Більше...

Володимир Винниченко, "За Сибіром сонце сходить" (читати та завантажити)


Володимир Винниченко. За Сибіром сонце сходить. Оповідання. Малюнок Людмили Ільчинської

 

Володимир Винниченко

ЗА СИБІРОМ СОНЦЕ СХОДИТЬ...

Оповідання

 

Завантажити текст оповідання Володимира Винниченка "За Сибіром сонце сходить" (txt.zip)

 

Ну, снігу вже майже нігде не було. Хіба що десь ча парканами, по закутках, куди сонце ніколи не зазирає, ще лежали сірі, діркуваті купи. Так то ж за парканами. А в полі за містом не було ані латочки, Михась та Гаврик це вже добре перевірили.
Не дурні ж вони, справді, й не маленькі були. Рішатися на таке діло та не вивірити, чи є сніг в степу, чи немає. Не на забавку ж, не дзиґу ганяти йшли, а так що, може, й усього життя доведеться рішитися.
Щодня по обіді, вернувшись із школи, вони ходили до Болгарської церкви, вилазили на дзвіницю й дивилися в синю, далеку-далеку далечінь за різницями. Правда, Болгарська церква стояла внизу коло річки, та проте з дзвіниці було добре видко різниці, а за ними оту таємну смугу степу. Вона була ніжно-сива, рівна, без білих плям та латок, що були раніше. Значить, сніг там зійшов так само, як і по цім боці міста. Коли світило сонце, то навіть помітно було в сивині зеленявість, — то, значить, травиця. А збоку смуги густими зубчиками темнів ліс. То напевне був ліс, дикий, непролазний, величезний. З цього боку міста ніякого лісу не було. Е, на цьому степу все було таке голе, просте, знайоме: цвинтар, дорога, якісь тобі землянки, халупки, городи, все таке задрипане, свійське. А там... От там було те, що треба!
На дзвіницю тепер дід Махтей пускав легше, ніж звичайно. Бо був піст і треба було часто дзвонити. Та не в усі дзвони, а більше в один, та й то не в великий, а в малий. От дід Махтей сідав собі в куточок на ослінчику, давав шворку Михасеві чи Гаврикові та й покурював собі. А Михась чи Гаврик злегка шарпав за шворку, і дзвін мідяно та лунко огризався: «данн!» Михась — шарп! а дзвін — «данн!». І то поволеньки, нечасто. Не шарпати, аж поки не стихне в дзвоні дзижчання, — так навчав дід Махтей.
— Хай гуде, аби не дзижчав. От як уже не дзижчить, так тоді знов шарпай.
Ну, а, дзвонячи, можна було й своє діло робити: туди, в степ дивитися. Було ще багато чого, на що можна було б кинути оком із дзвіниці. Так то вже нехай собі дітвора дивиться, а Михась та Гаврик не за іграшками сюди приходили. Хіба що часом на річку пильно подивлялися, чи йшла ще крига. Ішла, та тільки вже дрібненька, остання. Ще трошки, і річка стане зовсім чиста.
Ну та й сонце ж, як-не-як, а гріло ж таки не по-зимовому. Часом так припікало, що аж пара з мокрої шапки йшла. Горобці вже джерготали з таким галасом, неначе перекупки коло дядька з возом. Вже з соломинками та пір'їнами в дзьобиках літали. (Значить, хутко й гнізда дерти можна буде!)
Але, щоб не помилитися, Михась та Гаврик навіть спробували землю покопати. Нічого, земля була вже м'яка, лопата вгрузала аж по держално. (Та запашна, та з кислуватим, гострим духом! Ух!)
Значить, тепер треба було тільки розживлятися на гроші. Насамперед на зброю. Одного пістолета Гаврик уже мав. Це був добрячий пістолет. Не цяцька, не дитяча забавка, а таки справжній пістолет, з товстим дулом, з великим курком, з мушкою навіть! А набивався він справжнім порохом та дробом або кулями, і як стріляв, то такий гук давав, що аж у вухах свербіло.
Треба було такого самого й Михасеві купити. А він коштував чималенькі гроші: півтора карбованця. Та на порох, шріт, пістони теж із півкарбованця. Та з собою не менше як по два карбованці треба було взяти. Одно слово, карбованців п'ять слід було мати. Правда, як узяти на увагу, що це ж на все життя, то воно не так уже й багато виходило.
Гаврик, той, як дитина: гайда та гайда, наче йому було чотири роки, а не десять. Аби, мовляв, лопата та пістолети, а там що Бог дасть.
Ну, а Михась так не міг. На галай на балай *1 робити не годилося. Треба було все гарненько обдумати, за все поклопотатися, нічого не забути. Бо з усім уже прощайся: з мамами, татами, братами, сестричками, школами, дзиґами, м'ячами, цурками. Як забув ножичка, так і кажи вже амінь, а додому за ним не побіжиш. А знову ж таки без кишенькового ножичка в такому страшному ділі — як без пальця. Або ж, скажемо, голки та нитки? Як порветься щось, до мами вже не побіжиш. Значить, самим треба все мати. А Гаврик чисто як дитина, гайда вже та гайда!

А тут ще на лихо Гавриків Сьомко щось пронюхав і почав стежити за братом. Куди Гаврик, туди й воно. Ні поговорити тобі, ні гроші порахувати як слід не можна. Чи, не проговорився якось Гаврик? Так Гаврик божився з усієї сили, що нічого не казав Сьомкові. Але гарячий він дуже був та загонистий, міг ляпнути що-небудь Сьомкові зопалу, а той хоч мале та дурне, а почав про щось догадуватись. Та ще часом — таке ж хитре! — примружить одне око, закладе руки в кишені й тонесенько пронявчить:

— А я зна-а-ю!
А саме ще й похитується собі з боку на бік та хитренько посміхається, ніби й справді щось знає. А це тільки для того, щоб сказали, бо коли, мовляв, сам уже знає, то чого ж ховатися від нього. А потім, як і це не помагає, то ще хитріше підморгне і заведе:

За Сибіром сонце сходить,
Гей, там і заходить.
Гей, там славний Кармелюка
Десь по світі бродить.

Та й дивиться: а що, повірили, що знає, чи ні? А воно тільки того й знало, що Гаврик чогось тепер усе цієї пісні співав та, співаючи, якось чудно часом на Михася подивлявся. А коли б воно, дурненьке, справді знало, на яке діло вони йшли, так од страху телям би заревло!
Отож Михасеві клопоту було по самісінькі вуха і за себе, і за Гаврика. Щоб чого часом не забути, він усе, що треба було зробити, на папірчик списав. Папірчик той сам гарненько розграфив квадратиком, цифрами позначив і коло кожної цифри що треба й попроставляв:
1. Лопати.
2. Пістолети.
3. Порох.
4. Ножичок.
І так аж до двадцяти трьох.

Та от з грошима йому було вже важче, ніж з папірчиком. Тато на службі заробляв стільки, що навіть на черевики всім дітям не вистачало. Розграфляй не розграфляй, а як нема, то й нема.
Ну, та й з цим кінець кінцем можна було собі раду дати: перед самим тим днем побігти до тітки та й сказати, що батько прислав попрохати позичити два з половиною карбованці до получки. Тітка дасть, а тоді нехай собі зубами скрегоче, — так їй, скупердязі, й треба.
А Гаврик так той і зовсім грошима не журився. Е, прийде тато п'яний, ляже спати, а він поперед мами візьме та й витягне в нього з кишені скільки схоче. Та й усе.
Тут аби пістолети та лопати були! Та от іще одне: що його зробити, щоб потім, як настане інше життя, не впізнали їх? Обидва ж бо були такі відмітні, що кожний відразу впізнає їх, аби хоч раз де побачив. Ну, як не впізнать, наприклад, Гаврика, коли вся голова його як стара цибулина: все лице в буйному, цегляному ластовинні, волосся жовте, стирчком; очі зелені, губи червоні, широченні. А Михась — наче оте сербеня, що водить малпочок *2 на ланцюжках, — смуглявий-смуглявий, аж синій, немов слива. А підборіддя — довге-довге, як шийка в пляшки, і величезні, пукаті, тихі очі. Досить раз глянути на таку пару, щоб вік не забути її. І що ж його можна було зробити, щоб потім не впізнали? Постригти Гаврика? Ну, а ластовиння його, а кирпатого носа, а зелені очі хто постриже? А хто змиє з Михася оцю синю циганську смуглявість його та підборіддя, як у пляшки?

Ну, та, зрештою, аби пістолети та лопати, то й з цим воно якось там було б.
А Гаврикові що далі, то все дужче не терпілося.
Правда, дома йому не з маком було. Батько пиячив, бився, мати все плакала, діти скиглили. Як із школи прийшов, так і ганяють то за тим, то за сим: а побіжи туди, а зроби те, а посидь там. Та все не так, та все лайки, та все сльози. А Гаврик — гарячий, одчаянної душі чоловік, — ще бозна-що могло трапитись.
Та й Михасеві не з медом жилося. Правда, батько не пив, так зате усе з матір'ю за злидні сварився, усе кашляв, усіх попрікав. Та не раз, під сварку, й оперіщить Михася ляпасом так, що аж на другий день у вусі щось шумить, неначе там вода закипає.
А проте ж Михась терпів. Його хлопці дражнили «мамалиґою» за те, що він усе поволеньки та спокійненько робив, нікуди не хапався і без пуття не сердився. Так то ж дурна дітвора, нехай собі дражниться. А тут не таке діло, щоб хапатися.
От тільки проти одного й Михась не міг устояти: дуже вже підходяща пора настала: сонце чимраз то тепліше, то ясніше, то веселіше. Хмарини — пухкі, теплі, жовті. А небо, як задереш голову та як глянеш у нього, так і лине в груди таким холодком, що аж верещати хочеться. А з землі то тут, то там так і лізе травиця, наче бульки з води в дощ. А як стоїш на дзвіниці та дивишся в оту синю далечінь, так аж сльози на очі накочуються, і така ж туга, і така ж солодка туга бере, що все відразу кинув би й потяг отуди, до тої сивої, таємної далечіні.
По правді кажучи, коли б Гаврик не так уперто стояв на своєму з отими пістолетами, так можна було б і зразу рушати в дорогу. Тільки б ще одну лопату десь здобути, а пістолета другого і зовсім не треба було б. Так куди там, Гаврик і слухати не хотів, щоб без пістолетів.
— Що ж ти робитимеш без пістолетів??! Як же без пістолетів розбійниками бути?! Де ж ти бачив таких розбійників?!
Розуміється, Михась нігде не бачив розбійників без пістолетів. Але чи так же вже треба було бути розбійниками? Головне в їхньому ділі було те, щоб викопати в лісі печеру, сховатися в ній і жити собі вдвох. Жили ж собі так святі пустельники та монахи. І не треба було їм ні пістолетів, ні пороху, ні пістонів, ні розбою. Копали собі в лісі коріння, збирали дикі грушки, лісові ягоди та й жили. Нікого не кривдили, нікому шкоди не робили, нікого не вбивали.
Правда, Гаврик теж не хотів убивати та грабувати всякого, хто під руку попадається. Ні, він хотів тільки багатих грабувати, а бідним роздавати. От як у пісні про того Кармелюка співається:

Я нікого не вбиваю,
В серці жалість маю,
Я в багатих одбираю,
Бідних наділяю.

Воно, розуміється, добре було б забрати, наприклад, у татового хазяїна все його багатство та й роздати бідним, — так спіймай же ти його, того хазяїна. Він тим лісом, де вони житимуть, ніколи й не ходитиме. Та й як ти його вночі на дорозі розбереш, багате воно чи бідне? А грабувати треба, коли вже взявся.
Ну, на це Гаврик і свою відповідь мав:
— Овва!..
(Він на все казав «овва!»).
— Овва! Розберем, хто багатий, а хто бідний. Видно пана по халявах. Бідні каретами не їздять. Кармелюк знав, хто багатий, не бійся. Кармелюк, брат, усіх їх он як знав! Зараз же, як каретою їде, так Кармелюк його й хап! Ану, давай, стерво собаче, усі свої мільйони сюди. Забрав і всім бідним на, живи, розживайся! От і ми так будемо. І зараз же ти своєму татові, а я своєму. А тітку твою ограбуємо. Правда? А Сидоренчисі на всіх її дітей аж тисячу рублів дамо. Нехай не старцює. Еге ж?
— Це треба буде такий списочок зробити, кого грабувати, кого наділяти.
— Зробимо списочок! Що ж такого? А то як монахи. На чорта нам монахи? Що в печері житимемо? Так і Кармелюк по печерах ховався. Тато каже, що, коли б він усе в печері жив, так його б ніколи не спіймали. А в печері краще жити, ніж де. Ми, знаєш, викопаємо її так, щоб десь під кущем. Щоб і з-під куща хід був. Та притрусимо листям та гіллям. От і шукай нас. А ми собі — овва! — сидимо під землею!
Ну й що міг сказати Михась? Що правда — то правда, нічого не скажеш. От тільки, що пустельниками бути — спокійніше. Назбирав собі там коріння, чи диких грушок, чи лісової ягоди та й живи. Ти нікому нічого, і тобі ніхто нічого. І пістолетів не треба. І зразу ж рушати можна було б.
— Ну, а зимою де ж ти того коріння та грушок візьмеш? Га? Ех, ти, мамалиґо!
Справді, зимою грушок не назбираєш. Ну, так зимою вже й можна було б за розбій узятись.
— Овва, зимою! А пістолети ж твої де? Чи літом, чи зимою, а який же то розбій, що без пістолетів?
Михась і на це нічого не міг сказати. Що правда — то правда, чи літом, чи зимою, а без пістолетів розбою не зробиш.
Отож чи сяк чи так, а без пістолетів рушати ніяк не можна було. Та й доводилось поки що тільки ходити на дзвіницю та дивитися звідти на далеку-далеку щіточку лісу за різницями. Снігу там, мабуть, уже нігде й сліду не позоставалося. А земля десь була там м'якенька, як гречана каша, тільки копай собі та копай. За день таку печеру можна викопати, що й танцювать там можна буде. Вгорі ж під кущем і віконечко маленьке можна буде проробити. З обох боків по постелі з сухого листу, посередині столик, щоб обідати та вечеряти. Встали вранці, — зараз же чаю наварили собі, добре поснідали. Ніякої тобі школи більше, ніяких учителів, уроків, ляпасів, лайок, сварок. Нічогісінько! Поснідали, прислухались, чи нема кого біля печери, та й вилізли в ліс. А ліс — густий-густенний, непролазний, і все навкруги — зелене, волохате, дике. А птичні, а гнізд усяких! От де можна надерти яєць на яєчню!
— І-і-іх, мамалижко, та й заживем же ми з тобою!
Та до такої міри розпалився Гаврик, що аж шапкою об землю хляпав і зараз же на ввесь голос заводив:

За Сибіром сонце сходить,
Гей, там і заходить.
Гей, там славний Кармелюка
Десь по світі бродить.

От аби тільки пістолета та лопати здобути!
Та таки й здобули. Як казав Гаврик, так і вийшло: прийшов тато п'яний, як туман, гепнувся в ліжко й заснув. Мами в хаті не було, Сьомка Гаврик зараз же послав до сусідів позичити сірників, а сам до батькової кишені. І зразу ж натрапив на «бамажку». Аж три карбованці!
Ну, за півтора пістолета купили, на сорок копійок пороху, шроту та пістонів, а карбованець і шістдесят копійок ще на інше зосталося. Лопату одну в Михасевого двірника взяли, а другу Гаврик у хазяїна будинку позичив, щоб болото коло квартири почистити. Та обидві позбивали з держална, приробили до них петлі з мотузка (щоб під пальтом на плечі надіти) і сховали за парканом у старих будяках. Голки, нитки, кишеньковий ножичок, кремінь, кресало і все, що стояло в списку Михася, все було закуплене. Та того ж вечора, як усе було сховане в будяках разом з лопатами, Михась побіг до тітки позичити й свої три карбованці. (Спершу гадалося тільки два з половиною, але як Гаврик здобув три, то треба було й собі три).
Біди набрався Михась із тою скупердягою-тіткою. Нема та й нема, хоч за душу її бери. Аж поки не наколов їй трісочок на самовар повний кошик, та не наносив води повну діжку, та не поналивав оливи в усі лампадки, та не помив підлоги в усіх хатах, — аж тоді змилувалася і дала три карбованці, наказавши зараз же, в день получки, вернути три карбованці й п'ятдесят копійок (п'ятдесят копійок — за процент). Ну, нехай же тепер дожидається і трьох карбованців і проценту!
Зате тепер уже все було!
Та хоч і було вже все, а спалося Михасеві та Гаврикові не дуже спокійно сеї останньої ночі. Хоч і як трудно було жити дома, та чогось тепер сумно І було, — звиклося, чи що? Не діти вони були, розуміється, не за мамою скучно ставало, а все ж таки, коли людина на таке страшне діло пускається, то якось воно неспокійно на душі.
А тут іще Великдень через два тижні. Гаврикові мама нову синю сорочку до свят шила, тато нові черевики обіцяв справити, тіточка Зоя побожилася, що на цей Великдень неодмінно коньки «Галіфакс» подарує. (Весною коньки дешевше можна купити).
Михасеві ніхто нічого ні купувати, ні справляти не збирався, але мама так ніжненько та сумненько погладила його по голові, коли він лягав спати, що чогось аж гаряче в очах стало. І на серці так сумно-сумно було всю ніч, аж поки не заснув.
А вранці батько дав ляпаса за те, що самовар довго не закипав, мама вилаяла за те, що сів їсти, не помолившись Богові, — і на серці легше стало. Як так, то нема чого сумувати. В лісі, в печері ніхто більше за самовара та за Бога ні бити, ні лаяти не буде. Нехай самі тепер і самовари ставляють, і Богові моляться.
Зв'язавши книжки, Михась тільки очима обвів хату та й пішов із дому. Навіки.
І просто до будяків. Там вони мали закопати книжки, забрати під пальта лопати, пістолети засунути за пояси, поховати по кишенях усі інші причандали і гайда в далеку дорогу.
Гаврик уже дожидався на нього в бур'янах. Очі йому чогось були червоні, немовби плакав перед цим.
Так неймовірно ж: Гаврик та щоб плакав! І справді: очі червоні були того, що він різав цибулю до оселедця батькові, а вона, ота чортова цибуля, така ж гостра, що аж досі сльози набігали.
— А не шкода, Гаврику? Га?
Гаврик аж шапку на потилицю відсунув од здивовання:
— Шкода?! Чого?! Кого?!
— Чи той... не сумно, що... Ну, кидати батьків?
— Сумно? А чого мені сумно?! Що я — Сьомко, чи що? Овва! Ну, бери свою лопату, годі теревені плести, — нерано. Поки туди доберемося, так і сонце на обід стане. Та не дуже з бур'яну висувайся, бо тут Сьомко десь нишпорить. Чогось він сьогодні ввесь ранок чіплявся до мене. Щоб не підглядів. Я його обдурив, що вперед іду.
Закопавши книжки, підв'язали лопати під пальта, засунули пістолети за пояси, розклали по кишенях усі інші причандали й обережно виставили голови із бур'янів. У перевулку нікогісінько не було, хоч зараз розбій роби.
— Ну, гайда! — суворо сказав Гаврик і перший накарачках поліз із бур'яну.
Дорога до різниць лежала так само через міст, як і до школи. Тільки аж через два квартали після мосту треба було повертати праворуч. Отож треба було до повороту старатися не попастися кому-небудь на очі. Бо зараз же: а де ж книжки? А що там випинається під пальтами? (А то лопати!) А куди завертаєте? І-і, запитів не оберешся.
Та так і сталося. Тільки стали наближаться до мосту, аж гульк — Сьомко. Стоїть на мості та крізь поруччя плює на воду, а до школи, бісова дитина, не хапається.
Що його було робити? Дожидатися, поки рушить Сьомко? Так хто-небудь інший побачить. Іти в обхід, на Стару Кладку? Так далеко, часу скільки дурно пропаде. А до вечора треба вже печеру викопати, щоб було де ночувати.
А те чортеня стояло собі та й стояло. Та ще й не так собі, видко, стояло, не для того, щоб поплювати на воду. Поплювавши, воно швиденько озиралось і шукало по вулиці очима, неначе когось виглядаючи.
Чи не догадувався, що Гаврик та Михась цього ранку щось затівали?
Вони стояли за зельцерською *3 будочкою, й Сьомко не міг їх помітити. Та досадно ж було так стояти. Сонечко ж не стояло, йому байдуже, чи плював собі на воду Сьомко, чи ні. Воно собі підсувалося все вище та вище. Хмарини гналися за ним, перекочувалися через нього, мазнувши тінню по землі, й гнали всі туди, до різниць. Неначе й вони спішили печеру копати.

Ну, нарешті, Сьомко рушив! Не діждалося, шмаркля.
Хлопці трохи підождали й потихеньку посунули й собі за ним другим боком вулиці. І аж тоді тільки легко, на всі груди зітхнули, як завернули праворуч у ту вулицю, що вела до степу.
— Ну, брат, тепер наддай ходи! — сердито сказав Гаврик. — Наганяймо, що простояли. Притиснувши руками лопати, щоб не бовтались, Михась і Гаврик рішуче, завзято погнали вулицею. Болото ще не висхло на тротуарі й аж хлюпало часом на ноги та на пальта. Та тепер байдуже: розбійникам не страшно, чи задрипані в них чоботи, чи ні, ніхто їх за це не вилає, ні вуха не намне. Самі собі пани, хоч по самі ці вуха задрипуйся.
Гаврик навіть іноді відсував шапку на потилицю й потихеньку наспівував:
За Сибіром сонце сходить,
Гей, там і заходить...

Та співати було й важко, і незручно від швидкої ходи, і він хутко замовкав. Але зате гостро та пильно позирав на всі боки, щоб запам'ятати, де який будинок, — кого грабувати, кого наділяти.
А Михась і не співав, і не позирав. Він у пам'яті перевіряв, що на віщо витрачено, скільки грошей зосталося та на скільки їх вистачить. Аж губами про себе ворушив і пильно дивився наперед себе невидющими пукатими очима. Лишався все ж таки не малий капітал: три карбованці й шістнадцять копійок. Як витрачати по десять копійок на день, то й хопить більше як на місяць. А як буде своє коріння та ягоди, то й того не вийде.

*Хопить (розм.) — вистачить.

Але ж і довга була та вулиця, кінця й краю їй не було! Ішли-ішли, а вона все така сама. Тільки доми ставали все менші та нижчі, а паркани довші. Та ще болото більше. Іноді воно цілим озерцем заливало вулицю і тьмяно блищало густим сивим кулешем. Аж страшно було вступати в нього: а чорт його зна, чи не попадеш по саму шию в яму. Чоботи тільки чавкали з таким звуком, неначе пляшку розкубрюєш.
Ну, та розбійникам ніяке болото не страшне. Не раз, мабуть, доведеться й по самі вуха в болотах сидіти, від ворогів ховатися. Кармелюк раз аж цілий день під кізяком на возі пролежав, як його барбоси ловили. Ну, а що нагрілися добре, то це вже так. Лице Гаврикові стало вже не як цибуля, а як стиглий баклажан, червоне та блискуче від поту. Волосся змокріло, позлипалося і, як вимочений хвіст у півня, стирчало на всі боки з-під шапки. Але очі горіли, переливалися зеленими блисками, свіжі, чисті, веселі серед червоного обличчя. Навіть Михасева рівна синявість потемніла, налилася червоністю, і лице стало фіолетове, чудне, смішне. А очі ще більше обважніли, ще тихіші стали.
— Муляє бісова лопата! — весело казав щоразу Гаврик і все пересував лопату під пальтом то в той бік, то в другий.
А Михась мовчав і тільки притискував свою до тіла, щоб не терла. Пустельникам доводилось ще й не те мати, та терпіли. Симон-Стовпник, наприклад, усе життя стояв на стовпі на одній нозі, та й то нічого. Аж ось, нарешті, й різниці видко стало. Почали попадатися вівці, свині, воли. То гнали їх різати. Вони йшли собі поволеньки, спокійно чвакали копитами в болоті й нічого не знали. А погонщики ще й били їх кийками по ногах та по спинах, — хоч би вже тепер пожаліли.
— Ех, народ! Ходім швидше! — суворо насупився Гаврик і наддав ходи, щоб швидше минути великі червоні ворота, в які заганяли худобу.
Ну, тепер, мабуть, уже швидко кінець вулиці! Уже часом крізь хати та дерева проглядали рівні зелені латки. Он за тим поворотом, мабуть, починається вже степ. А трохи далі збоку і той ліс, що видко було з дзвіниці.
Але був і один поворот, і другий, і третій, а хатки все не кінчалися та й не кінчалися. І поле вже було видко з дороги, а вулиця все тяглася. І такі самі землянки та халупки були й тут, як і на тім боці міста. І так само було бідно, брудно, нудно. Садки, городи, загорожі, а ніякісінького лісу.
І не було його навіть і тоді, коли й садки кінчилися. Дорога собі йшла далі за горб, а понад нею все ті самі то садки, то городи, то зорані смуги поля.
Але он за тим горбом уже був, мабуть, і справжній степ, з травою та з квітками, і ліс, і пустельність ота, що так манила з дзвіниці.
Та й час би вже, бо ноги таки боліли й були такі важкі, неначе на них налипло все болото з дороги. І їсти хотілося, і вся сорочка була мокра від поту, і в роті пересохло, як літом. Швидше б до лісу, вибрати місце, спочинути, пообідати та й за роботу. Бо таки нерано було, овва, нерано! А дні ще короткі тепер.
Але й за горбом нічого підходящого не було. Знову ті самі зорані клапті землі та старі городи з почорнілими крихітними голівками забутої капусти та сухим бадиллям. А до того по один бік дороги ще провалля якесь розляглося. Величезне-величезне. І все повне купами сміття. Старі горщики, іржаві відра, черепки, ганчірки, попіл, покручене залізо. Поміж купами сміття лазили собаки, худі, ребруваті, з підігнутими хвостами, з погризеними вухами.
А крім собак коло куп вовтузились якісь люди, горбом позгинавши спини. Вони щось витягали з тих куп, обтрушували, оббивали й або кидали назад до сміття, або клали собі в мішки. Деякі з них сиділи на своїх мішках і чи то куняли, чи спочивали, чи так безнадійно похилилися.
А де ж ліс?!
А лісу й сліду не видко було нігде. Скільки око хапало вперед, по один бік дороги були все оці самі городики, або пооране, чорне поле, або (понад балкою) садки. А по другий бік — оце провалля, оцей смітник, а за ними ті самі клапті ріллі та жовто-бурої стерні. Подекуди видко було то тут, то там дядьків, коней, плуги. А лісу — ніякісінького. Не то що дикого, непролазного, розбійницького, а навіть поганенького гаю.
— Оце та-а-ак! — сказав Михась, кліпаючи банькатими очима на всі боки. — Оце лі-іс!
Гаврик нічого не казав і все шукав того лісу, повертаючись то в один бік, то в другий. Це ж не могло бути: адже з дзвіниці ясно було видно тут ліс! І Марко казав, що тут є ліс. Може, не туди зайшли? Так он же різниці. А за ними зараз же й ліс видко було. І ліс, і синю таємну-таємну далечінь. Що ж тут таємного та далекого?! Смітник оцей? А оті деревця, мабуть, лісом здавалися.
— От так лі-іс! — знову сказав Михась і гірко покачав головою з боку на бік.
Тут Гаврик розсердився.
— «От так лі-іс»! А я казав: «Давай ходім наперед подивимось, чи є там ліс». А хто казав: «Не треба»? Га? От тепер і «не треба». Який тут у чорта ліс? Саме сміття, та й годі.
Михась тільки покліпав очима: що правда — то правда, — винен.
А ноги все ж таки гули та нили від утоми. І їсти однаково хотілося, чи ліс був, чи смітник.
— Ну, давай хоч сядемо десь та пообідаємо.
Але й сісти не, було де: або сміття, або мокра земля та торішня задрипана трава.
Михась і Гаврик понуро поплентались униз з горба. Там-бо внизу, праворуч од дороги, якийсь садок незагороджений стояв, густа травиця зеленіла, може, там можна було примоститися.
Садок, справді, був незагороджений, але травичка й тут була така сама, як і скрізь: рідесенька, ледве-ледве з землі випнута. То тільки здалеку здавалося, що вона густа та велика. Ну що ж, аби хоч не на смітнику та не в багнюці. І за те вже спасибі.
Михась вийняв хліб, сало, ножик, гарненько нарізав скибочок, розклав на червоній хустці. Чим не розбійницький обід?
Та ще ж і смачний який! Ай, Боже! Ніколи в життю так смачно не їлося. Аж гарчало щось усередині, як зуби вгризалися в сало. А сало ніжне, соковите, з сільцею по краях.
— Ріж іще! Обідать так обідать!
Овва, на душі трохи веселіш стало. Сидіти на мокрій землі не дуже добре було, то правда, та куди вже там було про розкоші думати. Тут от лісу не було! Тут думка гризла, як його без лісу розбоєм займатися, де його печеру копати?
І куди не глянь — скрізь люди. Аж до самого обрію то тут, то там, то з плугами, то з возами, то так чогось. Де ж тут у біса печеру робити?!
А все ж таки, попоївши та спочинувши, трошки підбадьорились. Ну що ж, нема лісу, то й нема. Так печеру ж вони не на дереві мали робити, а в землі. А землі скільки хоч.
Тут Михась і Гаврик помітили, що якийсь чоловік вийшов із провалля на дорогу і почав дивитися на них. Пальто на ньому було підперезане брудною товстою шворкою, на одній нозі була велика глибока галоша, а на другій чобіт, теж обв'язаний шворкою. На голові по самі вуха була натовкмачена облізла шапка, і вуха стирчали на обидва боки, як вуха в самовара. А лице було худе-худе та жовте, неначе з масла зліплене. І чорні тонкі обсмоктані вуса — немов із кінського волосу.
Хлопці замовкли й ніби зовсім байдуженької почали дивитися собі в другий бік, до степу. І тільки часом скоса зиркали на чоловіка. А він усе стояв і чудно дивився на них, неначе впізнавав їх, чи що.
Ну, нарешті, таки пішов собі! Знову на свій смітник. От бідолаха! Того-то він і жовтий таки був, що в смітті длубався. Звідти смородом аж сюди тягло. От таких і треба зараз же наділяти. Ограбувать якогось багача і зараз же всім оцим смітничанам і роздати.
— Ну, нічого, мамалижко, не журись! Печеру ми таки викопаємо. Не в лісі, так не в лісі, а викопаємо. Кармелюк же не все в лісі жив. А ми трохи згодом розглянемось тут та, може, й ліс знайдемо. Правда? Ходім шукать, де будемо печеру копати. Уставай!
Михась та Гаврик знову причепили під пальта лопати, що були поскидали під час обіду, поховали по кишенях хліб, сало та ножичок і наготовились іти.
Та куди? Де його вибрати таке місце, щоб люди не лазили?
Хлопці поволі пішли далі понад дорогою, придивляючись до кожного горбика чи кущика. Та все не знаходилося такого місця, щоб люди там не могли лазити. То чийсь город, то стерня, то рілля, на все є свій хазяїн, прийде й прожене, а печеру засипле. Михась зупинився, задумливо подивився через дорогу і сказав:
— А знаєш що: а як отам десь на смітнику? Або за смітником? Тож, видно, нічия земля. Бо якби чиясь була, то не дозволив би, щоб сміття йому скидали. Га?
Гаврик аж губу закусив од гіркої-гіркої досади: на смітнику! Чи таке ж думалося? А гущавина ж лісова де? А яєчня з птичих яєць?
— Та що ж... — понуро бовкнув він. — Ходім на смітнику шукать. Хоч і там же од людей не сховаєшся. Он, бач, длубаються.
— А ми за проваллям, за отим он горбком. Може, там ніхто не буває.
Ну що ж, перейшли через дорогу і пішли в обхід провалля. З нього тягло гидким, солодкавим смородом падла, неначе там було повно дохлих собак. А ті люди все длубались та длубались у тому проваллі. Он і той, що на дорогу вилазив. Знову став і дивився на них. Дивувався, мабуть: чого тут ці двоє хлопців лазили? І в смітті не длубались, а чогось шукали.
Але й по той бік провалля не знайшлося ніякого підходящого місця. Так само було рівно, голо, поорано або під стернею. І так само лазили люди, то орючи, то сіючи, то щось лопатами копаючи. От тільки тут усе ж таки вільніше та просторіше було. Вітер дув із поля, то й сморід із провалля менше чути було. Та ще и жайворонки над головою дріботіли срібними дзвіночками.
Хлопці навіть присіли на горбку й примружили очі на сонце. Ей, гарно ж як!
Та раптом недалеко щось закашляло. Михась та Гаврик швидко озирнулися: знову той самий худорлявий халамидник! Виставив голову з провалля і дивиться. А сам кашля, як вівця. Кашля й очей не зводить. От так і копай тут печеру.
— Ні, ходімо звідси. Не хочу на смітнику, хай він завалиться!
І Гаврик сердито встав на ноги.
Халамидник сховався. Але, вертаючись до дороги, хлопці бачили, як він усе стежив за ними очима.
І чого витріщився? Людей не бачив, чи що? От ще, їй-богу! Вилупив очі й дивиться. Ходім аж геть туди, за отой садок, щоб сховатися від цього жовтяка.
За садком, справді, ні провалля, ні жовтяка не видко було. І затишніше від вітру, і травичка зеленіша, і жайворонки голосніше та радісніше дріботіли вгорі. І де вони там дріботіли?
Михась та Гаврик аж лягли на землю, щоб краще в небо дивитися. А небо синє-синє було, та таке глибоке (а надто поміж хмарами), що аж дух забивало, неначе з дзвіниці вниз дивишся. Хмари сунули та сунули за вітром, та все кудись у степ, усе у степ. Деякі були жовті, деякі білі та пухнасті, а інші то й сині спіднизу, як задрипані.
— Ну, Гаврику, давай, мабуть, шукати краще, де печеру копати, а не жайворонків. Нерано вже. Та й хмаритись ононо починає.
— А правда!
Схопилися хлопці та й давай знову водити очима навкруги. Он там хіба, під отим кущем бузини? Так ні, від дороги недалеко. Та й у чужому садку.
Садок збігав у невеличкий рівчак. Там росли верби, невисокі й ріденькі. Поміж ними гостро стирчало старе, жовте пір'я осоки. Значить, там ніхто не орав і не сіяв, значить, той рівчак — нічий. І не при самій дорозі. Та ще й дерева є. Не ліс, а все ж таки й не смітник.
— Ану, гайда туди!
Рівчак був зовсім-таки малесенький, просто ямка якась, а коло неї три миршаві, покарлючені вербички. Ех, коли б хоч кущик який-небудь, щоб під ним хід у печеру зробити! А то ж видко з усіх боків, як у себе на коліні.
— Хіба що в самій ямці робити хід? Та потім осокою приховати? Га, мамалижко?
— Можна, конешно, й у ямці... — задумливо сказав мамалижка. — А то можна буде потім і кущів тут насадити.
— Як кущів? — А так. Викопаємо десь два-три кущі та й пересадимо сюди. Отак круг дірки печеру й обсадимо. Та й не видко буде нізвідки. Як треба буде вилізти, голову виставив із кущів і дивись.
— А правда! А молодця ж ти, їй-богу! Так давай тут?
— Давай!
— А держална до лопат?
— А он з того тину повисмикуємо палі та й усе. Цвяхів я захопив.
— Овва! Гайда за палями!
Хлопці бадьоро кинулись до чийогось тину, витягли з нього два кілки, підстругали їх ножичком і примадикували *4 лопати. Держалися вони не дуже твердо, та то байдуже: копатимуть і так.

Надворі потемнішало. Білі хмари через те, мабуть, що терлись об задрипані, теж забруднилися, поскупчувались і заступили сонце. Вітер став рвучкий, холодніший.
Гаврик хотів скидати пальто, щоб братися до роботи, та Михась одрадив: не треба, як стане душно, тоді можна скинути, а то ще застудитися можна.
— Не треба, то й не треба. Ну, починаймо! Ех, печерочко наша, зачинайся!
І Гаврик, наступивши ногою, молодцем загнав лопату аж по саме держално в вогку, м'яку землю. Тільки коріння осоки затріщало.
— Ловка земля тут, як масло!
І Гаврик, підхопивши одною рукою лопату згори, а другою знизу, хотів підважити її. Але лопата не підважувалась. Що за чорт?! Гаврик ще дужче напнувся, аж закректав, але лопата як прилипла до того «масла».
— Тю, диви! Ото! Що воно таке?!
— Та то коріння осоки або верби не пускає. Витягни лопату та копни в другому місці. Чекай, ось я копну.
Гаврик сяк-так витяг лопату, а Михась копнув своєю. І вона ввійшла, як у масло, аж чвакнула, а підважуватись так само не хотіла. Михась нею і так і сяк, — ані руш!
— Болото тут, от що! — понуро сказав Гаврик. — Чорта з два вкопаєш. Бач, осока росте. А осока на болотах буває. Тим-то й не орють тут. Давай вище копати, чи що?
Михась витяг свою лопату і висякався.
— Що правда, то правда: болото чортове, не вкопаєш. Треба іншого місця шукати.
А надворі вже сутеніло. Хмари осіли ближче до землі, наїжились, набурмосились. Поле стало холодне, непривітне, голе. Вітер вискливо свистів у покоцюрблених вітах вербичок.
Михась подивився на небо, на поле й підняв комір пальта аж до вух.
— Холодно стає. І темніє вже. Швидко як! Мабуть, сьогодня вже не будемо копати. Правда, Гаврику? Але Гаврик не чув: він пильно дивився кудись за спину Михасеві, неначе за чимсь стежачи. Михась швидко озирнувся. Садком до них ішло двоє людей. Один був той самий жовтовидий халамидник, а другий, більший за нього, бородатий і так само підперезаний шворкою. Вони щось істиха балакали між собою, не зводячи очей з Михася та Гаврика. І від того, що вони, балакаючи, не спускали очей, було чогось аж моторошно.
— Тікаймо!.. — прошепотів Михась.
Але Гаврик уже насупив брови й прикусив нижню губу. А як прикусив губу, то це вже знак, що готов битися.
— Овва! — уперто хитнув він головою. — Нехай зачеплять, так ураз розрубаю голову лопатою.
Халамидники для чогось одійшли один від одного, але прямували обидва просто на хлопців. (Мабуть, хотіли обійти з двох боків!)
— Їй-богу, тікаймо, Гаврику! — знову прошепотів Михась, присуваючись ближче.
Але Гаврик тільки гостро зиркав то на одного, то на другого босяка. І взявся обома руками за лопату. Ластовиння на лиці його чогось стало дуже помітне, а все лице немов аж схудло відразу. Михась теж підсунув свою лопату ближче до себе.
Халамидники уже зовсім наблизились. Жовтяк якось тоненько та поганенько посміхався, і обсмоктані вуса його неначе ворушились, як у пацюка коло нори. От-от захихикає. А бородатий тільки тупо та важко дивився на Гаврика і сунув на нього усім великим брудним тілом своїм. Гаврик од ступив крок назад і підняв лопату.
— Не підходь! Так і рубну! Чого вам треба?
Бородач став. Чи здивував його Гаврик, чи лопати злякався, чи не хотів далі йти сам, — по лиці його нічого розпізнати не можна було, — воно було якесь непорушне, набухле і сизе, як гниле м'ясо. Тільки жовті великі баньки очей ворушились, оглядаючи Гаврика та Михася.
— Що ви тут робите? — нарешті хрипким, як придушеним, голосом сказав він.
— А тобі яке діло? — хитнув Гаврик головою вгору.
Бородач чудно глянув на жовтяка, що стояв трохи збоку від Гаврика. Гаврик швидко озирнувся і відступив ще більше вбік, попхнувши Михася.
Тоді бородатий утер носа здоровенною рукою і діловито промовив:
— Ну, хлопці, нема чого, давайте сюди ваші лопати та гроші. Живо!
— У нас нема ніяких грошей!
— Бреши-и. Ну?
І бородач ступив просто на Гаврика. Гаврик підняв лопату і одстрибнув ще крок назад.
— Не підходь! Зарубаю!
Але халамидник не злякався і кинувся на Гаврика, тільки підставив плече наперед. Лопата з усього розгону вдарила по цьому плечі, але босяк і не скривився. Вхопивши Гаврика обома руками в обійми, він видер у нього лопату й кинув її набік. Тоді з усієї сили вдарив кулаком у лице. Гаврик захитався і впав.
У цей же час жовтяк підбіг до Михася і вирвав у нього з рук лопату.
Михась і не боронився, бо руки й ноги йому були важкі та м'які, як не свої.
Бородач і жовтяк обшукали хлопців, витягли з-за поясів пістолети, а з кишень усе, що там було: хліб, сало, ножик, голки і шістнадцять копійок дрібними. (Три карбованці в чоботі були!)
— Ого, ще й лівольверти в них! Така штука.
Гаврик теж уже не боронився. Як бородач поставив його на ноги, так він і стояв, пустивши руки й даючи себе грабувати. З носа йому йшла кров, і вся голова, а надто око страшно боліли.
— Ну, а тепер скидайте пальта! Живо!
Тут Гаврик швидко підвів голову. Як, і пальта заберуть?
— Ну, ну, швиденько! Скидай! Нема чого!
Гаврик зиркнув на Михася. Той стояв і, синій-синій увесь, покірно та жалібно дивився на жовтяка, і губи та підборіддя йому дрібно-дрібно трусилися.
Гаврик помалу почав скидати пальто, спідлоба зиркаючи вгору на бородатого халамидника. Той у цей час запихав собі в кишеню пістолета. Пістолет курком зачепився за край кишені й не хотів лізти, а босяк незграбно величезними пальцями усе пхав його та пхав.
Гаврик знову скоса зиркнув на Михася та жовтяка і раптом головою й руками вперся в живіт бородачеві й з усієї сили штовхнув його. Халамидник хитнувся, ступив назад, але попав ногою в яму й гепнувся в неї всім тілом горілиць. У ту ж мить Гаврик метнувся на жовтяка і теж так само пхнув його головою і руками. Жовтяк од несподіванки чи від штовхана заточився й аж одбіг кільки кроків убік. А Гаврик шарпнув Михася й ревнув у лице йому:
— Тікай!! За мною!!
І вихором кинувся через осоку, через рівчак до поля. За ним Михась. Вітер підхопив їх, підіпхнув у спини й, як пір'їни, вигнав на другий бік рівчака. Гаврик на мить озирнувся: Михась був тут, а босяки люто гнали за ними осокою, страшенно лаючись. Ну, та чорта з два тепер спіймають. Овва!
— Халамидряки! Злодії! Сволочі!! — закричав Гаврик до них і, кинувши Михасеві: «Не відставай!», полетів просто в поле.
Халамидряки хутко кинули гнатись і вернулися під верби. Тоді й Гаврик та Михась перестали бігти. У Михася ніс, щока й вухо були як бритвою розсічені й сочилися кров'ю. То він упав ув осоці й нею розрізав собі лице. А в Гаврика хоч і перестала іти кров носом, так око почало пухнути і голова вся гула та боліла.
Вони не сідали й усе йшли та йшли полем, час од часу озираючись назад. Та в полі не було вже нігде нікого. Вечір уже обсотав присмерками обрій, заліг темрявою над горбами і почав сіяти в лице дрібним холодним дощиком.
Михась та Гаврик зупинилися. Де вони були? Куди забрели? У який бік місто? Нічого розібрати не можна було. А навкруги все темніше та темніше робилось, а дощ усе дужчий та дужчий ставав.
— Ще заблудимось к чортовій матері! — сердито й понуро бовкнув Гаврик.
А Михась на це нічого не сказав, бо вже й так заблудились. Ішли вони без дороги, просто полем, то грузнучи в ріллі й набираючи на ноги кучугури землі, то мокрою стернею. Тьма із-під горбів, як вода у повідь, заливала все ширше та ширше степ, здіймалась усе вище та вище і нарешті злилася з темним і густим небом.
Стало зовсім темно. Темно, тихо й моторошно. Тільки дощ шипів, як пісок, що зсипається з гори, та чавкали ноги по калюжах.
Хлопці зупинялися, придивлялись на всі боки, прислухалися, — може ж, десь хоч вогник якийсь блимне, може, звідкись гавкіт собачий донесе.
Нічого. Тиша, шипіння дощу, подув вітру і густа чорна тьма, як уночі під кожухом.
За ступінь не видко нічого.
Знову попленталися далі. Іти стало важче. Немовби гора якась, чи що? Гора, так гора, однаково.
І раптом у тьмі десь далеко зажовтіли вогники, неначе хтось узяв та розсипав по чорному оксамиту дрібненькі жаринки.
— Гей, город! — аж закричав Гаврик! — Михасю, город, диви! То город он там. Побий мене бог, город!
Зразу ногам стало легше, вільніше йти, з плечей звалилися важкі торби пригнічення. І дощ ураз ніби менший став, і тьма не така густа, і страх, що ввесь час ішов за спиною та холодив серце, відстав, як чужий злий собака.
Хлопці майже побігли на вогники, спотикаючись, падаючи, хакаючи, не зводячи очей із жаринок. Їй-богу ж, город!
А вогники ставали все більші, частіші, неначе хтось ближче підтягав отой чорний оксамит. От уже й ніби хати стало видко, не хати, а клаптики чогось одмінного від тьми, не то купи чогось, не то плями туману. А через якийсь час Михась та Гаврик уже брьохали вулицею передмістя. Таємна вона була, болотяна, та все ж таки світилися вогники по хатах, гавкали собаки, часом люди зустрічалися.
Страх і одчай зовсім одстали й лишилися в полі. А як тільки вони відстали, так одразу стало чогось втомно-втомно. І тоскно та тужно так, що впав би отак серед вулиці лицем у болото і гірко-гірко плакав би. Не того, що халамидники били, що пістолети й лопати забрали, що в страху та одчаю полем так довго блукали, а чогось іншого.
Іти далі несила була. Сіли вони на чиюсь лавочку біля воріт, притулилися плечима одне до одного і, похнюпившись, застигли. Дощ сік і стьобав їх водяними батогами, вода вже проймала крізь пальта до голого тіла, а вони сиділи, скоцюрбившись, стулившись ув одну безживну купку, й не рухались. Хай іде дощ, хай морозить тіло, хай гудуть ноги, болить око, — все одно!
Люди проходили повз них, придивлялися до темної купи тіл, бурмотіли щось і йшли далі. Якийсь собака, біжачи за прохожим, загарчав на них і обнюхав. Нехай нюхає, нехай гарчить, нехай навіть рве. Усе одно! Одначе якась бабуня, накрита рядном, зупинившись, заговорила:
— А що воно тут сидить?
І, підступивши до самих ніг хлопців, нахилилася й зазирнула їм у лиця.
— Діти, чи що? А що ви тут сидите, діточки? Адже ж дощ який, матінки мої рідні. Чиї ви, бідненькі?
Гаврикові та Михасеві раптом так сумно, так жаль себе стало, що Гаврик шарпнувся, потяг Михася за рукав і бовкнув:
— Ходім! Вони зсунулися з лави й важко попленталися далі, а бабуня ще довго стояла й бубоніла сама до себе:
— Сидять на дощі. А чиї, хто ж його знає. Нещасні якісь, хай Бог милує. На дощі та холоді так і сидять...
Довго-довго йшли Михась та Гаврик. Ноги посувалися самі собою, важкі, задубілі, чужі. Мокрі пальта хлюпали полами об халяви, по лиці стікала вода з шапок, дощ бив у лице. Але вони не питалися, якими вулицями йшли, не сідали більше, не ховалися від дощу. І між собою не балакали, — про що тепер балакати?
Дома вже, розуміється, шукали їх, лаяли, сердились! Нехай. А прийдуть, то люто битимуть, — ременем, качалкою, кулаками, шворкою. Та нехай б'ють, катують, калічать. Нехай ще й це, — однаково.
Чудом якимсь прийшли вони до мосту, до Болгарської церкви. Боже ж мій, як це давно-давно було, що вони були тут! А було ж воно тільки сьогодні вранці. Сьогодні вранці грало сонце, пухнасті хмарини пливли білими кораблями в синю таємну далечінь, до густого, непролазного лісу, дикого, та суворого, та вільного.
За Сибіром сонце сходить...
А замість того — смітник, старі городи, халамидники.
Гаврик та Михась стали під огорожею церкви й тупо дивилися в калюжу, що ряботіла дощем під світлом ліхтаря. Тут їм треба було розставатися, бо Михасеві звертати праворуч, а Гаврикові йти далі. Та не хотілося розставатися. Михась, правда, міг іти до себе й через Гаврикову вулицю. Трошки довше було, та хіба тепер не все одно?
І знову пішли разом далі, так само важко, безживно волочачи ноги, хляпаючи мокрими полами по халявах, похиливши голови.
А перед Гавриковою хатою знову зупинилися. Не хотілося й тут розставатися. Тільки цього й не хотілось, а про все інше було байдуже. Нема кому їх пожаліти, тільки самі себе...
Віконниці з вулиці до Гаврикової квартири чогось і досі не були зачинені. Гаврик важко підійшов до вікна й зазирнув ізбоку крізь завіску. В кімнаті чогось було багато людей, чиїхось рук, ніг. Лиць іспіднизу не видко було. А, ні, ось одне лице! Михасева мати! А чого вона тут?
— Мих! А йди сюди! Подивись!
Михась подивився: мама?! В руках хусточка, а сама плаче. Мабуть, тут і батько десь був. Прийшли сюди шукати його!
Ну що ж, нехай же тут і знаходять, коли так. Нехай їх обох тут разом і б'ють, і вбивають.
— Ходім у хату, чи що?
— Ходім. Усе одно.
І навіть не вагаючись, Михась та Гаврик тупо почимчикували до хати. Вони вже були й так напівмертві, так нехай доб'ють їх, та й край.
І, так само не вагаючись, ввійшли в сіни, відчинили двері й вступили в кухню. Тут не було нікого. На стіні блимала маленька лампочка, посеред кухні чогось стояв цебер з помиями (мабуть, хотіли винести, та хтось перебив). Двері до кімнати не зовсім були причинені, й крізь щілину чувся гомін голосів, що враз ущух, як Гаврик зачинив за собою двері, клацнувши клямкою.
— А хто там? — гукнув голос тата із кімнати. І після цього зараз же розчинилися двері й на порозі з'явився Гавриків батько.
— А-а?! Ось вони, сукині сини! Ось вони, стерви собачі! А подивіться на них, а подивіться на цих босяків! Ви де були? Га? Ну, розкажіть, розкажіть...
І батько, обминаючи цебер, ступив уже до них, узявшись у боки. Але з-за його спини раптом із одного боку вибігла Гаврикова мати, а з другого Михасева, відіпхнули тата набік за цебер, вихором підлетіли до дітей... Але тут же й аж одступили на мить: Господи, та це ж не їхні діти були, та це ж страховища якісь стояли перед ними!! Обличчя роздерті, в крові, в болоті, запухлі, загиджені. Очі безживні, застиглі, як у мертвих риб, руки спущені, як в утоплених, з одежі стікають калюжі.
Матері з криком, із зойком кинулись до синів, стали стягати з них мокрі пальта, сорочки, чоботи. А руки їм трусилися, а очі плакали, а з уст виривалися стогони. Кухня набилася татами, тітками, дітьми, криками, плачем, гомоном.
Куди ж там було бити чи хоч би лаяти? Та й як його бити отаких уже побитих, подертих, уже покараних? Тут хоч би вже не позастуджувалися на смерть.
— Горілки їм, сукиним синам, щоб зігрілися!
— Якої там горілки! Тобі все аби горілки. Натерти вуксусом з гірчицею та кожухами понакривати.
— Ну й вуксусом. А горілки-таки всередину.
І натерли Михася та Гаврика вуксусом із гірчицею, і горілки дали всередину, і кожухами понакривали, поклавши обох на гарячій печі. А вони тільки напівмертво кліпали очима, слухняно робили все, що їм казали, й хитались од страшенної втоми.
А як накрили їх кожухами, як почало горіти їм тіло і зверху, й зсередини від уксусу, гірчиці, горілки й череня, так обхопило їх таке блаженне тепло, такий глибокий спокій, що аж сльози гаряче-гаряче залили заплющені очі. Внизу в кімнаті стояв гомін голосів, гостро пахло від тіла уксусом, втома й тепло солодким чадом обгортали й голову, і голоси, і піч, і думки.
Хтось раптом ніжно, тоненько заспівав біля Гаврика:

За Сибіром сонце сходить,
Гей, там і заходить..
.

Гаврик хотів підвестися, подивитися, заспівати й собі, але сонце так солодко, так гаряче гріло все тіло, в лісі стояв такий чудесний дух уксусу, що він ліг головою в траву й поплив легко-легко, як біла, пухнаста хмарина.

 

Примітки:

* 1 На галай на балай (прислів'я) — раптово, згарячу, не подумавши.

*2 Малпочки (розм.) — мавпочки.

*3 Зельцерська будочка — мова йде про кіоск, у якому продавали газовану воду.

*4 Примадикували (розм.) — прилаштували.

 

За матеріалами: Винниченко Володимир. Намисто. Оповідання. Упорядник Йосип Брояк. Художник Людмила Ільчинська. Видавництво "Веселка, 1989 р., стор. 254 - 286.

 

 

Більше творів Володимира Винниченка на нашому сайті:

Оповідання Володимира Винниченка
Читайте оповідання Володимира Винниченка: "Бабусин подарунок", "Кумедія з Костем", "Федько-халамидник", "Гей, хто в лісі, обізвися...", "Стелися, барвінку, низенько", "За Сибіром сонце сходить", "Гей, ти, бочечко".

Останні коментарі до сторінки
«Володимир Винниченко, "За Сибіром сонце сходить" (читати та завантажити)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
На сайті