"Матусина радість" – ілюстрована збірка віршів для дітей від Марії Хоросницької

 

 

 

Марія Хоросницька

МАТУСИНА РАДІСТЬ

(збірка віршів для дітей)

 

МОЯ УКРАЇНА

Моя Україна — 
широкі простори: 
поля і левади, 
долини і гори...
Молитва і пісня, 
і слово натхненне,— 
з чого почалась 
Україна для мене?..

Чи з пісні цієї, 
що в небо злітає, 
чи з рідної мови, 
що звуками грає, 
а чи з Отченашу, 
що мати навчає?..

Із пісні, дитино, 
що в небо злітає, 
і з рідної мови, 
що звуками грає, 
з тієї молитви, 
що мати навчає, 
твоя Україна 
себе починає.

 

* * *

 

ВІТЧИЗНА
 

Вітчизна — мати, 
що казати...
Вітчизну
нам не вибирати!
В маленькім серці,
в тім, що маю,
любов до неї лиш плекаю.
З крайсвіту
пішки йти готова
до отчої землі,
до Львова.

 

 

 

ЗВІДКИ В МІСТА НАЗВА — ЛЬВІВ
 
Довго 
я не розумів,
звідки 
в міста назва — Львів.
Брата старшого питаю:
— А ти знаєш?
Каже: 
— Знаю.
Князь був, 
Галицький Данило,
сім віків перекотило,
як дзвеніла 
княжа слава,
та не тільки 
в славі справа:
сумував князь, 
що один...
Народився в князя син!
«Сильним будь!
Наш рід прослав!»
Левом сина князь назвав.
Щоб віки жила 
ця днина,
місто князь як будував,
дав йому 
імення сина.
Так от...
З княжих ще часів
в міста горда назва —
ЛЬВІВ.​
  
 
* * *

 

МАЛОМУ ЛЬВІВ’ЯНИНУ

Ти сьогодні 
ще малий львів’янин. 
Виростеш — 
і будеш громадянин...
Я не знаю: 
агрономом в полі, 
а чи станеш вчителем 
у школі...
Добрій справі 
місце є усюди.
Та дивись, щоб 
поважали люди, 
все життя
ти мусиш пам’ятати, 
що у тебе 
батько є і мати.
На яких не був би ти 
дорогах,—
не цурайся рідного порога.

 

 

 

 

З ПОВАГОЮ ДО МОВ УСІХ

Я немовлям цей світ уздрів:
безмовним народився.
Найперше слово «мама» вмів.
Слів інших потім вчився.

За звуком звук, за складом склад
я німоти позбувся.
Всю мову так з піснями влад
дала мені матуся.

Дала мені, щоб я беріг,
леліяв серцем щирим...
З пошаною до мов усіх
свою люблю без міри.

Хіба ще пісня солов’я
така в травневі ранки,
як мова, що успадкував
від матері-львів’янки.

 

 

ЯК СПИТАЮТЬСЯ ЦІКАВІ

Як спитаються цікаві, 
хто я, звідки, де мій дім, 
не задумуючись навіть: 
«Українка»,— відповім.

На слова не поскуплюся, 
розкажу усе як слід, 
що живу у Львові, вчуся,— 
тут і прадід мій, і дід...

Місто назову левиним, 
лев-бо знак наш гербовий! 
Кожний знати це повинен: 
і великий, і малий.

 

* * *

 

МАТУСИН ЗАПОВІТ

Раз мені 
казала мати: 
«Можеш мов 
багато знати, 
кожну мову 
шанувати, 
та одну 
із мов усіх, 
щоб у серці 
ти зберіг».
В серці
ніжну і погідну 
збережу я 
мову рідну!

 

 

ВІКНО

Моєму другові завидно,—
признався сам,
сказав:
«Дивись, 
з твого вікна 
пів-Львова видно!
З мого — подвір’я лиш чиєсь...» 
Широка, справді, панорама — 
по центру 
з Княжої гори...
Дахів червоних 
тепла гама
(«Всі з черепиці»,— каже мама) 
пірна в зелені кольори 
садів і парків...
Древні храми,
найвищу взявши висоту,
вписали
в велич панорами
хрестів достойність золоту.

І незалежно від погоди 
чарує зір краса століть... 
Любов, захоплення і подив 
хвилюють душу мимохіть... 
Квартира наша незавидна, 
як на сім’ю — 
малий метраж, 
зате з вікна 
пів-Львова видно — 
неперевершений пейзаж!

 

* * *

 

ПЛОЩА РИНОК

Кам’яниста, квадратова, 
у саміській середині, 
площа Ринок — серце Львова 
з давніх-давен і понині.

Вулички біжать від неї 
на усі чотири боки...
Є тут статуї, музеї, 
серед площі — дім високий.

Не так дім, як сіра вежа 
із годинниками в мурі...
Біля входу леви стежать,— 
день і ніч очей не жмурять.

В цей будинок, треба знати, 
поспіша львів’ян громада!
Тут працюють депутати 
і зоветься він — міськрада.

 

 

ЗАЧАРОВАНИЙ В ЛЮБОВІ

Що не крок — нова зупинка, 
зачарований стою.
Площам, вулицям, будинкам 
всю увагу віддаю.

Був я тут не раз, не двічі,— 
слів не маю для хвали,— 
чудотворні будівничі 
наші прадіди були!

У сімнадцятому віці 
всяка праця — від руки, 
а які тут кам’яниці!
Ще стоятимуть віки!

Серцем, не лише очима, 
я сприймаю давнину, 
і любов тому причина — 
я давно уже збагнув.

Зачарований з любові, 
вибрав мрію непросту: 
я також доми чудові 
будуватиму у Львові 
тільки трохи підросту.

 

* * *

 

ІКОНА

У моїй малій кімнаті 
й не пахне достатком: 
ліжко, стіл і Божа Матір, 
що кормить дитятко.

Не картина, не малюнок, 
не просто — мадонна!
Перший мамин подарунок 
ця свята ікона.

Ще, як був я немовлятком, 
ледь ставав на ніжки, 
почепила її мати 
на стіні над ліжком.

Щоб я мав добро усюди, 
щоб серце не камінь...
Хай, що хочуть, кажуть люди, 
а я вдячний мамі.

Опускаюсь на коліна 
і тричі хрещуся:
— Во ім’я Отця і Сина,— 
Пречистій молюся.

 

* * *

 

ЗАПОРІЗЬКА СІЧ
    
Цілий день читав би 
і ціліську ніч 
про козацьку славу — 
Запорізьку Січ.    

Книг не так багато 
для дітей чомусь... 
Щось розкаже тато, 
розповість дідусь...    

Ще дізнався більше 
я про козаків 
з Кобзаревих віршів — 
запальних рядків.    

І про Берестечко 
написав Тарас — 
про оте містечко 
недалеко нас...    

За Вкраїну-неньку 
бились козаки — 
свист шабель і дзенькіт 
чую крізь роки...

Так усе це близько,—    
в снах біжу навстріч!.. 
Бачу рідне військо — 
Запорізьку Січ.
 
 
 
* * *

 

ХОЧЕМ ЗНАТИ

І понині плямно-біло, 
не написано в книжках, 
як у Львові клекотіло 
у двадцятих ще роках!

Як рушали сотні маршем 
і на захід, і на схід 
відстояти те, що наше 
ще від княжих літ...

Як в запеклих і нерівних 
вуличних боях 
сотники і сотниківни 
підіймали стяг.

І приймали смертну муку, 
бились до ножа... 
Червоніла кров на бруку 
рідна і чужа...

Хочем знати, 
знати хочем 
всю свою історію! 
Україна — 
дім наш отчий, 
потім — територія.

 

ПРАДІД

Я не хвалько, 
не хвастунець, 
тож правді 
не протився!
Мій прадід — 
січовий стрілець, 
за наше місто 
бився.

Свинцевий свист, 
гарматний рев 
не викликали ляку,— 
в атаку кидався 
мов лев
і відбивав атаку.

За кожну вулицю, 
за дім
стріляв із кріса хвацько! 
Характер мав такий, 
як грім...
І вдачу мав козацьку.

Ще, може, й жив би 
ветеран
на радість всього міста, 
якби тоді 
не вмер від ран, 
від куль легіоніста.

Лишилась пам’ять 
назавжди — 
січовики на знимці...
Між ними 
прадід молодий 
у шапці-мазепинці.

 

* * *

 

ВУЛИЦЯ РУСЬКА

Може, тут і вузько є, 
але як без Руської?
Вулиця та, що струна,— 
дзвонить нею давнина.
Є на Руській кам’яниці, 
де вмуровані таблиці 
з написами: древні мури — 
пам’ятки архітектури.
Всі будинки тут і брук — 
праця прадідівських рук. 
Берегтиму доки віку 
спадщину дідів 
велику.

 

* * *
 

 

НА ЯНІНСЬКОМУ ЦВИНТАРІ

Стрільці у них поховані —
герої молоді.
Не всі, не всі сплюндровані
манкуртами тоді,

коли втішались жертвами,
казились від злоби,
знущались і над мертвими —
паплюжили гроби...

Стрілецьку честь осквернену,
традиції старі,
клянемось,
ми повернемо!
Ми — львівські школярі.

Горять свічки... 
Горять лампади 
поміж букетів і вінців...
Щорік
на перше листопада 
приходять люди 
до стрільців.
Ідуть юрбою, 
поодинці,— 
на серці в кожного 
одне:
хто, як не ми, 
не українці, 
стрілецькі душі спом’яне?..

 

* * *

 

ПРАПОРЕЦЬ

Прапорець, 
що я тримаю, 
для мене — єдиний. 
Прапорець цей, 
що я маю,— 
символ України.
Нема в світі
більш святого
й не буде ніколи
від крайнеба
голубого
над пшеничним
полем.

 

* * *

 

НАМ ПРО ВСЕ ГОВОРИТЬ ЛЬВІВ

Люблю змалку,
наче неньку,
нашу вулицю вузеньку.
В центрі міста
всі такі
львівські вулиці — вузькі.
Чей відомо
навіть дітям,
що від роду їм — століття

Знають навіть і малі, 
що усе тут взагалі: 
площі, вежі — 
давні свідки.
Не питати, хто ми, 
звідки,—
мовою століть-віків 
нам про все 
говорить Львів.

 

* * *

 

ВЕЧІРНІЙ ЛЬВІВ

Куди не глянеш —
блим та блим...
За світлом голубим —
зелене, синє, золоте,    
здається, Львів цвіте!

Горять світла 
неабияк...
Художній мають смак! 
У формі літер і фігур 
розмалювали мур.

 

ОСЬ СЛОВО "ДРУЖБА"

Ось слово «дружба», 
миле всім, 
освітлює весь дім... 
На іншому і
 вздовж, і вшир 
 палає слово «мир».
 
І тут, і там 
вогні реклам — 
веселка кольорів!.. 
Красується 
на радість нам н
аш Львів, 
вечірній Львів.

 

* * *

 

Я НЕ ЗНАЮ, ЩО БУЛО БИ
 
Данилкові Федасюку

Приїжджають звідусюди — 
з-за кордону, з-за морів... 
Оглядають місто люди — 
всім подобається Львів.

Місто людям до вподоби, 
а для мене: дім, тепло!..
Я не знаю, що було би, 
якби Львова не було!

Чи зростав би я так мило, 
чи радів би кожним днем, 
чи назвали би Данилом 
тато з мамою мене

 

* * *

 

МОЯ БАБУСЯ ПАМ’ЯТАЄ

Моя бабуся пам’ятає,    
яким був Львів    
у давнину.    
Коли вона розповідає,    
я навіть оком    
не моргну!    
    
— Чистенькі, рівні    
тротуари...    
Щоб десь папірчик    
чи стебло...    
Щоб хтось когось    
штовхнув чи вдарив —    
такого бути не могло!    
    
Підлітки    
поважали старших:    
знімали шапку    
з голови    
і говорили не інакше,
як через «прошу»,    
через «ви»...

Поганих написів
на мурах
не зустрічалось
в ті часи.
В людей тоді
була культура
й велика тяга
до краси.

Наслухаюсь —
бере зажура...
А що це з нами
сталось враз!..
Куди поділася
культура?
Коли повернеться
до нас?!

 

 

КАНАДСЬКИМ ДРУЗЯМ

1

МИ — ЄДИНІ

Ми живем на Україні, 
ви в Канаді повсякчас, 
та нема ні смужки тіні, 
щоб роз’єднувала нас.

Океан — велику воду 
ми долаємо в ім’я 
свого роду і народу: 
українець ти і я!..

Ми єдині з плоті й крові, 
вірні в радості, в журбі... 
Наша сила — в рідній мові, 
наша правда — в боротьбі.

 

2

ЇДУТЬ ГОСТІ

В нашу школу
їдуть гості    
із Канади школярі, 
подивитися, які ми 
у навчанні, 
в праці, в грі...
 
— Їдуть гості 
з-за границі! — 
Задзвеніло, загуло... 
Це ж вам, люди, 
не дрібниці, 
ще такого не було!..

Їдуть гості!
Браво! Браво! 
Приїжджайте 
в добрий час, 
просимо усіх 
ласкаво, хліб і сіль 
чекають вас. 

 

* * *
 
 
 

 
В НАШІМ ДОМІ

1

Всі хвилини вільні 
в нашім домі — спільні. 
Батько щось ладнає, 
мати вишиває...
І мене вчить мати 
також вишивати. 
Спершу все для Галі — 
для моєї лялі,
потім по стібочку 
братові сорочку... 
Вишивать навчуся, 
як уміє ненька, 
вишию з любов’ю 
рушничок чудовий 
на портрет Шевченка.

2

Моя матусенька співає 
пісні давно минулих днів. 
Самого серденька сягає 
матусин чародійний спів.

Пісні хоч давні, невідомі, 
як зазвучать вони лишень — 
справжніське свято в нашім 
від прабабусиних пісень.

В них людські радощі і болі, 
жива душа така, як в нас...
— Співай, матусенько, поволі! 
Співай, матусенько, ще раз...

Від мами переймаєм з братом 
пісенність наших прабабусь. 
Пісень у мами так багато,— 
не знаю, чи усіх навчусь!

 

* * *

 

РОЗПОВІДЬ ПРО ТАРАСОВУ ВЕРБУ

1

У дикій пустелі 
далеко від нас 
у царській неволі 
карався Тарас. 
Спитаєте, діти:
— Завіщо? Чому? 
Хотів Тарас волі 
народу свому, 
бо горе і сльози 
були навкруги,
бо волю скували
царі в ланцюги.
— Вставай, мій народе,
вставай, не барись,
промовив Шевченко,—
за волю борись!
Жени царя-ката,
вогнем осліпи!
... Забрали в солдати,
загнали в степи...

2

Чужими пісками 
Шевченко ішов 
і прутик вербовий 
в пилюці знайшов. 
Підняв Тарас прутик, 
зрадів, як добром. 
Згадав рідні верби
над рідним Дніпром.
І плакав, і мріяв,
і виніс води,
і прутик вербовий
в піску посадив.
В далекім степу зеленіє верба —
за Україною туга-журба.
 

3

Поїхали люди 
з поклоном від нас, 
туди, де карався 
великий Тарас, 
туди, де схилилась 
плакуча верба,— 
за Україною 
туга-журба.

Віддавши належну 
пошану-хвалу, 
зламали львів’яни 
галузку малу 
і бережно, ніжно, 
як тільки могли, 
тендітну галузку 
у Львів привезли.

І в Стрийському 
парку
зима — не зима, 
до сонця пагіння 
своє підійма 
вербиця,— 
подібної 
в світі нема!

 

* * *

 

ЗАПОВІТ

Хоч мені всього 
шість літ, 
я вже знаю 
«Заповіт». 
Написав його 
для нас
невмирущий 
наш Тарас. 
Кожне слово 
в «Заповіті» — 
ясне сонечко 
в зеніті.

 

* * *

 

СВЯТО

Заквітчаний 
для свята клас. 
Сьогодні так годиться! 
З портрета 
дивиться Тарас — 
всміхнувся нам, 
здається...

З-за парт ми вийшли. 
Стали в ряд...
Ми «Заповіт» співаєм. 
Ми величаєм Кобзаря. 
Весь край наш 
величає!..

«Садок вишневий» і «Кавказ»
звучить у класі лунко,
і всі, як є,
стоїть весь клас,
мов по команді «струнко».

 

* * *

 

ЛІТЗАГАДКА

Дівчинка загадує хлопчикові:
«Книга — морська глибина.
Хто в ній пірне аж до дна,
той, хоч і труду мав досить,
дивнії перли виносить».
... А назвати
ти б зумів
автора
цих мудрих слів?

Хлопчик відповідає:

Жив поет
у нас, у Львові,—
пам’ять у душі —
жива!
Ми завдячуєм
Франкові
заповітні ці слова.
 

 
* * *

 

 

ПРО ДІВЧИНКУ МАРТУСЮ 

МАРТА
 
Розкажу вам про дівчатко,
про хороше на цей раз.
Табель в неї — п’ятка в п’ятку,
перейшла в наступний клас.

Не велика, не маленька, 
років має два плюс сім... 
Лиш подумайте гарненько, 
буде й клас відомий всім.

І, звичайно, треба знати, 
в цьому теж велика суть, 
як оцю школярку звати... 
Мартою її зовуть.

Ні, не все ще вам відомо, 
найважливіше тоді... 
коли знатимем, як дома, 
як школярочка в труді?
 
 

* * *
 
 

МАТУСИНА РАДІСТЬ

На радість на матусину 
з обіднього стола 
згортає всі окрушини 
Мартусенька мала.

—    Що робиш з ними, донечко,
куди діваєш їх?
—    Виношу за віконечко
для друзів для моїх!

—    Моя маленька зірочко,
 а друзі ці — які?
—    У них сіреньке пір’ячко 
і дзьобики дзвінкі.

 

 

* * *

—    Мабуть, дома ти, Мартусе, 
помагати мамі мусиш?
—    Як умію, як лиш знаю, 
дома мамі помагаю.
Перемию всю посуду, 
застелю ліжка без труду
і сама зварю компот — 
дня немає без турбот!..
Після школи по суботах 
в мене інша є робота.
У сприятливу погоду 
виїжджаєм на природу.
Є за містом дача в нас — 
там проводим вільний час. 
Не дармую і на дачі, 
бо такої вже я вдачі!

* * *

Попросила Марта: — Татку, 
виділіть для мене грядку, 
попрацюю на землі, 
лиш купіть мені спочатку 
поливачку, і лопатку, 
і відерце, і граблі... 
Усміхнувся батько, радий, 
ніжно дівчинку погладив:
—    Добре, донечко, куплю! 
Що посієш, що посадиш, 
як я грядку наділю?..
—    Ой, посіяла б я, тату, 
руту запашну, листату, 
айстри, братики в рядок... 
Чорнобривці, мальви, м’яту, 
ще й блакитний морозок...

* * *

 

 
Марта садить. Марта сіє. 
Марта вміє і не вміє...
Робить рівчики криві, 
спотикнулася в траві...
Батько в поміч,— та дарма! —
Марта каже: «Я сама!
Ви ж мене навчали, татку: 
легкого нема початку, 
всяке вміння — у труді... 
Раду дам своїй біді!»

* * *

Дні минали без пригод. 
Сонечко світило, 
падав дощик на город — 
все позеленіло...
Що не ступить Марта крок,
чує — щось негоже...
Де тут м’ята, морозок?..
Зрозуміть не може.

* * *

Марта сплеснула руками: 
квітоньки мої, що з вами?.. 
Заховались в бур’яні!
Ох і лишенько мені!.. 
Присядки і на ходу 
тягне Марта лободу,
рве пирій що має сили, 
в Марти ноги підкосились, 
із чола покапав піт...
А при ділі так і слід!
Знати лиш не буде цяця, 
як дається справжня праця.

* * *

Зажурилося дівча. 
Смуток в голосі, 
в очах...
Кепські справи взагалі: 
на долоні — мозолі!
Всі п’ять пальчиків,
всі п’ять,
всі по-справжньому болять,
Марта знає: біль мине.
Журить дівчину одне:
як без праці дні оці,
поки щезнуть міхурці?!

* * *

КРІТ

Не біда це 
та й не жарти!
Риє кріт
на грядці в Марти, 
робить шкоду, 
безпорядки,— 
як його прогнати 
з грядки?!
Вийшов батько, 
взяв лопату, 
став на грядці...
— Що ви, тату?
—    Землю лиш
поворушить    -
на лопаті буде вмить!
—    Ну, а потім?..
—    По спині!
—    Вбити хочете?
—    Ні! Ні!
Кріт не винен, 
що гидкий...
Певно,
зроду вже такий!

* * *

У малої господині 
розцвіли ромашки сині.
Хтось питає мимоволі:
— Що, в ромашок синій колір? 
Та хіба такі бувають?!
І цікаві прибувають...
— Ну й ромашки, 
ну й краса!
Сині, наче небеса...
Хвалять Марту там і тут 
за її натхненний труд.
А газдиня — наша Марта 
похвали людської варта.

* * *

 

ПІВЕНЬ

У повазі, 
у довір’ї, 
мов наставник 
серед птиці, 
ходить гордо 
на подвір’ї півень — 
чорні ногавиці.

Шия довга 
і зелена...
З ока погляд, 
наче постріл...

І корона,
і стремена
є у півня
дуже гострі!
Не дармує,
не дрімає,
добрим ділом
служить Марті.
Як?
На грядку не пускає
курочок —
стоїть на варті.
 
Лиш чубата 
закокоче — 
ока з неї 
не відводить! 
Кукурікне, 
боком скочить — 
крильми
стежку загородить!

Вчений півень, 
що казати, 
всякої уваги 
вартий!
Де такого 
півня взяти, 
запитайте, друзі,
в Марти.

* * *
 
 
ДИНЯ

Цвітом-зав’яззю
спочатку
обійшла широку грядку, 
зачепилася на плоті, 
гралась сонечком, 
а потім...
Злізла з плоту 
й дала ходу 
по ціліському городу!.. 
Зранку
аж по смерк глибокий 
вивертає круглі боки.
Наче справжня господиня 
по городу 
ходить диня.

Гляне Марта ненароком 
ну, і виросла нівроку! 
Радощам немає стриму: 
виплекала диво зриме!

 

* * *
 
 
МАРТА В КАРПАТАХ

1

Встала Марта спозаранку, 
в ліс іде на прогулянку. 
Йде, звичайно, не одна — 
тато, мама і вона...

Марті трошки страшнувато, 
оглядається за татом...
Ліс дрімучий, ліс похмурий, 
лісом ходить вуйко бурий...

Підійма Мартуся віть,— 
може, й справді там ведмідь?!

Враз гукає: «Гляньте, мамо, 
он який високий замок 
збудував хтось із землі».
 Хто живе в нім? Муравлі.
 
 
2

Підійшла Мартуся ближче,
оглядає муравлище...
Як хтось з діток скаже «замок»,—
буде правильно так само:
тут і вікна, й коридори,
входи, виходи, комори,
і доріжки, і стежини    
в русі рід весь муравлиний!

Муравлям нема спочинку — 
хто комашку, хто личинку, 
дехто і жуки тягарні 
тягне вперто до спіжарні, 
бо муравлики — не трутні — 
дбають і про дні майбутні. 
На високім муравлиську 
дисципліна, як у війську.

 

3

Біжить Мартуся по траві,
по золотих осоннях...
«Дзень-дзень» — дзвіночки лісові,
«Дзень-дзень» — дзвіночки дзвонять.

З-за лісу сонце піднялось 
над горами високо, 
й джерельце їй моргає ось 
кругленьким синім оком.

До джерела — мерщій вона... 
Самі прямують ніжки!
Тут знов зустрілась дивина 
край самої доріжки.
 
Слизька, рогата... Це не все! 
Повзе ліниво гладко, 
і на плечах своїх несе 
кумедну дуже хатку.

Присіла Марта. Сяк і так 
дивинку оглядає, 
а це, відома річ,— слимак, 
лиш він такий буває.

* * *

СТРУМОК

Колисало джерело, 
колисало, берегло 
і не вгледіло, 
як — скік!
Вирвався струмок 
і втік.
По камінні,
жовтій глиці, 
між смереки,
між ялиці, 
від джерельця 
навтіки
до любимої сестриці, 
до карпатської ріки.

* * *

ГРИБ

Гриб-грибище — 
справжній зух!..
Вбрав широкий капелюх, 
ще й накрив себе кущем, 
мов мережаним плащем... 
І поблизу з двох боків 
є ще декілька грибків.

Певно, доні та сини: 
в батечка вдались вони 
Повдягали лиш грибки 
капелюшки набакир. 
Мов бешкетники малі, 
поховалися в гіллі.

* * *

 

КАРПАТСЬКА ЛЕГЕНДА

Димлять гори —
звикли ми...
Димлять вже століття,
але звідки
ці дими —
чи відомо дітям?
Слух такий 
давно проник,— 
люди вірять слуху, 
палить люльку 
чарівник
на довгім цибуху.
 
Як потягне, 
в люльці — блим 
вогник язичками 
і погасне...
Тільки дим 
вгору йде клубками.

Не змика 
Чугайстер віч —
не бере дрімота! 
Смокче люльку 
день і ніч — 
вся його робота.
А навкруг 
чарівника 
лісові панянки 
у розхристаних 
вінках
водять дивні танки...

Глек в оздобах 
золотих
є в кожної панни. 
Ялівець 
із глеків тих 
куриться дурманний...

Ось у чому, діти, суть! 
Правда? Поговори?..
А дими пливуть, 
ростуть — 
сповивають гори.
 
 

КУПАВИ

Під дзвінкими небесами, 
під шумливими лісами 
замаїли рясно трави 
жовті рожечки — купави.

Злотосяйні, ніжні, звабні 
у м’якій траві єдвабній, 
мов маленькі сонценята, 
засвітили день в Карпатах.

Очі вірять і не вірять — 
килимом здалось міжгір’я, 
килимом таким розкішним, 
що ступить ногами грішно...

Від людей Мартуся знає: 
в світі більш ніде немає,— 
лиш у наших горах здавен 
розцвітає цвіт купавин.

* * *
 
 
МАЙСТЕР

Майстрував я сам,
без татка
обійшовся на цей раз...
І хіба не гарна хатка?
Можна дати напоказ!

Не велика, не маленька,
а така якраз, як слід...
Цим віконечком кругленьким
поверну її на схід.

Це важливо,
кажуть люди,
не зробити навпаки!..
Пустувати хатка буде —
не поселяться шпаки.

* * *

РАНО-ВРАНЦІ

Рано-вранці
лиш проснуся,
у віконечко дивлюся...
Через шибку,
мов доріжка,
довгий промінь
аж до ліжка.
Сонцю рада,
що у гості
йде до мене
з високості.

УЧНІВСЬКА ТУРБОТА

Кажуть тато мій і мама:
«Як важка шкільна програма, 
тож не думай про забави!» 
Ось які у мене справи.

Я задумався поважно.
Добре вчитись — дуже важно, 
але що це за робота, 
як гуляти є охота!..

Ой ви, дітки, 
любі й славні, 
ваші смутки — 
безпідставні!

Добре вчитись — це не значить, 
що не можна грати в м’ячик, 
що ховатись слід від мами 
із цікавими казками.

Все встигає 
той зробити, 
хто уміє 
час цінити.

* * *

 
ШОКОЛАД

Шоколадка-шоколад, 
шоколадці всякий рад.
За смачні, солодкі плитки 
проміняють радо дітки 
суп, лапшу і мармелад — 
був би тільки шоколад!
Ось що думає Тарас: 
шоколад, звичайно,— клас!.. 
Але треба пам’ятати:
всі супи, борщі, салати, 
молоко, лапшу і каші, 
що дають нам мами наші, 
треба їсти все підряд, 
потім можна шоколад.
Я питаю, діти, вас: 
має рацію Тарас?
І солодку цю загадку 
залишаю вам на згадку.

* * *

Гуси-лебеді летіли, 
біле пір’ячко губили 
і встелили білим пір’ям 
площі, вулиці, подвір’я, 
підвіконня, ганки, дахи 
вкрили пір’ям 
білі птахи.

Діти, вибачте, будь ласка, 
це, звичайно, тільки казка... 
Здогадатись кожен міг, 
що не пір’я це, а сніг.

* * *

БІЛІ РОЖІ

Марта глянула в вікно, 
дивним видалось воно... 
Шибка з вечора прозора,— 
вся в рисунках, вся в узорах! 
В чому справа? В чому річ? 
Малював хтось цілу ніч?!
— Мамо, ви не спали нічку, 
щоб зробити з шибки чічку?
Не матуся, не вона...
Що за диво-дивина!..
Хто ж тоді насправді, хто ж 
є творцем цих білих рож?.. 
Відповідь знайди сама!
Хто? Художниця зима 
і синок її — мороз.

* * *
 
 
КОЛЯДА

 

Містом білим, новорічним
жвавою ходою
ми за звичаєм предвічним
ходим з колядою.

Коляда-колядка
для мами, для татка
і для всього роду
на добро і згоду.

Побувати в кожнім домі
ми ніяк не в змозі.
Ходим тільки, де знайомі,
де нам по дорозі...

Коляда-колядка
для мами, для татка
і для всього роду
на добро і згоду.

Зустрічають нас гостинно,
а не як попало...
Ми віншуємо уклінно,
з душевним запалом,—
так усім нам українно,
як ще не бувало!..

Коляда-колядка
для мами, для татка
і для всього роду
на добро і згоду.

* * *

Гордо, мов княгиня, 
ходить нічка синя 
в золотій короні, 
з місяцем в долоні...

З місяцем в долоні, 
у косі з зірками, 
в дзвоні-передзвоні 
із колядниками.

 

* * *

 

Під обрусом сіно, 
на обрусі — свічка, 
на всю хату пахне 
свіжа паляничка. 
Під обрусом — сіно 
голубе, дрібненьке. 
На обрусі — миска. 
У мисці — опеньки.

У другій — капуста, 
третя — з голубцями: 
страв дванадцять 
нині є в нашої мами.

На радість дорослим, 
на втіху малечі 
йде до нас у гості 
щедрий, добрий вечір.

* * *

Діти з-за порога, 
діти з-за одвірка 
дивляться на небо, 
чи не сходить зірка.

Блисне перша зірка 
сяйвом променистим, 
мати всіх запросить 
до вечері сісти.
 
Виглянь, виглянь, зірко,
ми тебе чекаєм
на вечерю з нами
за старим звичаєм.

 

* * *

ВЕРТЕП

В класі єдність, як ніколи,— 
двійки чи не двійки,— 
усім збором після школи — 
гайда до Марійки!

На розмову, на нараду, 
на конкретні дії... 
Вислухати всю громаду, 
що може, що вміє...

Часу начебто й доволі,— 
швидко час минає,— 
треба визначити ролі, 
хто ким бути має...

Хлопці в сварці між собою, 
в гарячих дебатах: 
всі — царями... Щоб козою -
нема кандидата!
 
Праця з кожним персонажем,
ой, нелегка справа!
А вертеп — усяк вам скаже —
це ціла вистава!

Хоч мороки в нас багато, 
не здамо позицій, 
бо яке ж було би свято 
без рідних традицій?!

* * *

ЗВІЗДА

Звізда велика, дерев’яна 
вся в позолоті аж блищить.
Вже на підході ніч різдвяна — 
у ніч таку ніхто не спить!

І ми в цю ніч не будем спати,— 
один раз в році на ходу,— 
від хати підемо до хати 
і понесем свою звізду.

Минулася пора тривожна, 
коли від ляку всякий блід... 
Тепер колядувати можна — 
усім колядувати слід!

Колядки знав ще наш прапрадід 
від незапам’ятних сторіч.
І ми колядці дуже раді, 
колядуватимем всю ніч.

 

ПІД ЩЕДРИЙ ВЕЧІР

Такий на кухні аромат, 
аж млосно у повітрі.
Мак для куті втирає брат 
у глиняній макітрі.

А я слідкую раз у раз, 
чи не димить із печі...
 Щороку так буває в нас, 
 коли під щедрий вечір.
 
В кімнаті стіл накритий вже, 
для кожного готові: 
тарілка, вилочка з ножем 
й серветка паперова.

В однім кутку — сніпок-дідух, 
у другому — ялинка.
Від пампушків — солодкий дух,
 аж набігає слинка!..
 
Поласував би, та не слід... 
Тоді, як нам у двері 
постукають бабуся й дід, 
всі сядем до вечері.

Стару традицію, мов світ, 
ми бережем як святість: 
коли живі ще баба й дід — 
їм перше місце в хаті!

Щедрівок вивчив я аж сім! 
Ще буду більше знати, 
щедрівки треба знати всім, 
хто піде щедрувати.

 
КУТЯ

Може, тому,
що з медом, з маком...
Може, тому,
що на порі,—
в народі всім
кутя до смаку,
найбільше,
звісно,— дітворі!

Борщі ми сьорбаєм
частенько,
нерідко кашу
і куліш...
Кутю натомість
солоденьку
їмо
два рази в році лиш!..

На вечір,
що святим зоветься,
й на щедрий вечір —
ось і все!
Хоч як опісля 
заманеться — 
матуся більш 
не принесе!

Такий звичай —
поважна справа.
Додати хочеться лишень:
кутя —
це надзвичайна страва,
кутю ми їли б
кожен день!

* * *

ПЕРЕД СОБОРОМ

Дивлюсь навкруг, дивлюся вгору —
на куполах блистять хрести...
Від Святоюрського собору
очей не в змозі відвести.

Попри Собор чи раз проходив 
і пролітав я, мов стріла...
А нині, самому на подив, 
ступив я на церковні сходи — 
незрима сила привела.
 
Може, тому, що тут хрестився 
і в серці обізвалось щось?.. 
Може, тому, що не молився, 
не слухав мами — лиш когось?..

У чому річ? Дізнаюсь скоро — 
поможе совість — добрий дух. 
Мені сьогодні просто сором, 
що ріс я досі, як лопух.

* * *

Працьовитими руками 
будувалися віками 
божі храми,— всі вони 
вчать нас жити без вини: 
шанувати маму, тата, з
аступитися за брата, 
за товариша слабого, 
не привласнити чужого,
старикам віддати шану —
жити чесно, без обману.
Навіть лютим ворогам
вчить прощати божий храм.
Як усім було би гоже,
якби вчення оте боже
проявляв на ділі кожний,—
нам потрібний світ побожний!

* * *

СВИСНУВ ШПАК...

Свиснув шпак...
—    Що в тім такого?
—    Ви не знаєте хіба?! 
Лютий впав
вербі у ноги,— 
закосичилась верба! 
Повиймали віолончелі 
й веселять синички сад. 
Скачуть горобці веселі 
по-своєму навпопад...
І пішли
сороки в скоки 
то із плоту, 
то на пліт...
Горлопанять 
на всі боки, 
на увесь 
пташиний рід.
Стільки гвалту, 
шуму, руху, 
розмаїття взагалі, 
аж своє зелене вухо 
випхав ревінь 
з-під землі...
Свиснув шпак — 
ось що такого: 
в бруньці — листя молоде! 
Вийшла
з царства зимового 
і до нас
весна іде!

* * *

 

 

ВЕРБНА НЕДІЛЯ

Тоненьким прутиком 
з вербовим котиком 
себе вітаємо 
легеньким дотиком... 
Радісну вістку
собі говоримо, 
що день великий 
не поза горами, 
що вже за тиждень 
буде Великдень.

* * *

ДВА КОШИЧКИ

Зарум’янилися щічки 
в донечки і в мами.
Два кошички, мов дві чічки, 
стоять з писанками.

Є і крашанки між ними, 
і яйце біленьке, 
і з боками золотими 
пасочки маленькі.

На Великдень спозаранку 
їх підем святити 
і свяченим при сніданку 
будемо ділитись.
 
Спершу яйце 
на частини 
порівну покраєм: 
скільки членів 
у родині — 
кожному окраєць.

Потім їсти усе можна,— 
стіл всячини повен!.. 
Урочисто і побожно 
за столом святковим.

 

ВЕЛИКДЕНЬ

Від землі аж до небес —
Великий день:
ХРИСТОС ВОСКРЕС!

З дзвіниць 
гаїлкам навздогін 
три дзвони б’ють 
за дзвоном дзвін, 
голосять чудо 
із чудес:
ВОІСТИНУ ВОСКРЕС!

* * *

 
ГАЇЛКА

По м’яких
вишневих гілках
скаче сонечко,
мов білка,—
весняна пора!
Біля церкви
кроком-ходом,
величальним хороводом
ходить дітвора.

«Грай нам, жучку,
грай, небоже,
най ти Панбіг
допоможе»,—
стосот голосів!
Що не голос —
то сопілка,
що не пісня —
то гаїлка,
великодній спів.

* * *

ВЕЛИКОДНЯ ГРА

 

Стали діти у кільце.
В кожного в руках яйце.
Марті випало на славу 
розпочати цю забаву, 
дуже милу, престару 
великодню гру.
Ходить дівчина кільцем 
і постукує яйцем...
Що не стукне — трісь і трісь,— 
яйця тріскають чиїсь...
Мартине — ціле, тверде,— 
Марта рада далі йде... 
Стук-стук-стук...
І раптом — хрусь!
Гру продовжує Петрусь. 
Стукнув всього 
разів три
і так само вийшов з гри.
За Петром пішов Максим, 
декілька дівчат за ним...
В Олі писанка ціла,
Оля в грі перемогла!
 
А тепер, відомо всім, 
всі за стіл до Олі в дім 
їсти яйця, все, що є... 
Просить цей, що виграє.

 

* * *

 
ДВІ МАТУСІ

Є у мене мати — 
Україна мила.
Є у мене мати 
й ця, що породила...

Дві матусі маю, 
наче дві зіниці, 
що перша, що друга 
рідні без різниці.

До обох серденьком 
залюбки горнуся, 
за обох раненько 
Господу молюся.

 

За матеріалами: Марія Хоросницька, "Матусина радість". Вірші для дітей. Художник Катерина Суєвалова. Львів, видавництво "Каменяр", 1991 рік, 49 с. 

 

 

Більше творів Марії Хоросницької на "Малій Сторінці":