Ірина Мацко,
м. Тернопіль
Коли „Попелюшка” стане принцесою? Або проблеми українського казкарства
Саме так - „Попелюшка літератури” назвала свою книгу Маргарита Славова досвідчений лектор Київського національного університету ім.Тараса Шевченка, доктор педагогічних наук, доцент Пловдивского университету «Паисий Хилендарски», яка глибоко вивчала і намагалась відповісти на запитання, що ж таке дитяча література і чому так слабо вона розвинута.
„Попелюшкою” авторка називає дитячу літературу через її сприйняття переважною більшістю людей, що відносяться до літератури, як щось другорядне, прикладне, несерйозне. Хоч це література, яка бере активну участь у вихованні наших дітей.
І що ж таке дитяча література? Чи література для дітей?
Дитяча література – це література, яка написана і зорієнтована на дитячу аудиторію у той час як література для дітей спрямована перш за все на дорослу аудиторію, але дітям є також цікавою, тому є поняттям ширшим (таку характерстику дає автор книги „Дитяча книга: проблеми видавничої підготовки” Емілія Огар, доцент кафедри видавничої справи і редагування Української академії друкарства, кандидат філологічних наук).
Наприклад, Шевченко ніколи не писав дитячої літератури, тим не менш його твори увійшли у всі навчальні програми з української літератури.
Чому ж так сумно у нас з дитячою літературою?
Нажаль на даний час українському казкареві, та ще й новачку, дуже важко пробитися у друк і донести гарну казку до українських дітей. Видавництва, у які казкар подає свої твори, якщо вони великі, то у них є так званий видавничий портфель, сформований та затверджений на кілька років вперед, де закладено серії, які будуть видаватися і власне, свого роду „рамки”. Якщо раптом казка підпадає під якусь серію, то вона може піти у друк. Якщо ж ні – потрібно або чекати кілька років, коли можливо започаткується серія з казками такого ж формату, або ж проситись у інше видавництво.
З малими видавництвами інша проблема. Як такого видавничого портфелю у них немає, але й матеріальних можливостей на видання, навіть дуже чудової несерійної казки, також немає. Тому або потрібно видавати твір за свій кошт, або знову ж таки шукати далі.
Негативним моментом у цьому питанні є ще й те, що дитячу літературу зазвичай розглядають як таку, що має педагогічний вплив на дітей та як допоміжний засіб у вихованні та навчанні. І визначається цей вплив критиками чи редакторами видавництв, тобто „дорослими”, які й вирішують наслідки та вплив тієї чи іншої казки на дитячу аудиторію.
Ще одним мінусом є небажання видавців відкривати невідомих дитячих авторів. Економічно вигідніше видати твори народної творчості, фолькльор („Колобок”, „Івасик-телесик” та інші), які не мають автора і відповідно авторський гонорар не потрібно виплачувати. Або видавати класиків української, чи світової дитячої літератури. Їм чи їх спадкоємцям зазвичай потрібно виплачувати гонорар, зате назва казки та автор широко відомий і питання з продажем у цьому випадку не виникає.
У результаті маленький читач отримує всоте одні і ті ж відомі твори. Застарілі чи ні, актуальні чи ні, у рамках сучасності, але розкручені, отже безпрограшні для видавця.
Можливо проблема у авторах?
Хто ж повинен чи покликаний писати такі „несерйозні” і такі водночас важливі для маленької аудиторії твори? Твори з яких діти пізнаватимуть добро і зло, відносини чи почуття, так важливі у дорослому житті. Журналісти? Дошкільники? Педагоги? Філологи? Чи потрібно цьому десь спеціально вчитися?
Напевно усе важливо врахувати у написанні дитячого твору: і мову, і виклад, і сюжет, і мораль. Дитина не зуміє, як дорослий, оцінити, проаналізувати, відсіяти потрібне від непотрібного, правильну думку від хибної, тому це повинен зробити автор і зробити так, щоб дитина зрозуміла думку автора і навчилась корисному та правильному.
Відомі українські дитячий письменники-класики, улюбленці дитячої аудиторії були представниками різних професії. Та їхні твори діти хочуть слухати і читати, у них закладена здорова думка та мораль. Тому, напевно, дитячий письменник перш за все повинен бути за покликанням. Діти добре відчувають фальш і написаний „на замовлення” чи „під серію” твір не буде сприйнятий ними.
Невже у нас так мало талановитих письменників покликаних писати для дітей?
Проблема тягнеться з радянської доби, коли дитяча література перейшла під повний контроль Держметодкому народного комісаріату освіти. Справа навіть дійшла до заборони казок, як шкідливих і таких, що „розвивають у дітей забобони, діють на нерви, викликаючи почуття страху...”, як писала Н.Крупська. Дитячі твори на замовлення повинні були передовсім викласти догми – „як потрібно жити” не дбаючи про художні якості твору. Дитяча книга, звичайно, повинна нести виховну функцію, але перш за все має виконувати пізнавальну роль у розвитку дитини, а не трактувати „так повинно бути” („Дитяча книга: проблеми видавничої підготовки” Емілія Огар). Коли минув радянський період і можна було писати без педагогічної цензури, молодим дитячим письменникам стало важко пробитися через визнаних класиків, а видавцям – вирішити друкувати чи ні того чи іншого письменника-казкаря, і як це сприйме дитяча аудиторія.
Та опускати руки і відмовлятися від внутрішнього бажання написати казку, цікаву, повчальну, чарівну для наших дітей не варто. Народні казки та казки визнаних майстрів дитячої літератури, звичайно, потрібно знати малим читачам, але й щось нове та свіже, як ковток свіжого повітря, потрібне молодому поколінню. А видавцям не боятися відкривати нові імена.
Дітям насамперед важливий зміст твору, а вже потім відомість автора.
І тоді „Попелюшка” обов’язково стане принцесою, якщо працювати і вірити, що ця справа потрібна дітям.
------------------------------------------------------------------------------------------
Стаття Ірини Мацко.
Ірина Мацко - письменниця, ілюстратор дитячих видань, публіцист, видавець.
Авторка численних творів для дітей та дорослих, фіналіст першого конкурсу малої прози „Сила малого”, призер конкурсу творів для дітей "Мистецької Сторінки" та часопису "Захід-Схід" (казка „Пригоди дубового листочка”).