1 вересня у Львові владика Борис Ґудзяк, єпископ Української греко-католицької церкви та президент Українського католицького університету, прочитав лекцію про виклики української освіти. Публікуємо найцікавіші моменти із лекції владики.
Я вже не викладаю в університеті, не займаюся освітою, можу тільки збоку споглядати за процесами як єпископ. Ми знаємо, що кожне зусилля вишколювати і виховувати, яке виходить від серця - це неоціненний вклад в наше життя. У Львові є 120 тисяч студентів, якщо додати всіх школярів та освітян, думаю це буде найбільший сектор львівської громади. Це означає, що ми живемо у шкільній республіці. Тому дуже важливо, щоб ми задумувалися над нашим духовним життям, шукали консенсусів, співпраці, здорової конкуренції у пошуку відповідей на те, яким повинно бути виховання у ХХІ столітті.
Я хочу зачитати одну цитату і запитати вас, чи знаєте ви, хто її написав. Це сказав дуже цікавий чоловік у якого я багато вчуся: «Освіта це не стільки про інформувати, це також формувати і трансфомувати. Це процес перемоги над своїми вадами та слабкостями, процес відкриття і вподобання цінностей, це процес відкриття того, що є речі і справи, які важливіші від мого я, які варті того, щоб задля них жити і працювати. Треба навчити молоду людину цінувати і любити щось більше, аніж себе. Якщо людина вмітиме любити, вона черпатиме з любленого добра життєву енергію і сама даватиме життя».
Не знаю, чи ви десь це читали або чули. Це не Андрей Шептицький, не Любомир Гузар, не Стів Джобс, а перспективний лідер в українській освіті Тарас Добко [перший проректор УКУ].
Я думаю, що Тарас вболіває за те, щоб в українській освіті була любов. Розкажу вам іще, що саме він писав мені промову на відкриття УКУ, там теж слово «любов» вжите дуже багато разів. Якщо ми чуйні до історії, то бачимо, що живемо у столітті великого знання, великих відкриттів. І ми бачимо, що знання без любові дуже небезпечні, тому я хотів би поділитися з вами кількома думками не про навчальні плани, а про те, що має давати нам освіта.
Ми знову і знову відчуваємо, що всі хочемо жити вільно. Так, щоб не було накопиченого стресу, щоб ми могли дивитися в очі один одному, щоб не було гніву в родині і на роботі. Над таким щастям потрібно працювати. Для нього потрібні ті компетенції, які, власне, може давати освіта. Часи міняються, скажімо, треба вже вчити інший тип математики, бо багато процесів механізовані. Треба вміти читати текст - творчо, критично, осмислено. Це все має давати школа. Ми вже бачимо, що світ змінюється і ми працюємо над проектами, треба вчити дітей розуміти цей процес.
Вже не працюють стосунки просто вчитель-учень, ми працюємо цілими мережами, тип стосунків змінюється. Минулого тижня гарвардський історик Нейл Фергюсон написав текст про те, чому американська війна в Афганістані така неуспішна. Тому що ієрархічний підхід американської армії бореться з невпорядкованою мережею. А щоб боротися з мережею, треба самому нею стати.
«Усе наше життя побудоване на зустрічах і залежить від вміння слухати»
Перша дисципліна, яка, як на мене, є вкрай необхідною для щасливого життя — це вміння слухати. Дуже багато дітей сьогодні є невислуханими. Бракує часу, щоб почути дитину. А дитина, яка є невислухана, сама буде затруднятися слухатися. А насправді усе наше життя побудоване на міжособистій зустрічі. У кожен момент відбувається подача інформації, яка потребує сприйняття.
Ми дуже схвалюємо ініціативних і відважних, підтримуємо тих, які не бояться встати і сказати. Той, хто вміє говорити, має підвішений язик, стає політиком, дістає найкращі призи з самого дитинства. Але я думаю, що ми повинні відзначати тих, які вміють слухати і помагати змалку дитині краще чути. У цьому є глибові духовні засади. Наше духовне життя не є просто нашою дією, це відповідь на ініціативу Бога, Він до нас промовляє. Коли ми глибинно розуміємо, що є щось більше, ніж я, коли бачимо щось поза собою і вміємо спілкуватися з іншими — життя набирає особливої повноти. Слухання дуже важливе у подружжі, роботі, вихованні дітей. Добрий маркетолог добре чує свого клієнта, це майстерність.
Кілька місяців тому ми прощалися з унікальною людиною, яка мала розкіш унікальної поваги в Україні і не тільки. З Любомиром Гузаром, який вмів слухати. Люди, які мали честь із ним спілкуватися, йшли від нього піднесеними. Але він ніколи багато не говорив, саме тому, що він перед тим слухав, те, що він говорив дуже часто було особливо влучним.
Наші школи і університети повинні бути місцем, де ми вчимося спілкуватися. З християнської точки зору істина у Богові. Коли ми чуємо слова «Бог є любов», це не абстракція, це метафізика! Ми у своєму ДНК маємо записано потребу спілкування, мистецтво життя — це мистецтво спілкування. Це розмови у родині, школі, на роботі, у суспільстві. Сьогодні Україна як ніколи потребує людей, які вміють добре спілкуватися, налагоджувати спілкування, є віртуозами слухання. Можна слухати так, що дасть змогу людині висловити щось раніше несказане. Не знаю, як ви, а я не раз у сповіді відчував, що добрий сповідник допомагає тобі йти глибше, у закамарки.
Моє велике бажання у тому, щоб наші діти були вислухані і отримали приклад віртуозного слухання і спілкування. Вони повинні вміти спілкувати легко, серйозно, весело, але без їдкості. Ми створені для спілкування і наші школи мають стати місцем, де ми вчимося краще це робити.
«Ви покоління, яке не знає про Щербицького, але ще чуло про Сліпого»
Друга річ, яку б я хотів підкреслити, це унікальність часу, в якому ми живемо. Думаю, за останні 50 років у світі відбулося більше змін, аніж за попередніх 500, може навіть 5 тисяч. Дещо не дуже змінилося, якщо взяти українське село, то побут був дуже схожий, люди варили на вогні, милися у річці… Не знаю, чи ви пригадуєте Львів у радянські часи, тоді на вулицях було у 50 разів менше машин. Телефон вдома був справжньою рідкістю. Якось у 1988 році я запитав на поштамті, чому так важко додзвонитися до Америки. Я приходив на пошту, замовляв розмову з батьками і чекав півгодини. Пані мені відповіла: «Борис Олександрович, але в українській радянській республіці є лише 28 міжнародних ліній». Зараз у ваших мобільних є понад 200 міжнародних ліній.
Я вам покажу, що час змінився дуже швидко на простому експерименті: підніміть руку, якщо ви не знаєте, ким був Щербицький. Дуже багато! Вова зараз перевертається у домовині. Володимир Щербицький був людиною №1 в Україні майже 20 років, він садив за грати Мирослав Мариновича, Калинців… Тряс усією Україною. Але ви вже його не знаєте.
Ви пливете у динаміці змін цієї історії, але не забувайте мати свою поставу. Дуже спокусливо бути листком на цій хвилі, метатися вверх-вниз, бути докінця мінливим, але треба зберегти себе.
Я не маю точних відповідей для вашого покоління, яке не пригадує Щербицького, але ще знає Йосифа Сліпого, я навіть не пережив цього періоду як молода людина, у якому живете зараз ви. Ви бомбардовані телефонами, вам важко зосередитися на чомусь довше, аніж 45 секунд, але ви здатні піймати 10 імпульсів одночасно. Ви є іншими, ніж я. Але моя порада така: школа і навчальні заклали повинні дати вам спокій і стабільність. У цей період ви повинні сформувати поставу, мати свою думку, інакше ви будете постійними спостерігачами, ви чи наші діти.
«Нема нічого більш втомливого, аніж постійна спонтанність»
Як ви любите подорожувати, то я вам трошки розкажу про своє життя. З останні два місяці я переїжджав з місця на місце 50 разів, змінивши країну 20 разів. Це надзвичайно виснажливо. Тут аналогічно проблема із тим, що ми зараз дуже схвалюємо спонтанність, творчість. Так, це було оригінально, але повірте, якщо ви іще цього не зрозуміли, нема нічого більш втомливого, аніж постійна спонтанність, кожна людина потребує коріння.
Наведу такий приклад, як добре, що ми в Галичині маємо традицію співати «Многая літа». Ми не мусимо щось щоразу вигадувати, у нас є обряди, старі традиції. Наша школа повинна бути місцем заспокоєння дітей. Щоб кожен знав ким він є: духовно, етнічно, національно, щоб кожен мав вимір, у якому почувався впевненим.
«Викладач має дати приклад своєму учню»
Від садочка до докторантури наші навчальні заклади мають стати місцем, де викладач дає приклад. Учитель, який радісно віддає себе учню і показує, яким радісним може бути цей процес, спускається до дитини, так як Бог наближається до нас. Вся наша реклама розповідає як іти вгору, як бути паном ситуації, але ж ви самі знаєте, як прекрасно, коли ми маємо вчителя, який служить, іде вниз і піднімає дитину. Ми всі в Україні потребуємо, щоб нас хтось піднімав, усі потребуємо відкрити вроджену здатність відкривати інших. Усім обридли взаємні приниження і політиці, економіці та бізнесі. На божественній літургії завжди звучить такий заклик «вгору підіймімо серця», це прекрасний заклик до кожного з нас зробитися кращим. Як прекрасно, коли дитина приходить зі школи усміхнена і з випрямленою спиною, бо знею поділилися радістю і вона ділиться.
Я пам’ятаю своє навчання у Патріарха Йосифа Сліпого у Римі. Ще не маючи 20 років, я поїхав у Рим, спеціально, щоб повчитися у нього. На той час він вже був у поважному віці, мені випала нагода прогулятися із ним біля університету. За нашу дуже коротку прогулянку Йосиф Сліпий п'ять разів запитав мене, скільки є семінаристів. Тоді я зрозумів, що його пам’ять слабне, він наближається до смерті. Я їхав до Патріарха, а він вже немічний…
Але, попри це, три роки після того я підходив і стояв біля нього, коли він виходив побути на вулиці. Напевно, ми мали однакову розмову щоразу. Але я слухав не слова, не концепти, не проповіді, а радів з того, що є поруч із тим, хто відважився виступати проти найбільшого виклику — тоталітаризму, який намагався зробити з людини біомасу — і він вистояв. Напевно саме тому ви знаєте, хто такий Йосиф Сліпий, але вже забули, хто такий Щербицький.
За матеріалами: ZAXID.NET