Василь Стус, поезії про поета-борця та про свою долю

Найгеніальніший хробак
(обпатрані лопочуть крила?).
Ім'я поета — боротьба,
ім'я поета — Україна.
Поетів доля — то ганьба
до скону літ, до крику крові,
але імення "боротьба"
і досі личить козакові.
Дорогу криком докричу,
оббризкаю своєю кров'ю,
своєю дикою любов'ю
свій крик останній оплачу.

* * *

Мене вела ти в ніжні ранки
Ізмалку, хлопчиком дрібним.
Вставати вчила до світанку —
Будь неспокійним і міцним,
Росою вранішньою вмитий...
І я вставав, і я спішив,
І я зростав. Учився жити
Під кроною старих дубів.
Було нас троє. Але брата
Вже вкрила часу пелена.
Хлопчачих років рання втрата
Була звичайно не одна.
Удвох з сестрою ми зростали
В шахтарськім селищі малім,
Город копали і сапали,
І звозили картоплю в дім.
А мати нам пісень співала —
Їх більше, мабуть, не почуть,
Як хлопця дівчина кохала,
Котру той хлопець встиг забуть,
Або тієї, що пізніше
Я прочитав у "Кобзарі",
Що батько синові миліший,
Ніж мати, що не говори,
І повідала ти малому
Свої скорботи життьові,
Бо в тебе — ні рідні, ні дому,
Тепер на чужині живи.
Мені ж приносила калину,
До узголів'я кладучи,
"Іди ти, сину, на Україну,
Нас кленучи".
І я зростав, і раптом виріс,
Неначе риба із води.
О добра материнська щирість!
Мене землею проведи,
Ти матернім відчуєш серцем
Людську і ласку, і тепло,
Мене ти в горі порятуєш
І другу й ворогу назло.
Ні, я не пещеної долі
Просив би в тебе. Зовсім ні.
Дай буйногривої сваволі
На довгу путь, на довгі дні.

* * *

Мій час — не час. Мій рік — не рік.
Людове! Люде! Людськосте! Волаю,
Кричу і головешкою горю,
Чи я Отчизни рідної не маю?
Чи я лише ману боготворю,
Чи я намарне горлом прориваюсь,
Рвучи, як обручі, за пругом пруг.
Чи я — у горі — звернений добру,
В галюцинаціях Вітчизну проглядаю.
Мій час — не час. Є тільки грубий карб.
Мій вік — не вік, але дістався досить.
Ярмом дістався — і не зрадь довіку.

* * *

Як добре те, що смерти не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст.
Що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерть із рідним краєм поріднюсь.