"Вір не вір..." – добірка співомовок Степана Руданського зі шкільної програми (читати та слухати)

              І 

Народився я на світ, 
Як їдного рання 
Моя ненька забагла 
Шпаків на снідання.

А я, хлопець-молодець, 
Пожалував мами,
Серед лісу відпитав 
Дупло зі шпаками.

В дупло руку — не іде,
Голови не впхаю, 
Сюди-туди по дуплі — 
Та й сам улізаю.

Ходжу голий по дуплі... 
Шпаченят до ката!
Я в пазуху й загорнув 
Тії шпаченята.

Вилізати б, так не то!..
Я й домудрувався,
Лиш сокиру притащив, 
З дупла прорубався.

Гиц із дуба на коня! 
Кінь собі брикає,
А сокира моя все 
Зад йому рубає.

Нагадався за сім миль, 
Назад подивився, 
А у коня, як на сміх, 
Лиш перед лишився.

Давай тоді йому зад 
З верби підправляти,
Як підправив, та й заліг 
На годинку спати.

А кінь ходить по траві,
І перед пасеться,
А зад росте та й росте, 
Аж до неба пнеться.

А для моїх шпаченят 
Того було й треба,— 
Додряпались по вербі 
До самого неба.

Прокинувся — до шпаків — 
Та де вже, до ката!..
Аж на небі половив 
Мої шпаченята...

Повертаю до верби!
А верба й пропала,
Бо коняка напаслась, 
Та й, знать, побрикала.

Щастя тілько, що святі 
Не горшки ліпили,
Але якось на той час 
Гречку молотили.

Розказав я їм біду, 
Випросив полови 
Таз полови ізсукав 
Мотуз прездоровий.

Вп’яв до неба та й униз! 
Мені й горя мало!..
Аж до низу за сім миль 
Мотуза не стало.

Згори й кажуть, що скачи! 
Але я не хочу,
Що вгорі собі урву,
То внизу надточу.

І спускаюсь собі вниз, 
Мало й остається,
Ще б урвати кілька раз,
А мотуз не рветься.

І висів я кілька літ,
Мамина дитина,
І висохла, як дупло,
Моя середина.

А рій якось пролітав,
Та туди й забрався,
Наніс меду, щільників, 
Розхазяювався.

Наніс меду кілька пуд,
Ну його з бідою!
Мотуз рветься — яв багно 
Чуть не з головою.

А тут якось по багні 
І качка ходила,
На чуприну набрела,
Гніздо собі звила. 

Яєць много нанесла.
За дітей помовка,
Аж нечистая несе 
Голодного вовка.

Та фурнула з голови,
А той завинувся,
Поїв яйця і на чуб 
Хвостом обернувся.

А я за хвіст: «Гуттю-га!»
А вовк налякався,
Та як скочить,— я і — гоп!
На світ показався!

            II

Ото уже я підріс,
Літ десяток було;
Дід ходив ще без штанів,
Батька ще й не було.

То, бувало, коли хто 
В гості запрошає,
То дід сяде на полу 
Та мене й питає:

«А хто,— каже,— піде з нас?» 
То я його гладжу:
«Та хто б, діду, не пішов,
Все то їдно,— кажу.—

Або я туди піду,
А ви сидіть, діду;
Або ви собі сидіть,
А я туди піду».

А зимою холодно,
Нічим затопити,
То й питається дідунь:
«Що,— каже,— робити?»

«А що ж,— кажу,— тра комусь 
Їхати в дубину!»
То, бувало, й каже дід:
«Хто ж поїде, сину?»

То я й кажу: «Хоч сидіть,
А я не поїду;
Хоч посиджу я за вас,
А ви їдьте, діду!»

То, бувало, й їде дід...
А раз-таки, в біса,
Потягнувся вже і я 
За дідом до лісу.

Тілько входимо у ліс,
Аж купа ломаччя!
Я сокирою гу-гуп! —
Заєць з-під ломаччя.

З-під ломаччя та у ліс. 
«Гуттю-га! На зайця!»
Коли ми до тих ломач,
Аж там сиві яйця.

«Заберімо!» — «Заберім!» 
Зважили дрючками,
То насилу що згорнув 
У шапку руками.

Ото я їх і приніс,
А в нас на ту пору 
Розквокталася свиня,
Квокче коло двору.

«Пійми, сину!» — Я й пійняв, 
Посадив на яйця...
То ми мали з тих яєць 
Шість волів від зайця.

А ми воли запрягли,
Причіпок зорали 
Та такого ми тоді 
Того хліба мали!..

Що як ото нам женців 
Прийшлося збирати,
То безрукая їдна 
Сама прийшла жати.

І нажала ж вона нам 
Та кіп наскладала,
І стебла вже не було,
А та іще жала.

«А що, сину? — каже дід,— 
Треба спогадати,
А де-то ми ті скирти 
Будем закладати?»

То, бувало, я лежу 
Та й дідові раджу:
«Адже у нас комин є,
На комині! — кажу.—

На комині як складем,
То й не тра сушити,
А на печі, як Бог дасть,
Будем молотити!» 

То, бувало, святий хліб 
Аж комин колише!.. 
Їдна тілько нам біда,
Що вклюнулись миші.

А кіт якось на полу 
Із дідунем грався,
Ото мишей і зачув,
В закутку закрався...

Та як хвостом замахнув — 
Жиди б його з’їли! —
То в помийницю скирти 
Так і полетіли!

              ІІІ

А ото вже дід підріс 
Та й і одубився;
Після нього через рік 
І батько родився.

Та ото вже тра було 
Батька мені вчити;
Але зато, як навчив,— 
То-то було жити!

Все їднакове було: 
Здатність, і заможність,
І хазяйство, й ремесло,
І смак, і набожність.

Мати любить все парне,
А ми з батьком кисле, 
Мати парить по селу,
А ми собі киснем.

Мати ходить цілий день, 
Тілько оглядає,
А ми з батьком уночі 
Вудку закидаєм.

То, бувало, таки так 
В добрую годину,
Як не клюнеться кожух, 
То тягнем свитину.

А набожні що були,
То сохрани, Боже!
Як до церкви серед дня 
І не пустять, може,

То, бувало, уночі 
Церкву підкопаєм, 
Помолитись хоч на час 
Таки повлізаєм.

Купувати коли що —
Аж рука дрожала,
А як купимо — зато 
Аж земля движала.

І то ж то ми розжились, 
Дві світлиці мали, 
Світилося, куди глянь, 
Лиш стовпи стояли!

А одежі що було!
Боже, твоя воля!
Вісім було свит бери,
А все плечі голі.

А якеє ж то ми ще 
І хазяйство мали,
Всі сусіди коло нас 
В два плуги орали.

А воли які були!
Рога не дістати,
Бо чорт його таки й мав 
Кому діставати.

А орати як зорем,
То вже чиє краще?
То не наше, а чуже,
То чуже, не наше.

А раз мати колись нам 
Збитка ізробила:
Взяла батьковий кожух 
Та й гречку накрила.

А худоби було шмат, 
Гречка лиш біліла,
Таз кожуха як пішла — 
Чисто гречку з’їла.

А було колись у нас,
Що ми й лавки мали,
Та все-таки через ню 
І то позбували.

Як умерла — де було 
Домовини взяти? 
Мусили вже для біди 
І теє віддати.

Та ще потім по біді 
І обід справляли,
Взяли собі понад став 
Людей поскликали. 

Та й просимо їх удвох: 
«Пийте юшку, люди!
Як вип’єте теє все —
То нам рибка буде!»

А тепер ми розійшлись,— 
Батько шинк тримати,
А я не так до шинка,
Як люблю орати.

Батько п’яний все держить 
За шинок рукою,
А я орю, як уп’юсь,
Носом за корчмою.
(1857)

           *****

       ГУМЕННИЙ

Їздив дідич за границю,
Назад повертає,—
Та й до свого гуменного
Листи посилає,

Щоб гуменний на границю 
Прибув і дав знати,
Що діється в нього дома,
Да і коло хати.

Прибуває і гуменний:
«А що там, Іване?»
А гуменний йому каже:
«Та все гаразд, пане.

Тілько ножик, що пан дали 
Таляра за нього,
Поламався, сказать правду,
Ні з того ні з сього».

«Ну, зламався, так зламався, 
Що то й споминати.
Певне, хлопці мали гратись 
Та й його зламати?»

«Таки правда, ясний пане! 
Хлопці ізламали,
Лиш не грались, а сивого 
Коня білували».

«А з чого ж то сивий згинув?» 
«Пані хорували,
За лікарством як погнали,
Та й і підірвали».

«То і пані хору вал а?
Ах, Боже мій, Боже!
Що ж? Здорова моя пані? 
Говори, небоже».

«Помоліться, пане, Богу!
День лиш хорували,
А на другий від пожару 
Богу й душу дали!»

«Од пожару?.. Що такеє?..» — 
«Просте, пане, діло:
Як зайнявся тік у пана,
То все погоріло!»

«Пані вмерла, все згоріло... 
Будь здоров, Іване!..» —
«А ще ж панна ваша вдома, 
Поверніться, пане!»

«Що ж там, голубе Іване!
Як там бідна дочка?» —
«А нічого, уповила 
Хлопця, як линочка!»

Спом’янув тут бідний дідич 
Чорта і чортицю,
Плюнув з лиха, сів на бричку: 
«Рушай за границю!»
(1857)

              *****

ДОБРЕ ТОРГУВАЛОСЬ

Чи в Києві, чи в Полтаві,
Чи в самій столиці 
Ходив чумак з мазницею 
Помежи крамниці.

І в крамницях, куди глянеш,— 
Сріолом-злотом сяє,
А йому то і байдуже:
Він дьогтю питає!

Реготять дурні кацапи,
А він тілько сплюне 
Та й до другої крамниці,
Багатшої, суне.

В найбагатшії крамниці 
Два купці сиділо,
І туди чумак заходить 
З мазницею сміло:

«Добридень вам, добрі люди!» — 
Та й зачав питати,
Чи нема у них принаймні 
Дьогтю де продати.

«Нєту, нєту! — купці кажуть,
Та й, шельми, сміються: —
Здєсь нє дьоготь — толькі дурні 
Адні продаються!»

А чумак їм: «То нівроку ж,
Добре торгувалось,
Що йно два вас таких гарних 
На продаж осталось».
(1857)

             *****

   ЦИГАН З ХРОНОМ

Ходить циган, ярмаркує,
Лиш копійку має...
«А що тепер найдешевше?» — 
Мужика питає.

«Та хрін тепер найдешевший! - 
Мужик йому каже,—
За копійку цілу в’язку 
Сідуха нав’яже!»

Побіг циган до сідухи,
Купив собі хрону.
Подивився на ярмарок 
Та й пішов додому. 

Іде собі дорогою,
Свіжий хрін смакує.
В носі свердлом завертіло, 
А сліз не вгамує.

Втирав, втирав циган очі. 
Далі й не втирає...
Сів під мостом, іскривився, 
Їсть та примовляє:

«Плачте, плачте, дурні очі,
 Щоб повилізали!..
Бачили ж ви, препогані,
Що ви купували!..»
(1858)

           *****

ЦИГАН НА ТОЛОЦІ

Пішов циган на толоку 
До сусіда зрання,
Та в сусіда без обіду 
Косив до смеркання.

Ізнемігся, сіромаха,
Косить і не косить...
Аж під вечір пан господар 
Вечеряти просить.

Іде циган вечеряти 
Та слину ковтає...
Садовиться на покутті,
Пояс розпускає...

Садовиться на покутті,
Випив півбляшанки 
І, як муха до патоки,
Припав до маслянки...

Припав циган до маслянки, 
Яндилу кінчає.
Аж тут кума вареники 
З печі висуває...

Схаменувся бідний циган,
Та вже не поможе!..
Із’їв кілька вареників,
А більше не може.

А тут іще й вареників 
З стола не прийняли,
Як порося печенеє 
До хрону подали...

Подивився бідний циган 
Та й став промовляти: 
«Вміли, кумцю, ви варити — 
Не вміли давати!..»
(1858) 

              *****

ЗАПОРОЖЦІ У КОРОЛЯ

Приїхали запорожці,
Короля вітають,
Король просить їх сідати,
Козаки сідають.
Сидять собі. В них жупани 
Все кармазинові,
І самі такі храбренні,
Вуса прездорові.
Задивились на ті вуса 
Ляхи препогані.
«Що б їм,— кажуть,— дати їсти? 
Даймо їм сметани!»
Поставили їм сметани, 
Їсти припрошають,
Але наші запорожці 
Разом відмовляють:
«Славная у вас сметана!..
Тілько почекайте,
А перше нам, запорожцям, 
Щільник меду дайте».
Дали меду запорожцям...
Вони як поїли,
Так ті вуса прездорові 
Вгору й завертіли.
Та й говорять королеві:
«Кажи, ясний пане,
Нехай тепер запорожцям 
Подають сметани!»
(1858)

              *****

ПАН ТА ІВАН В ДОРОЗІ 

Ізійшлися пан з Іваном, 
По світі мандрують… 
Разом їдять, розмовляють. 
Разом і ночують… 

На кождому через плечі 
Висить по торбині… 
Лиш пан таки у чемерці, 
Іван — у свитині… 

Ідуть вони дорогою, 
Стали ночувати, 
Аж пан собі задумує 
Хлопа ошукати… 

Та й говорить до Івана: 
«Знаєш, що, Іване? 
Годилося б попоїсти!..» 
«То що ж? Їжмо, пане!..» 

«Але знаєш, що, Іване? 
Починаймо з твої! 
Як твоя буде порожня, 
То тогді до мої!» 

«Добре, пане!» — Іван каже, 
Зняв свою торбину, 
На травиці зеленії 
Постелив свитину… 

Попоїли таки добре; 
Комара здушили… 
Рано встали, до снідання 
Торбину кінчили. 

Прийшов вечір. Знов у полі 
Стали ночувати. 
Вже панові оце б торбу 
Треба починати. 

Але пан собі ні слова… 
На землі лягає, 
Кладе торбу під голови, 
Хлопа замовляє: 

«Що би ти робив, Іване,— 
Пан зачав питати,— 
Якби тобі довелося 
Таке поле мати?..» 

«А що ж, пане, я орав би, 
Хлібом засівав би 
Та ходив [би] до Адесу, 
Сіль і гроші мав би…» 

«А що я — не так зробив би, — 
Пан почав казати.— 
Я б казав би на сім полі 
Місто збудувати… 

Там би в мене стояв палац, 
Там підряд крамниці, 
Там перекупки з булками, 
А тут дві різниці… 

Отогді приходь, Іване, 
В мене балувати!..» 
«Ет, спасибі, — Іван каже, — 
Лучче будем спати!..» 

Незабаром коло пана 
Став Іван хропіти, 
Незабаром коло него 
Став і пан сопіти… 

Тілько що пан заснув добре, 
Іван підійнявся 
Та до панської торбини 
Як сам присотався... 

То і курку, і печеню, 
І кавалок кишки — 
Все, що було у торбині, 
Стеребив до кришки. 

Пробудився пан раненько. 
Пропаща година! 
Хоче їсти, сіромаха, 
Та пуста торбина… 

Розбуджує він Івана 
Та й його питає. 
А Іван стиснув плечима 
Та й одповідає: 

«А що ж, пане, таж ви вчера 
Місто будували: 
Тут стояло дві різниці, 
Там булки стояли!.. 

А по місті, звісне діло, 
Собаки ходили!.. 
То вони ж то вашу торбу, 
Певне, стеребили?» 

Посвистав пан по торбині, 
Нічого діяти!.. 
«Вставай, — каже, — вже, Іване! 
Підем мандрувати…» 

Пішли вони, ідуть степом, 
Тяженько зморились… 
Аж насилу перед вечір 
До села прибились. 

Ідуть вони в коловорот, 
Аж блукає гуска… 
Іван гуску — та в торбину — 
Є вже і закуска!.. 

Бракувало тілько хати 
Переночувати… 
Але вони завернули 
До пустої хати… 

Прийшли собі, відпочили, 
Гуску спорядили… 
Спорядили, як годиться, 
У піч посадили… 

Аж пан знову замишляє 
Хлопа ошукати… 
Та й говорить: «Що ж, Іване! 
Ми лягаймо спати! 

Та кому із нас присниться 
Кращая закуска, 
То вже ціла тому взавтра 
Достанеться гуска!...» 

«Та як спати, то і спати 
Нічого діяти!» 
Постелив Іван свитину 
Та й лягає спати… 

Серед ночі захропів пан, 
Іван пробудився, 
Із’їв собі цілу гуску 
Та й знов положився. 

Рано будить пан Івана 
Та давай казати, 
Як то Бог його до себе 
Просив балувати, 

Та якії там потрави 
Йому подавали, 
Та як його всі святії 
Їсти припрошали… 

«Ані слова! — Іван каже.— 
Ваша правда, пане! 
Я сам бачив, як ви їли 
Якісь марципани… 

Та дивлюсь, що не голодні, 
Маєте закуску, 
Та й сів собі коло печі 
Та й стеребив гуску!..» 

«Чи ж то правда? — пан питає, 
Всю із’їв, Іване?» 
«Та аби я так здоров був, 
Як всю із’їв, пане!..» 

Димом здимів пан голодний, 
А Іван озвався: 
"Хтів когось пан ошукати 
Та й сам ошукався!"
(1858)

              *****

             ВОВКИ

«Чого, жидку, так збілів?
Що з тобою сталось?»
—    Ах, за мною через став 
Аж сто вовків гналось!

«Бог з тобою!.. Сто вовків!.. 
Та б село почуло...»
— Та воно пак і не сто,
А п’ятдесят було.

«Та й п’ятдесят диво в нас... 
Де б їх стільки взялось?»
— Ну, Іванцю! Нехай так, 
Але десять гналось.

«Та і десять не було!
Знать, їден усього?»
— А як їден? Аби вовк! 
Страшно і їдного...

«А може, то і не вовк?»
—    А що ж то ходило?
Таке сиве та мале,
А хвостик, як шило.
(1859)