Сергій Губерначук. "Роздуми про світ і час" (зі збірки "Дай, я буду таким, як хочу...")​

* * *
Ми на планеті цій – неміряна сім’я, 
а наші голоси – багатомовний хор!

* * *
ХХІ століття промайне між зірок! 
ХХІ століття – двадцять перший урок.

* * *
Земля в космосі схожа 
на дитину у колисці часу.

* * *

Космічні тенденції

Прийшов той час, коли усе,
давно пов’язане з Землею,
змінивши сутність, нас несе
у божевільну ґалерею.

* * *
Поки мій світ стоїть на палях, 
вбитих безпосередньо в космос,
я прикутий до нього і знаю, 
що без нього мені тоскно.

* * *
О світе мій, в руках моїх ти! 
Хай принадиш одно́го злом,
інший – знатиме, що зробити, 
бо помолиться перед сном.

* * *
Світ (я певен) – повний нуль,
що застряг між круглих дуг.

* * *
Світ підводний чи то космос земний?

* * *
Наш світ многоликий 
перетворює час на портрет.

* * *
Неміряно ідей! 
Війна – на всі смаки! 
Сьогодні світ такий, 
яким не був ніколи.

* * *
О, світе мій! 
Дякую за сумніви... 
             без сумніву.

* * *
А світ сидить закутий 
поточними думками, 
ковтаючи секунди 
роками і віками.

* * *
Відкрий очі на зупинці часу –
і побачиш обриси майбутнього.

* * *
Такий скупий
на легковажність світ…

* * *
Людина в цьому світі – гість.

​* * *
Світ сповнений барв, поезій 
і мелодій.

* * *
Малюється світ тим, 
хто весь перед ним.

* * *
Сьогодні – вічним бути варто.

* * *
Час – загострювач лез…
поміж сцілл і харібд.

* * *
Немає часу, а лише тепер.

* * *
У тривожний час 
вінчальні пісні не звучать.

* * *
"На все свій час,"– 
так мовить Той, Хто Вічність.
Але всяк раз 
існує Потойбічність.

* * *
На все свій час: 
час пісні співати, 
і час труд вершити.

* * *
Час – метелик над’ідей.

* * *
Немає більше часу для сумнівів!

* * *
У темному платті йшов день на дно – 
на самісіньке дно, занурюючись у ніч…

* * *
Розмножилися дні, –
що значить – "суєта".

* * *
Ніч не зупиниш, мить не розтягнеш,
а все ж…

* * *
Чим шлях наш вечорніше,
тим ще страшніша ціль, 
хоч падай, хоч кричи…

* * *
Молодість поверне лиш той, 
хто постарить вічність.

* * *
Ти молодим терпів тяжкі докори, 
тепер виносиш їх на старість літ мені…

* * *
На старість погляд втрачає свіжість.

* * *
Як вода, спливають роки в ніку́ди.

* * *
Перед великим завмирає час, 
де кожна мить – скупенька панахида.

* * *
Майбутнє – це табу на всі загадки. 
Майбутнє заборонено ворушити словом 
чи напівсловом і тривожити передчасно. 
Воно має бути.

* * *
Байдужість до світу – це тільки руїни й каміння. 
Байдужість до себе – це тронне і храмове зло.

​* * *
По́ро моя пізня, 
злякана зимою,
не тремти останнім листом, 
не біжи за мною
жовтим вітром, 
шляхом битим,
полем, полем, полем…

* * *
Згадай день рік тому.
Як було чудово…
Чи й сьогодні не гірший день?
Я гадаю – ні…

* * *
Коли у мене будуть власні ключі 
від цього серця, коли? 
Коли у мене будуть власні ключі 
від цього сонця, 
від цього неба, 
від цього світу, 
коли?

         Миті

В осінній каламуті
туманами сповитій,
на самоті забутій
довершуються миті:
твоїх коротких вражень
яскраві замикання,
непередчутих скаржень
натхненні зволікання,
невчасні першоцвіти
щасливого осоння,
мов блискавка, розквітлі –
а далі знов безсоння.

Такий стрибок форелі
у потічку гірському 
чи мокрі акварелі
на небі геть сухому,
необережний трунок,
чи порух, яко порох,
раптовий поцілунок
на офіційних зборах,
чи навіть мить скорботи
без явної причини –
повторюється вко́тре
і невмолимо гине!

А світ сидить закутий
поточними думками, 
ковтаючи секунди
роками і віками,
а ти бредеш по світі,
вивчаючи закони,
переступаєш миті,
найстисліші ікони,
найширші голосіння,
найско́рші перельоти,
найвищі воскресіння,
не допитавшись: хто́ ти…

* * *
Усе так просто.
Час кудись вітрує…

* * *
Якщо цей день і означає щось,
то те лише, що це червона дата,
яку я буду за́вжди святкувати,
щоб пам’ятати – я́к пережилось.

* * *
Невідомо, що чекає нас.
Є один суддя – всевладний час.

* * *
Час – божественна пісня про відстань,
упокоєна і сокровенна –
ні біжить, ні стоїть на місці –
лине..,
лине хором святих сподівань.

* * *

Рампа Часу

Хай одержимість проповідує в самотності
підвладній тіні й тиші наростаючій,
як той актор, глухий до непристойності,
масивний вірш по-менторськи читаючи.

О, Рампо Часу! Ти освітиш кожного!
Усі страхи́, кошмари, нісенітниці!
Безглузду епопею зла художнього
перекладеш з часописів в обітниці!

Земля комусь холодні ноги вигріє.
Чоло гаряче довгий вітер вистудить.
І все мине – але ніхто не виграє,
хіба що просто привселюдно виступить.

В інакший час ми все б жили надіями,
отримуючи псевдокатеґорії.
О, Вічна Рампо! Дай антракт між діями!
Зміни порядок виходів Історії!

* * *
Щосекунди стрілка тікає від нас
по циферблату днів ...

* * *
Я продам білий світ –
і куплю собі крила
у знайомого анґела в Чистий Четвер.
Я відчую політ,
бо мені так кортіло
стартувати з усіх джомолунґм і говерл!!

* * *
Дай, Боже, вам так само, як мені,
цінити ночі й зустрічати дні!