Антін Лотоцький
МИХАЙЛО-СЕМИЛІТОК
Оповідання з народного переказу
І
Було се дуже давно. Ще як на наші землі набігав дикий кочовий народ печеніги та нищив і руйнував села й міста, а людей убивав або забирав у тяжку неволю.
А панував тоді в нашому славному золотоверхому Києві князь Володимир. У князя був син Михайлик. Молоденький ще був князенко Михайлик, семиліток, але що се за дитина була! Який славний стрілець був із нього! Було, ганяється конем (бо й на коні їздив, наче вродився на ньому), птаху на лету з лука вцілить. Як батько, князь Володимир, відправляється, було, чи то на лови, чи то в бій, усе він, було, проситься, щоби і його взяв із собою. Славний був лицар князенко Михайлик-семиліток. Батько його дуже любив, любив його й увесь народ.
— Знати, що лицарська кров плине в ньому, — говорили люди.
II
І сталося тоді, що печеніги великою силою насунули на Вкраїну. Підійшли під самісінький Київ і облягли його з усіх сторін, як чорна хмара. Добуваються до Києва, б'ють таранами в мури. От-от, думають, буде Київ наш. Та де там, мури стоять, як стояли, не подаються. Стріляють печеніги до міста, до киян, що стоять на мурах, та стріли не ранять киян, лише вертають і ранять самих печенігів.
«Що б се таке було? — думають печеніги, дивуються. — Досі ще ніяке місто, хоч би й як сильно укріплене, не встояло перед нашими таранами. А тут б'ємо в мури вже більше як тиждень, мури нітрохи не подаються: стріляємо — наші стріли не ранять ворогів, лише вертають і нас іще ранять! Що се? Якісь чари, чи що?»
Кличуть ворожбитів. Питають. А ворожбити кажуть:
— Не здобути вам отсього Києва ніколи!
Там у Києві в князя Володимира є син-семи-літок. Малий він іще, а вже великий і славний лицар із нього. Се його побут у мурах міста не дає вам здобути Києва. Сей семиліток — се душа народу, його сила. Щоби здобути місто, треба перше його відтам дістати.
— Що ж нам робити, що нам діяти, щоб його відтам позбутися? Може, наслати на нього яких убійників, може, підплатити якого киянина, щоби вбив його?
— Убити?! Його? Його ніхто не вб'є! Кажемо ж вам, що він душа народу, а хіба ж можна душу, живу душу вбити? Можна її ув'язнити, поневолити темними силами, але вбити — ніколи...
— Що ж нам діяти? Радьте, кажіть!
— Є рада на се, — каже один ворожбит, чорний як смола, з очима, як грань. — Є рада! Пошліть до князя Володимира послів, не хай вам видасть князенка у заклад, а ви за те обіцяйте буцімто відступите від облоги.
— Або ж вони видадуть?
— Видадуть, — каже цей самий ворожбит. — Ні князь, ні народ не свідомі 
ще того, кого вони мають у себе. Заплатіть мені добре, а я нашлю в місто чорних духів, і вони вмовлять народ, що годі їм уже довше сидіти замкненими, що з голоду помруть! І кияни, несвідомі, хто се семиліток, видадуть його! Раді будуть ще, що так легким коштом увільняться від облоги.
Печеніги згодилися на раду ворожбита і вислали послів до київського князя.
III
Приходять посли в княжий терем, перед княжий престол, поклонилися та й кажуть:
— Прислав нас до тебе, князю, наш князь із заявою, що він зі своїм військом готов відступити від облоги Києва й вернути в свою землю, але під умовою, що ти, князю, дасиш йому в заклад свойого семилітнього сина.
— Михайлика?! — скрикнув князь і аж зірвався зі свойого престолу. — О ні! Ніколи!
Та тут йому в ухо шепче невидимий князеві чорний дух:
— Дай, дай сина! Се ж тільки в заклад. Йому там добре буде.
Князь аж стрясся, налякався власної думки, бо думав, що се йому самому така думка прийшла до голови. Задумався, вже хотів годитися, та тут почув у сусідній кімнаті голос Михайлика й опам'ятався — батьківська любов перемогла.
— Ні, — каже, — не можу.
А чорний дух бачить, що так нічого не вдіє, і шепче йому:
— Сам не рішайся! Тут ходить2 не тільки о тебе, але й о місто, о цілий край, о нарід. Спитай у віча, як віче рішить.
І князь завагався, задумався. «Віче спитати? — думав він. — Чому зразу така думка не прийшла? Треба скликати віче. А як видадуть, що тоді?! Ні, народ любить його й не видасть ніколи!» — потішав він себе в гадці. Каже послам:
— Я сам не можу рішитися, скличу віче.
Як віче рішить, так і буде.
IV
І загудів вічовий дзвін, пішли окличники по місті.
— На віче, на віче! — понеслося луною скрізь по цілому Києві, й народ лавою посунувся на майдан перед княжим теремом на нараду.
А князь сидить у своєму теремі сумний-пресумний. Душа щось недобре віщує. Думка за думкою лине, налітає... Що діяти? Що почати? Аж тут убіг князенко Михайлик, прибіг до батька, обняв його за шию та й просить:
— Батеньку мій рідний, пусти мене за місто, хай виступлю до бою печенігів воювати, бо вже задовго стоять ото печеніги під Києвом та руйнують околиці й нас із міста не пускають. А батько поцілував сина в чоло та й каже:
— Ой сину, сину! Не тобі ще на війну ходити, ти ще малий, несвідомий.
А на се Михайлик:
— Пусти ти, батьку, на воду утятко молоденьке, а попливе, як і стареньке. І мені не треба вчитися воювати, пусти мене, батьку.
Проситься князенко, а очі йому аж горять, аж палають жадобою бою. Та батько каже:
— Стривай, сину, надумаюся.
Аж тут сповістили князя, що вже весь нарід на віче зібрався і нетерпляче жде князя. І князь вийшов із терема, поклонився зібраному народові і промовив:
— Панове громадо! Лихо навістило нас! Печеніги облягли місто так, що нам і рушитися з міста нікуди. Правда, досі не вдалося їм здобути міста, але хто знає, як далі піде, — у них удвадцятеро більша сила, як у нас. Печенізький князь прислав до мене послів із заявою, що він готов відступити у свою землю, аби лиш я дав у заклад свойого семилітнього сина Михайлика.
Громада загула, зашуміла:
— Що, Михайлика, Михайлика! Ні, ми Михайлика не дамо від себе, годі!
Любили кияни Михайлика, бо хоч він ще й маленький був, а вже могли пізнати в ньому доброту і хоробрість. Вже тепер бачили вони в ньому свого будучого князя, що принесе славу Києву та Вкраїні. І зрадів князь, легше відітхнув, коли почув такі оклики серед киян.
Але чорні духи не дармували. Ось один став за плечима старшого сина князя Володимира Лихослава3. Недобрий був се чоловік, лютий та хитрий, а при тому боягуз. Сам вигляд його відтручував уже від себе. Був він горбатий, лице мав викривлене, а зір якийсь гадючий. Народ не любив його. Лихослав знав се, знав також, що народ любить
його брата Михайлика, й ненавидів малого за се, рад був його позбутися. Із сеї ненависті брата до брата скористався чорний дух і шептав йому:
— Намовляй киян, щоби вони згодилися на видачу Михайлика! Тоді ти сам лишишся, будеш сам паном на цілій Україні.
І виступив Лихослав, уклонився громаді та й каже:
— Панове громадо! Тяжке наше положення, тяжко й раду найти! Ворог наш сильний і вимагає від нас чималої січі. Знаю, що й ви се відчуваєте. Але тяжче мусимо відчувати се ми: батько мій та я — се ж ворог хоче розлучити батька із сином, брата з братом. А одначе, хоч як се мені важко приходить, я не можу дати іншої ради, бо вище ставлю справу загальну над родинну, як лише сю, щоби дати їм у заклад Михайлика. Потішає тут мене се, що йому ніщо там лихого не станеться, його там шанувати будуть із огляду на нашого батька, а ми ось так увільнимося від облоги й могтимемо жити спокійно.
Народ заметушився. Тут і там почулися голоси, що годилися з думкою Лихослава. Чорні духи не дармували, а дальше вешталися проміж народ та нашіптували йому, що так буде добре. І ось виступив старий боярин Збигонь та й каже:
— Панове громадо! І моя така рада, щоби дати печенігам князенка в заклад. Йому там, у печенігів, нічого не станеться, а ми будемо вольні. Князенка печеніги будуть шанувати вже хоч би з огляду на славного нашого князя. А ще й не треба нам забувати: молодень кий князенко там, у чужому краю, між чужим народом, набере більше досвіду, збільшить свої знання й верне до нас, як ви
росте, досвідним і мудрим князем.
Громада загула, задумалася. А чорні духи не кидають своєї роботи. І коли князь спитав:
— Ну, що ж, панове громадо, дати Михайлика в заклад печенігам чи не дати? — велика більшість загула:
— Дати, дати! Нема іншої ради!
І тільки невеличка меншість обізвалася:
— Не дати!
Князь, почувши, що більшість є за тим, щоби дати Михайлика до печенігів, хоч і з болем серця, мусив на се згодитися.
V
А малий Михайлик увесь час віча стояв у вікні терема та й чув усе. Чув, як брат Лихослав намовляв киян, щоби згодилися на його видачу, чув, як говорив старий боярин Збигонь, чув наприкінці, як більшість народу згодилася на його видачу. Засмутився Михайлик. Та не сим, що кияни так легко згодилися на його видачу, бо він знав, що на се вплинули чорні духи, що вешталися між народом, невидимі для народу, але видимі для нього. Потіхою, радістю було тут для нього, що все-таки найшлася значна меншість, яка ніяк не хотіла згодитися на його видачу. Але сумний був тому, що бачив, що народ ще несвідомий сього, кого він дає від себе, несвідомий сього, що сим сам собі готовить загибель. Коли вже раз буде він свідомий себе, своєї сили! Треба конче, щоби весь нарід прийшов до свідомості, що без нього, без Михайлика, він не встоїться, пропаде. Щоби його рятувати, треба йому, Михайликові, на якийсь час, може, надовго скритися. І він виступив перед громадою та й каже:
— Ой, кияне, кияне, панове громадо,
Погана ваша рада,
Якби ви розум мали,
Мене не видавали,
Поки світ світом,
Вороги Києва не достали.
А так прощавайте!
Сказав се Михайлик і повелів слугам привести собі коня. І в одній хвилі в коня виросли крила, а від Михайлика вдарила така ясність, що весь народ аж жахнувся із дива.
А Михайло-семиліток проїхав проміж народ, що з дива стояв, наче остовпілий, і приїхав під Золоті ворота. Вони були зачинені. Він узяв Золоті ворота на золоті стремена й вихором погнався між ворогів. Кінь летів на крилах і землі не доторкаючись. Ворогів на сам вид ясного лицаря на крилатому коні зняв страх і переполох. А Михайлик гнався самою серединою ворожого табору. І що махне мечем по правий бік, — то ворог, як порубане дерево, паде; що махне мечем по лівий бік, — то ворог, як підкошена трава, стелиться. І заки Михайлик переїхав ворожий табір, усі печеніги покотом неживі лежали.
— Отеє моя остання тепер прислуга тобі, мій рідний Києве! Не верну я до тебе, аж поки весь народ не прийде до свідомості, хто він, яка в його сила, не отямиться. Прощай, Києве, прощай!..
І глянув ще востаннє на золотоверхий Київ та й зник. Поїхав далеко-далеко, за сьомі гори, за сьомі ріки. Там поставив Золоті ворота та й стереже їх до слушного часу. Сидить він там і ніколи не старіється, — усе він такий, яким вийшов із Києва, молодий, семиліток...
За матеріалами: журнал "Піонерія", №11 (793), 1989. Малюнки - Б. Тарасенко, стор. 18 - 19.
Більше творів Антіна Лотоцького на нашім сайті:
