ЄВРОПА
Давньогрецький міф
На високому березі блакитно-зеленого моря стояло колись могутнє місто Сідон. Володарював у ньому Агенор, син бога морів Посейдона та Зевсової онуки Лівії, що її ім'ям названо цілу країну. Агенор мав дітей — кількох хлопців і єдину дочку Європу, його велику гордість і втіху.
Весело, безжурно жилося Європі в батьковім домі. Цілими днями бавилася вона із своїми подругами в лузі чи на березі моря, струнка і гарна, наче олімпійська богиня в колі юних Харіт.
Та от якось уранці прокинулася царівна незвично стривожена, збентежена дивним сном. Той сон наслала на неї сама Афродіта, богиня кохання і вроди. Наслала тоді, коли вже збігла остання третина ночі й край неба зажеврів од проміння Еос, богині світанку. Як солодко спиться тоді! І Європі віщий сон міцно склепив повіки. Та нараз із глибокої темряви виринули дві жіночі постаті.
Перша, у звичному вбранні, була Азія, безкрая земля, що розпросторилася ген за Сідоном. Друга жінка, по-чужинському вбрана, ще не мала ніякого ймення, хоч це була теж велика земля, десь далеко, за морем широким. Обидві жінки гаряче сперечались, і сідонська царівна вкрай здивувалася, почувши, що завелися вони через неї.
— Дівчина належить мені! — запально твердила Азія. — Я її народила і зростила, я виплекала її, наче рідкісну квітку, і нікому тепер не віддам!
Але чужинка владно притягла Європу до себе:
— Хай ти її народила і виплекала, та дарма! З волі всемогутнього Зевса Європа піде тепер зі мною і її ім'я стане навіки моїм!
Царівна прокинулася, та ще довго вдивлялась у ранковий присмерк і дослухалася. Навкруг панували тиша і спокій. Але дівчині вже не спалося.
«Який дивний, незбагненний сон! -— занепокоєно думала вона.— Чого ті жінки сперечалися через мене? І хто та чужинка? її слова сповнили моє серце якоюсь солодкою тугою».
Та солодка туга не щезла і вдень, коли Європа майнула із своїми подругами на луг. У кожної дівчини був свій кошик на квіти, а царівна мала найкращий. Колись його зробив божественний майстер Гефест у дарунок Лівії, улюблениці могутнього Посейдона. А згодом той кошик перейшов до її онуки, і Європа часто роздивлялася його химерне плетиво із величною головою Зевса посередині.
Сьогодні дівчині здалося, що Зевс дивиться на неї якось пильно й ласкаво, і знову дивна туга солодко стисла їй серце. Дівчата розбіглися по лузі, наповнюючи свої кошики різними квітами, а царівна рвала тільки червоні троянди, подовгу спиняючись біля запашних кущів.
"Зненацька Європа аж зойкнула з переляку: за трояндовими кущами стояв здоровенний бик. Та він мирно скуб собі траву, і, заспокоївшись, Європа мимохіть замилувалася ним. Сніжно-білий, із довгими рогами, що, наче самоцвіти, яріли проти сонця, бик підвів голову і лагідно глянув на дівчину великими вимовними очима.
Підбігли подруги і теж задивилися на гарну тварину. Підохочені її миролюбним виглядом, вони заходилися рвати для неї соковиті стеблини, прикрашати квітучим шафраном довгі роги, гладити білу шовковисту вовну на гордому карку. А царівна насмілилась і поцілувала бика в чоло. Той вдячно мукнув, і з його пащі полинув дух лугових квітів.
Дівчата закружляли у веселому танку навколо Європи й бика, а він лизав царівні руки, плечі, шию і раптом укляк на передні ноги, підставляючи їй свою спину.
— Ну ж бо, дівчата, сідаймо на бика! — вигукнула Європа.— Він гарно нас усіх покатає. Погляньте, яка в нього широченна спина, тут усім стане місця.
І вона перша притьмом усілася на бика. Але ту ж мить, не чекаючи її довгокосих супутниць, він звівся на ноги і подався, не поспішаючи, до моря.
Зручно вмостившись на його могутній спині, дівчина спершу голосно сміялася, та поволі той сміх затихав — її почав огортати неспокій. А коли білий бик скочив з берега в воду й поплив просто в море, Європа злякалась і розпачливо загукала на поміч.
Підбігли до берега інші дівчата, дехто спрожогу навіть стрибнув у хвилі, але бик із своєю гарною ношею був уже на глибокій воді. Вони тільки бачили, як зіщулилася на ньому бідна царівна, та чули її жалібний плач. Незабаром і його не стало чути, а бика вже не можна було розрізнити серед сніжно-білих баранців морських хвиль. Ридма ридаючи, побігли дівчата назад, до Агенорового палацу, щоб розповісти там жахливу новину.
А тим часом бик плив далі й далі, зрідка озираючись на Європу. Ласкавим поглядом він наче прагнув заспокоїти дівчину, той погляд щось їй нагадував, і раптом солодка туга знову стисла їй серце. Європа згадала: на кошику із квітами величний Зевс дивився на неї такими ж вимовними очима.
Той бик і справді був Зевс. Якось він угледів сідонську царівну в лузі, коли вона рвала квіти із своїми подругами, і саме тієї хвилі гостра стріла малого бешкетника Ерота влучила в серце всемогутнього бога. Відтоді щодня він милувався Європою і дедалі дужче палав від кохання.
Нарешті Зевс надумав удатися до хитрощів, щоб не збудити підозри в господині Олімпу — пильноокій Гері. Загорнувшись у ранковий туман, він перетворився на великого білого бика, спустився на сідонську землю і вчинив так, як задумав.
Отож тепер Зевс плив із своєю обраницею морем, вигинаючи горду спину, щоб дівчині було зручно сидіти.
Європа вже не плакала, надто чарівно і дивно було довкола. Море заспокоїлося і блискучим люстром стелилося перед ними. З води вихопилися пустотливі дельфіни й кумедно затанцювали круг них. З темних глибин виринули красуні нереїди і, вмостившись на спини дельфінам, вітали сідонську царівну. Не знати звідки взялися поважні божки — тритони, що везли велику рожеву мушлю, а на ній стояла усміхнена Афродіта й осипала Європу барвистими квітами. Поперед усіх їхав на четверику баских коней грізний володар морів Посейдон, правлячи путь своєму рідному братові — Зевсу, а весь гурт оточували невеличкі морські божества, що урочисто дуділи в мушлі, граючи весільних пісень.
Широко розплющивши очі, Європа вже не щулилась, на смерть перелякана, а рівно сиділа в бика на спині, підібгавши ноги та своє пурпурове вбрання, щоб їх не змочили бризки води. Правою рукою вона трималася за довгий ріг, а лівою і досі притискала до себе кошик із трояндами. Легенький Зефір куйовдив їй коси і надимав, наче вітрило, дівочий білий серпанок. А весняне сонце лагідно осявало згори ту дивовижну прегарну процесію.
Врешті дівчині стало легко і весело плисти, дарма що з очей уже зовсім щез рідний берег. Вона всміхалася до німф і дельфінів, до поважних тритонів, і хоч не насмілювалася звести очей на богиню кохання, та в душі у неї наче щось гарно співало.
Так збігав час, і врешті Європа зважилася нахилитися до бика і сказати: — Напевне, ти не бик, а безсмертний бог, адже бик не зміг би так долати морський простір. А ти пливеш легко, навіть здається — от-от знімешся в небо, в бездонну блакить. А що буде зі мною?
— Не бійся, царівно, ні моря, ні неба, — відказав людським голосом бик. — Я справді — безсмертний бог, я — Зевс, і можу приймати яку тільки схочу подобу. А ти, мабуть, втомилася? Та незабаром нас привітає гостинний Кріт, той острів, що в давні-давні часи був мені за колиску. Він і тобі стане рідною землею, бо там ми поберемось і там народяться наші сини, майбутні знамениті герої й царі.
І дійсно, незабаром вони ступили на крітську землю, ступили удвох, бо весь їхній урочистий почет щез у морі, знявши величні хвилі на знак прощального вітання. Щез і білий бик, а замість нього біля Європи стояв прекрасний могутній бог.
Усе справдилося так, як провістив Зевс. Незабаром сідонська царівна стала його дружиною і зажила щасливо на Кріті. Тут, біля неї, повиростали, як дужі дубочки, їхні сини — Мінос, Сарпедон і Радам ант, у майбутньому — знамениті герої і царі. А на шану і згадку про Зевсову обраницю велика, ще безіменна земля стала назавжди зватися її ім'ям — Європою.
Весело, безжурно жилося Європі в батьковім домі. Цілими днями бавилася вона із своїми подругами в лузі чи на березі моря, струнка і гарна, наче олімпійська богиня в колі юних Харіт.
Та от якось уранці прокинулася царівна незвично стривожена, збентежена дивним сном. Той сон наслала на неї сама Афродіта, богиня кохання і вроди. Наслала тоді, коли вже збігла остання третина ночі й край неба зажеврів од проміння Еос, богині світанку. Як солодко спиться тоді! І Європі віщий сон міцно склепив повіки. Та нараз із глибокої темряви виринули дві жіночі постаті.
Перша, у звичному вбранні, була Азія, безкрая земля, що розпросторилася ген за Сідоном. Друга жінка, по-чужинському вбрана, ще не мала ніякого ймення, хоч це була теж велика земля, десь далеко, за морем широким. Обидві жінки гаряче сперечались, і сідонська царівна вкрай здивувалася, почувши, що завелися вони через неї.
— Дівчина належить мені! — запально твердила Азія. — Я її народила і зростила, я виплекала її, наче рідкісну квітку, і нікому тепер не віддам!
Але чужинка владно притягла Європу до себе:
— Хай ти її народила і виплекала, та дарма! З волі всемогутнього Зевса Європа піде тепер зі мною і її ім'я стане навіки моїм!
Царівна прокинулася, та ще довго вдивлялась у ранковий присмерк і дослухалася. Навкруг панували тиша і спокій. Але дівчині вже не спалося.
«Який дивний, незбагненний сон! -— занепокоєно думала вона.— Чого ті жінки сперечалися через мене? І хто та чужинка? її слова сповнили моє серце якоюсь солодкою тугою».
Та солодка туга не щезла і вдень, коли Європа майнула із своїми подругами на луг. У кожної дівчини був свій кошик на квіти, а царівна мала найкращий. Колись його зробив божественний майстер Гефест у дарунок Лівії, улюблениці могутнього Посейдона. А згодом той кошик перейшов до її онуки, і Європа часто роздивлялася його химерне плетиво із величною головою Зевса посередині.
Сьогодні дівчині здалося, що Зевс дивиться на неї якось пильно й ласкаво, і знову дивна туга солодко стисла їй серце. Дівчата розбіглися по лузі, наповнюючи свої кошики різними квітами, а царівна рвала тільки червоні троянди, подовгу спиняючись біля запашних кущів.
"Зненацька Європа аж зойкнула з переляку: за трояндовими кущами стояв здоровенний бик. Та він мирно скуб собі траву, і, заспокоївшись, Європа мимохіть замилувалася ним. Сніжно-білий, із довгими рогами, що, наче самоцвіти, яріли проти сонця, бик підвів голову і лагідно глянув на дівчину великими вимовними очима.
Підбігли подруги і теж задивилися на гарну тварину. Підохочені її миролюбним виглядом, вони заходилися рвати для неї соковиті стеблини, прикрашати квітучим шафраном довгі роги, гладити білу шовковисту вовну на гордому карку. А царівна насмілилась і поцілувала бика в чоло. Той вдячно мукнув, і з його пащі полинув дух лугових квітів.
Дівчата закружляли у веселому танку навколо Європи й бика, а він лизав царівні руки, плечі, шию і раптом укляк на передні ноги, підставляючи їй свою спину.
— Ну ж бо, дівчата, сідаймо на бика! — вигукнула Європа.— Він гарно нас усіх покатає. Погляньте, яка в нього широченна спина, тут усім стане місця.
І вона перша притьмом усілася на бика. Але ту ж мить, не чекаючи її довгокосих супутниць, він звівся на ноги і подався, не поспішаючи, до моря.
Зручно вмостившись на його могутній спині, дівчина спершу голосно сміялася, та поволі той сміх затихав — її почав огортати неспокій. А коли білий бик скочив з берега в воду й поплив просто в море, Європа злякалась і розпачливо загукала на поміч.
Підбігли до берега інші дівчата, дехто спрожогу навіть стрибнув у хвилі, але бик із своєю гарною ношею був уже на глибокій воді. Вони тільки бачили, як зіщулилася на ньому бідна царівна, та чули її жалібний плач. Незабаром і його не стало чути, а бика вже не можна було розрізнити серед сніжно-білих баранців морських хвиль. Ридма ридаючи, побігли дівчата назад, до Агенорового палацу, щоб розповісти там жахливу новину.
А тим часом бик плив далі й далі, зрідка озираючись на Європу. Ласкавим поглядом він наче прагнув заспокоїти дівчину, той погляд щось їй нагадував, і раптом солодка туга знову стисла їй серце. Європа згадала: на кошику із квітами величний Зевс дивився на неї такими ж вимовними очима.
Той бик і справді був Зевс. Якось він угледів сідонську царівну в лузі, коли вона рвала квіти із своїми подругами, і саме тієї хвилі гостра стріла малого бешкетника Ерота влучила в серце всемогутнього бога. Відтоді щодня він милувався Європою і дедалі дужче палав від кохання.
Нарешті Зевс надумав удатися до хитрощів, щоб не збудити підозри в господині Олімпу — пильноокій Гері. Загорнувшись у ранковий туман, він перетворився на великого білого бика, спустився на сідонську землю і вчинив так, як задумав.
Отож тепер Зевс плив із своєю обраницею морем, вигинаючи горду спину, щоб дівчині було зручно сидіти.
Європа вже не плакала, надто чарівно і дивно було довкола. Море заспокоїлося і блискучим люстром стелилося перед ними. З води вихопилися пустотливі дельфіни й кумедно затанцювали круг них. З темних глибин виринули красуні нереїди і, вмостившись на спини дельфінам, вітали сідонську царівну. Не знати звідки взялися поважні божки — тритони, що везли велику рожеву мушлю, а на ній стояла усміхнена Афродіта й осипала Європу барвистими квітами. Поперед усіх їхав на четверику баских коней грізний володар морів Посейдон, правлячи путь своєму рідному братові — Зевсу, а весь гурт оточували невеличкі морські божества, що урочисто дуділи в мушлі, граючи весільних пісень.
Широко розплющивши очі, Європа вже не щулилась, на смерть перелякана, а рівно сиділа в бика на спині, підібгавши ноги та своє пурпурове вбрання, щоб їх не змочили бризки води. Правою рукою вона трималася за довгий ріг, а лівою і досі притискала до себе кошик із трояндами. Легенький Зефір куйовдив їй коси і надимав, наче вітрило, дівочий білий серпанок. А весняне сонце лагідно осявало згори ту дивовижну прегарну процесію.
Врешті дівчині стало легко і весело плисти, дарма що з очей уже зовсім щез рідний берег. Вона всміхалася до німф і дельфінів, до поважних тритонів, і хоч не насмілювалася звести очей на богиню кохання, та в душі у неї наче щось гарно співало.
Так збігав час, і врешті Європа зважилася нахилитися до бика і сказати: — Напевне, ти не бик, а безсмертний бог, адже бик не зміг би так долати морський простір. А ти пливеш легко, навіть здається — от-от знімешся в небо, в бездонну блакить. А що буде зі мною?
— Не бійся, царівно, ні моря, ні неба, — відказав людським голосом бик. — Я справді — безсмертний бог, я — Зевс, і можу приймати яку тільки схочу подобу. А ти, мабуть, втомилася? Та незабаром нас привітає гостинний Кріт, той острів, що в давні-давні часи був мені за колиску. Він і тобі стане рідною землею, бо там ми поберемось і там народяться наші сини, майбутні знамениті герої й царі.
І дійсно, незабаром вони ступили на крітську землю, ступили удвох, бо весь їхній урочистий почет щез у морі, знявши величні хвилі на знак прощального вітання. Щез і білий бик, а замість нього біля Європи стояв прекрасний могутній бог.
Усе справдилося так, як провістив Зевс. Незабаром сідонська царівна стала його дружиною і зажила щасливо на Кріті. Тут, біля неї, повиростали, як дужі дубочки, їхні сини — Мінос, Сарпедон і Радам ант, у майбутньому — знамениті герої і царі. А на шану і згадку про Зевсову обраницю велика, ще безіменна земля стала назавжди зватися її ім'ям — Європою.
За матеріалами: "Крилатий кінь". Міфи давньої Греції. Переказ Катерини Гловацької. Художник - Рафаель Масаутов. Київ, "Веселка", 1983, стор. 17 - 23.
Усі розділи книги "Крилатий кінь":
Останні коментарі до сторінки
«Міф про Європу (з книги "Крилатий кінь")»:
Всьго відгуків: 0
+ Додати коментар