Добірка поезій про Тараса Шевченка від Валентини Кундель

Валентина Кундель

Лист Шевченку

Тарасе, любий Кобзарю!
Тобі б стрічати ще зорю,
Іти вперед до безупинну,
Радіти: вільна Україна.

Хотіли б ми іще з тобою
Стати з неправдою до бою.
Багато дуже розвелось
Лихих людей, отих «колось»,
Що бур’яном ти завше звав
І з ними всюди воював.

Прощай, Тарасе…
Світла доля, кохання, рівність,
Правда, воля –
Все заповіти це твої.
І з ними йтимемо до бою
За кращий час, за кращу долю.

* * *

Роздуми

Проснулось маля серед ночі:
"Любий Тарасе, Кобзарю, - шепоче, -
Багато років тебе вже немає,
Та зірка поезії не згасає.

Буду я, батьку, любити свій край
Так, як ти вчив нас, твердо це знай:
Шану велику народу складати,
Поріг білої хати всюди вітати,

Неньку кохану леліять завжди,
Застерігати людей від біди,
Зичити щастя всім, світлої долі,
Щоб жили ми в мирі, не знали неволі.

Любий Тарасе, нам спокій лиш сниться, 
Поле достигле уже колоситься.
Зерна Добробуту, Щастя, Свободи
Прийдуть збирати разом всі народи.

На неозорих полях України  
Греки зійдуться, татари, грузини. 
Спільно спечуть коровай сонцеликий 
І прославлятимуть дружбу навіки.

Дорога в майбуття

Латану свитину одягнув Тарас.
Став носити воду школярам у клас.
Тяжко їм жилося, гірким сиротинам:
На хліб заробляли, спали попід тином.

Та світились очі любої дитини.
І в душі боліла їй доля людини. 
"Малярем він стане, буде щось писати. 
Зовсім не ледащо. Нічого казати!"

І доля всміхнулася малій дитині:
Два таланти дала любій сиротині.
Став Тарас хороші вірші складати. 
Став Кобзар народ до борні скликати.

І летіли думи в далеку країну. 
Малював він радо любу батьківщину. 
А народ ті вірші привітно зустрів.
Бо відкрите слово почути хотів.

Віщим словом стали вірші поета. 
Облетіли край, як тая комета.
І народ відкрито до борні ставав.
Панів своїх нищив, шляхи торував.

Та настав для Шевченка чорний день: 
На дорозі став цар Микола, як пень. 
Заборонив йому писати й малювати.
Дуже закортіло в солдати віддати.

Довгі десять років він томився. 
Боровся за життя, аж стомився.
"Караюсь, мучуся, але не каюсь!
Що не робіть, а не зламаюсь!"

З таким девізом Тарас наш жив.
Вірші писав, рідким краєм снив.
Змалював садок вишневий коло хати.
Житнє поле, де працювала мати.

За рідних завжди душа боліла.
Стигла кров, серце німіло.
Що нічим заради їм не міг.
Але ти ж, Тарасе, переміг!

Боялись пани Тараса живого.
А ще страхатись його слова ясного.
Бо воно несло правду в народ. 
Закликало боротися проти зла і негод.

І народ став про волю казати.
Вила і сокири в руки брати.
Полилися всюди кривавії ріки, - 
І здобуто воленьку - свободу навіки.

Слово Правди облетіло весь світ.
Бо несло воно трудящим привіт.
До Кобзаря завжди прислухатись.
І проти ката за зброю братись.

Ми вдячні тобі всім миром.
Життя твоє є для нас мірилом. 
Вірним сином України ти став.
Бо співчутливу душу, добре серце мав.

Хай пройде не одне століття. 
Але слово Тараса, як віття:
Знову вербою проросте 
І до серця кожного дійде.

* * *

Слово до Кобзаря

З сивої давнини дивишся ти, Тарасе,
Сумно нахиливши чоло, на життя наше. 
Але повір мені, батьку, пісню ще не доспівано,
Дорогу до щастя ой ще не зміряно.

Ще підростають онуки, 
Що характер мають із криці,
Ще нап'ємося ми щастя,  
Як в спеку джерельної водиці.

Ще Україна відродиться,
Ще процвітатиме люба.   
Та добробут сам не прийде,
Хоч бийсь головою об дуба.

Треба добре нам вчитись,
З натхненням працювати. 
Треба з лінню не миритись, 
Сили й знання роботі віддати.

Світ свій будуймо по Кобзарю, 
Щастя зростімо власними руками. 
Правдиве слово його візьміть, як зорю, 
Що маяком сяятиме перед нами.