Наталена Королева
ЛЕГЕНДИ СТАРОКИЇВСЬКІ
З ПОВІСТЕЙ ВРЕМЯНИХ ЛІТ
Завантажити повний текст твору (doc.zip)
Одноманітно, розміряно падають краплини води в клепсидрі. Як сльози плачок, найнятих на багатий похорон. Так плаче й клепсидра: без жалю, з самого обов’язку. Іноді між двома стуками крапок вклиниться коротке шкварчання нагорілого гноту на зеленій восковиці: то спалився необачний метелик, принаджений світелком та китицею квітів у відчиненому віконці чернечої келії. І знову запанує непорушна тиша, яку міряє водяний годинник.
Пензель отця Олімпія нечутно перелітає з веселково-барвистої палети на велике полотно в дебелих штелюгах. І тільки цей легкий рух стверджує, що білобородий, як віск блідий, монастирський маляр — живе. Живе повно, творчим життям, коли весь монастир спить. Отець Олімпій — вся братія лаврська говорить йому «Аліпій» — найрадіш працює вночі при світлі високої, грубезної свічки. Знає свої барви й не потребує денного світла, що розгонить мрію.
«Нощ-бо несвітла невірним»! — лагідно відповідає Аліпій на часту раду — «Відпочинути нічма! Не трудити зору — найдорогоціннішого дару Божого».
Таж монастирський митець звичайно береться за пензля тоді, як образ «дозріє» в його уяві. На це потрібна тиша і присмерк. І тоді Аліпій бачить його «живого». Бачить його й на недоторкано чистім полотні, поспішає «познаменати» контури. А коли ж є вже кресьба, треба враз класти й фарби.
Яка ж то праця, що по ній треба відпочивати? Де ж те намагання ока?
Та... ах! Якби ж не був так стар чоловік! Терпне рука, а очі й не при малюванні ніби піском засипає. І сном омліває кволе старече тіло. Таж не можна спати, праці не переробити: щойно віддав одну — вже два, три, п’ять полотен просяться на штелюги. Справді, та праця «накочується», чисто мов снігова куля попхнута згори до Дніпра.
«Ветх єсмь й виповнений днями! — зітхне чернець і поспішає.— Аби ж скінчити! — й думку накриває тихеньким співом: — «Блюди убо, душе моя, сном не отягчайся, да не смерти предана будеші!».
Голос прозорий і легкий, мов димок кадильний, підноситься догори, стелиться під склепінням келії, вгинається до відчиненого вікна й вилітає в блакитний простір теплої ночі. А за піснею навздогін линуть думки...
Здається, як це недавно було, що прийшов Аліпій до святих печер. А ось вже надійшов і вечір життя! Людське життя... промайнуло воно, як день єдин в тиші посвятній, в любій праці, в думках-розважаннях та в красі Божих служб.
Мимохіть золотим сонцем всміхаються під снігом срібного вуса безбарвні старечі уста, згадуючи ради та вмовляння друзів, коли повним сил юнаком відходив він з отчого дому.
— Ой, не витримаєш! Та й навіщо животіти серед вічної пітьми печер, без повітря, без світла, без краси світу сього, без їжі!.. Знесилишся, підляжеш недугам, й дух охабне в хворому тілі.
— А нині? Тіло моє, а дух ще більше... як отой равл без шкаралущі,— вказав тоді юнак в батьківському саду.— Загине марно, без сліда й користі! Тож і хочу прикрити мушлею стін монастирських свою кволість, до життя зовнішнього не здатну. Пам’ятаєте ж слова поганина Софокла: «Не бачити світу — то є правдива мудрість».
Стремів до монастирської гармонії й порядку, мріяв, будучи в чині ангельськім, побачити ангелів на власні очі, як бачили їх святі, люди духа.
І дивно! — згадав, застановившись над тим, що таки ж і досі не побачив ангела... «Бо грішний!» — сказав собі вголос з докором, аж з сорому трохи зарожевілись жовті щоки. Й немов легеньким, теплим дотиком обвіяло обличчя отця Аліпія. Здається, блакитна рука літньої ночі вкинула віконцем великого метелика. Прозорий, кружляв він над ченцевим каптуром, неначе не знаходив собі виходу. «Бо фіш...» — хотів сказати ще раз й мало не діткнувся чолом початого образу. Повіки ченцеві опадали, рука й спина стерпли.
Випростався, поклав на дзиґлик під свічку палету й, тяжко переступаючи обрезклими, застояними ногами,— бо ж завжди малював стоячи «заради дрімливої спокуси», — підійшов до вікна: відчинив його ширше, щоб той метелик міг вільно випорхнути.
На хвилину сперся на лутки маленького віконця, глибоко запущеного в товсту стіну. Пив поглядом блакитно-зеленавий флюїд, а освіжілий мозок збудив у пам’яті слова святого отця Василія Великого: «Своя пора на кожне окреме добре діло». Так сказав отець всіх ченців.
Аліпій взявся за ліствицю-вервицю блідою рукою, що вже за життя виглядала як дорога реліквія, гідна золотих і філігранових скриньок-схованок. Зітхнув. Ще раз пустив старечий зір по землі й серцем благословив її — Доньку Створителя Світів, таку гарну й чисту в своїм відпочинку. А люди ж говорять: у ній спокуса й гріх! Як могли б вони ховатись там, в цім Божім раю, по смарагдових гаях, по садах, повних овоча, що аж у келію посилає свій медовий запах Божої благодаті, запах щедрої його руки! .
«Всяка плодь та хвалить Господа!»... Ні, ні! Лихе й думки про річі злі, злою людиною кинуті в світ! Господь усе створив досконалим, добрим і прекрасним... «Звершенним», як і сам він звершений... Та Божа звершеність, що її не можна вкласти в форму людських уявлень, що її можна відчувати лише духом...
І Аліпій пустив свого духа, зануривсь у взорювання, не чув шелесту світлосяйних крил, не помічав, як мерехкотінням нематеріальних струй наповнилась його простора келія... І так не відірвався старий чернець від взорювання в совершенність Божу, щоб хоч мить одну поглянуть на мрію своїх юнацьких літ — ангела Божого. А святий ангел — гість частий побожного старця — стояв у нього при мольберті й швидкими вправними рухами пензля закінчував образ, розпочатий з вірою, простою і ясною, як лагідний ранок, що вже почав зеленити просвітлий Дніпро, святі мури й смарагдове море садів, які облавом оточили монастир.
Праведному митцеві світило інше проміння: передчуття блаженності світлого раю,— й за ним не згадав Аліпій про мрію своїх юнацьких літ, що в тій хвилі була дійсністю, за його плечима, всього на досяг руки...
— ...Таж говорю тобі, отець Пимен сказували: саме вчора, як заносив я цілюще зілля йому, многоболісному, від отця Даміяна, цілебника!
Свіжий хлоп’ячий голос збудив Аліпія. Почув, як дві пари дитячих ніг почовгали, тягнучи на собі вагу монастирських чобіт, вшитих «на виріст» великих і незграбних.
— Чи ж то-бо той самий? — хвилюючись, аж зайшовся радістю другий молодий, ще дзвінкіший голосок.
Кроки спинились. Під старим ясеном біля «стовпа біснуватих», що до нього при «страшних молитвах» — екзорцизмах прив’язували одержимих, затримались дві невеликі постаті. Хоч ще не видко було облич, але Аліпій впізнав по срібних голосах Леонтія й Геронтія, монастирських канонархів. З дитячих літ засвячені служінню Богові, малі «задушники» кожну вільну годину віддавали улюбленому героєві своїх мрій — Іллі Муромцеві, чиє тіло відпочивало в лаврських печерах. В самоті монастирського життя вимріяний образ богатиря виростав для хлопців у постать казкового гіганта не лише тілом, але ж і велетня духом. Таж кожен дивився на Іллю інакше.
Геронтій, наслідуючи рух отця магістра, розмірено вимахував ручкою:
— Де ж бо герой і такий богатир Ілля Муромець міг померти, як всі звичайні смертельники! Його не переможе ніхто, ані смерть! Таж він житиме, доки стоїть світ, аж до останнього дня, до самого Страшного Суду!
— А я тобі кажу,— пробував сперечатись Леонтій...
— І не говори...— хвилювався Геронтій.— Ти мені скажеш: а той, що в наших печерах відпочиває?.. Таж то, братику, інший Ілля Муромець! Він — у раю, святий... Таж тільки це не той — богатир Ілля! Не той!
Голос Геронтія тремтів, як дзвоник, жагучим бажанням продовжити вік «своєму» Іллі, дати йому земну несмертельність.
— А я тобі...— стояв на своєму Леонтій,— Таж самі отець Пимен казали. І брат Памва. Мовляв, і в літописі отця Нестора так і стоїть: «В руці імущий від оружжа язву, в серці ж — любов ко Христу! Ну що? Видиш: «від оружжа — язву»! Як би ж це міг бути інший, як не той Ілля Муромець? Як?
Легкі завої вранішньої імли вже зсунулись додолу й впали на траву. Дерева немов випростались й потяглись вгору.
Небо починало всміхатись. У вогкому повітрі — мов хтось сипнув горохом по блясі, задріботіли сухі удари «била», що вранці, замість дзвонів, скликало братію на першу молитву.
Дзвони кликали аж до обідні.
— Спокуса!.. Спізнимось! — вхопились хлопчики за руки й, плутаючись у широких рясах, швидко пошкрябали своїми шкарбанами.
В келії маляра вже було світло. Отець Аліпій глянув на образ: був цілком закінчений. Послам з Царгорода, що мали його забрати, не доведеться чекати, як тривожився отець ігумен. Але ж... як це? Невже ж таки й справді він працював ві сні, дрімаючи? Таки ж Аліпій пам’ятав напевно, що коли стерплою рукою відкладав пензлі, був закінчений лише князь Борис. У святого ж Гліба треба було ще «підрум’янити щічку» й «перейти» майже все «доличне»: одежу, взуття й плити. Невже ж таки закінчив у сні й ніде не змилився?
Дивні діла твої, Господи!.. Докладніше не було коли поміркувати, бо ж «било» неупростно кликало: «Йди-йди! Йди-йди!»
Аліпій накинув мантію, полагодив кобку, щоб затулила очі, й зітхнув словами улюбленої своєї молитви:
— Величить душа моя Господа.
В неї одягав усі почуття — радісні й сумні, без різниці,— що хвилювали його.
Та святим мученикам Борисові й Глібові довелось почекати, поки отець ігумен благословив Аліпія на працю в келії.
В старій, низенькій церківці було душно й пахло нагрітим кипарисом та свіжим ладаном. Від вівтаря, висіченого в товщі муру, віяло сивою давниною й переносило думку до перших віків християнства, коли ще вівтарями були гробниці мучеників. І саме за це Аліпій дуже любив цю тиху церківцю.
Особливо по службі Божій радо затримувався на хвильку.
Однак сьогодні отець ігумен враз по благословенню послав досвідченого монастирського митця до «великої» нової церкви, що була вже добудована, але ще з незакінченим «іконним писанням на спосіб грецький». Малювали ж її о. Еразм та два грецьких майстри. І вийшла суперечка в тих трьох малярів, що її не міг сам спинити «нетвердий в іконописьмі» ігумен. Грецькі майстри привезли з собою новий образ Богоматері на троні. Теотокос тримала на грудях — на тому образі — не дитинку Ісуса, але велику тарчу. І тільки на тій тарчі був зображений Ісусик. Греки запевняли, шо то — достомитна копія славної «Влахернської Богоматері». Одначе ігуменові здавалось, що було б таки ліпше для Лаври зробити — най і по взірцю Влахернської ікони,—«свій» образ Богородиці не з щитом, а таки з дитятком. Постаті ж святих апостолів Петра і Павла по боках трону ігуменові дуже припали до вподоби. Таж тільки старий Аліпій — знавець іконописі й далеко-широко уславлений маляр — міг остаточно розв’язати суперечку.
Але, коли Аліпій вступив до «нової», побачив розхвильованого іншим клопотом отця Еразма. Трапилась йому спокуса: побожні «христолюбці», поки маляр-чернець дискутував з ігуменом, «вицілували» геть-чисто всю фарбу з нижньої частини образу, що він викінчував в іконостасі.
— Ну ж поглянь, отче! — спинав Еразм руки, показуючи Аліпієві шкоду, — я ж з цим чотири дні... а вони зцілували...
Та най вже «до личне», але ж така тьмяно-ніжна була відтінь на руках, як на твоїх образах... А по-друге, чи й доберу?..
Аліпій мовчки взяв Еразмову палету й пензлі. Швидко змішав охру з біллю, зачепив кіноварі й набрав пензлем «гостро-холодної ясної зелені».
Еразм присмиком зіп’яв руки:
— Отче! Таж кожна з цих барв з білилами темніє!
Аліпій притакнув головою:
— Саме ж це й дає ту відтінь блідої, сонцем опаленої цери на тілі,— Й почав швидко, без оправ заповнювати стерті площі. Еразм дивився, охоплений звабою. Не чув, як по церкві лунко гукали удари молотків та сокир, що ними грецькі майстри упевнювали риштування.
Соняшне проміння вибралось вже височенько по небесній бані, переплигнуло лутки великого вікна й впало бризками на плити підлоги. Удари молотків змовкли. Натомість немов з соняшних променів задзюрчав струмочком спів дрібної пташки, вкритої в гущавині близького дерева.
Аліпій віддав Еразмові його палету й пензлі: ушкоджений образ вже був справлений. Та пташине дзюрчання нагадало старому, що вчора він намітив над потічком, де памолоддю збігає ліс в глибокий байрак, в долинці великі, розрослі кущі чистотілу. Аліпієві саме доходила червонавогніда фарба, що її виварювали з чистотілового коріння.
Треба ж накопати коріння, поки не перестаріло й не здерев’яніло так, що й соку з нього не вичавиш. Тепер в долинці ще лежить роса, а зілля ж треба брати саме по росі.
Аліпій пошукав рукою в глибокій кишені ряси, однак ножа з широким лезом там не було.
«Та сількісь! У брата Марка Гробокопателя позичу мотичку!»
Й подався до байраку між пагорбами, порослими лісом, як в первозданій пустині. Коли ж з мотичкою на рамені старий чернець дійшов до потока, сонце — сьогодні напрочуд палке — вже позливало діамантове намисто роси. Лиш в глибокому затінку ще мерехкотіли краплини на листях мальв та срібним порохом огортали оксамитові сіро-зеленаві ведмежі вушка.
Спека розморила і Аліпія. Тіло потребувало й сну, й покріплення. Чернець перехрестився, нагнувся й зачерпнув жменю води з потічка. Була прозора, як скло, студена, мов крига. Напився, зірвав кілька стебел дикої м’яти, сів на зваленому, омшілому стовбурі й жував немов перцем заправлені м’ятні листки. Втяг у себе прохолодне, також ароматом м’яти й дикого тмину наповнене повітря,— й відчув, як втома розвіялась, немов хмара докучливого пороху. Коли ж його погляд впав на купу широкого, низького листя «подорожньої трави», що тулилась до самої ряси ченця,— думкою майнуло:
«Це —«підніжне»! Таке листя треба дати під край образа Христового воскресення. Барва гостра, жилки світлі...
Нахиливсь, але зірвав скромну квіточку чебрика-материнки.
Притулив на уста. «І пахне ж! Яко кадило перед тобою, Господи!..»
Наповнював очі й інші змисли красою цього «клаптика Раю». Раю... Бо ж що б не робив, куди б не йшов Аліпій,— ніколи не міг цілком відірватись думкою від Раю. Божий Рай світив йому ясніше за світло світу людського.
І тепер знову й знову згадав, що саме в такім чудовім байраці покійниця матуся — вічне світло най їй світить — йому, маленькому, про квіти небесні розповідала, що лілеями рожевими й блакитними під деревами з плодами золотими розквітали. А на тих деревах птахи з головами людськими предивними піснями Господа прославляли. І було в тім Раю... — радісна усмішка освітила бліде Аліпієве обличчя, але враз воно стало поважним: болісний стогін, десь дуже близько в кущах буйної бузини прорвався таким стражданням, що всі уяви дитячого раю раптом зникли. «Райська долина» враз потьмарилась, стала пустинею.
Аліпій звівся. Пильно поглянув на давньоколишню дерев’яну галерейку, що спокійно-лагідним завмерлим рухом зв’язувала перегорки над потічком, де урвався колись «камінь нерукосічний від гори несікомої» й над криницею преподобного Антонія ліг. Справді, гущавина кущів під галерійкою наче аж тремтіла від того жалісного стогнання.
Чернець швидко підійшов до чагарнику, розвив руками галуззя, розділив, мов пасмо сплутаного волосся. Обличчям уткнувшись в траву, лежала там велика чоловіча постать.
Була така пужна! Майже нага, в лахах, що давно втратили вигляд людської одежі. Правдивий замізерований зазнайбіда!
Аліпій обережно діткнувся рукою кощавого рамена.
Людина підвела голову й сперлась на руки, як звір на передні лапи.
— Не-чис-тий!.. Ва-ра! — проскреготав голос, подібний на рипіння осики в хуртовину.
Чернець стуг, невільно відсмикнув руку й вчув, як по розігрітій спині протягло холодом. Лише чував та читав у Святім Письмі про лепрозних, живих не бачив ніколи. І тепер не знав, що скувало його на мить ледяними путами: жах перед страшною неміччю, що бачить її на власні очі, чи болісний стис серця над живою ще людиною — образом Божим, діткнутим такою грізною бідою?
Перехрестив недужого, нагнувся над ним і обережно підвів, намагаючись не вчинити болю висхлому тілу. Довів до великого каменя, посадив, а сам набрав у пригорщі води з «криниці преподобного Антонія». Потім запашним віхтиком з материнки, в ту ж воду змоченим, обтер хворому уста й ціле обличчя. Мідяні плями над бровами трандуватого, торкнені немов білуватим мохом плісені, не викликали у Аліпія ні жаху, ні огиди. Лише думку: «Але ж як і чим помогти?» Тепер тільки промовив:
— Мир з тобою, брате! Надійся. Велика є милість Господня.
Трандуватий вп’явся гарячковим поглядом каправих, закривавлених очей в бліде обличчя ченця. Здавалось, був не так зворушений, як здивований.
— Не тікаєш?.. Торкаєшся? Ме-не?
Й раптом впав обличчям на землю. Не знаходив більше слів. Виливав у німих сльозах тугу по людському слову, що гнітила його більше за болість.
Мідяний голос лаврських дзвонів послав і в долину свій побожний спів. Й на тлі того лагідного співу рвалися непов’язані слова лепрозного, що пробував згадати людську мову, так давно не вживану. Оповідав.
Радослав він. Півсередульший син. Батьків багатих, з роду торговельного. На поторжа їздив. Крами заморські возив. У Царгороді бував, хутра куньї й соболів темних, намороззю-сивиною гаптованих, шляхом з варяг у греки доправляв...
Як вода — здоровий, як земля — багатий був Радослав.
Все велось йому: як з води виростало. І раптом — пеня вкинулась. Згорів дім і подвір’я. В домі згоріло двоє діток-недолітків. Двоє, як очей в голові, було! Дружина — красуня кохана, господиня розшафна, помічниця розумна — з горя розум стратила. З урвища в прірву кинулась. І все пішло з димом: добробут, спокій, родина, щастя... А далі... хуртовина кораблі з крамом у морі розметала. Валку, що сухоніж твердим шляхом ішла, степовий ворог знищив до пня. А коли вже лишилось всього добра тільки сама душа в тілі — розшматана й вщерть попечена — впала на Радослава проказа.
Гірша за смерть, тяжча за пекло саме. Та нині вже й оморок на серце впав і світ Божий гасне...
Вказав спотвореною, з відгнилими пальцями рукою на Аліпієву мотику:
— Отче милосердий! Викопай мені могилу. Ляжу в неї, а ти на смерть благослови. Най у свяченій землі... не як пес, що ним став за життя... не як пес між камінням...— припав до Аліпієвих колін.
Маляр поклав руки на розкуйовджену голову:
— Не тільки, чоловіче бідний, погребіння християнське дати, а й життя християнське повернути може Господь.— Гладив восковою рукою збите на повсть, заковтунене волосся немічного, що стояв перед ним навколішках,— «Що ж неймовірним здається тобі, коли Господь воскрешає мертвих»? — говорив далі словами апостола Павла.
Потім простяг руку, зірвав стеблину чистотілу і зломав.
Краплина густого, як сметана, жовтого, як курячий жовток, соку набігла й повисла на надломленій стеблині. Аліпій, як при миропомазанні, хрещатим рухом провів над бровами лепрозного, торкнув груди, спотворені уста, й лишки пальців на обох руках, що вже були без багатьох фалангів.
— Най сила Господня очистить тебе! Не вчений я.
Лікування не знаю. Барва — то вся моя мудрість,— Й проказав урочисто слова свого отця Василя Великого, що золотою хмаркою пролетіли в думці: «Не присутність Христа, а віра оздоровила сотникового хлопця...» Віруй!..
Увечері Лавра справляла велике свято. Знайшлась загублена вівця: Радослав, лепрозний купець, тепер дужий і чистий, благав отця ігумена, щоб прийняли його до лаврської братії:
— Як найостаннішого, як найменшого...
— Так: за найменшого улюбленого Веніаміна, брате,— притакував головою ігумен.— Полюбив тебе Господь, Веніаміне. Про тебе ж це сказано: ізгиб бі і обрітеся.
А лікар Даміян аж у непевність впав.
— Чудо! Таж що — чудо? То — річ звичайна! Тільки ж чи не «в ізступленії ума» вигадав собі Радослав, що він трандом діткнутий... Таж і пальці, й нігті всі цілі-цілісінькі!?
А старий маляр Аліпій на вугляній жарівні виварював коріння чистотілове. Мав на серці погоду і ясність, як на Великдень. Був сповнений натхненням: бачив образ новий — вже готовий перед очима. Тільки б доварити — та й за палету! Так от же звелів отець ігумен сю ніч конче спати!..
А коли вже спав подостатком, прокинувсь Аліпій і побачив те, про що мріяв з дитячих літ.
Келія була повна світлосяйною імлою, а в її хвилях ангел ясний перед його штелюгою стоїть й на полотні, де звечора маляр встиг тільки глинкою контури накреслити,— швидко й вправно саме тими тонами, що Аліпій їх любить, за нього працю доконує...
— Величить душа моя Господа,— як хмарка вилетіло з блідих ченцевих уст й кадильним димом із серця Аліпієвого полинуло в небо радісне слово його улюбленої молитви...
За матеріалами: Наталена Королева. Легенди Старокиївські. Серія "Україна крізь віки". Обкладинка Володимира Грінька. Ілюстрації Миколи Колісниченка. Київ. Видавництво "Школа", 2006, стор. 123 - 134.