Василь Сухомлинський
СЕРЦЕ ВІДДАЮ ДІТЯМ
"ШКОЛА РАДОСТІ"
ТИ ЖИВЕШ СЕРЕД ЛЮДЕЙ, МІЙ СИНУ
У глухому куточку шкільної садиби школярі посадили хризантеми. На осінь тут зацвіли білі, сині, рожеві квіти. Ясного теплого дня я повів сюди своїх малюків. Діти були в захопленні від такої великої кількості квітів. Та гіркий досвід переконав мене, що дитяче захоплення красою часто буває егоїстичним. Дитина може зірвати квітку, не вбачаючи в цьому нічого поганого. Так трапилося і цього разу. Ось я бачу в руках дітей одну, другу, третю квітку. Коли залишилося не більше половини квітів, Катя вигукнула:
— А хіба можна рвати хризантеми?
В її словах не було ні здивування, ні гніву. Дівчинка просто запитувала. Я нічого не відповів. Хай цей день стане уроком для дітей. Діти зірвали ще кілька квіток краса куточка зникла, галявина немов осиротіла. Порив захоплення красою, що спалахнув у дитячих серцях, згас. Малюки не знали, що робити з квітами.
— Ну, як діти, гарний цей куточок? — запитав я.— Гарні ці стеблинки, з яких ви позривали квіти?
Діти мовчали. Потім зразу заговорило кілька чоловік:
— Ні, не гарні...
— А де тепер ми будемо милуватися квітами?
— Ці квіти посадили школярі,— кажу дітям.— Вони прийдуть сюди милуватися красою — і що ж побачать? Не забувайте, що ви живете серед людей. Кожному хочеться милуватися красою. У нас у школі багато квітів. Та що буде, коли кожний учень зірве по одній квітці? Нічого не залишиться. Людям нічим буде милуватися. Треба створювати красу, а не ламати, не руйнувати її. Прийде осінь, настануть холодні дні. Ми пересадимо ці хризантеми в теплицю. Будемо милуватися красою. Щоб зірвати одну квітку, треба виростити десять.
За кілька днів ми пішли на іншу галявину — тут росло ще більше хризантем. Діти вже не рвали квітів. Вони милувалися красою.
Дитяче серце чутливе до заклику творити красу й радість для людей — важливо тільки, щоб слідом за закликами йшла праця. Якщо дитина відчуває, що поруч з нею — люди, що своїми вчинками вона приносить їм радість, то змалечку навчиться узгоджувати свої власні бажання з інтересами людей. А це дуже важливо для виховання доброти й людяності. Той, хто не знає меж своїм бажанням, ніколи не стане справжнім громадянином. Егоїсти, шкурники, люди, байдужі до горя й злигоднів інших, саме й виростають з тих, хто в дитинстві знає лише свої бажання і не звертає уваги на інтереси колективу.
Вміння керувати бажаннями — в цій, здавалося б, найпростішій, а насправді дуже складній людській звичці — джерело людяності, чуйності, сердечності, внутрішньої самодисципліни, без якої немає совісті, немає справжньої людини.
І тут знову треба підкреслити значення молодшого віку у вихованні людяності. Моральні переконання, погляди, звички — все це тісно пов’язане з почуттями. Почуття — це, образно кажучи, живлющий грунт для високоморальних вчинків. Там, де немає чуйності, тонкості сприйняття навколишнього світу, виростають бездушні, безсердечні люди. Чутливість, вразливість душі формується в дитинстві. Якщо прогаяно дитячі роки — цього ніколи не надолужиш.
Ввести дитину в складний світ людських стосунків — одне з найважливіших завдань виховання. Діти не можуть жити без радості. Наше суспільство робить усе для того, щоб дитинство було щасливим. Та радість не повинна бути безтурботною. Коли малюк, зриваючи плоди радості з дерева, дбайливо вирощеного старшими, не думає, що ж залишиться людям, він втрачає найважливішу людську рису — совість. Перш ніж дитина усвідомить, що вона — майбутній громадянин нашого суспільства, вона повинна навчитися платити добром за добро, створювати своїми руками щастя й радість для людей.
Не один рік до того, як була створена «Школа радості», мене тривожило, що багато батьків, осліплених інстинктивною любов’ю до своїх дітей, бачать у дитині тільки хороше, не помічаючи негативних рис. Пам’ятаю таке: 4-річний хлопчик, замість того, щоб піти в туалет, справив свою нужду на подвір’ї, в присутності матері і її сусідки. Мати не обурилася, а розчулилася: «Ось бачите, який у нас синок — нічого не боїться». У примхливому погляді, в надутих губах, в презирливій посмішці 4-річного бельбаса вже проглядала мерзенна істота, з якої може вийти негідник, якщо її не осадити, не примусити подивитися на себе очима інших людей.
Не раз мені доводилося розмовляти з матір’ю Володі. Тільки-но вона починала щось говорити, син смикав її за плаття, хапав за руку — в нього завжди було щось невідкладне. Настирливість, розв’язність — це дитячий різновид індивідуалізму, джерелом якого с всепрощення, сюсюкання і безкарність. Дехто з батьків (на жаль, і окремі педагоги) вважають, що в розмові з дітьми треба завжди додержувати якогось дитячого тону, в цьому тоні чутливе вухо дитини вловлює сюсюкання. На дитяче лепетання дорослої людини недосвідчене дитяче серце реагує примхами.
Я завжди остерігався небезпеки збитися на цей тон і, ні на хвилину не забуваючи, що переді мною - дитя, бачив у ньому майбутню дорослу людину. Мені здавалося винятково важливим таке звертання, коли йшлося про працю для людей. Найгірше, що нерідко супроводжує працю дітей, це думка, що вони роблять велику послугу дорослим і тому заслуговують на велику похвалу, навіть винагороду.
...Восени ми викопали хризантеми й перенесли їх до теплиці. Для сільських дітей це посильна праця. Діти кожного дпя поливали пересаджені кущі і з нетерпінням чекали, коли з’являться перші квіти. Теплиця перетворилася на чудовий куточок. «А тепер давайте запрошувати сюди гостей,— порадив я дітям.— Кого ми запросимо?» У багатьох були молодші братики й сестрички. Малюки приводили їх у теплицю, руки хлопчиків і дівчаток тяглися до хризантем, та мої вихованці не дозволяли зривати квіти.
«Якщо ми зуміємо виростити багато квітів, то на свято 8 Березня подаруємо всім вашим мамам по хризантемі»,— сказав я дітям. Ця мета надихнула дітей, і на початок березня у нас була достатня кількість квітів. На свято запросили мам, показали їм оранжерею і вручили кожній гарну квітку, В школу прийшла мачуха Галі, і дівчинка подарувала їй хризантему. Багато разів я говорив з Галею про її стосунки з мачухою, переконував, що вона — добра людина, і мої слова дійшли до серця дитини. Я радів, що на свято прийшли мами Колі й Толі, Сашкова бабуся і нерідна мама Кості.
Багато що маленькій дитині ще неможливо розтлумачити. Прекрасні слова про благородство далеко не завжди доходять до її свідомості. Та відчути серцем красу людяності здатні навіть малюки. І з перших днів життя «Школи радості» я прагнув до того, щоб кожний вихованець переживав радість, горе, прикрощі й незгоди іншої людини. Восени і навесні ми часто ходили в гості до пасічника - дідуся Андрія. В старого не було сім’ї, самотність — його велике горе. Діти відчули, що дідусь Андрій радіє кожному нашому приходові.
Перед тим, як йти на пасіку, я радив дітям: понесемо дідусеві яблук, винограду, слив — вій зрадіє; нарвемо польових квітів — це буде для нього радістю. Серця малюків ставали більш чутливими до настрою, переживань, почуттів людини. Діти самі почали думати, яку радість можна принести старому. Одного разу ми варили кашу в лісі. Скільки радісних переживань приносить дітям мить, коли запалає вогнище... І ось саме в цю хвилину радості Варя задумливо сказала:
— А дідусь Андрій зараз сам.
Діти задумалися. Можливо, комусь з дорослих ця картина здасться сентиментальною, може, хтось подумає: хіба здатні 7-річні діти на таке духовне поривання? Так, дорогі педагоги, якщо ви саме в цьому віці будете відточувати душевну чуйність дитини, якщо донесете до її серця велику істину: ти живеш серед людей,— дитині захочеться поділитися своїми радощами з іншими людьми, їй буде боляче від думки, що вона веселиться, а її друг самотній. Діти вирішили поділитися радістю з дідусем Андрієм. «Понесемо йому каші із салом...» — сказав Костя. Ці слова були зустрінуті з великим захопленням.
Малюки принесли стільки каші, що навряд чи її могла б з’їсти найголод- ніша людина. На пасіці ми обідали ще раз - разом з дідусем.
Чутливість до радощів і горя виховується тільки в дитинстві. В цьому віці серце особливо чутливе до людських страждань, горя, туги, самотності. Дитина немовби перевтілюється, уявляючи себе на місці іншої людини. Пам’ятаю, як одного разу, повертаючись з лісу, ми проходили повз самотню, відкриту всім вітрам хату. Я розповів дітям про те, що тут живе інвалід війни: він хворий, не може посадити яблуні, винограду. В дитячих очах з’явилися сльози. Кожна дитина переживала самотність хворої людини. Ми посадили 2 яблуні і 2 кущі винограду — це був наш дарунок людині.
А придбали неоціненне — радість творення щастя для іншої людини.
Виховання чуйності до горя й страждань інших людей— важливе завдання нашої школи. Людина може стати другом, товаришем і братом іншій людині лише за умови, коли горе іншого стає її особистим горем. Щоб дитина серцем відчувала іншу людину — так можна сформулювати важливе виховне завдання, яке я поставив перед собою.
Якщо дитині байдуже, що в серці її матері, батька, друга, будь-кого із співвітчизників, з яким вона зустрілася, якщо дитина не вміє бачити в очах іншої людини, що в неї на серці,— вона ніколи не стане справжньою людиною. Я прагнув так відточити у своїх вихованців чуйність серця, щоб вони бачили почуття, переживання, радість і смуток в очах людей, з якими вступають у контакт не тільки повсякденно, а й «випадково».
Ми з дітьми поверталися з лісу. Бачимо, край дороги сидить на траві дідусь. Він чогось засмучений. «Щось трапилося з людиною»,— кажу дітям.— Можливо, він захворів у дорозі? Можливо, щось загубив?» Підходимо до старого, питаємо: «Чим вам допомогти, дідусю?» Старий тяжко зітхає. «Спасибі, діти,— говорить він,— як би ви не хотіли допомогти мені — не зможете. Горе в мене велике. Стара помирає в лікарні. Оце їду до неї, чекаю автобуса. Допомогти ви мені не допоможете, а все ж таки легше: є на світі добрі люди». Діти примовкли, затихло безжурне щебетання. Додому вони розходилися під враженням сумних слів старого.
Збиралися ще трохи погратися, та якось само собою так вийшло, що забули про гру, розійшлися по домівках.
Учити відчувати — це найважче, що є у вихованні. Школа щирості, чуйності, співчутливості — це дружба, товариськість, братство. Дитина відчуває найтонші переживання іншої людини тоді, коли вона робить щось для щастя, радості, душевного спокою людей. Любов маленької дитини до матері, батька, бабусі, дідуся, якщо вона не натхненна творенням добра, перетворюється на егоїстичне почуття: дитина любить маму, оскільки мама є джерелом її радощів, потрібна їй для радощів. А треба виховувати в дитячому серці справжню людську любов — тривогу, хвилювання, турботу, переживання за долю іншої людини. Справжня любов народжується тільки в серці, яке пережило турботу про долю іншої людини.
Як важливо, щоб у дітей був друг, про якого треба піклуватися. Таким другом моїх вихованців став пасічник дідусь Андрій. Я переконувався, що чим більше дитина піклується про іншу людину, тим чутливішим стає її серце до батьків та друзів. Я розповів малюкам про тяжке життя дідуся Андрія. Двоє його синів загинули на фронті, дружина померла. Він почуває себе самотнім.
— Будемо, діти, частіше ходити до дідуся. Кожного разу треба чимось порадувати його.
Коли ми збираємося в гості, кожний думає: чим порадувати дідуся? Діти подарували йому альбом, в якому кожен намалював картинку. На березі річки зібрали багато різноколірних камінців — і подарували їх дідусеві Андрію. Дідусь зробив з дерева скриньку, поклав туди камінці і подарував нам ... Хлопчики сплели із соломи капелюха для свого друга. Дідусь вирізав нам з дерева кілька фігурок тварин - зайчика, лисицю, вівцю ...
Чим більше душевної турботи віддавали діти своєму Другові, тим більше негараздів, печалей, тривог помічали навколо себе. Вони звернули увагу на те, що Ніна і Саша іноді приходять в школу сумні, в очах у них - печаль, задума. Хлопці розпитували сестер: як почуває себе матір? Матері погано, тому дівчатка сумні ... Добрі почуття затверджуються в серці тоді, коли дитина щось робить, щоб полегшити горе товариша. Ми кілька разів ходили в сім'ю Ніни і Саші, знищували бур'яни в саду, допомагали збирати картоплю на городі. Кожен раз, коли хлопці збиралися в ліс, всіх хвилювало питання: а чи зможуть піти з нами Ніна і Саша? Адже бувало, що вони залишалися вдома - треба було допомагати батькові.
І ми йшли в сім'ю Ніни і Саші напередодні для нашої спільної радості, допомагали чим могли. Жити в суспільстві - це означає вміти поступитися своїми радощами в ім'я благополуччя, спокою інших людей. Напевно, кожному з нас доводилося зустрічатися з таким явищем: перед дитиною горе, нещастя, сльози, а він насолоджується своїми радощами. А буває і так, що мати намагається відвернути увагу дитини від усього похмурого, сумного, піклуючись про те, щоб син не пролив жодної краплі з повної чаші радості. Це нічим не прикрита школа егоїзму. Не відвертайте дитини від похмурих сторін людського життя. Нехай діти знають, що в нашому житті є не тільки радості, а й горе.
Нехай горе інших людей входить в серце дитини. Моральне обличчя особистості залежить в кінцевому рахунку від того, з яких джерел черпає людина свої радощі у роки дитинства. Якщо радості були бездумними, споживчими, якщо дитина не дізнався, що таке горе, образи, страждання, він виросте егоїстом, буде глухим до людей. Дуже важливо, щоб наші вихованці дізналися вищу радість радість хвилюючих переживань, викликаних турботою про людину.
За матеріалами: Василь Сухомлинський. Вибрані твори в п'яти томах. Том третій. Київ, видавництво "Радянська школа", 1977 рік, стор. 85 - 91.
