|
Богдан Лепкий
І В МЕНЕ БУВ СВІЙ РІДНИЙ КРАЙ
І в мене був свій рідний край,
Цвіли там квіти у діброві,
Шумів таємну пісню гай,
Збіжжя стелилися чудові
На паску і на коровай...
І в мене був свій рідний край.
А нині там земля порита,
Біля рова стрілецький рів,
Квітки столочили копита,
Ліс поторощений зчорнів,
Пшениця ніби грабом збита, —
Щаслив, хто бачив й не здурів!
І в мене був свій рідний край.
Хати в садочках потопали,
Коли настав чудовий май
І соловейки заспівали.
Здавалось — не земля, а рай.
І в мене був свій рідний край.
А нині з сіл сліду немає, —
Де схочеш, вітре, там гуляй.
З могили череп визирає,
Хрести стоять, як чорний гай,
Між ними смуток походжає,
І сльози ллються, як Дунай.
О краю мій! Свята руїно,
Новітня Троє в попелах!
Перед тобою гну коліно
І кличу: Боже в небесах,
За кров, за муки, за руїну
Верни, верни нам Україну!
Верни нам нашу прежню волю
І добре ім’я вам верни,
Людською кривдою важкою
Землі святої не скверни,
Досить вже кривди, муки й болю —
Верни нам вітчизну, верни!
* * *
МИ ЄСТЬ НАРОД!
Ми єсть народ, що має власний край
І власну мову, власний обичай,
В житті ми чуємо свій аромат,
Не пахне Польща нам, смердить царат.
Держави власної наш люд бажа,
Хто проти цього, той нас обиджа.
Недаром люди почали цей бій,
Вони летять, мов птахи, у вирій,
В цей з давен-давна вимріяний край
Добра і волі... Боже, помагай!
* * *
Отеє тая червона калина,
Що повік не зів’яне:
Пригадає її Україна,
Як із мертвих повстане.
Будуть тую калину в світлиці
Поза образи класти,
Хоч пропали шаблі і рушниці,
Так славі не пропасти!
* * *
СЕЛО
Подільське тихе село
В долині між садами.
Серце моє там росло,
Мов квітка між корчами.
Серце моє там росло,
Світ відчинявся дитині —
Тихе подільське село,
Мені ти снишся нині.
Снишся ти часто мені
Далеко, на чужині.
Кожне подвір’я у сні
Бачу, немов на картині:
Стріха до сонця горить,
Вікна до сонця сміються,
Чом же в сні серце скимить
І сльози з ока ллються?
Мальви при вікнах цвітуть,
І рожі, й чорнобривці,
Бджоли весело гудуть
Між уліями при сливці;
А на широких полях
Пшениця колоситься...
Чом же, ах чом же в тих снах
Ніхто з людей не сниться?
Мало я знав вас колись,
Ґаздині й господарі?
Нині ви ділись кудись,
Мов заховалися в хмарі,
Ніби якийсь ураган
Пірвав вас ген з собою;
Шумить за вами рідний лан
Великою тугою.
Шумить, гуде подільський лан,
Поораний ровами;
Стоїть село, немов курган,
Наїжений хрестами;
В подільській кузні ковалі
Кують нові кайдани,
Нема вже радості в селі,
Лиш сльози, біль і рани!
Приснись, приснись мені, село,
В якійсь новій обнові;
Веселе, ясне, як було,
Свобідне в ділі й слові!
Щоб діти гралися в садах,
Пісні щоб гомоніли,
Щоби по тих кервавих снах
Дні радості наспіли!
(Львів, літо 1917)
* * *
СОНЕТ
Ліси дрімучі, тихі, сумовиті,
Ставок з водою, ясною як шкло,
Хати курні, соломою покриті, —
То рідний край і ріднеє село.
Збіжжя кругом; блават синіє в житі,
А панський лан — як море те одно;
Голодний хлоп в старій подертій свиті —
То рідний край і ріднеє село.
А там і церква. Хрест на ній підтятий
До неба зняв блискучі рамена.
Довкола церкви в неділю і в свято
Гурток людей, немов сім’я одна,
Сердечно богу дякує за всьо —
То рідний край і ріднеє село.
(Відень, 1891)
* * *
ДЕ Ж ВИ?
Де ж ви, мої рідні ниви,
Що не годен вас пізнати?
"Чи не бачиш? Порівняли
Нас шрапнелі і Гранати".
Де ж ти, гаю мій, розмаю,
Граби, берести, дубина?
"Розметала нас зимою
Небувала хуртовина".
Де ж поділась стріха тая,
Що до неї я без стриму
Все спішився, мов до мами?
"Де? Питайсь огню і диму".
Де ж батьків моїх могили,
Ген за церквою у гаю?..
Цитьте! Цитьте! Бракло сили,
Щоб дослухати до краю.
* * *
МИ ВІРИМО
Як ранком навесні іде по полі
Якийсь вітрець, що будить і п’янить,
Так і на нас повіяв вітер волі,
Бажання пройняло нас: хочем жить!
Ми хочем жить. Хоч попелом, димами,
Руїною покрився рідний край,
Хоч "Вічную" співають вже над нами,
Ми віримо, що йде, що йде наш май.
О, він прийде! Прийде до нас конечно,
Гроби квітучим квіттям прибере.
Ми віримо глибоко й безконечно,
Що правда, і добро, і наш народ не вмре!
|
|
