|
Олександр Олесь
КНЯЖА УКРАЇНА
Книга VIII
ПЕЧЕНІЗЬКА ОБЛОГА КИЄВА
Раз дізнались печеніги,
Що для бою час настав,
Що в Болгарії далекій
Забарився Святослав.
Наче хмари, бідний Київ
Печеніги облягли,
Загриміли всюди сурми,
Тарабани загули.
А у місті плач і стогін:
Ані вийти, ні ввійти,
Став людей косити голод,
Став в могили їх нести.
А в той час гуляє Претич
З дужим військом за Дніпром...
Та не станеш буйним вітром
І не зробишся орлом.
Полетіти б і сказати:
«Ви на волі, соколи,
А наш Київ сірим муром
Печеніги облягли».
Стали думати кияни,
Де їм лицаря знайти,
Щоб із міста на той берег
Сміло зважився пройти.
«Я піду!»— хлоп’я говорить.
«Ти ж мале ще, молоде...»
«Я піду»,— хлоп’я говорить
І з вуздечкою іде.
Вийшов з міста, в яр спустився,
Полем швидко перебіг,
Став, постояв, вийшов з гаю,
Йде, неначе печеніг.
Ось і табір. Глянув — війська,
Як тієї сарани!
Коні ржуть, реве худоба,
На триногах казани.
А на сонці сяє зброя,
Сяють, блискають списи...
Як пробитися крізь хмару,
Як пройти через ліси?!
«Де ти, Претич-воєводо,
Де ти, князю Святослав?!»—
Так собі подумав хлопець
І у когось запитав:
«Чи не бачили ви, дядьку,
Тут буланого коня?
Я пустив його на пашу,
Та й заснув на хвильку я...»
«Ні, не бачив... ач, роззява!
Так колись ти і в бою
Задрімаєш і за хвильку...
Стратиш голову свою».
«Треба йти питати інших...
Де ж він, лишенько моє?!
Гей ти, коню мій буланий,
Гей, озвися, де ти є?!»
Вдалині Дніпро синіє...
Хлопчик плаче, як ягня:
«Чи не бачили ви, дядьку,
Тут буланого коня?»
Ось уже і любий берег,
Хвилі весело шумлять...
Він оглянувся — далеко
Вороги його стоять.
І схопив себе за груди,
На собі одежу рве,
Через мить уже по хвилях
На той берег він пливе.
І нарешті бачать хлопця
Печенізькі вояки,
І за ним біжать, женуться,
Як за сарною вовки.
Туго луки натягають,
Стріли кидають вперед,
То пірне хлоп’я у воду,
То заб’ється в очерет.
Стріли падають у воду,
Наче чорні блискавки...
Попливти б,— але бояться
Печенізькі вояки.
А мале хлоп’я давно вже
Степом котиться-летить...
Сяють вогниками очі,
Серце пташкою тремтить.
Ось уже і рідний табір,
Ось і Претич, вояки...
Ах, здається, по степу він
Розгубив свої думки.
Прибігає, важко диха,
Ледве встоїть на ногах...
Закричав — і гнів палає
В огняних його словах.
«Воєводо і вояцтво!
Ви гуляєте, орли,
А наш Київ, наче хмари,
Печеніги облягли.
Ви гуляєте, а люде
Швидко з голоду помруть,
Швидко з голоду наш Київ
Печенігам віддадуть».
Пильно слухає вояцтво,
Що розказує хлоп’я...
Меч стискає воєвода
І сідає на коня.
«Вояки! вперед! на поміч! —
Вірний Претич закричав,—
Хай живе наш славний Київ,
Хай живе наш Святослав».
Обернувся в вулик табір...
Крики, ржання, метушня...
Кожний бравсь за спис, за зброю
І... на огиря-коня.
І злякались печеніги...
Крик пішов і залунав,
Що вертається з походу
Переможець Святослав.
Безліч літ уже минуло,
Вже давно в землі хлоп’я.
І давно вже в серці нашім
Вмерло лицаря ім’я.
|
