Василь Чухліб
ЧИ ДАЛЕКО ДО ОСЕНІ?
(збірка оповідань для дітей)
Завантажити текст оповідань зі збірки Василя Чухліба "Чи далеко до осені?" (txt.zip)
Василь Чухліб
ЧИ ДАЛЕКО ДО ОСЕНІ?
Лелека живе на старому в’язі. З лелечихою і лелеченятами. Прибігають до в’яза Тарасик, і Гриць, і Миколка, й Тетянка. Витанцьовують під в’язом і гукають:
— Лелеко, лелеко, до осені далеко?
Лелека, задерши дзьобату голову, незмигливо дивиться на дітей. А потім починає клекотати.
Про що він клекоче? Спробуй, розбери.
Лелека і лелечиха враз знімаються і летять на луги, до Десни. Лелеченята топчуться в гнізді, перебирають цибатими ногами, але злетіти не наважуються.
— Лелеко, лелеко, до осені далеко? — знову прибігають до в’яза діти.
Лелека й лелечиха заклопотані. їм ніколи відповідати. Вони щось говорять до своїх лелеченят, а потім беруться штовхати їх на край гнізда.
— Ой, вони ж розіб’ються! — злякано шепоче Тетянка.
— У них же крила є! — заспокоює її Тарасик.
Лелечата, неохоче відірвавшися від гнізда, злинають у небо.
Плавно летять над садом, над городами, туди, де голубіє річка. А за ними — старі лелеки.
Діти полегшено зітхають і весело галасують.
Ідуть дні за днями. На зеленому човні пропливає літо.
— Лелеко, лелеко, до осені далеко? — виспівують під в’язом Тарасик, Гриць, і Миколка, й Тетянка.
Тиша. У гнізді порожньо. З в’яза зривається жовтий листочок і, кружеляючи в повітрі, поволі опускається на землю.
* * *
ЖУРАВЛІ-ВЕСЕЛИКИ
Дід Матвій і Тарасик колють дрова біля повітки. Дід як гахне колуном по сосновому чурбаку, так він і розлітається. А Тарасик довго цюкає своєю сокиркою, поки розрубає.
— А чи не час уже й перепочити? — поглядаючи на онукові силкування, каже дід і всідається на дровітні.
А Тарасик знайшов товстий шмат соснової кори, видовбує човник.
Тихо на подвір’ї. Тільки іноді налетить вітерець-пустунець, побавиться вербовим віттям та й далі полетить.
«Курли, курли!» —раптом долинуло з вишини.
Тарасик підводить голову, вдивляється в небо. А курликання все ближчає. Ось уже видно в голубому небі рівненький трикутник.
— Журавлі! Діду, журавлі летять! — вигукує Тарасик.
Дід, крекчучи, встає з дровітні. Прикладає до чола долоню.
— Повертаються з ірію веселики наші,— розгладжує вуса.
— А чому веселики? — дивиться на діда Тарасик.— Журавлі!
— Ні, зараз, навесні, звуть люди журавлів веселиками.
— А чому?
— Бо повертаються птахи додому, і радіють вони, весело їм, що здолали далеку дорогу, що знову в рідних краях. І люди з ними радіють.
— Дивіться, дідусю, строєм летять! Наче солдати! — показує Тарасик.
— Строєм краще летіти. Так і з вітром легше змагатися, а як виб’ється котрий з сил, інший підтримає.
— Егей, веселики! Привіт! — гукає Тарасик.
Птахи ніби вчувають його вітання і у відповідь голосно курличуть.
— А восени зватимуться вони журавлями,— продовжує дід.— Розстаються тоді з батьківщиною і журяться від того, що мусять летіти на чужину. Через те й — журавлі.
Стоять серед двору старий і малий, дивляться в небо. Курликання поволі стихає, розтає у високості.
Тарасик береться за сокирку та все примовляє:
— Журавлі-веселики! Журавлі-веселики!
* * *
ПАРКАНИЩЕ І ПАРКАНЧИК
Дідусь Федір городить новий паркан, а Тарасик йому дощечки подає. Паркан не високий, не вищий за Тарасика, а щілини такі, що кулак можна просунути.
— Он у дядька Гаврила — ото парканище! — каже Тарасик.— Ми з Миколкою хотіли раз вилізти на нього, так я Миколці на спину став, а до вершечка не дотягнувся.
Дядько Гаврило побачив та як закричить:—Ану геть звідсіля, а то кропивою нажалю!
— Парканище, кажеш? — перепитує дідусь.— Гаврило і до неба паркан спорудив би, та дощок таких немає. А в нас нехай буде парканчик. Хіба оці квіти біля хати, оці яблуні в садку тільки для нас цвітуть? Нехай і люди дивляться. Правильно я кажу, внучку?
Тарасик киває головою. Звісно, правильно.
Недавно розквітла у них біля хати півонія. І така ж гарна, ніби сонце невеличке! То Тарасик одразу помчав по Миколку. Бо схотілося йому, щоб і дружок диво-квіткою помилувався.
Дідусь ще й ромбики посередині парканчика прибиває, щоб красивіше було.
— А якою фарбою горожу пофарбуємо? — радиться з онуком.
— Голубою! — не задумуючись, каже Тарасик.
— Гаразд,— погоджується дідусь.— Ось сходжу до крамниці і куплю голубої. Небесний колір для ока радісний.
* * *
РАДІСТЬ
Раніше від бабусі Дарини ніхто не встає. Сьогодні Тетянка прокинулася раненько, вибігла надвір, а бабуся вже порається на городі, кущі помідорів підв’язує.
Зачувши, як Тетянка лопотить босоніж по стежці, розігнулася :
— Доброго ранку, внучко!
Очі бабусині усміхаються, помережане зморшками обличчя аж світиться.
— Чому це ви так радієте, бабусю? — запитує Тетянка.
— А радію. Бо день он який ясний та погожий! Сонцю радію. Городині, садовині сонечко силу дає. Помідори вже займатися починають, яблука он які красуються. А дині як пахнуть! Я там одну жовтеньку нагледіла, зірвати тобі?
Бабуся розрізала диньку, Тетянка куштувала.
— Смачна? — питала бабуся.
— Як мед!
— А чим пахне?
— Сонцем!
— Отож-то й воно! — цвіла усмішкою бабуся.
А то прокинулася Тетянка — хтось тарабанить по даху. Може, кіт Рудько туди забрався та й витанцьовує?
На ганку стоїть бабуся — рада-радісінька.
— Чому це ви радієте? — запитує Тетянка.— Сонця ж нема. Хмарно.
— А поглянь: який дощик іде! Лагідний, теплий. Напоїть земельку і вродить вона усякого збіжжя, садовини й городини. Будуть на зиму комори повні. Тому й радію.
Бабусина радість передалася Тетянці,і гайнула вона по калюжках витанцьовувати.
— Отако! Побігай під дощем, то хутчіш підростатимеш,— приказує бабуся.— І мені, й дідусеві, і мамі, й татові на радість!
* * *
ГРУША-ЗИМНИЦЯ
Одна-єдина груша на городі в бабусі Мокіїхи. Така ж стара, як і господиня. Але щовесни наче молоком облита, як каже дідусь Федір. Буйно цвіте. Хто не йде вулицею, грушею замилується. А бджіл до неї злітається — чи не з усього села!
Тарасик, Миколка і Тетянка повилазили на жердки, слухають бджолину музику. Забачила їх бабуся Мокіїха, кличе до обійстя. Виносить з хати соняшникового насіння в решеті.
— Пригощайтеся! — припрошує.— Уже посадила і соняшник, і гарбузи, а це трохи лишилося.
Смачне бабусине насіння, підсмажене, пахуче. Ось тільки Тетянка ще лузати не вміє, то їй бабуся вилущує зернята.
— А чом у вас тільки одна груша росте? — запитує Тарасик.
— Груша одна і я одна,— зітхає бабуся.— А був же цілий сад. Фашисти кляті винищили. А новий заводити не було кому. Не повернулися з війни мої садівнички...
— Бабусю, як доспіють яблука, то ми вам усяких принесемо! — каже Тарасик.
— І груш! — додає Тетянка.
— Спасибі, любі мої! — дякує бабуся.— Та не вкушу вже я ні яблука, ні груші. А на узвар мені й своїх грушок вистачає.
— Та вони ж кислі, як щава! Я колись куштував,— зізнається Миколка.
— Е, то не в пору ти куштував. Ось прийдете до мене восени...
Хіба ж у пам’ятку хлоп’ятам груша-зимниця, коли літо таке буйне, веселе. І з кожного саду ваблять яблука червонобокі, груші медові, вишні спілі-переспілі, аж чорні, сливи, туманцем повиті.
Та прокинулися якось діти, а сади стоять голі й сумні. А над деревами наче пух тополиний літає.
Еге, то не пух, як придивитися.
Повибігали на вулицю Тетянка, Миколка й Тарасик, підставляють долоньки навстріч сніжинкам. Аж тут бабуся Мокіїха їх кличе:
— А візьміть-но вдома кошики, голуб’ята, і ходіть до мене.
Хлоп’ята не забарилися. Бабуся повела їх під зимницю, а там
і землі не видно від грушок. Миколка скуштував найперший і тільки язиком прицмокнув. Прихоплені морозцем, грушки були солодкі, ледь терпкуваті.
Швидко виповнилися кошики.
— Оцей віднесете дядьку Петру,— каже бабуся.— А цей — тітці Наталці. І Антону Новику віднесете, і ІІалажці Кравчисі, бо добрі вони люди. А потім собі назбираєте.
Попобігали Тарасик, Миколка й Тетянка, аж розчервонілися. Того вечора чи не в кожній хаті на їхньому кутку пахло грушками-зимницями.
За матеріалами: Василь Чухліб. "Чи далеко до осені?". Оповідання для дітей. Художник Леся Гармиза. Київ, видавництво «Веселка», 1981 рік, 16 с.
Більше творів Василя Чухліба на нашому сайті: