Дмитро Чуб (Нитченко)
ЖИВИЙ ШЕВЧЕНКО
(Шевченко в житті)
ШЕВЧЕНКО НА СЦЕНІ
... Чи не єдиною розвагою для мешканців цього укріплення була вистава п’єси Островського «Свої люди — порозуміємось», яку дозволив поставити у різдвяні дні 1851-го року комендант підполковник А. Маєвський. Для нас ця вистава цікава тим, що одну з головних ролей у ній, ролю Рисположенського, грав Тарас Шевченко. Він же намалював і декорації. Про ці вистави і про участь нашого поета в культурному житті Новопетровського укріплення розповів капітан Косарьов, спогади якого записав офіцер Микола Новицький. Він пише, що перебуваючи у Новопетровську, Тарас Шевченко поволі став брати участь у культурному житті цього укріплення і виявив себе, як добрий співак, артист і навіть танцюрист. Це було в 1852 році. «Хор цей, — говорить Косарьов, — улаштували офіцери, і Шевченко, маючи приємний чистий тенор і знаючи багато чудесних українських пісень, був постійним учасником цього хору, який, справді таки, дуже й дуже непогано співав і російських, і українських пісень...»
На перших двох виставах обидва рази йшла комедія Островського «Свої люди — порозуміємось» ... В комедії цій ролю Рисположенського грав Тарас Шевченко. «... Поскільки, треба вам сказати, — згадує далі Косарьов, — генеральної репетиції у нас не було, а на репетиціях Шевченко ніколи по-справжньому не грав, то ми, зрозуміло, й не знали, який же вийде з нього Рисположенський. Але коли на першій виставі з’явився він на сцені у відповідному костюмі й загримований та почав грати, так не тільки глядачів, а навіть нас, акторів, вразив своєю грою! Ну, вірите, немов він одмінився! Ну нічого в ньому не лишилося Тарасівського: чистий тобі п’янич-какрючкотвор тих часів — і виглядом, і голосом, і замашками!»
Після цього ... підполковник Маєвський підійшов до Тарас Шевченка на прийнятті, по виставі, і, цокнувши чаркою з ним, сказав: «Щедро тебе, Тарасе, Григоровичу, обдарував Бог: і поет ти, і живописець, і скульптор та ще, як виявилось, і актор... Шкода, голубе мій, однак, що не дав він тобі щастя!»
«Третя вистава складалась з двох водевілів, грали у них тільки нижчі чини... Шевченко, за задумом якого була влаштована ця вистава і душею якої він був, згадує Косарьов, сам, проте, у ній не грав, але зате потішив глядачів таким несподіваним сюрпризом, що всі від захоплення мало не збожеволіли. Під час антракту раптом підіймається завіса, музика починає грати малоросійську танцювальну мелодію, а на сцені з’являється Тарас, одягнений малоросом, і молодий прапорщик Б., одягнений малоросіянкою, та як ушкварять малоросійського гопака !... Від криків «біс» та оплесків мало казарма не розвалилась! Надивував тоді нас усіх Тарас своїм мистецтвом танку. Потім, як узнали за ним цей секрет, то на вечірках частенько упрошували його протанцювати гопака».
Але це було в часи дозвілля, а загалом щоденна муштра пригноблювала морально нашого поета на засланні. І не даром, коли один молодий офіцер після навчання запитав Тарас Шевченка «А що, брате Тарасе, мабуть краще було б, якби тебе знову послали на морську службу або призначили в козаки? Адже служити на човні чи на коні більше вам, запорожцям, з руки, ніж у піхоті?!»
«А ще краще було б мені, — відповів Тарас, похнюпившись, — або зовсім не родитись на світ, або вмерти пошвидше» …
В тих же розповідях капітан Косарьова зустрічаємо цікаве місце, про те, як Шевченко намалював міраж... «Одного разу, влітку, годин так біля 6 ранку, з південного боку моря появився чудовий міраж — відображення якогось невідомого міста з будинками, вежами та ін., і він так довго тримався, що Шевченко встиг навіть добре змалювати все це видіння. Минає чимало часу. Дивимося ми на картину і збагнути не можемо, що ж би це за місто таке могло так яскраво відбиватися в повітрі? Тільки приходить до Новопетровська пароплав «Лен-Корань», а Шевченко візьми та й покажи свою картину морським офіцерам. Уявіть же собі загальне здивовання, коли ті в один голос вигукнули: «Та це Астрабат!!!» — і тут же почали показувати і вежі, і будинки: «Ось, кажуть, оце така, а ось оце такий» і т. д....
18 лютого 1855-го року помер цар Микола І, і на його місце став цар Олександр II, але доля поета-засланця не змінилась: новий цар відкинув клопотання родини графа Ф. Голстого про амнеетію Шевченкові. Проте клопотання про звільнення поета не припиняються, і 15 квітня 1856-го року Шевченко дістає лист від дружини віцепрезидента Академії Мистецтв А. Толстої першу вістку про можливість визволення. У відповіді на цю вістку поет писав до Толстої: «Я ожив! я воскрес!»
Одночасно Ш. дістає радісні вістки про звільнення його польських друзів С. Сєраковського та Бр. Залєського.
Ішов рік 1856. В Україні вже ходили чутки про можливе звільнення Шевченка з заслання, і його друзі почали збирати для поета гроші.
В цей період 15 серпня в селі Нагуєвичах Дрогобицького повіту народився Іван Франко, а лише півроку тому 26. 11. 1855 р. в Константинополі помер великий польський поет Адам Міцкевич.
1-го січня 1857-го року Шевченко знову дістав листа від Толстої, писаного ще 8-го жовтня 56-го року: «Все, що можна було зробити, зроблено... Сміло звертайтесь до мене з вашими потребами ... як до рідної сестри», також висловила надію на скоре побачення, а з Петербургу надходять також чутки про збір грошей для Шевченка. Дехто вже прислав гроші до Новопетровського укріплення. Все це підбадьорює Шевченка, і він починає знову віршувати. Написав поему «Москалева криниця», присвятивши її своєму другові, що не цурався його й на засланні, кубанському письменникові й отаманові Азовського війська Якову Кухаренкові. Діставши теплого листа від Кухаренка, Шевченко надіслав йому «Москалеву криницю», а в листі писав, іцо після довгої перерви знову взявся за вірші: «Правда, я сам думав, що я вже... захолонув у неволі. Аж бачу — ні. Нікому тілько було огню положить під моє, горем не добите, старе серце, а ти, друже мій, догадався, взяв та й підкинув того святого вогню. Спасибі тобі, друже мій єдиний. Довго я читав твій лист, разів з десять, чи не більше, та дочитавсь до того, що в мене не тільки очі, серце заплакало, мов та голодна дитина... Що тут робить? — думаю собі, та вставши раненько ... заходився коло оції «Москалевої криниці». Цей лист Ш. писав 5 лютого 1857-го року, а 12-го червня, чекаючи визволення, почав писати свій щоденник.
Піднесений настрій поета раз-у-раз чергується з розпукою через різні перешкоди на шляху звільнення. М. Лазаревський ще 2-го травня писав поетові про офіційне розпорядження про волю, але Шевченка й досі не звільняли. І поет нотує 18 червня: «...Як швидко і гаряче виконується наказ заарештувати. Так, навпаки, в’яло і холодно виконується наказ звільнити. А воля тієї ж самої особи. Виконавці ті ж самі. Чому ж така різниця? У 1847-му році, в цьому ж місяці, мене на сьому добу доставили з Петербурга в Оренбург. А тепер, дай Бог, на сьомий місяць дістати від якогонебудь батальйонного командира наказ відібрати від мене казенні речі і припинити утримання».
І, ніби втрачаючи терпець, Шевченко пише М. Лазаревському 22-го червня: «Чорти їх батька знають, що се вони зо мною роблять... І досі нічого немає із корпусу. Добивають вони мене, не боячись Бога. А нудьга, нудьга! Я ще зроду такої нудоти не коштував».
В цій задусі його трохи розважають листи та книжки. Він з болем чекає кожної пошти, вираховує, коли приїде черговий пароплав чи човен і, може, щось привезе й для нього. І єдине, що давало розраду в ті нестерпні тижні очікування — то був щоденник.
2-го липня 1857-го року Шевченко записує, що він дістав чайник, який йому допомагає у писанні журнала (щоденника — Д. Ч.), і він пригадує, як колись зустрівся з поетом Чужбинським у Чернігові. Шевченко знав його, як невтомного віршувальника, але не знав тих пружин, що допомагали йому писати. Поселившись тоді разом, Шевченко побачив, що якраз самовар для Чужбинського був тим надхненим. Коли він хотів щось писати, просив господиню ставити самовар.
«Ми прожили, — пише Т. Григорович, — вкупі з ним весь великий піст і не лишилось у місті не лише баришні, дами, навіть старухи, якій би він не написав в альбом не чотири рядки (він дрібне зневажав), а повну чималу ідилію». А, головне, коли довелося платити «за той чарівний паровик» 23 карбованці, ... то грошей у Чужбинського не було, і довелося Тарасу Григоровичу заплатити своїми.
Нарешті, 13 червня в Оренбурзі дано наказ про звільнення Тарас Шевченка, але доки він дійшов до Новопетровського укріплення, а потім поки його оголосили поетові, то минуло ще 41 день, і лише 24 липня капітан Косарьов оголосив його Шевченкові. Більше того, хоч про близьке звільнення Шевченка в укріпленні всі вже знали, 27-го червня один п’яний офіцер без ніяких підстав, наказав заарештувати Шевченка і посадити на гауптвахту. А 7-го липня капітан Косарьов вивів дві сотні солдат на площу і почав прилюдно глумитись над Шевченком, а капральному єфрейтору дав наказ зайнятись з Шевченком «маршуванням і рушничними вправами годинок по чотири на день».
Діставши офіційне звільнення, Шевченко цілий день 26 липня і половину ночі складав лист-подяку Ф. Толстому за його клопотання про звільнення з заслання, підписавшись «художник Тарас Шевченко».
Можна собі уявити, яку силу переживань переносив поет, що мав таке чутливе серце, в ті дні. Він цілими ночами блукав навколо укріплення, вдень бавився з дітьми коменданта Ускова, гуляв із своїм близьким земляком Андрієм Оберемком, якого дуже шанував за його порядність. А 28-го липня, вночі, вийшовши на городі заспівав рідну пісню:
Та нема в світі гірш нікому,
Як сіромі молодому.
Багато часу він проводить на городі під вербами, там часто й ночує в курені. Йому тепер трохи не щоночі сняться друзі, знайомі. 29-го липня, за три дні до виїзду з укріплення, він записує, що спав надворі під деревом. Приснився Семен Артемовський, Куліш, Лазаревський, але курчата почали пищати, злізли на лице, почали клювати й щипати за ніс, і він прокинувся...
За матеріалами: Дмитро Чуб. Живий Шевченко. (Шевченко в житті). Видання друге, доповнене. Обкладинка П. Вакуленка. Мюнхен-Мельбурн, Видавництво «Дніпрова хвиля», 1963, стор. 83 - 88.
Усі розділи книги Дмитра Чуба "Живий Шевченко" дивіться на нашому сайті:
Дмитро Чуб, "Живий Шевченко" (Шевченко в житті)
Постать нашого велетня Тараса Шевченка зростає в нашій свідомості і в очах культурного світу з року в рік. Новознайдені матеріали, нові праці про життя і творчість поета, невтомна боротьба за Шевченка в Україні і на чужині — все це поволі звільняє образ нашого пророка від фальшування й спотворення, яке уперто провадить ворог від появи першого «Кобзаря», не припиняючи й донині. Та ніякі ворожі заходи невсилі применшити його значення для нас, для історії України, для майбутнього нашого народу. Видання "Живий Шевченко" допоможе глибше познайомити читача, зокрема з приватним життям Тараса Шевченка: яким він був, які мав смаки, уподобання, характер, кмітливість і дотепність, його життьові пригоди, популярність. Книга має розкриває як початки творчости поета, так і зеніт його творчих успіхів. Не менш цікаві розділи розповідають про патріотизм нашого національного велетня, виявлений не лише в творчості, а і в щоденному житті, у діях, а також найінтимніші сторінки життя поета: його кохання, захоплення жінками, спроби одружитися. Усі ці відомості, вибрані серед багатьох джерел, скоментовані й освітлені відповідними поясненнями, підсумками та узагальненнями, допоможуть читачеві домалювати образ дорогої нам людини...
