вигнав Адраста з Аттіки.
Розгнівався Тесей. Як сміє Креонт вимагати в нього підлеглості? Хіба не властен він сам над своїми постановами! Виступив Тесей з військом проти Фів, переміг фіванців і змусив їх видати трупи всіх убитих воїнів. Біля Елевфера розпалено було сім вогнищ і на них спалено трупи воїнів. А трупи вождів перенесено в Елевсін і спалено там, попіл їх матері й жінки віднесли на батьківщину в Аргос.
Тільки прах Капанея, вбитого блискавкою Зевса, залишився в Елевсіні. Священним був труп Капанея, бо вбитий був він самим громовержцем. Розпалили афіняни величезне вогнище і поклали на нього труп Капанея. Коли вогонь починав уже розгорятись і вогненні язики діткнулися трупа героя, прийшла в Елевсін дружина Капанея, прекрасна дочка Іфіта Евадна. Не могла знести вона смерті улюбленого чоловіка. Одяглій на себе розкішні похоронні шати, зійшла вона на скелю, що звисала над самим вогнищем, і кинулась звідти в полум’я.
Так загинула Евадна, і тінь її зійшла разом з тінню її чоловіка в похмуре царство Аїда.

 

* * *

 

АНТІГОНА

(Викладено за трагедією Софокла «Антігона»)

Після перемоги над аргосцями фіванці влаштували розкішний похорон Етеоклові і всім загиблим воїнам, а Поліні ка вирішив Креонт і фіванці не ховати за те, що він привів чужоземне військо проти Фів. Труп його лежав під міськими мурами в полі, кинутий на розтерзання хижим звірам і птахам. Засуджена була душа Полініка на вічне блукання, не могла вона впокоїтись у царстві душ померлих.
Страждала благородна, готова на всяку самопожертву дочка Едіпа Антігона, бачачи те безчестя, на яке засуджений був її брат. Незважаючи ні на що, вирішила вона сама поховати тіло Полініка. Смерть, якою погрожував Креонт усякому, хто насмілиться віддати землі тіло Полініка, вчинивши всі похоронні обряди, не лякала її. Антігона кликала йти з собою і сестру Ісмену, але боязка сестра її не зважилась допомогти, боячись гніву Креонта. Вона навіть намагалася умовити Антігону не йти наперекір волі царя Фів, вона нагадувала їй про ту долю, яка спіткала їхню матір і братів. Невже Антігона хоче згубити себе і її?
Не послухалась Ісмени Антігона: вона готова сама виконати обов’язок перед братом, готова без ремствування стерпіти все, аби тільки не залишився не похованим Полінік. І Антігона здійснила своє рішення.
Незабаром дізнався Креонт, що порушено його веління. Один з варти розповів йому, що хтось потай прийшов до трупа Полініка і засипав його зверху землею, вчинивши похоронний обряд. Страшенно розгнівався Креонт, він погрожував вартовому страшними катуваннями, якщо він і його товариші не знайдуть того, хто вчинив похоронний обряд над трупом Полініка; він клянеться самим Зевсом здійснити свою погрозу.
Пішов вартовий туди, де лежав труп Полініка. Варта скинула з трупа землю і сіла недалеко на горбі, щоб не долітав до неї сморід від трупа, який уже розкладався. Раптом опівдні знялася буря, у вихорі закружляли хмари куряви по всьому полю; коли ж промчала буря, побачила варта схилену над трупом дівчину, яка оплакувала Полініка, і скорботний голос її звучав, як жалібний крик пташки, яка побачила, що чиясь лиха рука викрала її пташенят. Дівчина чинила вже возливання на честь підземних богів, як варта схопила її і повела до Креонта. Дівчина ця була Антігона.
Гнівними словами зустрів Креойт Антігону і вимагав від неї, щоб вона призналася у злочині. Антігона і не думала заперечувати своєї провини. Вона порушила веління Креонта, але зате виконала закон і волю богів. Антігона виконала обов’язок свій перед братом, поховавши труп його у землю. Смерть не лякає її, вона жадає смерті, бо життя її сповнене лише скорботою. В страшному гніві погрожує Креонт скарати на смерть не тільки Антігону, а й Ісмену, що, як він певен, була помічницею Антігони.
Почувши, що й Ісмену хоче віддати на страту Креонт, здригнулася з жаху Антігона. Невже їй доведеться бути причиною загибелі сестри? Слуги пішли по Ісмену. Ось з’являється вона на порозі палацу. Котяться з очей Ісмени сльози скорботи за сестрою.
На запитання Креонта завжди боязка Ісмена, дізнавшись, що смерть загрожує її сестрі, знайшла в собі мужність розділити з Антігоною її долю. Твердо відповідає вона Кре- онтові, що також брала участь у похоронних обрядах над трупом Полініка.
Не хоче Антігона, щоб ні в чому не винна Ісмена постраждала разом з нею. Даремно благає її Ісмена:
—    О, сестро, не відштовхуй мене, не кажи, що я не гідна умерти з тобою! Хіба має для мене смисл життя без тебе? Не ображай мене!
Але Антігона відповідає сестрі:
—    Ні, ти не повинна вмерти зі мною! Не повинна називати своїм той вчинок, до якого ти рук своїх не доклала! Досить буде й однієї моєї смерті! Ти обрала життя, а я обрала смерть!
Ісмена благає Креонта помилувати Антігону, вона молить його подумати про те, що він прирікає на смерть наречену свого сина. Але Креонта не зворушують благання Ісмени. Він відповідає, що не дозволить своєму синові Гемону взяти за жінку злочинницю. Ні, Антігона мусить умерти, смерть розлучить її з Гемоном. Креонт велить своїм слугам відвести Антігону й Ісмену до палацу і там стерегти їх, щоб не спробували вони врятуватись утечею. Повели дочок Едіпових слуги. Мовчки стояли громадяни. Вони співчували Антігоні, вони визнавали, що подвиг учинила вона. Мала рацію Антігона, сказавши Креонтові, що не обвинуватив би її народ за поховання Полініка, якби не скував йому вуста страх перед владолюбним Креонтом.
Креонтів син, юний Гемон, довідавшись, яка доля загрожує його нареченій, приходить до батька і благає помилувати Антігону. Гемон знає, що весь народ шкодує за невинного Антігоною, що ремствує на те, що за благочестивий подвиг загрожує їй смерть. Гемон просить батька не впиратися і визнати свою помилку.
—    Невинною вважають Антігону всі у Фівах! — сміливо каже Креонтові Гемон.— Батьку, я бачу, що ти схильний до неправди! Ти сам закон богів порушив!
Дедалі більше спалахує Креонт гнівом; він думає, що тільки любов до Антігони змушує Гемона так захищати її. Гнівний кричить він на сина:
—    О, ти думаєш, як мерзенний раб жінок!
—    Ні! — відповідає Гемон.— Але ти ніколи не побачиш, щоб я співчував лихому ділу! За тебе заступався я!
Але Креонт не знає вже меж своєму гніву. Він наказує воїнам привести Антігону і вбити її перед очима Гемона.
—    Ні, не вмре вона перед моїми очима! — вигукнув Гемон.— Ніколи більше не побачиш ти мене, батьку! Ти можеш один шаленіти тут серед твоїх улесливих друзів!
З цими словами пішов Гемон. Даремно громадяни перестерігали Креонта, що тільки біду накликає той гнів, у якому пішов від нього Гемон, Креон непохитний.
Ось ведуть уже Антігону на жахливу страту. Креонт вирішив поховати її живцем у гробниці Лабдакідів. Іде в останню свою путь Антігона, іде до берегів Ахеронту. Живою буде замурована вона в гробниці; не серед людей буде вона, а серед мертвих, не належатиме ні життю, ні смерті. Не супроводять її друзі; не оплакавши, відводять її на смерть. Більше не побачить вона ясного сонця.
Тільки-но відвели Антігону, як з поводирем приходить до Креонта сліпий провісник Тіресій. Лиховісні ознаки послали йому боги під час жертвоприношення. Боги розгнівані тим, що трупи вбитих не поховані, що пси і птаство всюди розносять шматки трупів. Креонт у своїй безумній упертості не слухає навіть Тіресія, який радить йому віддати землі труп Полініка. Він каже, що навіть коли орел самого Зевса занесе шматок тіла до трону громовержця, то й тоді залишиться труп Полініка непохованим. Креонт обвинувачує Тіресія в тому, що він підкуплений, що він з корисливих мотивів дає йому такі поради. Розгніваний Тіресій грізно каже Креонтові, що у всьому винен тільки він сам: він образив богів, що замкнув Антігону живою в гробницю, збезчестив труп Полініка, зламав закони богів. За це скарають його боги. Увесь дім Креонта порине в сум, кари зазнає той, хто дорожчий від усіх Креонтові. Помстяться на Креонтові нещадні Ерінії. Ніщо не врятує його від жахливої помсти.
Злякали Креонта слова віщого Тіресія. Він скасував свій наказ не віддавати на поховання труп Полініка. Сам поспішає в поле Креонт і чинить похоронні обряди і молить Аїда і Гекату не гніватися на нього й Фіви. Учинивши поховання, іде Креонт з почтом до гробниці Лабдакідів, щоб вивести звідти Антігону. Пізно! Звивши петлю з свого одягу, повісилась Антігона. Креонт застає в гробниці Гемона, що плаче над трупом нареченої. Даремно благає Креонт свого сина вийти з гробниці. Гемон на очах у батька проколов собі груди мечем; мертвий упав він на труп нареченої. В розпачі Креонт — він утратив свого останнього сина. Гірко плаче він над його трупом.
Тим часом вісник приніс і дружині Креонта, Еврідіці, вість про смерть Гемона. Мовчки вислухала його Еврідіка і пішла до внутрішніх покоїв палацу. Там убила вона себе, проколовши, як і Гемон, груди мечем. Тільки-но заподіяла собі смерть Еврідіка, як до палацу приходить Креонт. На руках у нього труп його сина. Тут, біля палацу, жде його нове жахливе горе — він довідується про смерть дружини. Зломлено гордий, владолюбний дух Креонта. В розпачі кличе він смерть, щоб хоч вона припинила його страждання. Усіх, кого любив, утратив Креонт.

 

* * *

 

ПОХІД ЕПІГОНІВ 

(Викладено за різними творами)

Минуло десять років після походу сімох проти Фів. За цей час змужніли сини загиблих під Фівами героїв. Вирішили вони помститись фіванцям за поразку батьків і пішли новим походом. У цьому поході взяли участь: Айгіалей, син Адраста; Алкмеон, син Амфіарая; Діомед, син Тідея; Фер- сандр, син Полініка; Промах, син Партенопая; Сфенел, син Капанея; Полідор, син Гіппомедонта і Евріал, син Менестея. В інших умовах відбувався цей похід. Боги сприяли епігонам (так названі були вожді, які розпочали новий похід проти Фів).
Дальфійський оракул провістив перемогу епігонам, якщо візьме участь у цьому поході Алкмеон, син Амфіарая.
Ферсандр, син Полініка, взявся умовити Алкмеона не відмовлятися від участі в поході. Довго вагався Алкмеон. Він не зважувався йти проти Фів, перш ніж виконає останню волю батька свого і не помститься матері за те, що послала вона свого чоловіка на вірну загибель. Як і батько його Полі- нік, надумав Ферсандр добиватись сприяння Еріфіли, матері Алкмеона. Він підкупив її, подарувавши дорогоцінний одяг Кадмової дружини Гармонії, який виткала колись для неї сама Афіна Паллада. Звабилася Еріфіла одягом, як колись звабилась намистом Гармонії, і наполягла, щоб Алкмеон і його брат Амфілох узяли участь у поході.
Виступило військо епігонів з Аргоса. Невелике було це військо, але мала супроводити ного перемога. Вождем війська обраний був Діомед, син Тідея, рівний батькові своєю силою і хоробрістю. Радісні йшли в похід герої, палаючи бажанням помститися за своїх батьків.
У Потнії біля Фів запитали вони оракула Амфіарая про наслідки походу. Відповів їм оракул, що бачить він Алкмеона, спадкоємця слави Амфіарая, який переможцем входить у брами Фів. Переможуть епігони. Тільки Айгіалей, син Адраста, що врятувався під час першого походу, загине.
Нарешті досягло військо епігонів семибрамних Фів. Спустошивши всі околиці, обложили епігони місто. Вийшли в поле під проводом свого царя Лаодаманта, несамовитого сина Етеокла, фіванці, щоб відбити від мурів обложників. Зав’язався кривавий бій. У цьому бою загинув, уражений списом Лаодаманта, Айгіалей, але й Лаодамант був убитий Алкмеоном. Переможені були фіванці, сховалися вони за неприступними мурами Фів.
Розпочали переможені фіванці переговори з обложниками, а самі вночі, за порадою Тіресія, потай від обложників виселилися із Фів з усіма жінками й дітьми. Вони пішли на північ, у Фессалію. В дорозі вмер біля джерела німфи Тельпузи віщий Тіресій, який так довго допомагав фіванцям і не раз рятував їх від загибелі.
Після довгої подорожі досягли фіванці Гістіотіди в Фессалії й оселилися там.
Фіви ж, захоплені епігонами, були зруйновані. Багату здобич, що дісталася їм, поділили між собою епігони. Кращу частину здобичі, і серед неї дочку Тіресія, провісницю Манто, вони подарували дельфійському оракулу.
Щасливо повернулися епігони на батьківщину. А Ферсандр, син Полініка, став царювати в Фівах, відбудувавши їх.

 

* * *

 

АЛКМЕОН

(Викладено за поемою Гомера «Одіссея»)

Вернувшись з походу проти Фів, Алкмеон учинив волю батька свого Амфіарая і помстився матері за загибель батька. Своєю рукою вбив матір Алкмеон. Умираючи, прокляла мати сина-вбивцю і прокляла ту країну, яка дасть йому притулок.
Прогнівались богині-месниці Ерінії на Алкмеона і переслідували його всюди, де тільки намагався він сховатися. Довго блукав нещасний Алкмеон, всюди намагаючись знайти притулок і очищення від гріха пролитої крові. Нарешті, прийшов він до міста Псофіди в Аркадії. Там очистив його від гріха вбивства цар Фегей. Одружився Алкмеон з дочкою Фегея Арсіноєю і думав спокійно жити у Псофіді. Та не не судилося це йому. Материне прокляття переслідувало його. Страшний голод і моровиця поширились у Псофіді. Скрізь панувала смерть. Звернувся до дельфійського оракула Алкмеон, і відповіла йому провісниця піфія, що мусить він покинути Псофіду і йти до бога ріки Ахелоя; там тільки очиститься він від убивства матері і знайде спокій у країні, яка ще не існувала тоді, коли прокляла його мати. Покинувши дім Фегея та свою дружину Арсіною і сина Клітія, Алкмеон вирушив до Ахелоя. По дорозі відвідав він у Калідоні Ойнея, який гостинно прийняв його. Був Алкмеон і в феспротів, але вони вигнали ного з своєї країни, боячись гніву богів. Нарешті, прийшов Алкмеон до потоків Ахелої. Там очистив його бог ріки Ахелой від гріха пролитої крові матері і видав за нього дочку свою Каллірою. Оселився біля гирла ріки Ахелоя Алкмеон на острові, що утворився з нанесеного піску й мулу. Це й була та країна, яка ще не існувала тоді, коли прокляла Алкмеона мати.
І тут переслідував фатум Алкмеона. Дізналась Калліроя про дорогоцінне намисто і витканий самою Афіною Палла- дою одяг, який подарували Полінік та його син Ферсандр Еріфілі, і зажадала, щоб чоловік її приніс ці скарби тому, хто володів ними. Вирушив Алкмеон у Псофіду і зажадав у Фегея, щоб він віддав йому намисто і одяг. Алкмеон сказав Фегеєві, що хоче присвятити ці скарби дельфійському оракулові, щоб дістати від бога-стріловержця прощення. Віддав Фегей Алкмеону скарби, повіривши його словам. Але раб Алкмеона сказав Фегеєві, кому призначаються і намисто, і одяг. Розгнівався Фегей, покликав своїх синів, Проноя та Агенора, і звелів їм напасти із засідки на Алкмеона, коли він вертатиметься до гирла Ахелоя. Виконали вони наказ батька і вбили Алкмеона.
Дізналась про загибель свого чоловіка Арсіноя, перша дружина Алкмеона; вона ще любила його. Прокляла в горі своїх братів. А брати відвезли її до царя Агапенора в Аркадію і, обвинувативши в тому, що вона вбила Алкмеона, стратили її.
Дізналась і Калліроя про смерть Алкмеона. Вирішила вона помститись синам Фегея і йому самому за вбивство чоловіка. Але хто ж міг бути месником? Сини Каллірої, Акарнан і Амфотер, були ще немовлятами й лежали в колисці. Почала благати Зевса Калліроя, щоб він зробив синів її могутніми юнаками. Почув благання Каллірої Зевс. За одну ніч виросли й змужніли її сини. Вони рушили в Тегею до царя Агапенора і вбили там синів Фегея. Потім у Псофіді вбили вони і самого Фегея. Так накликали на Фегея і всю його родину загибель дари, одержані колись Еріфілою від Полініка і Ферсандра.
Узяли дорогоцінне намисто й одяг, зітканий Афіною, Акарнан і Амфотер і присвятили їх, за згодою матері, Дельфійському Аполлонові. Акарнан і Амфотер не залишились жити на батьківщині. Вони виселились у країну, що названа була за іменем Акарнана Акарнанією, і заснували там нове царство.

За матеріалами: Микола Кун. Легенди і міфи Стародавньої Греції. 4-е видання. Художник Віктор Бариба. Тернопіль, АИ "Тарнекс", за участю МП "Мальви", 1993 р., стор. 387 - 412.

 

 

 

Усі розділи книги Миколи Куна "Легенди і міфи Стародавньої Греції":

Микола Кун. Книга "Легенди і міфи Стародавньої Греції"