Сергій Губерначук. Поезії циклу "Моя рідна Україна" (відео)

    Україно рідна!
 
    Україно рідна –
    Вкраїно моя,
    люблю тебе щиро,
    милая земля!
 
    Ліси, степи, луки,
    і Дніпро реве.
    Ні за які муки
    не віддам тебе...
 
(2 жовтня 1981 р., Мосток)

          * * *

   Україна молода

​Синє небо. Жовті луки.
Предковічний храм.
Вільні дзвони. Срібні звуки.
Все належить нам.

Час веде сюди дороги
звід усіх усюд.
Ми знайшли свою свободу тут.

Україна веселкова –
мирний ореол.
Чиста врода світанкова.
Юний рок-н-рол.

Центр великої Європи
неповторний світ,
хор зірок і анґелів політ.

Ще в снігах поліські сосни,
а в Криму – весна,
з теплим сонцем чорноморським
грається лиман. 

Ген, Карпати урочисті 
з Богом угорі!
Б’є у дзвони Київ на Дніпрі!

Сяють-сяють чорнобривці 
пізньої пори.
Ніби зорі українцям 
падають згори.

Поки квітку цю плекає
сонце молоде,    
доти лихо нас не віднайде!

            Хвала Україні!

Хто розумом вільний – не стане рабом 
чужих божевільних і злих ідеалів!
Допоки керуюся власним умом – 
не буду дурним, не втечу від реалій!
    
Хай гори горять, за війною – війна, 
хай грози заходять до нашого раю,
май розум і знай: не твоя то вина, 
але й не тікай, десь рятунку немає!

Усе при тобі. Дві руки. Дві ноги.
І ґени святі, до правцю – українські!
Не бійся – рубай, якщо є вороги!
Залишаться друзі і щастя до вінця!

На злеті душі опинившись, згадай,
як грізно жилося твоїй Батьківщині!
Скинь пір’я старе і ще вище злітай –
сиґналь попри космос: "Хвала Україні!"

                  * * *

          До України

До України крок лише один
з усіх її вершин, з усіх глибин!
До пісні, що бринить на видноколі
з її душі, яка живе на волі!
До серця між коханням і зітханням!
До неньки, оповитої чеканням!
До джерела, яке струмить так чисто
лісами снів, по спогадах дитинства!
До казки, де гуляє Колобок,
де б ти не був, а буде тільки крок!
Дорогою до рідної оселі, 
долаючи минулого пустелі!
По пам’яті йдучи, йдучи, йдучи!
Тікаючи від себе – не втечи!
Попри всі відстані і виміри годин – 
до України тільки крок один.

                  Богдани́

Крŏзь душі, крŏзь віру, крŏзь правду святу
колишуться мрії, як ліс на вітру!
З нас предки глядять на сучасне село
і думають нами, щоб щастя жило! 

Цим Світом дани –
і Миром дани –
і Господом Богом дани Богдани!

Цим Світом дани –
і Миром дани –
і Господом Богом дани Богдани!

З прадавніх часів – од Ритні́в до Грині́в –
освячено шлях золотих Богдані́в!
Йшло вірне козацтво з Русі – в Білорусь,
боронячи правду дідів і матусь!

Цим Світом дани –
і Миром дани –
і Господом Богом дани Богдани!

Цим Світом дани –
і Миром дани –
і Господом Богом дани Богдани!

Ми, діти твої, богдану́вські струмки!
Нас хвилі несуть у Дніпро надстрімкий!
Пŏшли же нам, Боже, на кожен наш час –
Покрову, Рŏздво, Паску, Трŏйцÿ і Спас!

Цим Світом дани –
і Миром дани –
і Господом Богом дани Богдани!

Цим Світом дани –
і Миром дани –
і Господом Богом дани Богдани!

                 Майорієш

Як добре, що ховатися не вмієш,
а в променях стоїш – і майорієш!
Хай бачать, як ярить тебе любов –
це гідність, до якої я дійшов!
Це вірність з найпотужніших чеснот,
які тримають не один народ!

У морі квіту, в пшениця́х ти зрієш,
як стигне світ; і в сонці – майорієш!
Несеш дітей, годуєш і ростиш –
щоб колосом ставав слабенький книш!
Знаме́нно йдеш, закохано в піснях!
О, Українська Жінко! Шлях і Стяг!

                      * * *

                    Отці

Стовпи стогнали, вкопані в степи,
прострумлено, заглиблено в роботу.
А дні стояли, мов старі снопи,
мов скитські баби, мов свічки́ без ґноту!

Спливла війна в криваву круговерть,
і тиші так нечувано препало
на ті лани, які скосила смерть,
до всіх отців, яких вона приспала!

По голокосту з кожного села –
і до́ста струму йде колючим дротом!
Багряна хура куряву зняла́ –
то тхне колгосп і пре гнилим болотом!

Великий біс з маленького кутка
з’явився в світ, розмножився у людях!
Хоч праця й є, та тільки не така,
щоб після неї птах співав у грудях!

За тим останнім покликом землі,
якої ні онук, ні син не чують, –
то Отчий Труд ті Вічні Мозолі
на штурмі ча́су всіх чортів бичують!

                           * * *

       З книги "Перґаменти"

          Тарасова гора 

Аж поки сили вистачить в Дніпра
гонити в світ свої поспішні води,
стоятиме стара Тарасова гора,
повернута лицем до нашого народу.

Цей голий нерв священної землі,
її форпост, якому назва – совість,
пульсуючи слова, не дозволяє тліть –
він пише поміж нас свою правдиву повість.

І хоч не завжди слухали її –
вона свята, бо не припала пилом…    
Минувсь той час, бо на твоїй землі,
Тарасе, ти здобув надійну силу.

Ми – Україна! Ми – її народ!
Не яничари! Наші пам’ять, мова
не заслужили забуття й негод,
коли лише в піснях лунало рідне слово…

Ми скажемо – настала вже пора –
тим, хто наввипередки вгору преться,
щоб знали: "Ми – Тарасова гора!
У нас живе його велике серце."

Аж поки сили вистачить в Дніпра
гонити в світ свої поспішні води,
стоятиме Тарасова гора 
як обеліск безсмертному народу.

               * * *

Українська молитва 

Ми зберемо́ся всі до купи
                 й піде́мо
за кинутим уперед яблучком
                 з Едему.
На кожній зупинці нашій
        збудуємо пам’ятник,
в останнім гріховнім кутку
        зупинимо маятник,
заллємо водою кострище –
нехай краще вітер свище.
А за горою мармуро́вою
зійде́мося силою здорове́нно-здоровою
докупи
з кожної халупи,
з терему, замку,
з землянки.
Станемо ми, українці,
і заспіваємо!
Станемо ми, українці, 
і всім розкажемо, що знаємо.
Що маємо – покажемо
і роздамо на розмноження
без нівечення, без ототожнення.
І розі́йдемося далі по світу,
читаючи ту молитву
Українську!

                   * * *

Більш цей номер не пройде́...

Червоні прапори – і прапори "Пори"!
Гранітний Ленін – Золота Софія!
Комуністичне "геть!" з безбожної юрби –
ламається об "так!", що вільним вітром віє!

Нащадки вбивець пруть, нена́висть несучи,
з прокляттям жертв двадцятого століття!
Це шлях в еСеРеСеР! Їх горло верещить:
за табірний совок і скрізь колюче дріття!

Та в Україні більш цей номер не пройде́!
Ці трюки нашу юнь дивують і лякають!

                         * * *

Хоча би вітер віяв
та прогнав
мене одсіль,
билину степовую,
попри куди,
аби не рідний край
та і не рай,
бо й там не заживу я.
Не заживе мені тота запекла кров
дітей Украйни, вбитих за нізащо,
скалічених незлічених підков
обдурених
заморених
трудящих.
На їх колінах – вічні мозолі,
дірявих душ каміння не задушить.
На ковбасу міняють москалі
священне
відвойоване
грядуще.
Козацьку мову терен сповива:
посів вершечок гад,
тримає пута.
Відшепелявить правильні слова,
а далі – по землі пливе отрута.
Отак воно спокон усіх віків
на Україні панувать не гадкі.
Робучий віл, забутий, наче скіф,
чи лишиться про тебе добра згадка?
Коли ти сам обрав собі ярмо,
а жити хочеш у пречистім полі,
коли іудам доручив кермо
своєї долі – вічної неволі!
Чого мовчиш?
Кричи за небо й хліб!
Бо заберуть,
бо не дадуть –
віддячать.
Бо заженуть, як на́зиму у хлів,
а там весни і сонця не побачить.
Народе мій, сміється з тебе світ,
коли танцюєш і співаєш – плаче…
А Боже праведний!
Ще скільки літ і бід
нас "адурачют" ?!

                    * * *

                Москва 

Без перебільшення, ця купа не мала;
мурашки копошать напружено,
немає правди у ногах натружених
в периметрах, параметрах подужаних,
по всіх стежках великого села.

Живого місця не знайдеш, не виявиш.
Москва болить Росією своєю,
в одне лице злилося зле і злеє –
а не здереш із тімениці теї
три кольори, сполощені помиями ж…

У прапори давно душа закуталась,
але між жовтим і блакитним я,
мені чужа ця вицвіла земля,
де я – не я, і де моє ім’я
на різний лад в п’яних словах 
заплуталось.

Де кожен ріг зариганий жовні́рами, 
де кожен вид – впосліджена ізба,
де ближнього і дальнього руба
матюк на матюці, і не ганьба, –
а звичка це така – ввижатись 
звірами…

Мабу́ть, колись, як розцвіте тайга,
і я побачу на Росії тільки
слід кедра і старання білки, –
вклонюсь Москві за всі мої поми́лки,
а так за що? лише тривога, га?

Прощай, столице но́вих кріпаків.
Ми вчасно встигли з красного засватання,
ми красно власними руками здатнимо
і Україну-Русь наддіамантнимо
за всі поневіряння трьох віків.

                    * * *

    З книги "Переді мною…"

                  Колаж

На слові "ніколи" замкнулося коло.
Моя аномалія – ніби Австралія.
Могло б моє серце поїхати в Грецію.
І вже до печінки дісталися б інки.
Мізки б захотіли в часи до Атілли.
Та тіло по спину впряглось в Україну.

Чому я не вірю у смерть ніколи?
Я скинув би скальпа на скелі у Альпах.
Я б висушив жили на пальмах Маніли.
А Кремль проковтнув би, немов карамель.
І десь у Китаї з червоним глитаєм
рубавсь до загину за ту Україну.

Але моє небо сказало "не треба".
У полі поет загинає тополі.
На гак за ребро на картинах Рембра́ндта
чіпляють вареник за браком таланту.
І церква – померкла, кладо́вище – звалище…
Та й як Україну не називали ще?

Не краще б іти і себе не цікавити?
Із грудочки глини розже́вріти сина.
А зламану гілку узяти за жінку.
І, море знайшовши, посісти у човник.
І бути поетом, обпливши планету,
де, що не людина, – така́! Україна…