Христина Стець. «Боже, тут на землі...» — поезії про російське вторгнення в Україну 2022 року

Христина Стець

МИ ТРИМАЄМОСЬ...

Мій бог,
ми тут тримаємось.
Я знаю, ти воюєш теж.
Ми різні:
плачемо і сваримось.
Хоча єдині, як ніколи, все ж.
Ми тут самі?
Дурне питання.
Лише скажи, що "ні" чи "так". 
                Ми у війні...
Прильот. Чекання.

Мій бог,
нам так потрібен знак!
Що ти ще тут.
Ти маякни.
Ти +
Я +

 
* * *

БОЖЕ, ТУТ НА ЗЕМЛІ...

Боже,
тут на землі щодня питають, 
чи ти є.
Може,
мені б не вписуватись, 
бо діло ж то твоє. 
Знаєш,
я з ними про це не говорю. 
Мовчу.
Знаєш,
їм так болить. А я не вчу.
Віриш?
Я тебе бачила. Тут на землі.
Зранку
ти одягав їх в броніки, 
давав броні.
В сумку
ти клав розгрузку і турнікет, 
тушонку, кровоспинний і сигарет.
В руки
ти кулі з тіла діставав.
В руки
патрони хлопцям подавав.
Плакав
ти разом з ними, ривши яму.
Знаком
беріг ти вдома стареньку маму. 
Поки він там. Боже,
тут на землі щодня питають, 
чи ти є.
Може...
Я вже вписалась.
Діло все ж твоє. 

* * *

МІЙ ХРЕСТ ГОРИТЬ
 
Мій хрест горить. Він на тотемі.
Він в попіл ладен. Лиш би край.
Усім болить.
Усім, хто в темі. Усім, хто здатен.
І нехай.

* * *

ЯКА ТВОЯ ВІЙНА?

Яка твоя війна? Яка вона на смак? 
Яка вона на відчай і на втому?
Де ловиш сенс? У чому знак?
Чи ти живий? Чи в себе вдома?
Які ті рани, що заживуть?
Яке те пекло на подУшці?
Хто ті, хто плачуть? Ті, що звуть? 
Чого ти прагнеш відчайдушно?
Яке те світло, що несе 
Тобі свободу, тишу, мрію?
Як ти тримаєш в собі все?
Як можеш так, як я не вмію?