Повість Григора Тютюнника "Климко" (слухати)

 

На відео: Григір Тютюнник. Повість "Климко".

 

 

На відео: аудіоповість Григора Тютюнника "Климко".

 

 

 

У тяжку годину війни, коли донецький край окупували німецькі та італійські фашисти, дванадцятирічний хлопчик Климко зостався безпритульним, без шматка хліба й даху над головою. Голод, затоплені, онімілі шахти, погромлена школа... Але у Климка є товариші, є щирий друг, є улюблена вчителька. Вони теж у біді, і щоб урятувати їх у ці чорні дні, Климко вирушає в далеку й небезпечну подорож. Про його мужність, про чесність і лагідність його вдачі розповідається в  повісті.

 

Григір Тютюнник

КЛИМКО

(повість)

 

 

«Увага! На нашому сайті представлено лише короткі фрагменти повісті.

Повний текст твору, на превеликий жаль, вилучено за запитом правовласників!»

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І

Климко прокинувся вiд холодної роси, що впала йому на босi ноги (видно, кидався увi снi), i побачив над собою скам'янiло-бузкове небо, яким воно буває лише восени на сходi сонця, — без жайворiння, без легких з позолотою хмарок по обрiю, без усмiхненої радостi пробудження. Климко пiдiбгав ноги пiд поли дiжурчини, щоб зогрiлися, й онiмiлою тремтячою рукою дужче роз горнув солому напроти очей. Вiн спав пiд скиртою.
Сонце, мабуть, тiльки що зiйшло, бо вiд скирти через тiк i ще далi на стернях лежала довга тiнь у сизiй росi, солодко пахло втоптаним у землю набубнявiлим житом, що вже вкинулося у ключечки, та сухими мишачи ми гнiздами. Звечора мишi лоскотали Климка, гасаючи йому по руках i ногах, пищали раденько, що є їм розвага, i Климко проганяв їх усяк: сукав ногами, кишкав на них сердито — аж доки й заснув.
Уночi йому снилася велика зграя жовтих воронiв iз жовтими горобцями вперемiш. А то була не зграя i не химера опiвнiчна — то був вихор з великого кленового та дрiбного вишневого листя, що знявся над висiлком, коли Климко вийшов у степ за станцiю i востаннє оглянувся назад. Та листяна зграя стовпом стала у пiд небесся, вище й вище, а там здрiбнiла, розсипалася i зникла геть з очей.
Де те листя потiм сiло? Чи, може, воно ще й досi кружляє?..
Климко звiвся на лiкоть, щоб краще була видно шлях, яким йому йти далi, i його затрусило так, що аж зуби за цокотiли вiд терпкого застояного холоду в усьому тiлi.
"Нiчого, — подумав. — Пробiжуся з гори — зогрiюся".
У степу було тихо: Блищали од сонця стернi i ковила понад шляхом, срiблилася важка, обвiшана разочками роси павутина. Вдалинi, мiж телеграфними стовпами й некрутими пагорбами, мрiли рожевi, мов спалахи багать, крейдянi гори. Десь там, бiля тих гiр, чув од людей Климко, було велике мiсто Слов'янськ, а помiж горами, просто на землi, лежала брилами сiль, — бери скiльки здужаєш. Iще чув Климко, що за склянку солi можна вимiняти всякого добра: мисочку чи й двi кукурудзи, вiдерце картоплi чи й хлiба справжнього.
Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старiй матросцi, що була колись голубою, а тепер стала сiра, та ще в дядьковiй Кириловiй дiжурцi. Тiй дiжурцi, як казав дядько, було "сто лiт", i не рвалася вона лише тому, що зашкарубла вiд давньої мазути. Не брали її нi дощi, нi снiг, анi сонце. Пахла дiжурка паровозом. Уночi вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонцi, пахла ще дужче i пекла плечi та спину.
Климко жив удвох з дядьком Кирилом, вiдколи осиротiв.
Жили вони в залiзничному барацi при самiсiньких колiях. I коли мимо гуркотiв важкий ешелон, барак теж нiби зривався з мiсця: двигтiли стiни, дрижала пiдлога, бряжчали шиби у вiкнах, а барак мчав i мчав. Потiм, коли ешелон даленiв, гуркочучи тихiше й тихiше, барак знову зупинявся i стояв, як i ранiш, i пiд вiкнами в нього знову цвiрiнчали горобцi.
Дядько Кирило був машинiстом великого паровоза ФД i ходив на роботу коли як: то вранцi, то вдень, то посеред ночi, коли Климко вже спав. Повертався вiн завжди несподiвано — з залiзною скринькою в руцi, зморений очима i усмiхнений до Климка.
— Як тут мiй помошничок? Не боявся сам уночi? — питався, бувало, знiмаючи шкiряного картуза з бiлими молоточками, вiд якого на лобi лишався червоний тугий пружок, що нiколи не встигав зiйти до чергової змiни.
Потiм дядько вмивався над великою мiдною мискою, довго з хрускотом у пальцях тручи руку об руку, хоч i сам вiн, i Климко знали, що руки все одно не одмиються.
— Ось побiльшаєш, Климе, i гайда до нас на паровоз, — казав дядько. — Вивчимо тебе на помiчника машинiста i заживемо: разом на роботу, разом з роботи... А так не бачу, коли ти в мене й ростеш.
Умившись, дядько надiвав чисту сорочку i сiдав до столу.
— А давай лишень свої граматки, подивимося, що там у тебе з науками. Це була найбiльша радiсть Климкова — покласти перед дядьком чепурно списанi зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти пiдлогу, де набризкано, i тихо, покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам i наварив, — гарячої та запашної. Про зошити вiн нiколи не боявся, бо тiльки з письма iнколи мав "посередньо".
— О! — дивувався дядько, розгинаючись над столом. — А це що? Треба було написати "холодно", а в тебе "хохолодно"...
Климко на те знiчено одказував:
— То в мене, дя, пiсля великої перерви руки дуже померзли, от воно й хохокнуло.

 

Дядько, вдоволений, що знайшов помилку, вiдкладав зошити i брався до юшки.
— Ай добра ж, — хвалив, ледь вiдсьорбнувши з ложки. — У-у-у, такої не всяка й кухарка зварить. Вiзьми ж отам у скриньцi гостинець.
Климко знав, що дядько неодмiнно скаже цi слова, проте завжди хвилювався: а що як нi? Що як забуде?
У скриньцi, що пахла так само, як i дядькова дiжурка i картуз, i сам дядько, лежали блискучi ключi й ключики. Климко нiколи їх не чiпав, бо то були дядьковi ключики од паровоза, а лише роздивлявся на них. Ще був у скриньцi молоток, жмутик пухкої бiлої нитковини, великий кухоль, щоб набирати на станцiях окропу i чаювати з грудочкою цукру, та складанйй ножик — рiзати хлiб. У кухлi Климко й знаходив гостинець: пригiрщ пряникiв-срiбноголовцiв, або гроно прозорих пiвникiв на паличках, зв'язаних докупи бiлою ниткою, або ще щось таке.
Увечерi дядько Кирило, чистий, виголений i ясний, знову йшов на станцiю зi своєю скринькою в руцi, i Климко проводжав його аж до паровоза. ФД стояв на запаснiй колiї, ще гарячий вiд недавнього рейсу. З труби ледь-ледь курiв дим, тихо сапала пара з патрубкiв i огортала зморенi колеса — ФД спочивав, сяючи масними чорними боками й начищеною мiддю. Бiля нього i взимку було тепло.
— Ти ж там хазяйнуй, Климе. А вночi спи i не бiйся, — казав дядько. — Вночi воно все так, як i вдень, тiльки й того, що поночi.
I коли Климко бiг потiм назад до барака, дядько всмiхався йому вже з паровозної будки i махав рукою — отако, самими пальцями.
Климко й не боявся ночей, тому що барак майже нiколи не спав увесь. У ньому жило багато людей, всi вони працювали на станцiї, ходили на роботу i поверталися з неї хто коли, отож у барацi хтось та не спав. До того ж стояв барак у такому веселому мiсцi, що його з усiх бокiв осяювали вогнi — зi станцiї, з вагоноремонтних майстерень та вiд шахти, — i вiн плив щоночi в тих вогнях, наче корабель у срiблястому морi.
А скiльки звукiв жило на станцiї вночi! Брязкали сталевими тарелями вагоннi буфери, перегукувалися дударi-стрiлочники, сюрчали у свої сюрчки й вимахували лiхтарями зчiплювачi вагонiв, видзвонювали молоточками по колесах обходчики поїздiв, i мовби десь угорi над станцiєю постiйно, одним голосом дзуремiв шахтний вентилятор. У барацi завжди стояв дух шпал, штибу, котельної пари i полину, що рiс попiд вiкнами. А свiтло звiдусiль малювало на стiнi супроти Климкового лiжкц великi рiзнобарвнi квiти: червоне — маки, синє — волошки, жовте — соняхи, вони мiнилися i тремтiли, як од вiтру в степу... То були казковi, найщасливiшi в Климковому життi ночi.
Вiн отак би й вирiс серед уквiтчаних тих ночей, якби не настали ночi iншi, ночi без вогнiв. Зостались лише звуки, тi, що завжди, але в пiтьмi вони спохмурнiли, поглухiшали i долинали наче з глибокого провалля. У цi чорнi ночi поїзди йшли частiше й швидше, нiж ранiш, але вiд них уже не вiяло сосновими дошками чи теплою пшеницею, мокрим, щойно вийнятим iз шахти вугiллям чи цегляною курявичкою з вiдкритих вагонiв. Од них вiяло лiками, димом польових солдатських кухонь, гарячими на сонцi уламками лiтакiв i гармат...
I одної з таких ночей не повернувся на станцiю дядькiв Кирилiв ФД, хоч на нього давно вже чекала нова змiна машинiстiв. Климко цiлу нiч проблукав тодi на станцiї, вслухаючись у далекi зляканi гудки паровозiв, але так i не почув серед них знайомого. Вiн був один на весь свiт — гудок дядькового ФД, — i Климко впiзнав би його серед тисячi...

Удосвiта на станцiю приїхала дрезина-рейковоз i привезла дядька Кирила, його помiчникiв, старого Кiндратовича, що їздив iще на царських паровозах, i кочегара Славка-гармонiста. Дрезину оточили з усiх бокiв— черговi обходчики, змажчики, стрiлочники, i Климко нiяк не мiг пробитися крiзь той натовп. Вiн побачйв тiльки, що всi познiмали картузи й похилили голови, i закричав, i застукав кулачками в погорбленi спини:
— Пустiть мене!
Його впiзнали i розступилися... Климко побачив лише сиву дядькову чуприну з-пiд брезенту, вчепився за борт кузова, щоб злiзти нагору, але хтось придержав його за плечi й сказав:
— Зараз, синок, зараз подивишся зблизька. Знiмемо — i подивишся.
— Пряме влучення... — квапливо розказував хтось. — У тендер, їх вугiллям побило...
Дядька ховали надвечiр при вiдчинених навстiж дверях барака. Надворi було вiтряно. По коридору шарудiло перше осiннє листя з пристанцiйного скверу i забивалося в тихi кутки. Увiходили мовчазнi зморенi залiзничники в промащених мазутою робах, знiмали картузи, прощалися пошепки з дядьком i знову йшли на роботу; зiтхали i потихеньку схлипували жiнки, якi зiйшлися з усього барака, i тiльки одна серед них, тiтка Мотя з висiлка, плакала вголос i припадала щокою до чорних — їх так i не вiдмили — дядькових рук, складених на грудях. Вона частенько приносила дядьковi чистi, випрасуванi сорочки, що пахли простим чорним милом.
У головах у дядька лежали пучечки живих i сухих квiтiв: чорнобривцi з деповської клумби i гайстри з чиєїсь грядки, сухий деревiй i ковила. Квiти дихали м'яко i ладанно, а дядькiв костюм новий пах Климковi вихiдними днями.
— На кладовищi Климко вже не плакав, а лише здригався вiд холоду в грудях i хрипко зiтхав. Червоно, пiдпливаючи рожевим надвечiрнiм мороком, заходило сонце. А вiтер обтiпував з молодих топольок прижовкле листя i розкидав помiж могилами. Воно застрявало в оградках, прилипало до пам'ятникiв або летiло в степ, рвучи на своєму шляху тонку, ще не стужавiлу по-осiнньому павутину.
На могилу дядьковi поклали його шкiряний картуз iз бiлими молоточками.
Пiсля похорону тiтка Мотя довела Климка до барака, заплакала бiля порога й сказала:
— Може б, ти до мене перейшов? Куди ж тобi тепер дiватися? Хто тепер тебе догляне?
Климко похитав головою i пiшов у барак. Доглядати за собою — зварити їсти, прибрати в хатi, випрати одежину — вiн умiв i сам. Давно вже вмiв...
Климко витер холодними брудними пальцями очi й сiв у своєму солом'яному кублi. На шляху в обидва боки не видно було й душi. Тiльки десь далеко за перелотом, звiдки вiн учора прийшов до цiєї скирти, чулося по-вранiшньому лунке гуркотiння пiдвiд. Воно то стихало, коли пiдводи спускалися у вибалок, то знову гучнiшало, коли вони вихоплювалися на пагорб. А невдовзi понад телеграфними стовпами замаячив довгий нiмецький обоз. Гладкi куцохвостi конi-ломовики хекали парою. Кованi хури з гальмами в передках стугонiли важкими колесами по вкоченiй дорозi. На останнiй пiдводi, що трохи вiдстала вiд обозу, скулившись, сидiв у передку солдат i, видно, куняв — пiлотка зсунулася йому на вухо, плечi обвисли, обличчя вткнулося в розстебнуту вгорi, з пiднятим комiром шинелю. Напроти скирти вiн пiдвiв голову, сказав щось до коней, i вони зупинилися. Климко на всяк випадок глибше врився в своє кубло, а солдат незграбно сплигнув з хури, озирнувся на сонце, червоно блиснувши окулярами, i рушив до скирти. Але, ступивши кiлька крокiв, вернувся назад i прихопив карабiн.

Вiн iшов помалу, як гайворон. Климко добре бачив крiзь солому неголене зморшкувате обличчя, товсту об вислу нижню губу i високо пiдняте плече з карабiном на ремiняцi. Вiн був уже пiдтоптаний, цей солдат, i, певне, йшов до скирти, щоб набрати соломи пiд своє утле тiло. Климко зрозумiв це, коли дядько приставив до скирти карабiн i спробував смикати солому, щось бурмочучи. Потiм побачив купку вже насмиканої — Климкове кубло — i пiшов до неї. Климко завмер, не знаючи, що йому робити: схопитися, крикнути, ворухнутися?.. I коли солдат занiс твердий чорний черевик, щоб скинути зрошений верхняк з Климкового схову, вiн, уже нiчого не думаючи й нiчого не бачачи перед собою, крiм блискучої пiдкови на пiдборi, схопився на колiна, — брудний, нестрижений, в остюках. Солдат на мить закляк з пiднятою ногою, потiм тоненько вискнув i одплигнув убiк. Вiн ухопив карабiн i наставив його далеко перед себе на Климка. Климко нiмо дивився в маленьку чорну дучку карабiнного дула — воно тремтiло, нацiлене йому в перенiсся, — потiм розцiпив кулачки й показав солдатовi худi синi долонi.
— Не бiйтеся, дядьку, — сказав, затинаючись вiд холоду. — Бачте, в мене ж нiчого в руках немає.
Той по-волячому сапнув носом i голосно зiтхнув, про те карабiна не опустив.
— Немає, — кажу, — Климко ще раз показав долонi i навiть розчепiрив.
— О-у, — сказав солдат, звiвши над окулярами рiдкi миршавi брови, i засмiявся. Спершу дрiбненько, по-баб'ячому, потiм зареготав так лунко, що синi птицi ракшi знялися зi стовпiв над шляхом i перелетiли далi. А Климко дивився з навколiшок у роззявлений його рот з пiдковою прокурених зубiв угорi i теж пробував засмiятися, але виходила гикавка.

 

Заспокоївшись остаточно, солдат протер пальцем очi пiд скельцями окулярiв i спитав:
— Кто ти єсть?
Климко мовчав, здивувавшись не нiмецькiй вимовi солдата. Тодi солдат затис карабiн мiж колiньми i, загинаючи пальцi на звiльненiй руцi, став перелiчувати:
— Iван, Александр, Петер...
— Нi, — сказав Климко. — Мене звати Клим.
— О-у, Клiм Ворошiлоф! — реготнув солдат. — Клiм! Розумем... Тут єсть твой дом?
— Нi, — похитав головою Климко. — Я тут тiльки но чував. Дому в мене нiде нема.
— Так, — сказав солдат i заджеркотiв щось швидко-швидко. Вiн говорив довго, тицькав у Климка пальцем, як наганом: "Пуф! Пуфi" — i кiлька разiв повторив слово "партизан". Аж тодi Климко зрозумiв, що цей солдат, який, очевидно, був чехом, боїться якихось партизанiв i мало не застрелив його, Климка, зненацька,
— Я йду по сiль, отуди, — Климко показав на бiлi гори. — Менi треба солi, i потрусив собi з пучки на долоню. — Солi.
— А-а, соль! Розумем... Хлеб-сольї..
Вiн оглянув Климковi ноги, обсипанi курятами, бруднi й побуряковiлi од холоду, велiв зачекати i пiшов на шлях до хури.
Сонце пiдбилося по той бiк скирти, тiнь вiд неї покоротшала i потеплiшала.
Гори над степом удалинi стояли бiлi, мов пухнастi на погоду хмари.
Чех повернувся вже без карабiна, тримаючи в рукахi пакунок з вицвiлої плащ-палатки в рудих та зелених плямах, i подав його Климковi.
Затим набрав оберемок соломи, ще раз оглянувся на Климка, похитав головою: "Война, война... Плохо..." — i пiшов до коней, згорблений, у важких, не про старечу ногу, ботинках.
Пiдвода рушила шляхом навздогiн за обозом, що був уже далеко, i незабаром скотилася у виярок.
Климко розгорнув пакунок. В ньому лежала пачка сухих — вони торохтiли — зеленкуватих галет у прозорому лопотючому паперi i кругла чорна коробочка солi — може, зо жменю. Климко розiрвав папiр, дiстав одну галету, надкусив i почав швидко жувати. В ротi зробилося терпко i холодно. Пiд ложечкою млосно зассав голод. Климко понюхав галету i враз перестав жувати: вона пахла м'ятно i ладанно, як сухi квiти в головах у дядька Кирила. Голод враз улiгся, зник, вiд нього лишилася тiльки тула рiзь у животi.
Климко пiдвiвся, прикидав галети соломою i швидко, з плащ-палаткою та сiллю пiд пахвою, пiшов до шляху, сколюючи ноги холодною од роси стернею. Вiн одiйшов був уже далеченько, потiм пiдбiгцем вернувся до скирти, одрив у соломi галети i загорнув у плащ-палатку. "Мо', за них солi дадуть або ще чогось", — подумав.
Вiн перетнув шлях, що ледь вiдлунював даленiючим обозом, i пiшов путiвцем просто на бiлi гори.

 

 

Продовження повісті слухаймо у представленому відео.

 

...............

 

 

РОЗДIЛ VI

Другого дня Климко пiдходив до своєї станцiї. Було ясне пiсля дощу надвечiр'я. Дощова роса м'яко блищала на пожухлих придорожнiх травах, i сонце, що вже ледь торкалося найдальшого пагорка, малиново яскрiло у кожнiй росинi.
Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зi своєю ношею.
Мiшок iз сiллю та харчами (була серед них i пляшка молока, що якимось дивом не розбилась, як упав з вагона) вiн перев'язав пополам i нiс по черзi то на од ному, то на другому плечi.
В дощ вiн не зупинявся, щоб десь його переждати, а йшов i йшов, напнувшись надiрваною плащ-палаткою, доки несли ноги.
Йшов вiн помалу ще й тому, що не треба вже було поспiшати: он вiн, виселок, мрiє крiзь безлисту посадку, а он лежить за iржавими колiями великий залiзний бак зваленої водокачки, звиваються димки по нiмому териконовi — порода горить. У висiлку теж деiнде курять негустi дими з димарiв i тануть над посадкою.
Дома, дома!.. Уже дома.
Вiн не пiде висiлком, нi. На переїздi вiн зверне лiворуч i колiєю, мимо станцiї, депо, печища на мiсцi барака i хлiбопекарнi дiстанеться до вагової. Постукає тихенько в дверi... "Хто там? — спитає Наталя Миколаївна. — Заходьте, будь ласка"... Климко усмiхнувся i, сам того не помiчаючи, пiшов швидше.
Нараз у висiлку глухо хлопнув пострiл. Потiм коротко диркнув автомат. "Невже знову iталiйцi?" — подумав Климко.
Вони й тодi, як прийшли, зчинили таку стрiлянину по курях, наче у висiлку точився бiй. Так де ж тi кури зараз, як їх витрощили до одної?
Знову бухнув пострiл, уже ближче, куля десь угорi тiвкнула.

I тут Климко побачив, що вiд переїзду назустрiч йому бiжить якийсь чоловiк — босий, у солдатському галiфе з розв'язаними поворозками i в гiмнастерцi без ремiняки.
Вiн бiг i весь час оглядався. На переїзд вискочило ще двоє, у чорному, i один з них припав на колiно i вистрiлив. Той, що бiг, вильнув убiк.
I тодi Климко все зрозумiв.
— Туди, дядю, бiжiть! — закричав вiн, показуючи рукою праворуч вiд себе. — Тудиi Там балка!..
Вiд переїзду вдарила довга автоматна черга. Климка штовхнуло в груди i обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячi плями.
Вiн уп'явся пальцями в дiжурку на грудях, тихо ойкнув i впав.
А з пробитого мiшка тоненькою бiлою цiвкою потекла на дорогу сiль...
— Климка-а-а! Кли-и-мка-а! — почув Климко з гарячої пiтьми i нiчого вже бiльше не чув.
Вiд переїзду, пiднявши руки, спотикаючись i падаючи, бiг до Климка Зульфат.

(Кінець повісті)

За матеріалами: Тютюнник Григір. Климко. Повість. Малюнки Василя Євдокименка. Видавництво дитячої літератури "Веселка", 1976 рік, 92 с.