Емброуз Бірс. Привал для полеглих (переклала з англійської Ольга Шарко)

Емброуз Бірс

ПРИВАЛ ДЛЯ ПОЛЕГЛИХ

(переклала з англійської Ольга Шарко)

Ген від осереддя Алеганів округу Покахонтас, Західна Вірджинія, розташований мальовничий придолинок, крізь який тече правий рукав річки Грінбраєр. У місці, де залізниця перетинає магістраль Стонтона-Паркерсбурга, свого часу головну артерію, у селитьбі міститься поштове відділення. Воно має назву «Спочинок мандрівця», адже колись було таверною. Оточивши кілька узгір’їв, до яких рукою подати від будинку, розляглися довгі гряди старих паланок Конфедератів, так старанно вихолощених майстрами й часом, що протягом години загін здатен довести їх до такого ладу, що хоч чекай на наступну громадянську війну. Тут мала місце битва, яка впродовж боротьби за державну владу дістала назву «знамення часу». Загін федеральних військ, серед яких і полк оповідача, оточили Чит-гору, розташовану за п'ятнадцять миль на захід, і, простягнувши линву повз долину, долали ворогів від світання до смеркання; ті теж давали про себе знати. Могутній гарматний вогонь поклав із дюжину з обох боків; тоді, знайшовши вдалий прихисток, аби витримати напад, і поховавши полеглих, федерали за підтримки чинної розвідки відступили до більш принадних місць, звідки починали наступ. Дбайливо згуртовані, щойно їх упізнали, разом із іншими полеглими федералами з ряду таборів і полів бою Західної Вірджинії, ці загиблі наразі спочивають на чудовому національному цвинтарі в Графтоні. Доки ратникам, що впали, можна віддати почесть лише у такий скромний спосіб:

По правді, понад половина вбраних у мох надгробків на кладовищі Графтон тавровані як «невідомий», тож хтось подекуди припускає суперечність, за якої трапляється «вшанування пам’яті» тих, кого пам'ять і не пригадує вшановувати; та хоча б із погляду логіки таке припущення може скривдити тих, хто нині живий.
За кілька сотень ярдів від тилових валів старих Конфедератів розташований лісистий пагорб. Проте багато років тому його вигляд разюче різнився. Тут, посеред крон, у підліску, як пошукати попід нагромадженим листям, простягаються ряди дрібних баюр. Із декотрих вдалося потихеньку підняти (ба, навіть із відчуттям пієтету перемістити), невеличкі плити з гранульованого каміння з села, на яких товариші лишили кострубаті, геть невичерпні відомості. Лише на одному з них мені пощастило віднайти дату, і ще на одному – повні імена та звання. Загалом їх було вісім.
Решта полеглих Конфедератів – під цими забутими Богом могилами, укупі налічують від вісімдесяти до сотні, хто вже скільки зміг розгледіти. Декотрі з бійців загинули в «битві», проте більшість злягли з хвороби. Двоє (лише двійко!) з них викопали, аби перепоховати їх у рідних пенатах. Єдиний, хто знає про таке занедбане й відмежоване від решти світу кладовище, – літній поштар із «Спочинку мандрівця». Люди, що живуть за милю звідси, ні сном ні духом про це не відають. Та все ж має топтати ряст хтось із тих людей, які потурбувалися про тутешнє захоронення солдатів із Півдня, і які могли б розпізнати деякі надгробки. Чи не знайдеться хтось із солдатів, хоч чий бік він не боронив би – Півночі чи Півдня – хто пожалкував би витрати на належну пошану полеглих братів під цими позеленілими могилами? Гадаю, що ні. Та насправді таких місцин, полишених нащадкам машиною громадянської війни, із десяток сотень. Про той факт, що всіх найсильніших зазвичай замовчують, красномовно промовляє голосіння за втраченими братами: «… справжній Бог – серед нас».
Окрім нього, були й відважні вороги, які чимось скидаються на теперішніх політичних засланих козачків, що переконують у своїй правоті, а згодом викрили й осіб, що оголошували себе очевидцями.
Вони не застали часи величної боротьби на шляху до відлиги – як і ніколи й не прокладали шлях від Залізного віку до Мідного, або ж від доби стилету до доби стилосу. Серед них нема однолітків Південної війни; у відлуннях цивільних і серед пострілів не чути їхніх голосів. Не з їхньої вини забуті доблесть і слава Програної Битви. Повернімо цим беззаперечним сміливцям право на місце під сонцем, що огортає Пагорби літа.

Матеріали надіслано автором спеціально для "Малої Сторінки".

 

 

Більше перекладів Ольги Шарко на "Малій Сторінці":

Ольга Шарко. Художні переклади

Ольга Шарко - перекладачка літературних творів, мовознавець - народилася 13 квітня 1994 року в Києві. Закінчила з відзнакою у 2018 році Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Українська мова та література, іноземна мова». Того ж року посіла 1 місце у фінальному етапі Всеукраїнського мовно-літературного конкурсу імені Тараса Шевченка. Двічі посідала третє місце в конкурсі художніх перекладів від Факультету іноземних мов ЦДПУ ім. Володимира Винниченка (2017, 2018 ).  Публікувалася в альманахах «Сполучник» (випуск 8 за 2013 рік) та «Стиль і переклад» (випуск 3 за 2016 рік, випуск 4 за 2017). Авторка «Глосарія типових та рекомендованих варіантів уживання сталих словосполучень української мови». 

 

Читайте також на нашому сайті: 

 

Глосарій типових і рекомендованих варіантів уживання сталих словосполучень української мови

 

Helga Sharko: "Шановні друзі, товариші, колеги та просто небайдужі люди - усі, хто чекав разом із нами. Глосарій нарешті опубліковано у вільному доступі. У файлі pdf можна здійснити пошук необхідного Вам слова." 

 

Блог Ольги Шарко про мову

Майже тридцять років не стихають розмови про те, яка українська мова солов’їна та калинова. За останню п’ятирічку особливо акцентують на її збереженні й відродженні. Не заперечую, що варто заглядати у словник, аби поновити в пам’яті скарби тисячоліть. Проте як щодо сьогодення? Адже мова, яка не реагує на виклик часу й не відображає повною мірою сучасність – мертва мова. У цьому блозі я намагатимуся довести протилежне, збираючи випадки лексичного та словотвірного потенціалу української мови часів незалежності, зафіксовані у рекламі, фільмах та серіалах, піснях різноманітних виконавців, соцмережах та друкованих чи електронних виданнях.