Поезії Василя Герасим'юка

Василь Герасим'юк

Ярославові Павлюку

Притишив кров. Притишив крок.
І вищі стали гори.
Йде перший сніг, немов пророк,
в якого серце хворе.
Як важко дихати йому!
Як свіжо доокола!
Ступає у порожню тьму
нога різьблена, гола.
Йде сніг — немов під гору йде —
ледь дише, хоч безплотний,
і палець на уста кладе,
як знак мерця холодний.
О ні, то холод родовий.
А в ньому серцю легше.
Йде перший сніг на поклик мій.
Такий, можливо, вперше.

 

*******

 

 

ЧОЛОВІЧИЙ ТАНЕЦЬ

Ти мусиш танцювати аркан.
Хоч раз.
Хоч раз ти повинен відчути,
як тяжко рветься на цій землі
древнє чоловіче коло,
як тяжко зчеплені чоловічі руки,
як тяжко почати і зупинити
цей танець.
Хоч раз
ти стань у це найтісніше коло,
обхопивши руками плечі двох побратимів,
мертво стиснувши долоні інших,
і тоді в заповітному колі
ти протанцюєш під безоднею неба
із криком по-звіриному протяжним.
Щоб не випасти із цього грішного світу,
хоч раз
змішай із ближніми
піт і кров.
Сину Людський,
ти стаєш у чоловіче коло,
ти готовий до цього древнього танцю
тільки тепер.
З хрестом за плечима.
З двома розбійниками.
Тільки раз.

 

*******

 

ІДУТЬ ПРОКАЖЕНІ. ЛЕПРАВІ НЕ МОЖУТЬ НЕ ЙТИ

Ідуть прокажені. Леправі не можуть не йти.
Один — щонайменший — стезю твою переступає.
Його не запитуєш: хто ти, бо знаєш, хто тѝ.
Бо є в нього ангел — в такого, ти думав, немає?
Ти думав: хоч нині не треба оцих в самоті.
Найменшого просиш: хоч ти не дивися на мене.
І    він опускає зіниці свої золоті,
бо в нього є ангел — ти думав, також прокажений?
Та хто ще поткнеться сюди, де гуляє братва,
хто цих заховає в тумані на ратному полі?
Хто з хворою кров’ю летить під зорею Різдва,
якщо опускає зіниці найменший в юдолі?
Дзвінки у туманах, як в богослужіннях, звучать,
коли наближається
Вірую...
Що ж ви, сараки!
Ви ще на землі, де іще не пройшла Благодать
Господня... І доки несете дзвінки Благодаті,
вам треба іти. Бо леправі не можуть не йти.
Й не можуть вертатись. Лиш ангел вертає додому.
Він ангел найменшого, то ж не питає, хто ти.
Він Господа бачить, заплющивши очі малому.

За  матеріалами: Василь Герасим'юк, "Смертні у музиці". Збірка віршів. Київ, ТОВ "Логос Україна", 2007. стор. 23, 141, 167.

 

*******

 

МАРЮ ЛИШ ВОГНЕВИМ БЛИСКАВКИ СПИСОМ

Марю лиш вогневим блискавки списом, 
в голову темну мою не вцілив грім.
Ти поруч поник — мукою впився.
Ти пригадай мене в царстві своїм.

Тільки тут і тепер — вперше над твердю — 
ти вже не скажеш тим рибалкам: «Ходім». Ділимось, 
мовби черствим окрайцем, смертю. Ти пригадай 
мене в царстві своїм.

Хто я? Дитя гріха, злого розбою?
Кров невинна кричить. Попіл і дим.
А помираю тут. Поруч з тобою.
Ти пригадай мене в царстві своїм.

Ми на хрестах. Ми не діждали дива.
Між розбійників — Бог — між мною і тим зліва. 
Чаша Твоя, Спасителю, зліва.
Ти пригадай мене в царстві своїм.

За матеріалами: Василь Герасим’юк. Поет у повітрі. Вірші і поеми. Ілюстрації Андрія Саєнко. Львів, "Кальварія", 2002, стор. 64. 

 

*******

 

БІЛОГО ГРИБА ЗАПАХ СНИТЬСЯ - ТУЛИШ ДО ЛИСТЯ 

(Із циклу "Запах білого гриба")

Білого гриба запах сниться — тулиш до листя
губи припухлі свої — націловані... Прокидайся!
Небо, всмоктане стромом звору, стискає птицю.
Не відпускає.

Запах один — білого гриба! — сниться — під листям
переховай, хвоєю вкрий і — прокидайся!..
Може, небо, стиснуте звором, видихне птицю.
Може, ще вчасно.
 

 
*******

 

ВЖЕ ТРЕБА ІТИ. НЕ ТОМУ, ЩО ПОРА ПОЛУДНЕВА

(Із циклу "Запах білого гриба")

Вже треба іти. Не тому, що пора полуднева
притупить прощання, а ночі липневої — мить...
І тінь твоя вигнеться, вчепиться тінь за дерева —
спинити, притримати! — так, ніби можна спинить.

Все правильно... Все зрозуміло... А що зрозуміло?!
Кому зрозуміло? Мені чи тобі? Може, ним
заштореним вікнам? Бо спершу за ними світліло...
Ще зяяла темна кімната з обличчям твоїм.

 

 

********

 

БУЛИ ВЕЧОРИ ОПІВНІЧНІ

(Із циклу "Запах білого гриба")

Були вечори опівнічні — як давні листи —
знайшлися нарешті, і деякі перечитаєш...
І жінка — не скажеш: люблю і не скажеш: прости
цілуєш їй пальці і кожен від губ відриваєш.

Легкі її руки. І води нарешті легкі.
Не пальці — їх тіні тремтять на воді, як на тілі.
Залиш тільки вранішні зморшки на теплій воді —
нехитрим узором — на води легкі, сполотнілі.

 

*******

 

Я ВИЖИВ ТУТ, І Я ТОБІ ВІДДАМ

Я вижив тут, і я тобі віддам
ці гори, ці черешні між лісами.
Вони тремтять, вони цвітуть над нами,
й це може називатися життям

у Царстві Божім. Хай — єдина мить.
Один лиш подих. Крок лише єдиний.
Неізреченний черешневий іній
над небесами темними тремтить!

Сліпу свободу видихнемо! Грім
паде в потоки — вірить тільки водам,
бо Царством задихається Господнім,
бо страхом захлинається людським.

 

*******

 

У ЗАХРИСТІЇ ТРІЙЦЯ СТОЇТЬ

У захристії трійця стоїть.
Біля неї стану,
доки ти принесеш три свічі,
три свічі для Йордану.
Запалю три свічі на Йордан,
ти обів’єш зіллям,
і запахнуть черленим уста
під хрестом білим.
Золотіють в ріці на Йордан
від свічок лиця.
Розійдуться в ріці уста,
бо в руці — трійця.

 

 

*******

 

 

ЖИВА ВАТРА

Дерево тремо об дерево,
доки не народиться вона.
Вона помирає тiльки раз,
тому бережемо ïï.
 
Ми знову виведем нашi отари на нашi гори
i за древнiм полонинським звичаєм
проженемо крiзь неï —
щоби нiяка пошесть не напала,
щоби жоден хижак не внадився,
щоби громи iз блискавками не розiгнали,
щоби пiдступний гад вим'я не виссав,
щоби злий дух у провалля не завiв.
 
Ми бережемо живу ватру.
 
Ми заледве не стали отарою
на високiм пасовиську.
Але коли ми навiть, як отара,
пройдемо крiзь неï,
тодi дамо iншим дорогу до Сiнаю.
 
Нас оберiгає жива ватра,
але ми добре знаємо,
що кого жде
на високiм пасовиську.

 

 

*******

 

 

ВІНОК ТОБІ ПЛЕТУТЬ. І ТИ ПІДХОДИШ ТРИЧІ

Вінок тобі плетуть. І ти підходиш тричі.
Ти — Молода. Ти тричі підійдеш.
Заквітчаний твій кінь. Тебе троїста кличе.
Мовчать цимбали — плаче срібна креш.

Ти — Молода. Іди. Заграли барвінкову.
І заспівали сиві ґаздині.
Розламаного калача підкову
у тіні диму подаруй мені.

Весільний кінь біжить. Шепоче на потоці.
Весільна жовта мла. Ранкова мла століть.
Тут небеса горять. А там, на тому боці —
Смереки. Корінь в корінь. Віть у віть.

 

********

 

 

Я ПРОКИНУВСЯ В СЕРПНІ З ХОЛОДНИХ КОСМАЦЬКИХ ОТАВ...

Я прокинувся в серпні з холодних космацьких отав...
І в багряному Києві як би мені не жилося,
це покинуте місто дитинства твого — як волосся,
я над росами вгледів і в росах космацьких зібрав.

Наче буковий ліс, я під ранок шепочу: «Не плач...»
Я нагадував блазня і сном, і премудрістю лісу...
А на жовтому склі тебе знову закутало місто —
все із літер малих, як гарольд, коли йдеться про плащ.

Теплі камені осени. Ранок! — на запах, на гул.
Плечі голі, як сіно... І видно ж тебе — на півсвіта!
Ти на вранішнім вітрі лежиш... Ти лежиш, розповита,
як роса!.. Так лежиш ти одна, з тих, що знав і забув.

Та невже не притулю ніколи до жовтих озер 
два листки?.. Все летять, пропадають у легатах, стуках
на світанку, коли до повішених вчора на буках
доростуть люди...
                Каміння плечима повзе.

Що ж, ми в серпні живем. У повітрі, де кожен згорав.
Тут багато від кожного. Тільки під ранок не досить...
Втім, це, може, тому, що душа на світанку попросить...
І такої попросить — з холодних космацьких отав.

 

***********

 

НУ ДЕ ТИ ПОЗНАХОДИВ ЦИХ МУЗИК!

Ну де ти познаходив цих музик!
У них такі різдвяні й рідні лиця,
що хочеться душею прихилиться,
хоч у ватаги сеї інший лик.

Ти кожну зморшку знаєш, кожен рух
брови й холодний зір, коли в знемозі
забутим людом водить на підлозі.
Не забирають — відпускають дух.

На сіні повсідались, угорі,
Перезирнулись і-і-і... Як рано-вранці,
прокинулась душа бездомна в танці —
у вовчих перескоках — до зорі!

Ти знаєш кожну зморшку, кожен рух
брови — й коли розгадані, змарнілі
і незворушно жовті — як в могилі...
Не відпускають — забирають дух.

Над нами повсідались, угорі
і витинають дні весіль осінні...
І непомітно падають на сіні
в сон, спинами старими — до зорі.

 

********

 

НІЧНІ ДЗВОНИ ВОЛОДИМИРСЬКОГО

А дух поблизу ще витає,
душа поміж людьми блукає:
вже дому іншого шука.
Вона безсмертна — кожен знає,
бо в неї виходу немає,
коли заблукана така.

А вже покликано до столу,
до гурту давнього помолу.
Згадай, кохана: в домі цім
ти стріла дівчину на святі.
А де сиділи винуваті
за долю, кинуту в цей дім?

Найтонші в домі цьому свічі,
церковні в домі ризи й річі.
Тут мати треба на хребті
сліпих років залізні міти,
аби тебе прошепотіти,
збагнувши, що карби не ті.

І я шепочу: Україно.
І я шепочу: Україно.
І я шепочу ще і ще.
Я цілував коханій очі.
Я не згадав про віно отче,
де все пече, бо все пече.

Не прошепочу: хай святиться!
Бо небо це і ця пшениця
відторгнуть воду і росу.
Небесні і підземні гули,
де наші дзвони затонули,
той звук, що відвертав грозу.

 

*******

 

РАНКОВА ПАСТОРАЛЬ

Розвиднювалось. Ми пішли косити
за ґрунь. А нам навстріч несли трембіти
чоловіки з присілка — хтось помер.
Була ще тиша. Та ранкова тиша,
коли трава сама себе колише,
бо вітер спить іще в імлі дерев.

Чи мервою притрушене, чи сиве
поганське передсвітло млисті гриви
лісів наскельних на старих верхах
вичісувало леготом, думками,
тому тінь птаха, що майнув над нами,
зняла цураві лахи хмар, як птах.

Тонке джерельце скочило у вічі:
втекло із ночі, ткалось на обличчі —
ми падали і гладили траву.
Трава світилась — плакала на віях,
немовби в наших мріях і надіях
розвиднілось, як на кішню нову.

І стало чути, як дитина плаче,
а потім крик. Ми йшли на крик дитячий.
За стайнею на яблуні низькій
тремтіло хлопченя мале, руками
обнявши стовбур, наче шию мами...
Тонке джерельце з наших мрій, надій.

Ягнята й вівці збилися докупи,
навпроти них завмерли ми, як слупи...
Баран аж від скарлючених кущів,
немовби для смертельного двобою
щоразу розбігався й головою
о стовбур яблуневий бив і бив.

 

*******

 

ЗРОНИЛА ШИТТЯ

Зронила шиття
і навіть не глянула долі.
Про нитку найтоншу
не знає найтонше єство.

І чорна коса,
як ворон на Марсовім Полі,
паде на шитво.

Чому у космацьких узорах
на жовтому — жовте?
Не пальчики, сколоті дрібно,
придумали їх.

Невже твої губи і руки
спалахують доти,
допоки ще губиться нитка
узорів нових?

 

*******

 

ВАЖКО ПРОКИНУТИСЬ І ПІТИ

Важко прокинутись і піти
в ранок похмурий.
«Де мій коханий? — питала ти
сторожа мурів.

Вічна сторожа, звісно, не спить.
Погляд відводить.
Мовчки відводить погляд століть.
Гордо відходить.

Важко далі в чорному йти
тілі і віці.
«Де мій коханий?» — питала ти
слуг кам’яниці.

Слуги не знають, та не мовчать,
древні й затяті.
«Ми б віддали обмить, поховать.
Ми не зі знаті».

Сторож не скаже, служка не зна.
Перед порогом
ти озирнулась: подобизна
князя земного.

Страшно розгледіти темний лик.
Страшно ступити.
«Ще не заходь, — сказав чоловік
голосом битим, —

ти ще не маєш права забуть,
ти ще не зможеш.
Тут або служать, або стережуть.
Ділять по-своєму білу грудь
слуги й сторожа».

 

*****

 

 

ЛЮБЛЮ МАМИН ПОЧЕРК. СЛОВА ЇЇ ПЕРЕПОВІМ

Люблю мамин почерк. Слова її переловім,
їх можна читати, шептати і не відпускати.
Не жить мені більше, у світі не жить молодім,
та нинішню радість не зможе ніхто відібрати.

Відчую розхристану днину — як материн спів.
Відчую відчахнуту гілку — заниє, як слово.
Відчую осквернену душу — з таких вона слів,
що пахнуть отавами пізніми та барвінково.

Нехай мене завтрашня днина хитає в диму
їдкого лукавства, але відібрати не зможе
цю радість від імени жінки хоча би тому,
що нині читаю ім’я її, Господи Боже...

 

*******

 

ЖОВТА НИТКА БУДЕ. НИТКА ЖОВТА

Жовта нитка буде. Нитка жовта.
Жовта барва горбиться, як віск.
Ти не щез — на полотні зійшов ти:
проступаєш, як осінній ліс

крізь імлу досвітню. А зворотна
є стезя?! А нитка вже ж іде!
На горби накиньмо ці полотна —
слід наш, може, ангел віднайде.

 

*******

 

СОНЕТ

Стих водоспад. Коли вляглася піна,
побачив я над прірвою жінок.
І ліс уздрів їх. Відступив на крок
і впав перед жінками на коліна.

З яких небес вони? З яких зірок?
Чому вода спинилася неспинна?
В проваллі тане кожна крапелина.
Я маю ключ, не знаю, де замок.

Їх, мабуть, води винесли з безодні,
і їхні житла темні, і слова,
яких не чули небеса Господні.

Для них каміння м’якше, ніж трава.
Не знають ні гріха, ні божества
вологі душі, чисті і безродні.

 

*******

 

СВЯТИЛИ ПАСКУ ЧЕРЕШНЕВИМ ЦВІТОМ

Святили паску черешневим цвітом —
черешня на Великдень розцвіла,
і подихом, пелюсткою сповитим,
хитнула запах свіч... Не рання мла,

а ніч, прошита колом свіч, зосталась.
У тьмі навколо церкви — коло свіч.
За ними нас не видко — мов сховались.
Ми рідко сходим з родових сторіч.

Ми свічі простягнули з темноти
і грієм губи цвітом черешневим,
незримі над могилами під небом...
А свічі палахтять — до хрипоти,

за руки взявшись: вирватись, втекти!
Та вже світає цвітом черешневим.

Черешне-сестро, паску посвяти.

 

За матеріалами: Василь Герасим'юк. "Була така земля". Художні твори, поезія. Київ, видавництво "Факт", 2003.