Ольга Стрілець
УКРАЇНСЬКЕ МИСТЕЦТВО ВИТИНАНКИ
Навчально-методичний посібник
ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ
МИСТЕЦТВО ВИТИНАНКИ В РІЗНИХ КРАЇНАХ СВІТУ
З давніх часів різні народи світу займалися створенням прикрас для свого житла й використовували різні матеріали: шкіру, кору дерева, метал. Вирізки з паперу почали розвиватися тоді, коли в побут прийшов папір. У Китаї це відбувалося в VII - XII сторіччях у зв’язку з винайденням і розповсюдженням паперу. Напередодні весни жінки оздоблювали свої оселі ажурними паперовими прикрасами «чуанхуа» («віконні квіти») та «сіхуа» («святкові узори»). «Віконні квіти» наклеювали на вікна, у яких скло інколи заміняли промасленим папером. Яскраві та різнокольорові, вони прикрашали дім, а вночі, при світлі ліхтаря, робили вікна схожими на силуетні казкові ширми. «Святковими узорами» прикрашали кімнати та зали під час свят. Вони відрізнялися точністю та витонченістю в побудові візерунка, простим розташуванням окремих деталей. Китайські візерунки з паперу дуже різні, але при цьому мають єдиний, властивий тільки цьому виду народного мистецтва стиль. Майстри виготовляють як одноколірні, так і багатоколірні прикраси. Найбільш поширенимиє вироби червоного кольору. Сьогодні в Китаї жодне свято не відбувається без паперових прикрас та змагань досвідчених витинальників.
* * *
Найбільший розквіт польських витинанок припадає (за Й. Грабовським) на 1870 — 1890-ті рр., українських — на 1880 — 1910-ті рр.. Й.Грабовський аргументує визначення періоду найвищого їхнього розвитку, натомість відомі факти, що твори українських витинанкарів експонувалися на виставках у Тернополі (1887), Львові (1894), Кракові (1902) та Стрию (1909). Наприкінці XIX та на поч. XX ст. формуються перші приватні й музейні колекції паперових прикрас. У 1902 році Варшаловський повідомляє в часописі про занепад польських витинанок, який продовжувався до Першої світової війни. У 1920 - 1930-тих роках настає період повільного згасання інтересу до виготовлення витинанок в Україні. Лише в 1960 - 1980-ті роках відроджується творчість витинання в Литві, Польщі, Словаччині, Україні. Виготовляють вироби для виставок і сувенірів. В останні десятиріччя витинанням захоплюються професійні митці, дизайнери.
Отже, народні витинанки Центральної Європи мають спільний генезис і періоди розвитку. Вони спричинені різноманітними соціально-економічними, культурними чинниками та інспіровані тим шкіряним паперовим декором, який виник значно раніше від сільських ажурно-силуетних візерунків.
Дослідники литовської, польської, словацької витинанок не приділяли належної уваги технікам виготовлення, характеризуючи їх, як «папір, складений у декілька разів і витятий ножицями», бо не було інших способів або інструментів для цього. Проте українські витинанки виконували ножицями, ножем, штемпельками, навіть відщипували пальцями, і це давало ширші технологічні можливості, сприяло посиленню їх виразності.
Найпоширенішою технікою виготовлення витинанок у всіх європейських країнах, була техніка видалення тла. Зображення залишалося площиною паперу, отже, відповідало обрисам силуетів. Саме таким чином виконували витинанки в Литві, Німеччині та Швейцарії. Спосіб виявлення декоративних мотивів через "простір" витятих елементів переважно застосовувався в паперових фіранках (Португалія, Швеція). Відомі часті випадки поєднання першої та другої технік у витинанках Польщі, Словаччини та України.
Іноді водночас із ножицями використовували ніж, особливо для вирізування великих паперових витинанок (Польща, Україна). Вибивання на фіранках і зірочках отворів-кружалець металевим пробійником використовували лише на Західному Поділлі та Прикарпатті.
Виготовлення різноколірних паперових прикрас технікою наліплювання з частинок у Польщі (Ловіч), складанням з окремих елементів в Україні (Стриганці, Петриківка) зближувало твори з місцевими настінними розписами.
У Польщі, Україні, Швеції відомі витинанки із поєднанням рельєфного декору, який має вигляд загнутих кутів, накладних кружалець, квітів із кольорового паперу тощо.
Поява вирізуваних візерунків у Європі засвідчена двома етапами: генезис шкіряних витинанок, згодом — паперових. Ажурні прикраси зі шкіри, хутра та повстини відомі в кочових народів уже в V ст. до н.е. Наприклад, великий килим, знайдений при розкопках Пазирикських курганів на Алтаї, оздоблений вирізуванням й аплікацією із кольорової шкіри.
В епоху великого переселення народів мистецтво вирізування й аплікації розповсюдилося по Європі.
У Середньовіччі відомі ажурно вирізані шкіряні прикраси одягу на Балканах — у сербів, боснійців.
В Україні витинанки зі шкіри були поширені як прикраси одягу в гуцулів і лемків. Лаконічно витятими аплікаціями із сап’яну й тканини іноді оздоблювали святковий одяг покутяни, подоляни й жителі Подніпров’я.
Порівняння шкіряних і паперових витинанок щодо засобів виготовлення та орнаментального ладу традиційних мотивів наводить на думку, що шкіряні візерунки були своєрідними попередниками ажурних паперових прикрас як у технологічному аспекті, так і в художньо-образному.
Відомо, що найдавніший паперовий декор виник у Китаї. Письмові джерела Танського й Сунського періодів (VII - ХІІ ст.) розповідають, що напередодні свята весни жінки наклеювали на вікна своїх будинків графічно чіткі паперові візерунки «чуанхуан» (віконні узори), які виготовляли заздалегідь узимку. Це були переважно одноколірні зображення героїв народних легенд, феніксів, квітів, винограду, метеликів, риб тощо. Витинали їх ножицями й маленькими ножиками з вражаючою філігранністю. Завдяки високим художнім якостям та простоті виготовлення їх освоїли сусідні народи. Крім декоративних функцій такі прикраси, вирізані з міцного паперу, були для майстрів трафаретами при нанесенні відбитків на дерев’яні вироби й тканини.
У XIII столітті паперові прикраси з’являються в Персії, а в XV через Туреччину потрапляють в Європу, спочатку у Венецію, а далі - в Угорщину. Із кінця XVI ст. в Німеччині їх використовують для оздоблення книжкових обкладинок. У ХVIII - ХIХ сторіччях вони поширюються у Франції, Португалії, Данії , Голландії, Швеції, Швейцарії, Польщі, Словаччині, Литві, Росії, Білорусії та інших країнах.
В Україні витинанки як прикраси документів, зокрема канцелярських печаток, — паперові кустодії, що розповсюдилися в ХVІ - ХVIII століттях. Це були клаптики паперу (підкладки під воскові та сургучеві печатки, які привішували на шнурочках до грамот) геометризованої форми у вигляді квадрата, круга, ромба, розети, зірки, квітки з витятими берегами. Їхні автори — писарі сотенних, полкових і Генеральної канцелярії Запорізького війська, міських магістратів, церковних консисторій тощо. Іноді в кінці документів зазначені навіть прізвища: Андрій Васильович, Федір Потей, Михайло Гарабурда, Івашко Горностай; територія поширення сягає значних відстаней: Київ (1508, 1628), Вільно (1514), Берестя (1580), Вінниця (1583), Житомир (1619), Чигирин (1655), Львів (1656, 1726), Батурин (1692), Глухів (1710, 1728, 1735), Кам’янець-Подільський (1766). З аналогічним явищем паперових кустодій-витинанок зустрічаємося також у Литві, Польщі, Росії, Франції, Швеції. На початку XIX ст. витинані кустодії на документах трапляються рідше, а в другій половині століття виходять із ужитку.
Інший різновид паперових прикрас — «силуети». Усім відомий лінійний, контурний малюнок. Так от, якщо його зафарбувати усередині рівним кольором, вийде силует - площинне однотонне зображення.
Здавалося б, силуету властиве двомірне вимірювання, але ми дуже часто сприймаємо його в тривимірному зображенні. Талановитий майстер уміє передати не тільки форму й об'єм, але й також якнайтонші нюанси руху, психологічного настрою до того ж навіть "барвистість" зображення.
Навчитися мистецтву силуету не просто, як може здатися на перший погляд. Тут необхідні: твердість володіння малюнком, уміння бачити, узагальнювати й тонко відчувати предмет зображення.
Це, здавалося б, сухе й одноманітне мистецтво полонить нас витонченою грацією, загадковістю, дивовижною пластикою ліній контуру, а деколи вичерпною виразністю сюжету.
Силует може стати символом думки, виражати незриме абстрактне, передавати найтонші нюанси характеру портрета людини, нести в собі словесний зміст.
Мистецтво зображення силуетних фігур і сцен дійшло до нас із глибокої давнини. Ще на зорі розвитку людської культури первісний африканський мисливець використовував такі зображення в наскельних малюнках.
Ось унікальний шедевр того далекого часу - три танцюючі фігурки з наскальних розписів Південної Африки. Яке знання пластики, композиційне мислення закладене в зображенні цих трьох чоловічків, що невагомо пливуть у танці. Саме радісний танець, що доходить до екстазу, переданий засобами силуету. І абсолютно не цікавить нас, хто ці чоловічки, яка їх стать, де це відбувається, адже ми буквально заворожені гармонією ліній і плям, дивовижною ритмікою зображення.
Виявлені силуети на посудинах Давнього Єгипту. Кераміка, виготовлена в Аттіці в VI столітті до нашої ери, прикрашалася живими виразними багатофігурними силуетними композиціями. Проте батьківщиною силуету прийнято вважати Китай, де стародавні майстри користувалися однотонними, в основному чорними зображеннями фігур і сцен. Їх називали - китайськими тінями.
На довгий час це мистецтво частково припинило своє функціонування, а лише в середині XVIII століття, потрапивши до Франції, відродилося, де й отримало назву "силует". Це відбулося за сприяння державного міністра при дворі Людовика XV Ет’єна де Силуетта (1709 - 1767). Як розповідає переказ, міністр на дозвіллі займався вирізуванням фігурок і портретів із кольорового паперу. У цей час у Франції вже широко розповсюдилася мода на силуетні профільні портрети. Порівняно з живописними серед широкої публіки вони вважалися дріб'язковими й нудними, а тому в цій країні силует широкого розповсюдження не мав. Проте він знаходить своїх цінителів і майстрів в інших країнах Європи, особливо в Германії.
Завдяки своїм привабливим якостям мистецтво силуету продовжувало вдосконалюватися. Разом із профільними портретами з'явилися сюжетні композиції з великою різноманітністю технічних прийомів.
У Росії цікавість до цього мистецтва виник в епоху Катерини II. Пов'язано це з ім'ям відомого паризького майстра силуету Сидо, який працював при дворі. Сидо виконував портрети членів імператорського двору, у тому числі й самої імператриці. Профільні портрети він вирізував із чорного паперу та вставляв у гравіровані рамки. Сидо залишив багату спадщину. Відомий альбом його силуетів, виданий у 1899 році, який мав граф П.Г. Розумовський.
Трохи пізніше в Росії попрацював німецький художник Іоганн Фрідріх Антінг, що прославив себе майстром складних багатофігурних композицій.
Цікавий той факт, що Антінг був ад'ютантом А. В. Суворова й автором тритомного його життєпису. Він же був і автором першого силуетного портрета полководця. У середині XIX століття інтерес до силуету почав згасати, і лише в кінці століття увага до нього знову зросла. У цей час у Росії з'явилися силуети Єлізавети Бем. В основу своїх робіт вона брала натурні замальовки сцен із народного життя. Її спадщина в області силуету свідчить про майстерність автора.
На початку XIX століття особливо плідно в області жанрового силуету працював граф Федір Толстой. Він був справжнім майстром силуету, з блиском виконував сотні багатофігурних жанрових сцен на теми Вітчизняної війни 1812 року, народного життя.
На початку 1906 року в місті Брюнне була відкрита історична виставка мініатюри й силуету. Вона сприяла виникненню інтересу до цього виду творчості й зробила великий вплив на художників "Світу мистецтва". Багато з них, що стали на той час відомими графіками, з величезним інтересом займалися цією загадковою технікою, що вимагає від автора віртуозного малюнка, гостроти й витонченості композиційного мислення. Експресивність і витонченість силуету зацікавили велику частину майстрів книжкового оформлення. До нього часто зверталися К. Сомов, М. Добужінський, Б. Кустодієв, А. Остроумова-Лебедєва, С. Чехонін. Справжнє ж відродження силуету в Росії в XX столітті пов'язують з ім'ям чудової художниці, майстра естампа Е. Крутікової. Саме вона перетворила силует на самостійний жанр мистецтва. Ілюстрації та заставки до книги "Париж напередодні війни" - одна з перших значних робіт у техніці силуету. Художницею створено цілу галерею силуетних портретів чудових людей Росії: поетів, музикантів, художників, державних діячів.
Крутікова вирізувала ряд багатофігурних сюжетних сцен. З них заслуговує особливої уваги "Рєпін на виставці "Світ мистецтва". Крутікова виконувала силуети в традиційній манері, вирізуванням ножицями з чорного паперу. Вона вперше вводить в силует плани й прорізи. Єлизавета Сергіївна залишила значну спадщину, високо оцінену найвимогливішими цінителями цього виду мистецтва.
Другим видатним силуетистом серед художників був Г. Нарбуг. Ним створено серію портретів сучасників, десятки жанрових сцен. Він охоче вирізував фігурні портрети, зокрема парні. Їх відрізняє класична врівноваженість композиції, витонченість пластики, простота. Серед спадщини Нарбута є справжні шедеври. Це знамениті ілюстрації до книги "1812 рік у байках Крилова" та ілюстрації до байок Крилова.
Оцінивши силует, покладаючись на ємкість його якостей, мирискусники, а пізніше художники істотно збагатили оформлення книги та в цілому графіку. Вони добре знали своєрідну красу силуету й часто до нього зверталися.
Хтозна, побачили б ми шедеври силуету Е. Круглікової, не маючи в себе вдома силуетів свого діда, художника-любителя. Г. Нарбуг у дитинстві з любов'ю вирізав ножицями з кольорового паперу фігурки, що й сприяло зацікавленню мистецтвом.
Силует "Пори року" М. Добужинського іншого плану. Він прикрашає однойменний сервіз Імператорського фарфорового заводу. У ньому силует доведений до звучання символу.
Економічність виконання, ємкість звучання, гранична виразність силуету мали вирішальне значення в процесі функціонування цього жанру на рубежі 20-х - 30-х років художників Оста і "Вікон Зростання", де працювали такі відомі майстри книги й плаката, як Д. Моор, М. Черемних, В. Маяковський, Д. Мітрохін, І. Ефімов, І. Малютін.
Вишукана ємкість мови силуету має місце в роботах майстрів книги й естампа другої половини XX століття. Особливо помітно вплив силуету в області ліногравюри й ксилографії.
Чудовий зразок - ілюстрації відомого майстра книги Д. Бісті "Іліада" й "Одіссея" Гомера. Гранично скупими засобами художник зумів передати багато чого. І простір, і відчутну об'ємність фігур, певний психологічний настрій, а головне, трагічне - як дійсну стихію поем.
Силуетом захоплювалися небагато художників. У більшості він грав підлеглу роль, не виявляючись у чистому вигляді. Але знання його достоїнств переконливо говорить про багатство можливостей цього, на вигляд скромного, виду графіки.
За матеріалами: Стрілець Ольга Володимирівна. «Українське мистецтво витинанки у змісті професійної підготовки майбутніх учителів образотворчого мистецтва». Навчально-методичний посібник для студентів напряму підготовки "Образотворче мистецтво". Переяслав-Хмельницький, 2013, стор. 17 - 26.
Більше про витинанку з посібника Ольги Стрілець дивіться на нашому сайті:
Ольга Стрілець. "Українське мистецтво витинанки" (навчально-методичний посібник)
У навчально-методичному посібнику «Українське мистецтво витинанки» розкривається стародавній вид мистецтва «Витинанки». Його історія виникнення, особливості композиційного вирішення надихнуть майбутніх митців на творчу діяльність і бажання продовжувати мистецькі традиції рідного народу.