Олесь Донченко
ЗОЛОТЕ ЯЄЧКО
(оповідання)
Ви нiколи не чули, як вiн грає?
Пищик у нього як живий. Схоче Андрiйко — i заспiває вiн у нього тоненько-тоненько, як комар. Схоче — обiзветься товсто, загуде, як джмiль. А буває, закукурiкає, як молодий пiвник, — i голосисто, i трошки хрипло.
А подумати тiльки — звичайний пищик iз стручка жовтоï акацiï!
Та самий стручок не засвистить, хоч дмухайте в нього цiлий день! Треба вмiти зробити з нього пищика.
Андрiйко робить так. Зiрве стручок, який повнiший, тодi розкриває його. Тiльки обережно розкриває, щоб, бува, не вiдломилась половинка вiд половинки. А тодi вишкрябає нiгтем iз стручка насiння i знову стулить обидвi половинки.
Ось вам i готовий пищик! Тепер тiльки взяти кiнчик його в рот i дмухати.
Всiх своïх товаришiв у дитячому садку навчив Андрiйко робити пищики. Добре, що в дворi акацiï багато.
Коли ж набриднуть пищики, дiтвора прополює квiти на клумбi, грається в м'яча або вихователька Марiя Семенiвна читає з книжки якусь цiкаву казку.
А от як приходить Андрiйко додому, то вже й не знає, що йому робити. А що ж, коли нiякоï роботи йому не дають у колгоспi. Малий ще. Трактором орати не вмiє, комбайном керувати теж iще не навчився. Правда, комбайнер дядько Овсiй обiцяв навчити, та то тiльки так, аби було сказано.
Ну, от i лишається хлопчиковi тiльки на пищику пищати та робити прискавки з дудок болиголова.
Правда, iншi дiти ще виуджують з нiрок павукiв-тарантулiв. Почеплять на нитку воску i — в нiрку. Дратують павука, доки вiн не вчепиться у вiск. Тодi тiльки — сiп! I вже витягли павучище!
Але Андрiйко павукiв не ловить. Вони страшнi, сiрi, у них аж вiсiм волохатих нiг, i до того ж усiм вiдомо, що вони отруйнi.
Так що боïться ïх ловити Андрiйко. (Тiльки ж, будь ласка, нiкому про це не кажiть, а то Андрiйко розсердиться. Вiн вважає себе дуже хоробрим.)
От одного разу прийшов хлопчик iз дитячого садка. Сонце ще не сiло. Батька й матерi не було вдома, припiзнились на роботi. Старшi хлопцi побiгли купатися. Дiд Лука плете вершу, дядько Степан на пасiцi.
Усiм є робота, одному тiльки Андрiйковi нема чого робити.
Ну, вiн устромив у рот пищик i вийшов на вулицю. А навпроти в кузнi стукає молот. Зазирнув хлопчик у кузню. Молот — бум, бум — б'є по розпеченому куску залiза, що його тримає довгими клiщами Микола, старший брат Андрiйкiв.
— Дай я подержу! — гукає Андрiйко. Микола озирнувся:
— Ану, йди звiдси! Бо ще обпечешся.
Ну, звiсно, дорослим усе можна: i в кузнi кувати, i трактором орати, i комбайном пшеницю косити. А як малому — то нiчого не можна. А хiба ж Андрiйко не зумiв би подержати клiщами кусок залiза на ковадлi? Дуже просто! I зовсiм не обпiкся б.
Та що ж поробиш!
Поплентався Андрiйко далi, пищик обзивається на всю вулицю.
Куди ж пiти? — думає хлопчик. I враз вирiшує: Пiду на птахоферму. У, там дуже цiкаво! Якi там кури! Всi бiлi, як снiг, сокорять, кудкудачуть, а пiвнi кукурiкають — такi голосистi!
Птахофермою завiдує бабуся Олена Григорiвна. Чув хлопчина, як казали люди, що в неï на птахофермi кури золотi яєчка несуть.
Прийшов Андрiйко на птахоферму. Вiдчинив хвiртку i просто — у двiр.
Так ураз i потрапив у курячу краïну. Ой, скiльки ж тут було курей! Куди не глянь — кури. I в той бiк — кури, i в цей — кури. I ген, аж туди, де верба росте, — i там кури! Усi бiлi, з червоними гребiнцями. В одних гребiнь угору, в iнших звисає, як сережка. Ця курка щось клює, iнша щипає якусь билинку. А одна все бiгає за подружкою, намагається вiдняти в неï черв'яка. Але подружка — моторна, не випускає здобичi.
Де не взявся пiвень — теж бiлий, тiльки дуже хвостатий, як скочить на корито, як кукурiкне!
Це вiн поздоровкався зо мною, — подумав Андрiйко, встромив у рот пищик та як запищить!
Що тут сталося! Всi кури так i чкурнули на всi боки!
От iще, якi полохливi! Цищика не чули, чи що?
В цю хвилину хтось закахикав — кха-кха, i на порозi з'явилася бабуся Олена Григорiвна.
— Хто там порушує порядок? — спитала вона i приставила до очей долоню, щоб краще роздивитись Андрiйка. А в другiй руцi вона тримала торбинку.
От Андрiйко пiдiйшов ближче i чемно привiтався:
— Здрастуйте, бабусю! Я нiчого не порушую, це пищик. Такий уредний. Голосистий, як отой ваш пiвень!
Тут Олена Григорiвна й упiзнала хлопчика.
— Здоров, Андрiйку! Давно тебе не бачила. Що поробляєш? Може, тебе вже бригадиром настановили в колгоспi, а я й не знаю?
— Нi, я на комбайнера скоро вчитимусь, — сказав Андрiйко. — А зараз нiякоï роботи в мене немає.
— Отакоï! Виходить, що ти байдики б'єш?
— Е нi, я в дитячий садок ходжу i на пищику граю. Ось послухайте.
Хлопчик хотiв уже взяти пищика в рот, та бабуся руками замахала:
— Годi, годi, не треба! Чула вже! Ти менi всiх курей розколошкаєш. Якщо хочеш, я тобi дам справжню роботу.
— Роботу? — так i кинувся Андрiйко. — А яку?
— Яку роботу? Кха-кха... Допоможи курей нагодувати.
I вона простягла Андрiйковi торбинку, а в нiй був ячмiнь.
Хлопчик набирав повнi жменi зерна i розсипав його по кормушках, гукаючи: Тю-тi, тю-тi, тю-тi!
Сколихнулась, заметушилась уся куряча краïна. З усiх нiг кинулися кури на голос. Оточили Андрiйка, хапають ячмiнь, просто з-пiд нiг, а один пiвник аж пiдлетiв, хотiв клюнути зернину iз жменi.
Спорожнив хлопчик торбинку, а Олена Григорiвна приказує:
— Молодець, Андрiйку! Я й не знала, що ти такий беручкий до роботи. Де ж ти навчився курей так годувати?
— Яка там наука? — з погордою вiдповiв Андрiйко. — Бачив, як мати годували. Тiльки в нас пiвня треба вiдганяти, бо вiн такий ненажера, враз усе зерно похапає.
— Ну, коли так, — сказала Олена Григорiвна, — то дам я тобi ще одну роботу. Моя помiчниця сьогоднi захворiла, то ти допоможи менi. Ось вiзьми сито та ходiмо зо мною в сарай по-збираємо яєчка. Тiльки гляди, щоб не розбив жодного!
У такому великому сараï Андрiйко ще нiколи не був. Вiн з цiкавiстю розглядався на всi боки. Пiд стiнами у два ряди стояли клiтки. ïх було багато, а скiльки — невiдомо, бо Андрiйко вмiє рахувати тiльки до двадцяти.
— Ой бабусю, скiльки тут клiток! — гукнув хлопчик. — Нащо вони?
— Тихенько, Андрiйку, — каже бабуся. — Не вигукуй, руками не махай! А навiщо клiтки, зараз сам побачиш. Глянь лишень на оту курку...
Дивиться хлопчик: пiдiйшла курка до клiтки, зазирає у вiдчиненi дверцята. I лiвим оком, i правим, — витягла шию, в один бiк зиркнула, у другий, немов роздумує: чи зайти ïй усередину? А тодi обережно ступнула вперед — ще раз, ще раз ступнула... I тiльки опинилась у клiтцi, дверцята тихенько — хлоп! Самi-самiсiнькi зачинились за нею — без шуму, без грюку, навiть не рипнули!
Ще бiльше здивувався Андрiйко, а бабуся Олена Григорiвна усмiхається:
— У нас кури в клiтках несуться, хлопче. Як увiйде курка в клiтку, то вже не вискочить, аж доки не випустимо ïï та не запишемо, яка курка знеслася.
Назбирав Андрiйко з бабусею багато яєць, жодного не розбив. А якi вони — всякi, всякi! I круглi, i довгастенькi. В одних шкаралупа темнiша, а в iнших зовсiм бiла. Правда, золотих яєчок хлопчик не знайшов, бо то ж тiльки в казцi розповiдається, як ряба курочка знесла золоте яєчко.
Гордий та щасливий Андрiйко. А що, тепер i для нього знайшлася робота!
Як iшов додому, подарувала йому бабуся найбiльше яєчко. Обережно принiс його Андрiйко, хвалиться батьковi й матерi, як годував на птахофермi курей, як збирав яйця.
— А без мене не впоралась би з роботою бабуся! — розповiдає. — Авжеж! Курей багато, а бабуся Олена Григорiвна одна!
Батько взяв яєчко, поклав на долоню та й каже:
— А воно — не просте! Не просте, а золоте.
— Не обманюйте, — махнув рукою хлопчик. — Я ж бачу, що воно бiле.
— Е, нiчого ти не бачиш, — усмiхнувся батько. — А йди-но ближче.
Вiн пiдняв яєчко проти електричноï лампочки.
— Дивися!
Глянув Андрiйко i аж рот роззявив з подиву. Просвiчує яєчко наскрiзь золотим промiнням, спалахує нiжним рожевим свiтлом.
Зачаровано дивиться на нього хлопчик, а воно все так i сяє, так i горить!
— Бачиш тепер, — смiється батько. — А ти не вiрив! Золоте яєчко, бо заробив ти його чесною працею, як справжнiй роботящий колгоспник.
I всю нiч снилось Андрiйковi золоте яєчко. Воно сяяло ясним промiнням, i вiд нього було так свiтло в хатi, як вiд електрики.
Часто тепер ходить на птахоферму Андрiйко, допомагає бабусi.
А в дитячому садку вiн хвалиться таким, як i сам. малюкам:
— Що без мене й робила б бабуся Олена Григорiвна!
Ну, а пищикiв зараз Андрiйко не робить, бо стручки на акацiï вже засохли, поскручувались, i з них iз трiском вискакує дрiбне насiння. Замiсть пищика хлопчик знайшов iншу забавку: прикладе двома пальцями листочок до рота й кукурiкає, чистiсiнько як молодий пiвник. А йому весело вiдповiдають пiвнi з усiх дворiв.
I тепер, коли хтось, бува, згадає в розмовi Андрiйка, то питають:
— А який це Андрiйко? Чи не той, що принiс iз птахоферми золоте яєчко?
За матеріалами: "Веселка". Книга для читання в дошкільних закладах. Упорядники: В.Д. Крушинська, Л. В. Кремсал, Л.В. Гураш. Художник Людмила Гніппель. Київ, видавництво "Радянська школа", 1989, стор. 195 - 198.
