"Стилет чи стилос? — не збагнув..." - добірка віршів Євгена Маланюка (з різних збірок)

                 Євген Маланюк

СТИЛЕТ ЧИ СТИЛОС? - НЕ ЗБАГНУВ...

Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко 
Вагаються трагічні терези. 
Не кинувши у глиб надійний якор, 
Пливу й пливу повз береги краси. 

Там дивний ліс зітхає ароматом 
І ввесь дзвенить од гимнів п'яних птиць 
Співа трава, ніким ще не зім'ята, 
І вабить сном солодких таємниць, 

Там зачарують гіпнотичні кобри 
Під пестощі золототілих дів... 
А тут — жаха набряклий вітром обрій: 
Привабить, зрадить і віддасть воді. 

Та тільки тут веселий галас бою — 
Розгоном бур і божевіллям хвиль 
Безмежжя! Зачарований тобою, 
Пливу в тебе! В твій п'яний синій хміль!

 

* * *

 

ПІД ЧУЖИМ НЕБОМ

1 

Чужі: й земля, і небо тут, і люди, 
І місяця золотосрібний ріг. 
Життя давно, як божевільне, блудить 
По манівцях заплутаних доріг. 

Десь кревний край кона в останній муці, 
Дикун над ним заносить ятаган, 
А він скажений біль терпить, як Муцій, 
І крапле кров росою з чорних ран. 

Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить 
Безглузда путь і хто остереже? 
Чужа земля, чужі похмурі люди — 
Й саме життя, здається, вже чуже. 

2 

Не треба ні паризьких бруків, 
Ні Праги вулиць прастарих: 
Все сняться матернії руки, 
Стара солома рідних стріх. 

Все сниться гук весни і вітер, 
Веселий вітер світлих літ. 
А тут — молюсь, убогий митар, 
Шукаю Твій вогненний слід... 

Hi! He знайти! Ніхто не знає. 
Ніхто не чув Твоїх плачів. 
Біля всесвітнього Сінаю, 
Як завше — золото й мечі. 

3 

Десь сіре поле в чорних круках, 
Що пророкують: «Кари! Кар!» 
А я тут, на чужинних бруках, 
Чужий — несу чужий тягар. 

А я на полум'ї розлуки 
Назавше спалюю роки, 
І сниться степ Твій, сняться луки 
І на узгір'ях — вітряки. 

Там свист херсонського просторуї 
Там вітер з кришталевих хвиль! 
А тут: в вікні опустиш штору — 
І п'єш, самотній, смертний біль. 

4 

Несу отут страшний свій іспит 
І знаю, що життя мине. 
І мати, сидячи на призьбі, 
Вже не вичікують мене. 

Давно Євгена поминає 
За упокій старенький піп, 
За весною весна минає 
Під запашне зітхання лип. 

Все далі висиха Синюха, 
Й линя її весела синь, 
А вітер заголосить глухо 
І пролітає вдалечінь. 

Сиріє стріха під дощами, 
Вже хата стала нетривка, 
І мати слухають ночами 
Бронхітне гавкання Бровка. 

5 

По яких ще дорогах шукати причинної долі? 
Перекотиполем блукати в яких степах? 
Вітер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю, 
Від зруйнованих міст розвіває горілий пах. 

Заховала перекупка-пам'ять всі сни глибоко, 
Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі, 
Ніби в морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій 
Після чарки отрути влітає сонячний чміль[1]. 

І ось все забуваю, і все зникає в сутінні. 
Зостає лише рівний профіль і зоряний зір, 
Та ще заграв глухих за плечима Твоїми тремтіння: 
Всі принади Твоєї страшної краси. 

 

* * *

 

ШЕВЧЕНКО

Не поет — бо це ж до болю мало, 
Не трибун — бо це лиш рупор мас, 
І вже менш за все — «Кобзар 
Тарас» 
Він, ким зайнялось і запалало. 
Скорше — бунт буйних майбутніх 
рас, 
Полум'я, на котрім тьма розтала, 
Вибух крові, що зарокотала 
Карою за довгу ніч образ. 

Лютий зір прозрілого раба, 
Гонта, що синів свяченим ріже, 
У досвітніх загравах — степа 
З дужим хрустом випростали крижі. 

А ось поруч — усміх, ласка, мати 
І садок вишневий коло хати.

 

* * *

 

ЗЕМНА МАДОННА 

Як іонійськая колона 
Рожевіє дівочий сніг, 
Ховаючи опуклість лона 
В лілеях рук, в лілеях ніг. 

Єдина! Не ображу зором 
Двійник Мадонни на землі. 
Ось пурпуром Цітери — сором 
І на щоках, і на чолі, 

І б'ється кров в блакитних веснах, 
Як птах під вітром весняним. 
В яких готичних кантиленах 
Навіки виспівати гимн! 

Там — Приснодівою — Мадонна, 
Тут, на землі, зорієш — ти, 
Що в пурпуровій мушлі лона 
Ховаєш перлу чистоти.

 

* * *

 

СНИ

І вчора знову снилась Ти — 
З пекучим зойком в тайні зору, 
І степ, і села, і хрести 
І свист херсонського простору. 

Ішла розхристана й страшна, 
Всміхалась божевільно-хитро,— 
Опеченого чорним вітром 
Обличчя зразу й не впізнав. 

Навколо мертві площі піль 
В шматках осіннього туману. 
Пекучий піт, селянський біль, 
Зітхав крізь землю тяжко й п'яно. 

Ти йшла безвладна, як сліпа, 
Єдиним сном, єдиним болем. 
Ти йшла навік проклятим полем, 
Й до стіп чорнозем прилипав, 

До стіп поранених... Мій крик 
Завмер у горлі згустком крові, 
А Ти й не глянула в мій бік, 
Стиснувши ще міцніше брови. 

А Ти — байдужа і чужа — 
У чорний степ пішла... шукати... 
І зір різнув вогнем ножа, 
І зір Твій не схотів пізнати.

 

* * *

 

РОМАНС

Пані, це вересня пізні дні, 
Пані, невдовзі - жовтень: 
Мов спалене на жертовнім огні, 
Падає листя жовте. 
Ні, не вагайтеся, поспішім: 
Скоро дощі заплачуть. 
Невже, нам залишиться тільки дим 
Минулого і втіха плачу? 
Невже самота і голодний сум, 
І порожня сутінь кімнати? 
Пані, вітер розвіє красу - 
Немає часу чекати. 
Скоріше, скоріш, поки сонце ллє 
Останнє осіннє сяйво, 
Хай серце устами нашими п'є 
Радість. Все інше - зайве.

 

* * *

 

ВЧОРА

Німий осінній день над полем 
Сіріє мертвим мовчанням , 
А ми похмуре небо молим, 
Шлемо надії сірим дням. 

А ми йдемо самі стернями 
В закутий сумом небосхил, 
Де небо в захваті нестями 
Припало до землі без сил. 

Далеко бідне око бачить - 
Там села, села між ярів... 
О мати! Очі знов заплачуть 
З-під мукою зіпнутих брів. 

О мити! Серце б'є, як птиця, 
До тебе зламаним крилом: 
Куди ж іти? І як молиться? 
Де той тропар? Де той псалом?

 

* * *

 

МИ ЗА ЖИТТЯ ГОРІЛИ В ПЕКЛІ

Ми за життя горіли в пеклі - 
О, незнищенна міць огнива! 
І лиш на серці цим запеклім 
Кров запеклася чорним гнівом. 
Ми переходили всі кола - 
О, жоден Дант того не бачив! 
І лиш стискали видноколо 
Густі пожежі гайдамачі, 
І лиш кружляли чорні круки, 
Щоб видзьобать незрячі очі... 
Ми перейшли всі кола муки - 
І ось прозріли. В пітьмі ночі.

 

* * *

 

СЕРПЕНЬ

Herr, es ist Zeit! 
Р. М. Рільке 

Час, Господи, на самоту й покору. 

Все про цей час нагадує: вага 
Знекриленого тіла перше срібло 
На скронях та пооране чоло. 
І під чолом ті, що колись горіли, 
А нині глибше й глибше западають 
І пригасають — ті неситі очі… 
Бо зір звертається до себе, внутр, 
З переситом від людського й земного. 

Час, Господи, покори й самоти. 

Найперше — це покора. О навчи 
В ночах безсонних, в бичуваннях долі, 
У дрібничковій помсті днів і діб, 
В безсиллю немощів — навчи, навчи покори. 
Найпершої чесноти початок. 
Ти дарував її надміру гойно 
Твоїм численним найгіднішим слугам, — 
Подай її найнижчому — тепер. 

Час, Господи, покори й самоти. 

Смирися, духу гордий і невдячний — 
Збунтованого ангела насліддя! 
О, кожен день життя жагуче пив 
І все шукав — але не те, що треба. 
Все пізнавав, але недовідоме, 
І все стримів, але незрячим серцем 
І не зважав, що під зухвалим кроком 
Розтоптані лишались пелюстки. 

Час, Господи, покори й самоти. 

О, самото, ти, знаю, найтрудніша, 
Тебе навчитись тяжче, ніж покори, 
Ти вимагаєш скупчених зусиль, 
Як іскра, що рождають криця й кремінь, 
Як скорч останній м'язів переможця 
Як крок кінцевий того, що дійшов 
Вершини. 
Бо якщо покора — мудрість, 
То самота — є завжди висота. 

Час, Господи!