Повість Григора Тютюнника "Климко" (слухати)


 

На відео: Григір Тютюнник. Повість "Климко".

 

 

На відео: аудіоповість Григора Тютюнника "Климко".

 

 

Григір Тютюнник. Климко. Повість для дітей. Малюнки Василя Євдокименка.

 

У тяжку годину війни, коли донецький край окупували німецькі та італійські фашисти, дванадцятирічний хлопчик Климко зостався безпритульним, без шматка хліба й даху над головою. Голод, затоплені, онімілі шахти, погромлена школа... Але у Климка є товариші, є щирий друг, є улюблена вчителька. Вони теж у біді, і щоб урятувати їх у ці чорні дні, Климко вирушає в далеку й небезпечну подорож. Про його мужність, про чесність і лагідність його вдачі розповідається в  повісті.

 

 

Григір Тютюнник

КЛИМКО

(повість)

 

 

«Увага! На нашому сайті представлено лише короткі фрагменти повісті.

Повний текст твору, на превеликий жаль, вилучено за запитом правовласників!»

 

 

Григір Тютюнник. Климко. Повість для дітей. Малюнки Василя Євдокименка.

 

 

 

РОЗДІЛ І


Григір Тютюнник. Климко. Повість для дітей. Малюнки Василя Євдокименка.Климко прокинувся вiд холодної роси, що впала йому на босi ноги (видно, кидався увi снi), i побачив над собою скам'янiло-бузкове небо, яким воно буває лише восени на сходi сонця, — без жайворiння, без легких з позолотою хмарок по обрiю, без усмiхненої радостi пробудження. Климко пiдiбгав ноги пiд поли дiжурчини, щоб зогрiлися, й онiмiлою тремтячою рукою дужче роз горнув солому напроти очей. Вiн спав пiд скиртою.
Сонце, мабуть, тiльки що зiйшло, бо вiд скирти через тiк i ще далi на стернях лежала довга тiнь у сизiй росi, солодко пахло втоптаним у землю набубнявiлим житом, що вже вкинулося у ключечки, та сухими мишачи ми гнiздами. Звечора мишi лоскотали Климка, гасаючи йому по руках i ногах, пищали раденько, що є їм розвага, i Климко проганяв їх усяк: сукав ногами, кишкав на них сердито — аж доки й заснув.
Уночi йому снилася велика зграя жовтих воронiв iз жовтими горобцями вперемiш. А то була не зграя i не химера опiвнiчна — то був вихор з великого кленового та дрiбного вишневого листя, що знявся над висiлком, коли Климко вийшов у степ за станцiю i востаннє оглянувся назад. Та листяна зграя стовпом стала у пiд небесся, вище й вище, а там здрiбнiла, розсипалася i зникла геть з очей.
Де те листя потiм сiло? Чи, може, воно ще й досi кружляє?..
Климко звiвся на лiкоть, щоб краще була видно шлях, яким йому йти далi, i його затрусило так, що аж зуби за цокотiли вiд терпкого застояного холоду в усьому тiлi.
"Нiчого, — подумав. — Пробiжуся з гори — зогрiюся".
У степу було тихо: Блищали од сонця стернi i ковила понад шляхом, срiблилася важка, обвiшана разочками роси павутина. Вдалинi, мiж телеграфними стовпами й некрутими пагорбами, мрiли рожевi, мов спалахи багать, крейдянi гори. Десь там, бiля тих гiр, чув од людей Климко, було велике мiсто Слов'янськ, а помiж горами, просто на землi, лежала брилами сiль, — бери скiльки здужаєш. Iще чув Климко, що за склянку солi можна вимiняти всякого добра: мисочку чи й двi кукурудзи, вiдерце картоплi чи й хлiба справжнього.
Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старiй матросцi, що була колись голубою, а тепер стала сiра, та ще в дядьковiй Кириловiй дiжурцi. Тiй дiжурцi, як казав дядько, було "сто лiт", i не рвалася вона лише тому, що зашкарубла вiд давньої мазути. Не брали її нi дощi, нi снiг, анi сонце. Пахла дiжурка паровозом. Уночi вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонцi, пахла ще дужче i пекла плечi та спину.
Климко жив удвох з дядьком Кирилом, вiдколи осиротiв.
Жили вони в залiзничному барацi при самiсiньких колiях. I коли мимо гуркотiв важкий ешелон, барак теж нiби зривався з мiсця: двигтiли стiни, дрижала пiдлога, бряжчали шиби у вiкнах, а барак мчав i мчав. Потiм, коли ешелон даленiв, гуркочучи тихiше й тихiше, барак знову зупинявся i стояв, як i ранiш, i пiд вiкнами в нього знову цвiрiнчали горобцi.
Дядько Кирило був машинiстом великого паровоза ФД i ходив на роботу коли як: то вранцi, то вдень, то посеред ночi, коли Климко вже спав. Повертався вiн завжди несподiвано — з залiзною скринькою в руцi, зморений очима i усмiхнений до Климка.
— Як тут мiй помошничок? Не боявся сам уночi? — питався, бувало, знiмаючи шкiряного картуза з бiлими молоточками, вiд якого на лобi лишався червоний тугий пружок, що нiколи не встигав зiйти до чергової змiни.
Потiм дядько вмивався над великою мiдною мискою, довго з хрускотом у пальцях тручи руку об руку, хоч i сам вiн, i Климко знали, що руки все одно не одмиються.
— Ось побiльшаєш, Климе, i гайда до нас на паровоз, — казав дядько. — Вивчимо тебе на помiчника машинiста i заживемо: разом на роботу, разом з роботи... А так не бачу, коли ти в мене й ростеш.
Умившись, дядько надiвав чисту сорочку i сiдав до столу.
— А давай лишень свої граматки, подивимося, що там у тебе з науками. Це була найбiльша радiсть Климкова — покласти перед дядьком чепурно списанi зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти пiдлогу, де набризкано, i тихо, покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам i наварив, — гарячої та запашної. Про зошити вiн нiколи не боявся, бо тiльки з письма iнколи мав "посередньо".
— О! — дивувався дядько, розгинаючись над столом. — А це що? Треба було написати "холодно", а в тебе "хохолодно"...
Климко на те знiчено одказував:
— То в мене, дя, пiсля великої перерви руки дуже померзли, от воно й хохокнуло.

 

Григір Тютюнник. Климко. Повість для дітей. Малюнки Василя Євдокименка.

Дядько, вдоволений, що знайшов помилку, вiдкладав зошити i брався до юшки.
— Ай добра ж, — хвалив, ледь вiдсьорбнувши з ложки. — У-у-у, такої не всяка й кухарка зварить. Вiзьми ж отам у скриньцi гостинець.
Климко знав, що дядько неодмiнно скаже цi слова, проте завжди хвилювався: а що як нi? Що як забуде?
У скриньцi, що пахла так само, як i дядькова дiжурка i картуз, i сам дядько, лежали блискучi ключi й ключики. Климко нiколи їх не чiпав, бо то були дядьковi ключики од паровоза, а лише роздивлявся на них. Ще був у скриньцi молоток, жмутик пухкої бiлої нитковини, великий кухоль, щоб набирати на станцiях окропу i чаювати з грудочкою цукру, та складанйй ножик — рiзати хлiб. У кухлi Климко й знаходив гостинець: пригiрщ пряникiв-срiбноголовцiв, або гроно прозорих пiвникiв на паличках, зв'язаних докупи бiлою ниткою, або ще щось таке.
Увечерi дядько Кирило, чистий, виголений i ясний, знову йшов на станцiю зi своєю скринькою в руцi, i Климко проводжав його аж до паровоза. ФД стояв на запаснiй колiї, ще гарячий вiд недавнього рейсу. З труби ледь-ледь курiв дим, тихо сапала пара з патрубкiв i огортала зморенi колеса — ФД спочивав, сяючи масними чорними боками й начищеною мiддю. Бiля нього i взимку було тепло.
— Ти ж там хазяйнуй, Климе. А вночi спи i не бiйся, — казав дядько. — Вночi воно все так, як i вдень, тiльки й того, що поночi.
I коли Климко бiг потiм назад до барака, дядько всмiхався йому вже з паровозної будки i махав рукою — отако, самими пальцями.
Климко й не боявся ночей, тому що барак майже нiколи не спав увесь. У ньому жило багато людей, всi вони працювали на станцiї, ходили на роботу i поверталися з неї хто коли, отож у барацi хтось та не спав. До того ж стояв барак у такому веселому мiсцi, що його з усiх бокiв осяювали вогнi — зi станцiї, з вагоноремонтних майстерень та вiд шахти, — i вiн плив щоночi в тих вогнях, наче корабель у срiблястому морi.
А скiльки звукiв жило на станцiї вночi! Брязкали сталевими тарелями вагоннi буфери, перегукувалися дударi-стрiлочники, сюрчали у свої сюрчки й вимахували лiхтарями зчiплювачi вагонiв, видзвонювали молоточками по колесах обходчики поїздiв, i мовби десь угорi над станцiєю постiйно, одним голосом дзуремiв шахтний вентилятор. У барацi завжди стояв дух шпал, штибу, котельної пари i полину, що рiс попiд вiкнами. А свiтло звiдусiль малювало на стiнi супроти Климкового лiжкц великi рiзнобарвнi квiти: червоне — маки, синє — волошки, жовте — соняхи, вони мiнилися i тремтiли, як од вiтру в степу... То були казковi, найщасливiшi в Климковому життi ночi.
Вiн отак би й вирiс серед уквiтчаних тих ночей, якби не настали ночi iншi, ночi без вогнiв. Зостались лише звуки, тi, що завжди, але в пiтьмi вони спохмурнiли, поглухiшали i долинали наче з глибокого провалля. У цi чорнi ночi поїзди йшли частiше й швидше, нiж ранiш, але вiд них уже не вiяло сосновими дошками чи теплою пшеницею, мокрим, щойно вийнятим iз шахти вугiллям чи цегляною курявичкою з вiдкритих вагонiв. Од них вiяло лiками, димом польових солдатських кухонь, гарячими на сонцi уламками лiтакiв i гармат...
I одної з таких ночей не повернувся на станцiю дядькiв Кирилiв ФД, хоч на нього давно вже чекала нова змiна машинiстiв. Климко цiлу нiч проблукав тодi на станцiї, вслухаючись у далекi зляканi гудки паровозiв, але так i не почув серед них знайомого. Вiн був один на весь свiт — гудок дядькового ФД, — i Климко впiзнав би його серед тисячi...

Удосвiта на станцiю приїхала дрезина-рейковоз i привезла дядька Кирила, його помiчникiв, старого Кiндратовича, що їздив iще на царських паровозах, i кочегара Славка-гармонiста. Дрезину оточили з усiх бокiв— черговi обходчики, змажчики, стрiлочники, i Климко нiяк не мiг пробитися крiзь той натовп. Вiн побачйв тiльки, що всi познiмали картузи й похилили голови, i закричав, i застукав кулачками в погорбленi спини:
— Пустiть мене!
Його впiзнали i розступилися... Климко побачив лише сиву дядькову чуприну з-пiд брезенту, вчепився за борт кузова, щоб злiзти нагору, але хтось придержав його за плечi й сказав:
— Зараз, синок, зараз подивишся зблизька. Знiмемо — i подивишся.
— Пряме влучення... — квапливо розказував хтось. — У тендер, їх вугiллям побило...
Дядька ховали надвечiр при вiдчинених навстiж дверях барака. Надворi було вiтряно. По коридору шарудiло перше осiннє листя з пристанцiйного скверу i забивалося в тихi кутки. Увiходили мовчазнi зморенi залiзничники в промащених мазутою робах, знiмали картузи, прощалися пошепки з дядьком i знову йшли на роботу; зiтхали i потихеньку схлипували жiнки, якi зiйшлися з усього барака, i тiльки одна серед них, тiтка Мотя з висiлка, плакала вголос i припадала щокою до чорних — їх так i не вiдмили — дядькових рук, складених на грудях. Вона частенько приносила дядьковi чистi, випрасуванi сорочки, що пахли простим чорним милом.
У головах у дядька лежали пучечки живих i сухих квiтiв: чорнобривцi з деповської клумби i гайстри з чиєїсь грядки, сухий деревiй i ковила. Квiти дихали м'яко i ладанно, а дядькiв костюм новий пах Климковi вихiдними днями.
— На кладовищi Климко вже не плакав, а лише здригався вiд холоду в грудях i хрипко зiтхав. Червоно, пiдпливаючи рожевим надвечiрнiм мороком, заходило сонце. А вiтер обтiпував з молодих топольок прижовкле листя i розкидав помiж могилами. Воно застрявало в оградках, прилипало до пам'ятникiв або летiло в степ, рвучи на своєму шляху тонку, ще не стужавiлу по-осiнньому павутину.
На могилу дядьковi поклали його шкiряний картуз iз бiлими молоточками.
Пiсля похорону тiтка Мотя довела Климка до барака, заплакала бiля порога й сказала:
— Може б, ти до мене перейшов? Куди ж тобi тепер дiватися? Хто тепер тебе догляне?
Климко похитав головою i пiшов у барак. Доглядати за собою — зварити їсти, прибрати в хатi, випрати одежину — вiн умiв i сам. Давно вже вмiв...
Климко витер холодними брудними пальцями очi й сiв у своєму солом'яному кублi. На шляху в обидва боки не видно було й душi. Тiльки десь далеко за перелотом, звiдки вiн учора прийшов до цiєї скирти, чулося по-вранiшньому лунке гуркотiння пiдвiд. Воно то стихало, коли пiдводи спускалися у вибалок, то знову гучнiшало, коли вони вихоплювалися на пагорб. А невдовзi понад телеграфними стовпами замаячив довгий нiмецький обоз. Гладкi куцохвостi конi-ломовики хекали парою. Кованi хури з гальмами в передках стугонiли важкими колесами по вкоченiй дорозi. На останнiй пiдводi, що трохи вiдстала вiд обозу, скулившись, сидiв у передку солдат i, видно, куняв — пiлотка зсунулася йому на вухо, плечi обвисли, обличчя вткнулося в розстебнуту вгорi, з пiднятим комiром шинелю. Напроти скирти вiн пiдвiв голову, сказав щось до коней, i вони зупинилися. Климко на всяк випадок глибше врився в своє кубло, а солдат незграбно сплигнув з хури, озирнувся на сонце, червоно блиснувши окулярами, i рушив до скирти. Але, ступивши кiлька крокiв, вернувся назад i прихопив карабiн.

Вiн iшов помалу, як гайворон. Климко добре бачив крiзь солому неголене зморшкувате обличчя, товсту об вислу нижню губу i високо пiдняте плече з карабiном на ремiняцi. Вiн був уже пiдтоптаний, цей солдат, i, певне, йшов до скирти, щоб набрати соломи пiд своє утле тiло. Климко зрозумiв це, коли дядько приставив до скирти карабiн i спробував смикати солому, щось бурмочучи. Потiм побачив купку вже насмиканої — Климкове кубло — i пiшов до неї. Климко завмер, не знаючи, що йому робити: схопитися, крикнути, ворухнутися?.. I коли солдат занiс твердий чорний черевик, щоб скинути зрошений верхняк з Климкового схову, вiн, уже нiчого не думаючи й нiчого не бачачи перед собою, крiм блискучої пiдкови на пiдборi, схопився на колiна, — брудний, нестрижений, в остюках. Солдат на мить закляк з пiднятою ногою, потiм тоненько вискнув i одплигнув убiк. Вiн ухопив карабiн i наставив його далеко перед себе на Климка. Климко нiмо дивився в маленьку чорну дучку карабiнного дула — воно тремтiло, нацiлене йому в перенiсся, — потiм розцiпив кулачки й показав солдатовi худi синi долонi.
— Не бiйтеся, дядьку, — сказав, затинаючись вiд холоду. — Бачте, в мене ж нiчого в руках немає.
Той по-волячому сапнув носом i голосно зiтхнув, про те карабiна не опустив.
— Немає, — кажу, — Климко ще раз показав долонi i навiть розчепiрив.
— О-у, — сказав солдат, звiвши над окулярами рiдкi миршавi брови, i засмiявся. Спершу дрiбненько, по-баб'ячому, потiм зареготав так лунко, що синi птицi ракшi знялися зi стовпiв над шляхом i перелетiли далi. А Климко дивився з навколiшок у роззявлений його рот з пiдковою прокурених зубiв угорi i теж пробував засмiятися, але виходила гикавка.

 

Григір Тютюнник. Климко. Повість для дітей. Малюнки Василя Євдокименка.


Заспокоївшись остаточно, солдат протер пальцем очi пiд скельцями окулярiв i спитав:
— Кто ти єсть?
Климко мовчав, здивувавшись не нiмецькiй вимовi солдата. Тодi солдат затис карабiн мiж колiньми i, загинаючи пальцi на звiльненiй руцi, став перелiчувати:
— Iван, Александр, Петер...
— Нi, — сказав Климко. — Мене звати Клим.
— О-у, Клiм Ворошiлоф! — реготнув солдат. — Клiм! Розумем... Тут єсть твой дом?
— Нi, — похитав головою Климко. — Я тут тiльки но чував. Дому в мене нiде нема.
— Так, — сказав солдат i заджеркотiв щось швидко-швидко. Вiн говорив довго, тицькав у Климка пальцем, як наганом: "Пуф! Пуфi" — i кiлька разiв повторив слово "партизан". Аж тодi Климко зрозумiв, що цей солдат, який, очевидно, був чехом, боїться якихось партизанiв i мало не застрелив його, Климка, зненацька,
— Я йду по сiль, отуди, — Климко показав на бiлi гори. — Менi треба солi, i потрусив собi з пучки на долоню. — Солi.
— А-а, соль! Розумем... Хлеб-сольї..
Вiн оглянув Климковi ноги, обсипанi курятами, бруднi й побуряковiлi од холоду, велiв зачекати i пiшов на шлях до хури.
Сонце пiдбилося по той бiк скирти, тiнь вiд неї покоротшала i потеплiшала.
Гори над степом удалинi стояли бiлi, мов пухнастi на погоду хмари.
Чех повернувся вже без карабiна, тримаючи в рукахi пакунок з вицвiлої плащ-палатки в рудих та зелених плямах, i подав його Климковi.
Затим набрав оберемок соломи, ще раз оглянувся на Климка, похитав головою: "Война, война... Плохо..." — i пiшов до коней, згорблений, у важких, не про старечу ногу, ботинках.
Пiдвода рушила шляхом навздогiн за обозом, що був уже далеко, i незабаром скотилася у виярок.
Климко розгорнув пакунок. В ньому лежала пачка сухих — вони торохтiли — зеленкуватих галет у прозорому лопотючому паперi i кругла чорна коробочка солi — може, зо жменю. Климко розiрвав папiр, дiстав одну галету, надкусив i почав швидко жувати. В ротi зробилося терпко i холодно. Пiд ложечкою млосно зассав голод. Климко понюхав галету i враз перестав жувати: вона пахла м'ятно i ладанно, як сухi квiти в головах у дядька Кирила. Голод враз улiгся, зник, вiд нього лишилася тiльки тула рiзь у животi.
Климко пiдвiвся, прикидав галети соломою i швидко, з плащ-палаткою та сiллю пiд пахвою, пiшов до шляху, сколюючи ноги холодною од роси стернею. Вiн одiйшов був уже далеченько, потiм пiдбiгцем вернувся до скирти, одрив у соломi галети i загорнув у плащ-палатку. "Мо', за них солi дадуть або ще чогось", — подумав.
Вiн перетнув шлях, що ледь вiдлунював даленiючим обозом, i пiшов путiвцем просто на бiлi гори.

 

 

Продовження повісті слухаймо у представленому відео.

 

...............

 

 

РОЗДIЛ VI


Григір Тютюнник. Климко. Повість для дітей. Малюнки Василя Євдокименка.Другого дня Климко пiдходив до своєї станцiї. Було ясне пiсля дощу надвечiр'я. Дощова роса м'яко блищала на пожухлих придорожнiх травах, i сонце, що вже ледь торкалося найдальшого пагорка, малиново яскрiло у кожнiй росинi.
Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зi своєю ношею.
Мiшок iз сiллю та харчами (була серед них i пляшка молока, що якимось дивом не розбилась, як упав з вагона) вiн перев'язав пополам i нiс по черзi то на од ному, то на другому плечi.
В дощ вiн не зупинявся, щоб десь його переждати, а йшов i йшов, напнувшись надiрваною плащ-палаткою, доки несли ноги.
Йшов вiн помалу ще й тому, що не треба вже було поспiшати: он вiн, виселок, мрiє крiзь безлисту посадку, а он лежить за iржавими колiями великий залiзний бак зваленої водокачки, звиваються димки по нiмому териконовi — порода горить. У висiлку теж деiнде курять негустi дими з димарiв i тануть над посадкою.
Дома, дома!.. Уже дома.
Вiн не пiде висiлком, нi. На переїздi вiн зверне лiворуч i колiєю, мимо станцiї, депо, печища на мiсцi барака i хлiбопекарнi дiстанеться до вагової. Постукає тихенько в дверi... "Хто там? — спитає Наталя Миколаївна. — Заходьте, будь ласка"... Климко усмiхнувся i, сам того не помiчаючи, пiшов швидше.
Нараз у висiлку глухо хлопнув пострiл. Потiм коротко диркнув автомат. "Невже знову iталiйцi?" — подумав Климко.
Вони й тодi, як прийшли, зчинили таку стрiлянину по курях, наче у висiлку точився бiй. Так де ж тi кури зараз, як їх витрощили до одної?
Знову бухнув пострiл, уже ближче, куля десь угорi тiвкнула.

Григір Тютюнник. Климко. Повість для дітей. Малюнки Василя Євдокименка.


I тут Климко побачив, що вiд переїзду назустрiч йому бiжить якийсь чоловiк — босий, у солдатському галiфе з розв'язаними поворозками i в гiмнастерцi без ремiняки.
Вiн бiг i весь час оглядався. На переїзд вискочило ще двоє, у чорному, i один з них припав на колiно i вистрiлив. Той, що бiг, вильнув убiк.
I тодi Климко все зрозумiв.
— Туди, дядю, бiжiть! — закричав вiн, показуючи рукою праворуч вiд себе. — Тудиi Там балка!..
Вiд переїзду вдарила довга автоматна черга. Климка штовхнуло в груди i обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячi плями.
Вiн уп'явся пальцями в дiжурку на грудях, тихо ойкнув i впав.
А з пробитого мiшка тоненькою бiлою цiвкою потекла на дорогу сiль...
— Климка-а-а! Кли-и-мка-а! — почув Климко з гарячої пiтьми i нiчого вже бiльше не чув.
Вiд переїзду, пiднявши руки, спотикаючись i падаючи, бiг до Климка Зульфат.

(Кінець повісті)

Григір Тютюнник. Климко. Повість для дітей. Малюнки Василя Євдокименка.
За матеріалами: Тютюнник Григір. Климко. Повість. Малюнки Василя Євдокименка. Видавництво дитячої літератури "Веселка", 1976 рік, 92 с.

 

 

Дивіться також на нашому сайті:

Григір Тютюнник: життєпис та твори

Григір Тютюнник, коротка біографіяУкраїнську художню прозу неможливо уявити без вагомої літературної спадщини Григора Тютюнника. Письменник у своїй творчості обрав жанр традиційний для нашої літератури - оповідання, повість. Правдивість зображуваних людських характерів, художня майстерність у відтворенні їхніх вчинків, емоцій - це те, чим найбільше приваблює він читача. Живописець правди - так можна б визначити і творчі принципи, і весь лад душі, а відтак і стиль, позначений яскравою індивідуальністю митця.


Останні коментарі до сторінки
«Повість Григора Тютюнника "Климко" (слухати)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми