"Гуси-лебеді летять" - повість Михайла Стельмаха. Розділ п'ятий


Михайло Стельмах

ГУСИ-ЛЕБЕДI ЛЕТЯТЬ...

Повість

 

Читайте попередній - четвертий - розділ повісті Михайла Стельмаха "Гуси-лебеді летять" 

 

РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

- Михайле, вставай! Чуєш!
- Дi-i-ду, iще тро-о-шечки... -  нiяк не можу розплющити обважнiлi повiки, а в цей час навколо мене трiскається i, наче крига, розповзається мiй добрий сон - з ранковими iмлистими полями, з набакиреними полукiпками по них, з долиною, ставочком i дуплавими вербами над ним. Менi все це хочеться з'єднати, та руки мої вчеплюються не в клаптi полiв, не в полукiпки, а в рядно, яке стягує дiдусь. Голос у нього м'який, лагiдний, наче дiдусь теж стоїть у снi.
- Вставай, вставай, дитя, не будь вередою. За спання не купиш коня.
- А я й не хочу купувати коня, -  намарно вiдгетькуюсь од дiда. -  Не хочу, та й годi.
- То який же з тебе господар буде? - посмiюється дiдусь. -  Що ми вартi без худоби? Вставай.
- Діду, хоч крапелинку...
- Нiчого тобi ця крапелинка не пособить. Уже зовсiм розвиднiлось, та й снiданок парує на столi. Чуєш, як пахне? - витягує мене зi сну.
Я вдихаю повiтря, але не знаю, що це пахне: чи поля, що снились, чи набитий сiном мiшок, на якому я сплю, чи прив'яле зiлля на божницi, чи їжа. Нарештi, мружачись, я пiдводжуся з вузенького ясенового тапчанчика, якого змайстрував для мене дiдусь.
За вiкнами iще тремтить блакитнавий сон, пiд ним сизо росянiє спориш, а на сходi ширшає небесна прозелень, яку нiжно визолочує i шафранить невидиме сонце. А в хатi по кутках ще старцями туляться тiнi.
- Прочумався, нарештi? - спiвчутливо обертається од печi мати. На її обличчi мiняться гарячi полиски, а на рукавах сорочки оживають вишитi квiти. Хоч ми й бiднi, та маємо квiти i в городi, i на коминi, i на полотнi, яке зодягає нас. -  Що тобi снилось, дитино?
- Забув, -  насилу видобуваю з себе одне слово. Спросоння i язик, i губи не розчиняються. То вдень - друге дiло: тодi мати каже, що менi треба дратвою зашити варги, наче нема на що iнше тратити дратву.
- Вмивайся, вмивайся, хлопче, -  квапить мене дiд. -  Час вести коняку.
Вода i рушник стирають з мене останнi клаптi сну, i тепер я чую, як на всю хату прокислим хмелем пахне тiсто, свiжозварена розсипчаста картопля i пiдпалок * (* Перепiчка.). Дiдусь знає, що я дуже люблю гарячий пiдпалок, вiн бере його прямо з чорної пательнi, ломить на чотири шматки i одну четвертину, що аж димить, подає менi:
- Бери, часнич, їж та рости великим!
Еге, коли б це збулися дiдовi слова, то, може, не крутили б тобою по-всякому. Щось тiльки скажеш чи зробиш не так, зараз i соромлять: "Такий великий, а що витворяє. Чи ти сорому i клепки заодно позбувся?" А щось попросиш собi, то вже зовсiм iншої спiвають: "Ти ще малий. От коли пiдбiльшаєш..."
Але люди чогось не так швидко ростуть, як би їм хотiлося. То тiльки гриби пiсля дощу за нiч повискакують з землi та й один перед одним похваляються шапками. Згадавши це, я трохи розпогоджуюсь i починаю посмiхатись. Дiдусь це помiчає i добряче мружиться менi:
- Бачиш, якi смачнi у нас пiдпалки, а ти нiяк вставати не хотiв.
- Дiду, може, повести коняку в гаї?
- Можна й у гаї, там зараз така любота! - охоче погоджується дiдусь, душа якого змалку зрiднилася з лiсом. -  Тiльки далеко не заїжджай.
- I торбу менi дайте трохи бiльшу: може, якраз на опеньки нападу.
- От i добре, -  згоджується мати. -  Все якийсь приварок у хатi буде. -  Вона пiдiймає важку ляду скринi i подає менi торбу, пошиту з широкого рукава сорочки, на нiй i досi червонiють квiти її дiвування.
Надворi вже пофоркує i нетерпляче б'є копитом наша лукавоока хитрюга. Побачивши мене, вона привiтно мотнула головою: сiдай, мовляв, скорiше, бо менi теж пора снiдати. Знаємо твою вдачу: коли голодна - покiрна, а напасешся - не пiдступись, тодi навiть на свої оксамитнi губи назбируєш злiсть.
Сива, шкiрячи зеленкуватi зуби, пiдходить до порога i починає шиєю тертися об моє плече. Iч, як пiддобрюється зранку. Я вичитую, яка вона паршива, неслухняна й пiдступна. А їй хоча б що: знову зачiпає моє плече i квапить на ту пашу, в якiй заплутались роси i клаптi туману.
От i сонце викотилося з-за чумацького шляху й повисло мiж крилами вiтряка. Дiдусь широко вiдчиняє ворота, а я, випростуючи плечi, на якi вже всiвся холодок, виїжджаю з подвiр'я. I враз радiсно-радiсно стає менi на душi; згадалася вчорашня розмова з дядьком Себастiяном, згадав, що маю сьогоднi говорити з попом, узяти в нього книжку, -  i од усього цього не втримався, щоб не засмiятись.
- Ти чого, шибенику, регочеш? - несподiвано обiзвався збоку дядько Микола; за плечима у нього погойдуються грабки, за поясом - кушка, з якої виглядають брус i мантачка.
- Хiба, дядьку, не можна? - смiючись, зупиняю перед ним коняку.
- В пiсний день не можна.
-А я вже сьогоднi скоромину їв.
- Осквернив себе м'ясоїдженням? - погрiзнiшали в дядька обличчя й серпистi вуса.
- Осквернив, -  смиренно кажу, одразу догадавшись, що дядько Микола тiльки вдає з себе сердитого.
- Я ж бачу, що в тебе, хлопче, аж блищать макоїди, -  покрутив пальцем навколо своєї щоки дядько Микола. -  I що ж ти наминав iз скоромини?
Знаючи вдачу дядька Миколи, я теж починаю немилосердно пiдбрiхувати:
- Та оце ласували вепрятиною з пiдпалком, натертим часником. Мама сьогоднi саме хлiб печуть...
Але дядька вже не цiкавить, що пече мати. Вiн скоса зиркає на мене i перепитує:
- Вепрятину? А чи часом не того... не брешеш?
- О, таке й скажете, -  я зовнi ображаюсь, а всерединi смiюсь, як це часто робить дядько Микола, -  в нього ж цю науку проходив.
- I яка на смак вона? - обережно допитується чоловiк.
- Та яка: сало як сало, тiльки трохи дубувате i жолудями пахне. Це переконує дядька Миколу:
- I де ж ви її доп'яли? - дивуються його очi, нiс, уста i зморшки на чолi.
- Де  - я, пригадуючи оповiдання нашого полiсовщика, одчайдушно пускаюся берега: - До нашої свинки унадився веприк. Тiльки звечорiє, а вiн уже - хвiст бубликом - i чеше з лiсу на наше подвiр'я: добрий вечiр вам...
- Ах ти шибайголова! - розреготався дядько Микола. -  А я, старий, i вуха розвiсив-мало не повiрив баламутству. В кого ти тiльки вдався?
- В кого? Це ви поспитайте в моєї матерi, -  смiюся i я. -  Вона часом каже, що не тiльки в дiдька i оглашенного, а навiть у вас.
Це ще бiльше розвеселило дядька Миколу. Вiн полiз рукою спочатку до очей, потiм до вусiв, похитав головою i пiдбадьорив мене:
- Отак i живи, хлопче, з радiстю! I навiть, коли прибрешеш для смiху, не бiда. А кислiєм усякий може бути. То й будь здоров! - i вiн, завзятий, веселогубий, рiвно iде з косою по землi, щоб до останнього свого дня розкидати по нiй сонячну щедроту душi.
Менi пiсля розмови з дядьком Миколою усе повеселiшало навкруги: i перехрестя вулиць з iще не розтоптаною росою, i розчиненi хати, i жiнки в очiпках, що вибiгали з вiдрами по воду, i дiвчата в хустинах, якi гнали до череди худобу, i рибалки, що йшли стежиною - один з саком, а другий з довжелезним бовтом, -  i дзвiн коси, яку хтось клепав у саду, i голос мiстка пiд копитами коня, i он клапоть туману, що зачепився за городнi ворота i не знає куди податися: чи принишкнути до землi, чи пiднятися вгору.
Я проїжджаю село, старий зруб, що став сiножаттю, Богачiв хутiр, круглик - синю латочку лiсу в полях - i опиняюся в дiбровi, що зверху кутається небом, а знизу туманцем. А як гарно тут блакитнiє помiж кленами! А самi клени зараз такими наполоханими стали, -  от-от кинуться навтiки або ще, гляди, й полетять за перелiтними птахами, бiля їхнiх нiг схлипує i схлипує джерельце, а якась пташина розважає його; вона перескакує з листка на листок, виспiвує собi i нiчутiнку не турбується, що десь за лiсами синiє холод. Вiн уже погнав на пiвдень щурикiв, журавлiв i лебедiв, а гуси й качки тiльки починають перелiт. Та найбiльше менi шкода лебедiв i того сумного дзвону, що натрусили вони менi в душу. I шкода, що осiнь моя минає в полях, у дiбровах, а не в школi. Єдина лишилась надiя на батька - от, може, вiн скоро повернеться i вийме з мiшка менi чобiтки...
Думки на своїх крилах несуть та й несуть мене до батька, до зустрiчi з ним, а тим часом лукава коняга вже пощипує траву i намiряється скинути мене.
Я зiскакую на землю, путаю Обмiнну й розмiрковую, куди ж гайнути по гриби: в березину чи в загороду Костюкiв, де весною бувають сморжi, влiтку - суницi, а восени - опеньки. Та опеньки в нас це не гриби, а пiвгриби, їх, коли вони є, i п'ятилiтнiй малюк назбирає.
Iнша справа знайти боровика! Вiн так умiє притаїтися, що не кожний, навiть зiркоокий, побачить його. Для мене зустрiч з боровиком чи бiльш безпечним красноголовцем, який дуже полюбляє хвалитися своєю шапкою, завжди буває несподiваною i радiсною. I я не можу, як iншi, одразу хапати гриба; менi треба придивитися, присiсти, погомонiти з ним, а потiм уже орудувати кiскою.
Я пускаю низом пiсню, а менi за дорогою грубше обзивається луна - їй теж хочеться спiвати.
 
Ой диби, диби, диби -
Пiшов дiд по гриби,  
Баба по опеньки.
Дiд свої посушив,
Бабинi - сиренькi.

 
А чого б їй теж було не посушити? Все б мала собi що кидати взимку в борщ. Та й квашенi опеньки смачнi, коли їх полляти олiєю. А вiд пирогiв з опеньками хто вiдмовиться! I хоч я лише з пiсеньки знаю цю бабу, що полiнувалась сушити опеньки, але гуджу її, несхвально похитую головою, а далi подаю голос на другi гони. I знову до мене обзивається луна. Збиваючи росу, я iду до неї, а очима так i пантрую на всi боки. Он бiля пенька розпухирилась маремуха, червона шапка її блищить, нiби смальцем помащена, а в неї вп'ялися бiлi крапинки: трохи далi синiють крихкi сироїжки. Але я їх не беру, бо, поки доїдеш додому, вони перетруться на смiття.
 
Ой гайку, гайку,
Дай менi бабку.

 
I, гай, не довго думаючи, дає менi бабку. Вона примостилася пiд розтрiсканим кореневищем берези, нiжка на нiй темна, лусковита, верх сiренький, а низ оксамитно-бiлий ще й просвiчується рожево. Але це мiсце не грибне. Пiдем далi, де небо аж ллється в лiси i струшує з них листя.
I от уже низом стало срiбно-срiбно, вище - золотаво, а вгорi - блакитно. Це березняк, що побратався з полохливою осичиною. Чи є вiтер, чи нема його, а вона, позеленiвши, тремтить i тремтить, наче холод i переляк увiйшли в кожний її листок. Ось тут я вже пильную: це ж таке мiсце, де не тiльки земля, але й дерево пахне грибами. Я присiдаю навпочiпки i тихенько придивляюсь, що робиться довкола. Тут галасувати не можна, бо гриб злякається людського голосу i пiде в землю. Раптом моє серце тенькнуло, опустилось трохи вниз i радiсно завмерло: невдалiк од отруйного стебла "воронячого ока" красовито стоять два близнюки-червоноголовцi. Вони такi молоденькi, що їхнi зрошенi туманом картузики не встигли вiдлiпитись од мiцних товстеньких нiжок.
- Добрий день, хлопцi-красноголовцi! - кажу я до них, а вони мовчать.
Еге, а що тiльки робиться за ними! На зарослiй зозулиним льоном купинцi стоїть отакенне красноголовище! Шапка на ньому перебакирилась, завбiльшки вона буде не менше полумиска, а нiжка завтовшки з мою руку. Спочатку я його називаю старостою, а далi отаманом над красноголовцями. Такого ще нiколи не бачив! Я пiдбiгаю до нього, примiряюся з усiх бокiв, милуюся, далi бережно зрiзаю i кладу на бриль, бо в бриль його шапка не влазить. Буде тепер чим похвалитися дома! А он тiль-тiль проклюнувся грибочок, у нього ще й нiжки нема, а шапочка навiть не встигла почервонiти. Ну, це маля хай ще росте i розуму, й тiла набирається. За ним можна прийти й завтра.
Ох, i вдався ж ранок сьогоднi! Я назбирав повнiсiньку торбу ще й бриль красноголовцiв. Навiть сива, здається, дивувалась таким збором. В село їхав, наче переможець. I хто тiльки не бачив мої красноголовцi, пiдхвалював мене i питався, де набрав їх. Я посмiхався собi в душi, а з мiсцем грибним не таївся. Зустрiв мене i Юхрим Бабенко, який любив не так працювати, як просторiкувати i добре попоїсти.
- Оце сам аж стiльки назбирав красноголовцiв? - недовiрливо округлив свої хитрi очi.
- А за що б я найняв помiчникiв? - запитав i я, гордо тримаючись на своїй коняцi.
- Ти ба, як пофортунило, -  Юхрим притримав коняку i полiз до мого бриля, потiм одним оком пильно заглянув у торбу, щоб пересвiдчитися, чи нема в грибах червлятини.
"Еге, попошукай, попошукай", -  зверхньо поглянув на парубка. Я не забув, як вiн пожалiв дати менi хоч на один день "Пригоди Тома Сойєра".
- Славнi гриби, нiчого не скажеш, -  з заздрiстю промовив старий парубок.
- То й не кажiть, -  загордився я так, що й Юхрим помiтив.
- Чогось пишним ти сьогоднi став.
- А чого ж, -  поважно вiдповiв я.
- Ще рано тобi комизитись, -  Юхрим оглянувся на всi боки i стишив голос: - Може, тепер будемо сватами?
- Це ж як? - не зрозумiв я.
- Товар за товар: ти даєш менi красноголовцi, а я тобi - книжку.
- О? - здивувався i не повiрив я в Юхримову щедрiсть: хто не знає його дурисвiтство?
- Правду кажу. За цi гриби, коли хочеш, дам тобi почитати аж "Пригоди Тома Сойєра".
Еге, он яку щедрiсть має гороб'яче опудало.
- Тiльки прочитати?
- А ти ж думав як? - здивувався Юхрим. -  Що я, гадаєш, сам не можу назбирати грибiв?
- Тодi й збирайте самi! - вiдрiзав, бо в головi в мене майнула iнша думка.
- Почекай, ще прийде коза до воза. В усьому селi "Тома Сойєра" нема, -  обiзвався Юхрим, коли я од'їхав од нього.
Менi хотiлося показати йому язика, але iнколи я теж можу бути статечним. Це я зараз i зробив - обернувся до Юхрима, докiрливо похитав головою: мовляв, хоч i високий ти до неба, та дурний, як не треба.
Повернув праворуч i покрученими вуличками та завулками добрався до подвiр'я дядька Себастiяна. Скочивши з коня, я пiдiйшов до порога i перед ним довго морщив чоло, думаючи, що ж менi таке сказати головi, а потiм зайшов у хату. Одначе тут нiкого не було. То це й краще зараз для мене! Я пiдiйшов до пiанiно, пiдняв чорне вiко, але вдарити по тих жовтих зубах, що тримають у собi чи пiд собою музику, не наважився. А напевне ж, є такi щасливцi у свiтi, що й змалку можуть грати на .такому дивi? Зiтхнувши, бережно зачинив вiко, висипав на лаву гриби з бриля, надсипав ще трохи з торби, i так менi чогось добре стало на душi, що й не кажiть...
Пiсля обiду, коли мама й бабуня пiшли на город, а дiд у катрагу, я взяв космографiю i тихенько вислизнув з двору. Попiвськi гончаки i старий пес зустрiли мене точнiсiнько, як i вчора. Але сьогоднi до ворiт вийшла не Мар'яна, а фурман Антон, якого прозивали Недола-маним. Вiд любовi до їзди на конях-неуках у нього були поламанi ребра, руки, ноги й нiс. Не знаю, що в нього залишилось недоламаним, що так прозвали його? Але й зараз дядько Антон, кульгаючи та бокуючи, мiг вискочити на будь-якого жереба, клiщем вп'ястись у нього та й переганяти худоб'ячу злiсть на пiну.
- Ну, i що ти скажеш? - замiсть вiтання питається з-за хвiртки дядько Антон.
- А що саме вам треба? - не лiзу я за словом нi до кишенi, нi до потилицi.
- Еге, чого менi тiльки не треба, а головне - мати свою пару коней.
- От чого-чого, а цього я поки що вам не можу дати.
Моя вiдповiдь подобається Антоновi, бо вiн широко посмiхається i згадує "Iнтернацiонал":
- Да, нiхто не дасть нам iзбавлєнья... Ти до попа?
- Еге.
- I яке в тебе до нього дiло?
- Хочу книжку йому вiддати.
- Тодi ходи за мною.
Я iду за дядьком Антоном, але з моїми ногами щось починає дiятися : з кожним кроком вони все бiльше дерев'янiють, а в душу заповзає несмiливiсть, i все згадується вчорашнє. Отi проклятi раки, якi я вчора пiк у попiвськiй свiтлицi, i зараз починають ворушитися клешнями на моїх щоках. Коли б це було де брати книги, то хто б мене побачив отут?
Дядько Антон, шанобливо пригинаючись, стукає у дверi свiтлицi, далi шарпає їх до себе, i менi вiд цигаркового диму стає сизо в очах. За столом насупились над шахами пiп i його син, а тютюновий чад заволiкає не тiльки їх, а й золотошату богоматiр з дитям, що висить пiд самою стелею. Не чуючи свого голосу, я здоровкаюся, пiп, не обертаючись, киває менi патлами, а панич весело вигукує:
- От i вчений муж зволили до нас прийти! Я вислухую насмiшку i мовчу, але паничевi не терпиться поговорити зi мною, i вiн, косуючи одним оком, запитує:
- Ти, може, i в шахи вмiєш грати?
- А чого ж - умiю.
- Що-що!? - аж долоню наставляє до вуха панич. Чи йому воно в цей час оглухло? - Жартуєш чи смiєшся, хлопче?
- Нi, не жартую i не смiюся.
Тепер i пiп обернувся до мене, в його очах сивiла iмла рокiв.
- Ти насправдi вмiєш грати в шахи?
- А чого ж, -  уже смiливiше кажу те саме. -  Дуже хороша ця гра.
- I вiн уже розбирається, що хороше! - попович хмикнув, а далi здавив повiки i ткнув пальцем в чорну фiгурку, що вершилась бiлим гострячком: - Що це буде?
- Нiби ви не знаєте? - мало не пирхнув я, треба ж причмеленим бути, щоб таке питати.
- Ми-то знаємо, -  єхидно цiдить попович i настирливо тицяє в безневинну фiгуру. -  То що це?
- Король!
- А це?
- Хверзь.
- Не хверзь, а ферзь! - строго поправив мене панич.
- Хай буде по-вашому, -  погоджуюсь я.
- А як ходить кiнь?
- По буквi "г".
- Це прямо неймовiрно! - чогось непокоїться попович, і на його обличчi прокидається цiкавiсть до мене. -  Хто ж тебе вчив грати?
- Червонi козаки. Це тодi, коли вони стояли на нашiй вулицi. Моя вiдповiдь не дуже сподобалась поповi i його сину. Вони перезирнулись помiж собою, i попович вiд шахiв перейшов до книги.
- Прочитав? - зиркнув на космографiю, в його темних з вологiстю очах знову заграла насмiшка.
- Та нi.
- Лiнувався? Чи, може, не сподобалась книга?
- Теж не вгадали. Дядько Себастiян передав, щоб ви, коли схочете, давали менi такi книги, якi я зможу вчитати.
Мої слова враз ошелешили батька i сина. Вони багатозначно перезирнулись, схрестили погляди на менi й одночасно потягнулись до цигарок.
- Так, так, виходить, ти до дядька Себастiяна ходив? - починає допитуватися попович. -  До начальства, значить...
- Вiн для мене не начальство, а просто дядько Сєбастiян.
- I що ж ти йому казав? - заворушились пiдозра i брезклiсть у куточках попових уст. -  Може, скаржився?
Тут мене починає розбирати злiсть: iч, що їм в голову прийшло! I з гiднiстю вiдповiдаю:
- Я нiколи нi на кого не скаржився. Навiть коли дурно-пусто мене били, -  бо я ж хлопець!
- Он як?! - здивувався пiп, i в його iмлистих очах з'явилось щось подiбне до посмiшки.
- I все-таки, що тебе погнало до голови комнезаму?
- Я тiльки хотiв попросити, щоб вiн допомiг менi розiбратись у книзi. Дуже трудна...
- Дарма, хлопче, дарма, -  заспокоїв мене пiп i веселiше сказав : - Я зараз пiдшукаю тобi дуже iнтересну книгу, в нiй усе розбереш.
- Не мала баба клопоту... -  нi до кого не звертаючись, сказав попович i злегка вдарив кулаком по столi. Батько строго поглянув на сина, пiдiйшов до другої шафи, вiдiмкнув її й почав там порпатись. Вiн, правда, ще не знайшовши книги, один раз обернувся до мене i сказав:
- А ти, видно, хлопче, не промах.
- Це як коли, -  вiдповiв я так, як воно в мене виходило, а пiп посмiхнувся.
Незабаром я вискочив з прокурених попiвських покоїв з "Тарасом Бульбою" в руках. Це, напевне, про когось iз наших, бо дядька Миколу по-вуличному теж прозивали Бульбою.
Привiвши коняку в лiс, я думав ще назбирати грибiв, але, допавшись до книги, забувся i про гриби, i про коняку, i про лiс. Я не стямився, коли роса, а далi й вечiр упали на дiброви. Душа моя смiялася i летiла на Запорiжжя до славного козацтва.
Ввечерi, пам'ятаючи слова дядька Себастiяна, я знову пiшов до комнезаму. Тепер тут було чимало людей, деякi поприходили прямо з роботи. Я тихенько зашився в куток, ждучи, коли дядько Себастiян закiнчить розмову з людьми. Менi дуже хотiлось похвалитися йому книгою. I от, коли останнiй комнезамiвець став на порiг, я з сiней вийшов назустрiч дядьку Себастiяну.
- Здоров, парубче! - весело i так само без насмiшки вiтається зi мною голова комнезаму ще й подає руку. Хiба лише вiд цього не переймешся бiльшою повагою до чоловiка i не подумаєш про себе, що й ти чогось варт? - Вже, бачу, дiстав нову книгу? - в обiдочках, що навколо вуст, ворухнулась посмiшка.
- Дiстав.
- I що воно, й до чого воно? - бере голова комнезаму книгу в руки.
- "Тарас Бульба"! - кажу поважно.
- Тарас Бульба? Хто вiн?
- Козак... - дивуюсь я: невже дядько Себастiян не читав цiєї книги?
- А вiн, Тарас Бульба, за нас чи проти нас був?
- За нас. Хiба ж ви такого не знаєте?
- Знаю! - розгортає книгу дядько Себастiян. -  Але хочу, щоб i ти в такий час знав, хто за кого стоїть: за нас чи проти нас. Зрозумiв?
- Зрозумiв.
- Тодi повернись-но, синку, сiдай за стiл, i почитаємо розумну книгу вдвох.
- О! - виривається те саме "о", яке в мене то радiє, то журиться, то не йме вiри, то вiдникується, то дивується.
- Не "о", а сiдай, коли старшi кажуть.
Я сiдаю за товстоногий графський стiл, а голова комбiду з шухляди дiстає червону китайку, розстелює її, i в комнезамi i в мене на душi стає одразу урочисто. Дядько Себастiян сiдає поруч зi мною, кладе менi руку на плече, i я мимоволi притискаюсь до нього.
- Михайле, це ти менi сьогоднi принiс гриби? - несподiвано запитав голова комбiду.
Я не знаю, що сказати, i мовчу.
- Ти? - пiдводить на мене глибокi довгастi очi, в    яких зараз стигне смуток.
Я чогось починаю думати, що не так, як треба, зробив, i винувато кажу:
- Я, дядьку Себастiяне.
- I нащо?
- Нащо? - дрогнув мiй голос. -  Бо я вас, дядьку Себастiяне, люблю.
- Он як? - сумовито i якось розгублено посмiхається чоловiк. -  Ну, спасибi, Михайле, i за любов, i за гриби... Я тебе теж люблю, дитино. Та бiльше нiчого не принось менi. Оце вперше за своє головування беру подарунок. Вiзьми й ти вiд мене, -  виймає з кишенi довгий в обгортцi з пацьорками цукерок, на якого я тiльки мiг дивитися в ярмарковi днi.
- Спасибi, дядьку Себастiяне, -  беру таку розкiш у руки. -  Може, пополам?
- Смокчи один, -  засмiявсь чоловiк. -  Ти спати ще не хочеш?
- Нi.
- Тодi читай. А втомишся, я почну.
- Е, нi, -  не погоджуюся я. -  Може, ви почнете, бо я вже знаю свiй голос.
- З нас, Михайле, ще нiхто не знає свого голосу, -  багатозначно говорить дядько Себастiян. I хоч я малий, але за його словами вiдчуваю щось незвичайне, хвилююче.
- Про що ви, дядьку?
- Про те подумалось, дитино, ким завтра чи позавтра можемо стати ми. Не завжди ж буде таке щодення, що насiяла вiйна. Сьогоднi ти дитя убогих, не маєш навiть у чому до школи ходити, а перегодя, дивись, зможеш у науку пiти i навiть учителем стати, бо таке врем'я настало.
Вiрячи й не вiрячи, я запам'ятовую тi самi слова про "таке врем'я", яке однi проклинають, а iншi живуть ним. А сам думаю: "Невже я колись зможу аж учителя доскочити?"
- Дядьку Себастiяне, ви не теє... не пiдсмiюєтесь?
- Ти про що? - голова комнезаму назбирує навколо очей добрi зморшки.
- Про те, що навiть я учителем зможу колись стати?
- Не жартую, Михайле... От колись, як вивчишся, згадаєш мої слова, згадаєш i мене, уже старого. I тодi в хату мою заглянеш- i мене чогось научиш. Не забудеш?
- Хiба таке зможе забутися? - зiтхаю, знову ж таки вiрячи й не вiрячи в те, що, може, й збудеться в "таке врем'я". А розбурханi думки на своїх свiжих крилах несуть та й несуть мене, малого, до тих рокiв, коли я вже вчителем стаю на порiг постарiлого дядька Себастiяна, коли принесу йому не гриби, а свою шанобу i вдячнiсть...
Дядьку Себастiяне, мiй перший добрий пророче, моя радiсть i смуток! Вас уже давно немає на свiтi, але й досi менi свiтять вашi глибокi очi, i досi ваша сердечнiсть ходить з людьми, що знали вас. I хай вам пам'ятником буде людська подяка i моє слово...
 
За матеріалами: Михайло Стельмах. Гуси-лебеді летять… Щедрий вечір. Вибрані твори у 2-х томах» т. 2. Упорядник Марта Стельмах. Видавництво «Український письменник», м. Київ, 2003 р., 266 с.

 

Читайте наступний - шостий - розділ повісті Михайла Стельмаха "Гуси-лебеді летять"

 

Усі розділи повісті:

Мийхайло Стельмах,  Гуси-лебеді летять, автобіографічна  повість
Автобіографічна повість Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять» змальовує нелегке дитинство хлопчика Михайлика, у якого не було навіть чобіт. Але це не завадило йому відчувати радість життя, помічати красу природи, бути добрим та милосердним, поважати хліборобську працю. З великою любов'ю згадує письменник своїх рідних — батька-матір, діда. Саме від них він отримав перші уроки людяності, відчуття прекрасного, здатність до мрії, почуття гумору й проніс їх через усе життя. Твір сповнений ліризму, місцями нагадує поезію.

Останні коментарі до сторінки
«"Гуси-лебеді летять" - повість Михайла Стельмаха. Розділ п’ятий»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми