Віктор Женченко: "Я — між людей живу, для них співаю" (добірка віршів з різних збірок)

Віктор Женченко

ПОЕЗІЇ

Зі збірки «Тривога»:

В НІЧ ПЕРЕД ВОДОХРЕЩЕМ
(Патріарху Київському і всієї Руси-України Філарету)

Незвичайна ця ніч — молода!
Між льодів і снігів, серед січня,
прибуває, нуртує вода —
бунтівна! животворна! магічна!

В наші душі в цю ніч загляда 
радість та, що наш дух укріпила! 
Молода українська вода 
набирає цілющої сили!

Дай нам, Боже, до Храму дійти...
Дай терпіння, дай віри твердої! 
Окропи, освіти, освяти 
молодою, святою водою!

Хай з водою відійде біда, 
хай від чистих криниць — завесніє...
Молода українська вода
прибуває до нас, як надія!

*****************

ТАК ХТО Ж МИ, БОЖЕ?

(За Володимиром Черепковим)

Яка наруга йде навколо; 
насилля, вбивства, бізнес-секс?! 
Усім цим — диригує долар,
а де ж бо люд наш?
Кіз пасе...
Кричу,
питаю в себе сам я:
— Так хто ж ми, Боже? 
Звідкіля?
... Коли народ втрачає пам'ять — 
все починається з нуля.

******************

ЯК ВАЖКО ПІДНІМАТИСЯ З КОЛІН!

Як важко підніматися з колін!
Ще важче — рабство з пам'яті зітерти...
Цей страх,
ця ницість,
як собаки злі,
готові й душу на шматки роздерти,
а треба — встати!
Важко встаємо...
Ця клята нерішучість — остогидла!
Чого ждемо?
Щоб знову нас в ярмо?
Щоб знову нами гейкали, як бидлом?!
На ноги!
Всі!
Прийшов наш БЛАГОВІСТ!
Такого шансу — більш не буде. Зроду.
ЯКИЙ КРАСИВИЙ ТИ НА ПОВЕН ЗРІСТ,
мій зболений,
принижений НАРОДЕ!

******************

БІЛЬ

А суржик — сипле. Звідусюд...
Невже не соромно?
Не досить?
Невже влаштовує мій люд
сіріти й досі в малоросах?
А гідність де?
Козацька честь?
Де пращурів великих гени?
... Мене цей суржик — їсть! Пече
і — крає,
наче автогеном!

І як ти знімеш це тавро, 
оцю людську ганьбу потворну,
коли — на диво! — сам народ
щодня руба себе під корінь!?

***************

Зі збірки «Отам, за тихим небокраєм…»

Я - З ОБОЛОНІ. З ТИШІ, ЩО ПРИПАЛА...

Я — з Оболоні. З тиші, що припала
хмільною хвилею на груди чорнозему.
Я скупаний в купальську ніч — ще
змалу! — 
в таємнім шепоті вербового гарему.

Я з квітів тих, що вранці над Сулою 
дарують келихи ромашкового щему. 
Я з вишень тих, що з кожною весною 
плетуть вінки полтавським нареченим...

Я з тих пісень, що пахнуть полем, болем, 
билинно гордим хліборобським родом.
З джерел цих п'є моя смаглява доля
дзвінку,
цілющу,
найсвятішу воду!

******************

Із циклу «Портрет осіннього Парижа»

ПОДИХ ЛУВРУ

III. Очі

(Біля автопортрета Ван Гога)

Від очей його вже не втекти,
як не втік я від своєї долі... 
Скільки в них страждань і гіркоти!
Скільки переораного болю!

Очі й зараз — зболені, живі. 
Крик очей не розклювали круки. 
...Свій малярський загадковий світ 
виліпив Ван Гог з людської муки.
(1984)

***************

Із циклу «Біг оленя»

З ПІВНІЧНОГО ЗОШИТА

II

Для кого Північ — як путана,
для інших — мрія,
відкриття;
мені ж як невигойна рана,
як реквієм —
на все життя.
Я тут спалив
свою наївність,
мажорні марші
і слова.
...На Півночі —
чверть України
в снігах,
в мерзлоті
спочива...
(1976)

******************

Із циклу «Три дощини на шибці»

Я - МІЖ ЛЮДЕЙ ЖИВУ, ДЛЯ НИХ СПІВАЮ

Я — між людей живу, для них співаю.
Без них мій спів і клич мій — в порожнечу.
 ... Найтяжче — це співати наодинці.

******

ЯКЕ Ж ТО ЩАСТЯ...

Яке ж то щастя —
падати дощем
на губи спраглих!

****************

Із збірки «Думки взяли в полон мене…»

МОЯ ЛЮБОВЕ СИНЬООКА

Моя любове синьоока,
це ти, це ти всьому вина;
це через тебе – стільки років! –
п’янію,
наче від вина.
Щасливий я, бо ти ще є 
в оцю осінню пору,
хоч ти, дівчаточко моє, 
цвітеш, палаєш поруч.
Зорить мені твоя краса,
твоя шовкова врода... 
Для мене ти — як небеса,
 як Божа нагорода!..
 

 
***********

Із збірки «Сейсмічна зона»

ПІВДЕННИЙ БЕРЕГ

Південний берег.
Тепла ніч.
В імлі сивіють думно
гори.
Летять,
мов зорі,
з юних пліч
краплини моря
прямо в море.
Ти— незбагненно молода!
Німію,
мов перед грозою. 
Навкруг нікого: 
ми з тобою 
та розколихана
вода...

***********

МЕНІ З ТОБОЮ - ЯК НІ З КИМ...

(Любі)

Мені з тобою — як ні з ким...
Я божеволію ще й досі
від ніжних доторків руки, 
від пахощів твого волосся...

Я знов і знов свою жагу 
топлю — невпинно, ошаліло! — 
в твоїй вогненній зливі губ,
в красі розгойданого тіла!

Мені з тобою — як ні з ким... 
Ти — моє вогнище і сила! 
Тому ні доля, ні роки
мене в любові не стомили.
Мені з тобою — як ні з ким...
(2000)

Джерело: http://archive.nndiuvi.org.ua/

**********

З ПАМ'ЯТТЮ ВІЧ-НА-ВІЧ

Париж. Марі-Роз, чотири.
Світ знає — тут жив Ілліч.
…І ось я у цій квартирі;
з пам’яттю віч-на-віч.
Тут затишно, скромно, тихо.
Тут будь-яка книга, річ
по-особливому диха:
тут мислив, трудивсь Ілліч.
Скільки ж він витратив сили
тут, за оцим столом,
щоб наша доля ходила
з гордо піднятим чолом?!
Щоб відчиняла двері
воля усім трударям,
щоб над трухою імперій
сяяла чиста зоря!
Дмуха за вікнами осінь,
нині в Парижі сльота;
тут же — струмує ще й досі
ленінська теплота.
Нею до щему зігрітий,
мріями в Київ лечу,
де у цей день мої діти
квіти несуть Іллічу.
…Круті дерев’яні сходи.
Бувай, Марі-Роз, бувай!
Іду я від тебе гордий:
У мене на серці — май!
Бо й тут, на чужині, не сам я
і тут, поруч мене — Він.
Спасибі, Париже, за пам’ять.
Доземний тобі уклін.
(1984)

**********

ОТАК ЖИВУ. ЖИВУ ОТАК ЯК Є

Отак живу. Живу отак
як є.
Бува зі мною, як і з кожним, всяке.
За все відчуте, пройдене своє
життю — уклін, життю — моя подяка.
Не всяк мене обіймами стріча,
я теж не всім обійми розкриваю.
Чимало я знаходив і втрачав,
та найсвятіше при собі тримаю:
найперший крок свій і найперший плач,
найперший поцілунок,
спів,
розлуку…
І вірність друга — в час моїх невдач
вона
найшвидше простягає руку.
У мене в грудях — вічний клич доріг,
нев’януча прадідова упертість.
Мені під серце в сорок першім ліг
отой… останній… з татових конвертів.
Як ратай зерна сіє у ріллю,
кладу слова у душу найповніші:
«Братерство»,
«Материнство»,
«Мир»,
«Люблю»
Від слів таких мені стає ясніше.
Все це — моє, воно в мені болить,
а то весняним соком шаленіє…
І знаю:
доки ним я буду жить,
душа моя довіку не зміліє.
(1980)

***************

ВЕРТАЛИСЯ В СЕЛО ФРОНТОВИКИ

О як же їх стрічали, світе мій!
Таких стрічань — історія не знала.
О тій порі — травневій, золотій! —
сльоза мого села не просихала.
Верталися в село фронтовики…
Хто як доходив до своїх порогів:
хто без ноги дійшов, хто без руки,
та всі вони були — із Перемоги!
Салютувала їм уся земля:
дорога, річка, верби, степ, узвишшя,
з корівками і вдовами рілля,
засліплена од сонця й квіту вишня!
Салютом їм — плачі дружин, матусь.
Салютували їм вцілілі хати.
Салютувало їм — з дитячих вуст! —
напівзабуте слово «тату!., тату!»
Салютувало все їм, що жило,
що вистояти в ці роки зуміло.
… Дві хустки — чорна й красна — над селом,
як дві сестри, у травень тріпотіли…
Сміялись їм з-під неба ластівки.
Від солов’їв — доба кипіла. Мліла!
… Верталися в село фронтовики —
на всю планету милиці скрипіли.
(1980)

*************

ВЕРТАЮЧИСЬ З ГАСТРОЛЬНОЇ ПОЇЗДКИ

Берлін, Варшава вже десь там…
А я на схід — під рідне небо.
До тебе, матінко, до тебе,
назустріч молодим вітрам,
що ген пелюстками метуть
у цю безхмарну днину білу;
котрі найперші принесуть
тобі мою сльозу зраділу…
Лети, сльозо моя, лети…
Ще мить — зів’януть всі розлуки!
Я чую, земле, чую… Ти
мені вже простягаєш руки…
Стук мого серця — до небес!
Вже не бере ні сон, ні втома…
Ще хвилька — Буг! Ще хвилька — Брест!
І я вже — вдома, вдома! Вдома…
(1976)