Ярослав Паладій, Леонід Полтава
АБЕТКА З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Особливе місце серед мистецької спадщини Ярослава Паладія (21.04.1910 — 19.01.1977) — художника, скульптора, різьбяра, займає унікальна «Абетка з історії України», над якою він працював 3 роки. Автор намагався, щоб кожна із 33-х літер-ілюстрацій «нагадала малому й старому дорогий серцю образ рідної України». Незвичайність виконаних літер полягає в тому, що Паладій їх не просто малював, а «вибудовував», обравши як матеріал для оформлення літер молодий дуб, — улюблене дерево українського народу. Ця символіка підкреслює національний характер його праці.
Уперше літери-картини української абетки, кожна з яких була розміщена на спеціальних стендах, було репрезентовано Паладієм у серпні 1968 року в Українському іституті Америки з нагоди приїзду верховного архієпископа (патріарха) і кардинала Йосипа Сліпого. Нині ці мистецькі твори зберігаються в Українському патріаршому музеї в Римі (Італія).
У вигляді книги українська абетка побачила світ 1973 року як ювілейне видання Наукового товариства імені Шевченка в серії Української літературної бібліотекики (том 10). Віршовані підписи до кожної літери здійснив здивований новизною виконання літер-картин поет Леонід Полтава. Із вміщеною картою України «Абетка…» миттєво здобула популярність в українському діаспорному середовищі. Уперше книга потрапила в Україну як подарунок дружини скульптора учасникам львівського дитячого хору «Дударик», що перебували з гастролями в США, згодом — письменницям Ірині Калинець та Софії Майданській.
Вказане видання, а також 2 примірники «Абетки…» — у вигляді блокнотів в авторському виконанні: у форматі А-4, без віршованих підписів, друга — мініатюрна, «кишенькова», з його короткими власноручними підписами (дещо недосконалими, але влучними), у числі інших оригінальних матеріалів з особистого архіву Паладія нині зберігаються у відділі Буковинської діаспори Чернівецького краєзнавчого музею. Ці матеріали, які передала із США в Україну дружина митця Єлисавета Паладій-Поритко, зіграли вагому роль у поверненні українського народу імені скульптора Паладія. Його «Абетка…» по праву стала однією зі сторінок величної книги української культурної спадщини.
(Світлана Герегова, доцент, кандидат історичних наук)
Архангел
Архангел і архистратиги...
Такі незвичні ці слова.
Вони прийшли з тієї книги,
З якою думка ожива.
В Апостолів святому слові
На землю сила їх прийшла:
Це вічні воїни Христові,
Це вічна правда — проти зла
Ми їх не бачим, бо людині
Не все побачити дано,
Та над Тризубом України
Їх крила — наче знамено!
Бандурист
Взяв козак бандуру в руки,
Кобзи давньої сестру:
Попливли, заграли звуки,
Наче хвилі по Дніпру.
То весела, то похмура,
То колюча на язик,
Розповість про все бандура —
Гетьманівна всіх музик.
У боях вона бувала,
Знає радість, сум і злість, —
І усе запам’ятала,
І про все нам розповість.
Верховина
Є гори і долини,
Що й зором не обняти,
На нашій Україні
Ми маємо Карпати:
Верхи пішли у хмари
(Орли там насторожі!),
Внизу — ліси, отари,
Потоки ... — царство Боже!
Потоки срібно грають,
Біжать, біжать в долини...
О, кращої немає,
Як царство верховини!
Гетьман
Землі великої в Европі
Великий сину! Ми тобі
Вклоняємось за Конотопи!...
Не знав ти ляку в боротьбі,
На білому коні полинув
Туди, де бій поволі гас:
За волю и долю України
Ти вів у бій полки — для нас!
В руці із шаблею дзвінкою,
Піднявши руку, мов крило,
Ти мчав у вир важкого бою,
Щоб легше жити нам було!
Ґонта
Повернувшись із походу,
Стали табором полки;
Рідну п’ють, здорову воду
Чорновусі козаки.
Задзвеніли раптом струни:
"Потанцюймо ж, хто козак!"..
У степу гуляють луни,
Жупани цвітуть, як мак!...
Взявся й Ґонта витинати
(Але шаблі не забув!):
Вміє той потанцювати,
Хто у битві першим був!
Довбуш
Давно він жив ... Але в імлі,
Де виє хижий звір,
Он знову Довбуш на скалі —
Орел Карпатських гір!
Відважний, спритний у бою,
З рушницею в руках,
Веде ватагу він свою
По вивчених стежках;
І буде Довбуш з краю в край
В бої вести загін,
Аж доки вільним стане
Край, В якому виріс він.
Емблема
Емблема — слово з чужини,
Що стало нашим словом...
Там, де міста, степи, лани —
Вона засяє знову.
Так, ця емблема — золота,
Це ж гетьмана ознака:
На ній всесильний знак хреста
І влади горді знаки!
Зростай, учись, щоб день прийшов,
Щоб швидше понад степом
Засяла волі хоругов —
Гетьманський знак Мазепи!
Єдність
Нероздільні земля і небо,
Нероздільна моя сім’я,
Нероздільна любов до тебе,
Дорога матусю моя;
Нероздільна людська родина,
Наша мова і наша кров,
І єдиній моїй Україні —
Нероздільна моя любов:
Ген від Сяну до річки Дону
Устає вона в сяйві дня,
Україна — моя ікона,
До якої молюсь щодня.
Жнива
Ще до князів, давно-давно,
Не знали ми серпів:
У землю кидали зерно —
І колос буйно цвів.
Руками рвали колоски,
І кров текла із рук,
Аж хтось промовив: "Для руки
Уже доволі мук!"
Скував серпа селянський син,
Незнаний нам дуліб...
І так ми йшли аж до машин,
Які збирають хліб.
Запорожці
Мов живі тут гори і долини —
Срібні хвилі брязкотом підків:
Розгулялось море України —
Море запорозьких козаків!
Отаман на "чайці" шаблю вгору,
Став незрушно, ніби вріс у час,
Ще й гукає: "Грай же, Чорне море,
Аби ворог не помітив нас!"
Пропливла давно козацька фльота
Через моря вічний водограй,
Щоб відбити ворогам охоту
Нападати на Козацький Край!
Ігор
Жив Ігор-князь у нашім Краї,
Не на землі, а на коні:
Десь на кордоні запалає,
А вже нога у стремені!
В шоломі й панцері, із луком,
З мечем відгостреним завжди,
Бив половецьких хижих круків
За наші села й городи.
Пливе й пливе Днілро-Славута...
Пливе рікою вічний час... —
Та я таким хотів би бути,
Яким був Ігор — воїн-князь!
Їздець
Їздець поїхав на коні
В чужий, далекий край,
Та на прощання він мені
Сказав таке: "Прощай!
Не знаєш, хто я, звідки я,
Лише запам’ятай:
У кожного — любов своя
І свій найкращий Край!
Шануй чуже, своє люби
І дорожи своїм!"... —
І зник їздець, лише копит
Загув далекий грім.
Сини
За Василем Стефаником
Росли сини, як ті дуби,
Не знали горя та журби:
Батьки у радісній родині
Синів ростили Україні.
Та впала волі хоругов,
І заспівала сурма знов,
І мовив батько: "Йдіть, сини" —
Пішли... і не прийшли вони...
Могил стрілецьких не знайти ...
Чи є над ними хоч хрести?.. —
Та вже нові сини зростають,
І всі для тебе, Рідний Краю.
Йордан
Йшли до річки люди
У снігу по груди,
І найбільшого морозу
Не боялись люди.
Стали з хоругвою
Колом над рікою:
"Оживи нас, добра річко,
Святою водою!
Ми за нашим Паном
Прийшли до Йордану,
Щоб молитвою сцілити
Всенародну рану".
Каменярі
Іванові Франкові
Тут гори і скелі, неначе пороги,
А ми прокладаєм дорогу;
Тут кручі такі, що ніхто із низин
Таких не сягне височин.
Гукали нам скелі, щоб ми відступили:
"Нікому не вистачить сили
Зламати оцей споконвічний граніт —
Йому ж мільйони вже літ!"
Багато наклали із нас головою,
Та ми не покинули бою:
Ми бились у скелях за кожний поріг —
І врешті пробили дорогу доріг!
Лови
Рушницю в руки, і на лови,
На полювання у ліси,
Де спить у срібному вінкові
Земля незвичної краси.
Вже приготовані набої
Уже й олень ступив на сніг...
Та, зачарований красою,
Стріляти з нас ніхто не зміг!
Немов з найкращої картини,
Зійшов по срібному пасу... —
І не наважилась людина
Стріляти у таку красу.
Млин
Млини-вітряки довгокрилі!
Ви — помах прощальний руки...
Людина вже й атом скорила,
Навіщо ж тепер вітряки?
Ще, може, в далекій країні,
Як дуже, як дуже давно,
Працюєте ви для людини,
Тручи золотисте зерно.
Новіші машини із криці
Прийшли у модерні роки, —
І, ніби натомлені птиці,
За обрій летять вітряки...
Ноти
То як птахи на високих дротах,
То на рейках вояки,
Поставали таємничі ноти —
Композитора значки.
Мов абетку, треба їх вивчати:
До-ре-мі-фа-со-ля-сі...
Хто не вивчив — не вчитати
Нот беззвучних голосів;
І не кожна відчига людина,
Що говорить нотний пас:
"Ще не вмерла Україна"
Тут записано для нас.
Ольга
Княгине Ольго, ти в часах далеких
До нас прийшла з болгарської землі.
Як ті вовки, чигали небезпеки,
Як ті чайки, жалілися жалі...
Та в Києві державною рукою
Добро і лад ти швидко навела,
І хрест засяяв зіркою святою,
Яку ти в наше небо підняла!
Загомоніли гори і долини...
І розпочався християнський вік,
І ти сказала: "Буде Україна,
Бо з нами Бог, від нині і повік!"
Прометей
Скільки сонце пливе над землею,
Скільки буде будов і руїн,
Будуть жити завжди Прометеї
Між народами вічних'країн.
Будуть жити навіки безсмертні,
Чесні й горді народу сини,
Що за правду зуміють умерти,
Бо для правди приходять вони.
Їх обманники будуть карати,
Та не вб’ють правдолюбних ідей!..
Як зумів ти за правду вже стати —
Не шукай Прометея: ти сам Прометей!
Родина
Ліси виростають родинами в горах,
Чайки відлітають у вирій гуртами,
Родинами плавають риби у морі,
І хмари гуртами летять над містами;
І десь астронавт у безмежнім просторі.
І десь мореплавець у чорну годину
І сивий дідусь у самотньому горі, —
Усі вони мріють про рідну родину...
Ста друзів нестане у справжньому горі,
Заваляться пляни, мільйони й палати,
Та сяйвам рятунку в життєвому морі
Завжди для нас будуть — родина і мати.
Спорт
Мов крила літака у штормі,
Напружились юначі м’язи!
Ще мить — і він здолає непоборне,
Здолає вмить, відразу!
Повітря в груди — на півнеба,
Сто блискавиць в жилаві ноги!
Про все в цей час забути треба,
Крім гасла — Перемога!
І він здолав, ривком нестями!
Лише не знали я і ти,
Як готувався він роками,
Щоб тут за мить перемогти!
Трембіта
В місячнім сяйві срібні Карпати,
Зорі на гори перлами впали... —
Як же у ніч таку не трембітати?
Як не сказати, що ми покохались?
Тіло гуцула виносять із хати,
Ґазду старого, що спочив тихо ... —
Як же у мить таку не трембітати?
Як не сказати горам про лихо?
Танки ворожі гудуть у Карпатах,
Прапор чужинця над Довбуша краєм ... —
Як же у час такий не трембітати ?
Як не гукнути: волі бажаєм!
Україна
Валентинові Морозові
Ти не тільки там, де княжий Київ
Де горять тисячоліть хрести.
Україно, ти неначе мрія,
Що її чужим — не досягти!
Ти живеш у гуркоті турбіни,
У гнізді орлинім на шітилі,
І у слові першому дитини,
І у надрах нашої землі;
Ти у всіх країнах, Україно,
В образі нестримного крила, —
Бо усюди є така людина,
Що тобі на вірність присягла!
Франко
Коли б не мав ти, княжий Львове,
Безсонний стороже віків,
Ні короля Данила слова,
Ані струнких січовиків, —
То і тоді тобі в пошані
Земля вклонилася б стара:
Нового нам ти дав Богдана —
Франка нам дав, Каменяра!
З вогнем Мойсеевого слова
Ідуть за береги Дніпра
Мільйонні армії Франкові
З могутнім співом "Не пора!.."
Хата
У всьому є своя краса
(Краса ж завжди крилата)
Ні, не летить у небеса
Оця звичайна хата:
Вона — не палац золотий,
Не хмародеру буря,
Але росли, росли у ній
Шевченко і Петлюра!..
Усі віки у ній живі,
У ній молилась мати...
Будуймо ж палаци нові
І не забудьмо... хати!
Церква
Авторові проекту
Я. Паладієві
З далекої карпатської землі,
Кривавої, мов Прометея груди,
Її сюди у серці принесли
Відважні, непокірні люди.
Кетскильські гори прийняли її,
Немов сестру з далекої країни.
В Америці немає солов’їв,
Та є церкви і люди з України.
Гуцульська церква молиться за нас,
За правди й волі переможні битви.
У наш непевний і нерівний час —
Вона струнка і чиста, як молитва.
Чумаки
По степу широкім чумаки ідуть,
На возах високих рибу-сіль везуть.
Де вони стояли, де вони пройшли,
Там кружляли хижі, степові орли.
Не одна жоржина зблідне восени,
Не одна дівчина бачить давні сни...
А вони степами, наче журавлі,
Міряють ногами всі кінці землі.
Від Чорного моря сто доріг лягло,
Повернулась валка у своє село:
"Що та сіль та риба? Що мені із них,
Як уже немає чумака в живих?!"
Шевченко
"Чому вода у землю йде
І вгору йде у колі?"... -
Життя Тараса молоде
Минало у неволі.
Але підземне джерело
В душі кипіло в нього:
Він кинув мачуху, село
Й пішов у світ-дорогу;
Він світ пізнав, світ горя й сліз,
Народи без привіту,
І слово правди він підніс,
І став — поетом світу!
Щити
У панцерах, з мечами і щитами
Стоять далекі предки перед нами,
Хоч дивно нам дивитись на щити
З двадцятого століття висоти...
Щити, щити! Скількох ви заслонили,
Щоб не зійшли народи у могили!
Ми й мир утратили, і волі не знайшли,
Коли мечі в плуги перелили!..
Нехай же бачим наш одвічний Київ
І воїна при брамі Візантії,
Хай всі серця з’єднаються умить
У щит Вітчизни — непоборний щит!
Юрій
Юрій крилатий летить на коні,
В Слово вслухаючись Боже:
Змія погрози йому не страшні,
Ворога він переможе!
Спис блискавицею вдарив униз,
В ребра огидного змія!..
Вороже, досить наруги і сліз —
Юрієм зводиться Київ!
Може колись, коли підеш у путь,
Змія неправди побачиш, —
Будь тоді Юрієм, лицарем будь,
І переможеш, юначе!
Ярмарок
Біля церкви на майдані —
Хто у свиті, хто в жупані,
Той поважний, та весела —
Ярмаркова каруселя!
Поміж крамом на майдані
Витуманюють цигани,
Ярмаркують, хто як вміє...
Над майданом вітер віє...
Над майданом вітер віє,
Над майданом сонце гріє...
Хоч нема що продавати —
Йдім і ми ярмаркувати!
Великдень
Йдуть наддніпрянці, лемки, буковинці,
Йдуть галичани і гуцули йдуть,
Волинь, Кубань... О, друзі-українці!
Вона скінчиться, ця голготна путь!
Як заспівають дзвони про свободу
І в зливі сонця згине лютий сніг, —
Великий день великого народу.
Мов писанка, засяє для усіх!
І стане ввесь народ наш на коліна,
В могутнім співі дзвонів і сердець,
І так Воскресне наша Україна,
Як Він Воскрес — Творець!
За матеріалами: Ярослав Паладій. Абетка з історії України. Текст Леоніда Полтави. Редактор проф. д-р Василь Лев. Київ, МП „Пам’ятки України", 1993, 36 с. (Друкується за виданням „Абетка з історії України" - Нью-Йорк, 1973).
Джерело: http://www.history.org.ua/
Дивіться також на "Малій Сторінці":
У розділі представлено віршовані абетки від Марійки Підгірянки, Володимира Нагорняка, Григорія Усача, Оксани Сенатович, Наталі Забіли, Ганни Чубач, Варвари Гринько, Олександра Олеся, Анатолія Камінчука, Надії Репети, Тетяни Бойченко, Ярослава Паладія, Оксани Кротюк.
Леонід Полтава — чудовий дитячий поет, на творах якого виростали покоління українців Західної Європи та Америки. Ось деякі з його дитячих книжок: «Котячий хор», «Абетка веселенька для дорослих і маленьких», вірші, казки, поеми, оповідання, лібретто оперет «Лис Микита», «Лісова царівна», «Мавп’ячий король», «Лисячий базар».