Григір Тютюнник. Повість "Вогник далеко в степу" (слухати)

На відео: стислий переказ повісті Григора Тютюнника "Вогник далеко в степу".
Текст читає Михайло Пінчак.

Григір Тютюнник

ВОГНИК ДАЛЕКО В СТЕПУ

(повість)

«Увага! На нашому сайті представлено лише короткі фрагменти тексту.

Повний текст твору, на превеликий жаль, вилучено за запитом правовласників!»

Нас прийняли до училища разом: трьох Василів - Василя Силку, Василя Обору, Василя Кібкала - і мене. Мене-то звати Павлом, а прозивають Павлентієм. Ну, та я, правда, сам і винен.
Василів узяли першого ж дня, а мене забракували: сказали, що малий. Хлопців одразу й перевдягли. Видали їм новенькі хакові пілотки, новенькі, теж хакові, гімнастерки з натороченими товстою білою ниткою кишенями на грудях (не по дві, як у військових, а по одній), штани, черевики, широкі брезентові паски підперізуватися, навіть шкарпеток, про які ми тільки чули, по дві пари. До того всього, сказали, видадуть перегодом ще сірі шинелі з солдатського сукна і шапки.
А я в чім прийшов — не буду казати, в чім, бо це невесело,— у тім і зостався.
Хлопці раділи, обмацували один на одному одіж, упізнавали один одного і не впізнавали, розчервонілися всі, пілотки набакир... А Василь Силка, як оглянув себе в новому, ляснув у долоні, крутнувся на одній нозі і вигукнув — як лоша заіржав:
— Чи це я, чи не я? Чи нова копійка?!
Я теж обмацував їх і теж пробував усміхатися, та, мабуть, лише косоротився, і під оком сіпалося. Мені коли погано, то під оком сіпається.
Дорогою до села Василі втішали мене, що, мовляв, на той рік приймуть і тебе, що їхня форма до того року вже приноситься, а в мене буде нова, що вони однак будуть зі мною товаришувати — разом красти солому вночі з поля, бити пеньки в лузі, грати у два голоси на. балалайках вечорами в неділю, а я на бубні вибиватиму. Я тоді на бубні саморобному, з собачої шкури, вибивав під Василеві балалайки: в мене-бо слуху немає, ото тільки на бубні. До того вони мене довтішали, що я мало не розкис був. Ну, вдержався якось. А вдома... Краще б я не приходив додому.
— Ну, що, Павлику? Що виходив? — спитала тітка Ялосовета, тільки-но я переступив поріг, і дивилася на мене з такою надією, що мені знову засіпалося під оком.
— Не взяли. Малий, сказали,— ледве вимовив я: так у горлі лоскотало.
Вона сіла на вичовганий піл з двома ненакритими подушками в узголов'ї і заплакала.
— Та й що ж тепер? — Тітка дивилася на мене крізь сльози нещасними очима.— Як же тепер, га?
— Не знаю... На роботу піду.
— В чому? Подивися на себе. А їсти що? Хліба намолотили тільки в державу і то не хватило до плану.— І знову заплакала, затуливши очі долонею.
Вона любила плакати.
Я тихенько вийшов з хати, знайшов у сінях мотузок і подався в берег, до річки: може, де вільшеня або вербеня сухе трапиться — треба ж якось її втішити, щоб хоч уночі не плакала.
Тітка Ялосовета мені мачуха. Вона пішла за мого тата «на дитину», як мені було дев'ять років, і прожила з ним до війни рівно місяць, а зі мною оце вже шостий рік мучиться. Я-бо ніколи й разу не назвав її матір'ю, якось язик не повертається. Якби хоч тато був... А вона обижається, думає, що то я нарошне, на зло. Нічого, знайду ось вільшечку — переплаче. Вона радіє, як є чим топити. Спробуй її ще знайти, ту вільшочку!.. Казав уже їй раз: ідіть заміж, а я й сам якось. Плаче. Ну, хай як хоче. Я ж не заставлю. Та ще й пів-хптп нема, зосталася тільки хатина, а більшу половину одірвало бомбою. У нас у півсела нема хат — такий сильний бій був... Нічого, нарубаю дров, зваримо щось їсти, а далі воно покаже. Не плакатиме ж вона з ложкою в руках!
Над річкою вечоріє, прохолоднішає на ніч. Заграва од захід сонця поринула аж до дна і звідти світить. На лататті місцинами густо біліють лілії, вони схожі па зграї білих чаєнят, що сіли на воду. Тут я витягав дерево з нашої хати надбитої. Двері плавали майже цілі і обаполи. А вікон — ні однісінького і в трісках не знайшлося... Піймаю обапіл, ухоплюся за нього руками і правлю до берега, вибиваючи ногами. Зубами цокочу, губи не зведу — така холодна вода була. А тітка Ялосовета бере те, що я до берега приправив, та у двір носить. Я тоді з місяць кашляв: простудився. На те літо, як мине неврожай, може, доточимо хату. А зараз треба знайти якийсь сухостій та вечерю зварити. Нічого, переплаче...
Другого дня ми пішли в училище удвох з тіткою Ялосоветою. Я-то не наважився б, а — вона.
Зайшли просто до директора.
Директор був у кабінеті сам. Стояв біля вікна спиною до дверей, невисокий, щупленький, з блискучим лакованим ціпком у руці, дивився в училищний двір — звідти лунали різноголосі команди шикуватися «по ранжиру-в колону по чотири». Було перше вересня. Коли ми ввійшли і стали при порозі, директор озирнувся. Він був у всьому військовому, з портупеями через плече, тільки без погонів: на гімнастерці два ордени, а решта — планочки. Подивився на тітку Ялосовету, потім па мене. Якийсь захололо-уважний подив був у його сірих опуклих очах.
— Що ви хотіли? — спитав він.
Тітка Ялосовета одразу заплакала, почала розказувати, що хату нашу «вкинуло бомбою в річку», що живемо ми в тій хаті, як у норі, одягатися ні в віщо, їсти теж не дуже... А я стояв, дивився у підлогу і тримав у спітнілій руці згорнуті в дудочку документи: заяву, метричну довідку, табель за п'ятий клас і автобіографію. Мені було ніяково від того, що тітка Яло-совета розказує все про нас — хоч воно й правда — та ще й підхвалює мене:
— Він слухняненький, роботящий, не дивіться, що такий ото малий. Він підросте. І вчиться ловко, самі ловкі оцінки. Якби було за чим далі учитися, то хіба я його привела б оце... А то таке, наче збуваю дитину...
— Скільки тобі років? — спитав директор, перевівши свій уважно-здивований погляд з тітки Ялосоветп на мене.
Я подав йому документи. Він пробіг їх очима і посміхнувся. Тітка Ялосовета дивилася на нього благально.
— Те, що малий, нічого.— Директор обміряв мене поглядом, а я боявся і дихнути. Стояв і не дихав.— Ми йому підставку зробимо, щоб до верстата діставав. Але ж йому нема ще й п'ятнадцяти років...
— Та скільки ж там — без одного місяця не п'ятнадцять.
Директор ще раз переглянув табель, заяву (я написав її дуже каліграфічно, майже намалював) і раптом запитав:
— А що це в тебе за ім'я — Павлентій?
Тітка Ялосовета теж глянула на мене здивовано.
— Чого він Павлентій? Павлом його звати. Павло Трохимович...
Я втупився собі в босі ноги в пилюці після дорогії і чув, як дрібні голочки пошпигують мені у вуха, у щоки, шию — все горить. Стукнуло ж отаке в голову — Павлентій!..
А було так. Покликала мене одного разу баба Прониха, сусідка наша, щоб я їй листа від дочки прочитав.
У неї в Донбасі дочка живе, Ольга. Ну, прочитав усе, ще й число знизу, і підпис: «Ольгея Павловна Пронь».
«Ач,— зраділа і запишалася Прониха.— Поки тут на свинарнику робила, то інакше, як Ольга Пронька, ніхто не звав. А попала між люди — Ольгея Павловна!..»
Потім, коли я писав заяву до училища, то й собі подумав, що це ж і я йду між люди. І утнув не Павло, а — Павлентій.
— Ну, що ж, Павле... Трохимовичу,— сказав директор.—Беру тебе під свою відповідальність. Будеш у нас відмінником.
Він прорипів до столу протезом у хромовому офіцерському чоботі, підтягуючи його за ціпком, написав щось червоним олівцем на заяві і простягнув її мені. Від нього пахло підсмаженими на сонці портупеями і «Казбеком».
— Віддаси завідуючому складом, отут у дворі, у підвалі він, скажеш, що я просив знайти тобі найменший розмір форми. Тільки дивись, дисципліна у нас сувора, майже військова. Щоб не просився назад. Приходь завтра на заняття у п'яту групу. Будеш у найбідовішій... п'ятій групі.
Тітка Ялосовета вклонилася йому низько і сказала крізь сльози:
— Спасибі вам, чоловіче добрий!
Директор глянув на неї суворо, подив у його очах зробився ще холодніший.
— Облиште це! — І додав лагідніше:— Це ж не мов власне училище, жінко.
Дорогою до складу я сказав тітці сердито:
— Чого ви ото?! Кланятися заходилися...
— Ти розумний! — теж розсердилася вона.— Треба ж людині якось подякувати? — І одразу пересердилася, сказала з полегкістю: — Ну, слава богу!
Навіть найменша форма була мені завеликою: гімнастерка, як підперезавсь, стала на спині халабудою, штани були кругом широкі й довші, ніж треба, десь на півчверті, то довелося вбрати халоші у шкарпетки. А черевики і пілотка підійшли.
— Нічого, нічого,— приказувала тітка Ялосовета, обсмикуючи мене з усіх боків, і я чув, як вона пробувала матерію на пучку.— Міщіеньке... Підемо до діда Кравця, він попідшиває.— І спиталася у завскладом: — А як тут у вас, чоловіче, годують? Тричі?
Завскладом, побитий на обличчі деінде віспою, з бистрими очима, весело сказав:
— Тричі, молодице. І все, хоч і рідке... зате гаряче... Та сімсот грамів хліба щодня. Це не шуточка, це — як шахтарям пайка, трошки там менша.
Додому ми йшли швидко, бо тітка Ялосовета відпросилася у бригадира тільки до обіду. Під Писаревим лісом молотила молотарка. Над нею стояла проти сонця хмарка пилюки з половою. Ясний, прозорий день був.
— Ач, як сонячно! — сказала тітка Ялосовета і по-молодому збила хустку на плечі.— А красивий директор. Такий якийсь... Наче й наш, наче й не наш — культурний.
— Кажу ж: ідіть заміж. Так ні...
Тітка Ялосовета тихо якось так засміялася, зітхнула.
— Дурненький ти ще, а вже совітуєш,— сказала необидно.— Всі люди красиві, як добрі.— Ішла вона легко, світилася. І одно поглядала на мене збоку.
— А в черевиках ти повищав. Такий — наче підріс на очах. Ну, звісно, підбори ж...
— Нічого, ось вивчуся — купимо і вам черевики,— сказав я. Так було мені на душі щасливо, що аж попробував у голові: «мамо»,— ні, не вийшло. То йшов мовчки. Форма шелестіла від ходи, аж порипувала, наче накрохмалена. «Нічого, приноситься»,— думав я. Поліз до нашивної кишені на грудях, намацав пальцями новий олівець. Купили у книгарні за двадцять копійок, бо там же у розкладі на завтра написано: «Креслення...»

Далі — слухаймо відео...

На відео: Григір Тютюнник. Повість "Вогник далеко в степу" (фрагмент).
Так гарячі чи холодні були абрикоси в саду Штокало?
Уривок, як хлопці хтіли красти абрикоси з саду Штокало.

* * *
Погана випала ніч: кура, вітер на мосту між палями стогне, підвиває по-вовчи, у димарі плаче, а в хаті стужа, вивіяло тепло. А що робиться зараз, як на гору вийти?.. Не підійдеш, валить з ніг. Була вже така ніч, у грудні, насилу добилися до училища.
Разів чотири прокидався, уставав до вікна. Нічого не розбереш. Тільки сніг об скло, намерзло пальців на два, шкребеться.
Тітка Ялосовета озвалася з печі:
— Спи, синок, рано ще, мабуть. Я од самого вечора і очей не стуляла.
— Ну мені йти, а ви чого не спите?
— Думаю... Вивчишся, думаю, повезуть тебе кудись, і зостануся я сама, як пучка. Ні тата, ні тебе... Кому я здалася?
— Чого — самі? Одроблю три роки, приїду. Та й довго ще вчитися.
Тітка Ялосовета зітхнула в пітьмі.
Треба мені йти. Краще раніше, аніж хлопці через мене зостануться без сніданку. Спробуй тоді до обіду иикріпити не ївши. Сьогодні практика, можна поверх форми надіти комбінезон, але в таку холоднечу, та ще як проти вітру, краще згорнути його втроє та покласти на груди під шинелю: тоді вітер не так прошиватиме.
Швидко взувся, відкотив пілотку, щоб зробилася, як торбинка, натяг на лоб, на вуха, як німці під війну, а поверх неї — шапку.
— Глядися, щоб лице не приморозив, — каже тітка Ялосовета. Вона застібає мені шинель, а я притримую па грудях згорнутий комбінезон.— Господи, краще б оце мені йти... Одвертайся ж хоч, як дуже проти вітру.
— Я, тітко Ялосовето, поки закінчу училище, то й лекції зумію читати, як проти вітру ходить,— шуткую. Мені жалко дивитися на її пальці худі, що стягають шинелю, аби якось застібнути гаплички. Всю жалко. Але й пожаліти ніколи. Та ще словами... Краще мовчать.
Виходжу на шлях, пригнувши голову до грудей; вітер і сніг січуть по шинелі, як батогами. Глянув уздовж по селу з-під шапки з пілоткою і зупинився: світиться майже у всіх уже хатах.
Це ж годин шість!
Кинувся бігти — не підбіжу. Пхає мене назад. Знаю ж: коли сильний вітер у груди — бігти не треба, бо тоді йому легше звалити, в землю треба дужче впиратися.
Скільки ж воно годин?
У Мані теж світиться... Постукати у вікно? Спитати? У них теж є годинник. Ні. Запізнився, у пілотці під шапкою... Краще не треба.
Звернув ближче до хат, щоб затишиіше було, і знову побіг, шурхаючи глибоко в сухі сипучі замети.
До Силки вскочив не стукаючи, бо в них уже теж світилося.
— Пішов Василь, Павлику, недавно побіг,— сказала Силчиха. Вона розпалювала сирі дрова в печі.— А ти заспав? Ой горе, горе.— І пожаліла: — Мої дітки!.. Та хіба в таку лиху годину не заспиш?
До Обори я не заходив: Силка, звичайно, його збудив.
Що ж, треба доганяти.
У Кібкалів поночі, видно, сплять собі. Кібкала у такий холод і вітер батьки до училища не пускають. їм можна. Вони обійдуться без ремісницької пайки та сякої-такої побовтюшки.
Добився до півтори. Тут, понад голою кам'янкою, ще гостріший вітер бриє, то йшов, зігнувшись у три погибелі. Дроти на стовпах не гудуть — завивають на різні голоси. І як не перервуться — так понамерзали.
— ...ав-ле-е-е!.. ога-аня-а-ай!..— долинуло так здалеку, що ледве чути.
Зрадів: хлопці. «Іду, йду, хло...» — бурмочу собі в застебнуту на гаплики шинельну пазуху. Крикнути б, що тут я, що доганятиму — куди ж проти вітру кричати? Подих заб'є, тільки-но рота розтулиш. Та й не почують однак. Ітиму вже сам, буде як буде. Мо' вони біля вогника підождуть мене, якщо його не розвіяло. У такий вітрюган і пеньки покотить, не те що жар рознесе.
Поминув станцію Ли. Ледве впізнав її крізь куру: Ли чи А? Вдивляюся у пітьму з-під інею на бровах. Що воно?! Вогник! Наш вогник! Наш вогник... Але звідки він тут узявся? До нього ж іще йти та йти. А він — осьо. І не грає, не міниться, не кидае іскор, як завжди. Що за мана? Зупинився, пригледівся пильніше — два вогники, близько один біля одного. Чи то мені у віччю подвоїлося? Вийняв закоцюблі долоні з рукавів, потер пальцями обмерзлі вії, повиднішало трохи. Таки ж два вогники! І стоїть хтось кроків за п'ять попереду. Чи двоє?
— То ви, хлопці? — спитав, холонучи від передчуття, що то не хлопці.
Вогники світили нерухомо; вони були зелені, і я, ще не сказавши собі, хто то стоїть, позадкував.
«Вовк... Це ж вовк!» Я відчув, як волосся на голові почало ніби тужавіти, ніби йому тісно зробилося під шапкою й пілоткою.
Не знаю, чи то мені здалося, чи я й справді сказав: «Пішов геть!», бо вовк не пішов геть, а так само сидів і світив очима,
— Цюцю, нах! — сказав я ніжно, підлабузницьки і, терпнучи зі страху, простягнув до вовка долоню, наче на ній лежало бабине Остапишине козеня.— Цюцю, нах, нах! ..
Так ми, малими, завжди підкликали до себе собак і показували їм щось на долоні, а тоді гралися з ними.
Вовк не відступався, але й не наступав, а стояв — наче тішився. Мені навіть уздрілося, що він сидить на задніх лапах і посміхається у пітьмі, як дідусь. Тоді я осмілів, розсердився і закричав:
— Ану пішов геть, собака! Пішов, кажу! Мені ж на лінійку треба! Чув? Чи тобі позакладало?! Ах ти ж, вовку...— Я хотів вилаяти його «вовкулакою», але затнувся і знову сказав ніжнесенько, тремтячи й цокочучи зубами: — Ах ти ж, вовчик-братик. Злодюга нещасний! Розсівся, як пан... Пусти, сказано тобі!
По вовчих очах ковзнув презлющий відблиск, і мені добре стало видно всього його, високого, худого — дві тіні: вовчу і свою. Я озирнувся: від гори, то кидаючи промені вгору, то впираючись ними в замети і телеграфні стовпи обіч шляху, світило дві фари. Машина!! Глянув туди, де тільки що сидів вовк — нікого, лише сніг побіля межового стовпчика в'юниться, обминаючи його з обох боків.
Фари наближалися, різали мені в очі, але я все одно дивився прямо в них і махав обома руками, шепочучи: «Візьміть, дядьку... Візьміть, дядьку...— А серце як не вискочить, штовхається об комбінезон на грудях.— Візьміть, дядьку...»
Вже стало чути мотор. Він гув на всю потужність, і фари не пригасали, як те буває, коли шофер збирається зупинитися і «скидає газ».
«А може, він не бачить, може, їде і дрімає потроху? Невже не етапе? Та не стає ж!»
Коли машина порівнялася зі мною, я закричав щосили до ледь освітленої приладами кабіни:
— Заберіть мене, дя'! Тут вовк!!!
Але машина проревла мимо, ударила в мене сніговим пилом та бензиновим духом. У заметі вона трохи забуксувала, задні колеса занесло вбік, мотор заревів ще дужче. Я рвонувся вперед і, захлинаючись димом з вихлопної труби, вчепився пальцями за обмерзлий буксирний гак. Це була півторатонка... Я ще ні разу без Василевих рук не діставав до борта, і якби не вовк, якби не його очі, які тільки-но зеленим холодом зорили мені в душу, я, напевно, так і не підчепився б. А то — дістав. І вдержався. І ніяка сила не відірвала б мене від борта... Далі було просто: виважився (недаром дрова тягав та рубав щодня, вистачило сили виважитися), і опинився в кузові. Пішов до кабіни, заточуючись від того, що кузов підкидало, та й ноги зморилися, доки біг, тримаючись за гак. Брезентовий верх кабіни хлопав на вітрі, а в кузові, коли сів на дно, пахло теплим борошном. Я ніколи не чув, щоб борошно пахло холодно, завжди від нього дише теплом... Обмацав мішки, чотири чи п'ять,— так і є: борошно або дерть. Я зліг на них боком, дотягся до забужавілого кабінного віконця і крикнув:
— Дядю! Там попереду два хлопці йдуть, візьміть їх!
Скло помалу опустилося, і я почув:
— Таки вчепився, гадьонок!. Ну, я тебе покатаю! Ти в мене покатаєшся!..
Машина рвонула ще швидше і засигналила довгим злостивим сигналом. Я став коліньми на мішки — попереду у світлі фар махали руками Василі, Силка та Обора;
— Спиніться, дядьку! — закричав я, нахилившись близько до віконця.— Ми на сніданок запізнюємося. І вовки кругом! — І побачив на шоферові шапку з козирком. «Фріц! Це ж він!»
— Я вас візьму-у... Ви в мене покатаєтесь! — сказав Фріц якимось звірячим голосом.
Що за людина?.. Вовк — і той був смирніший. А цей завезе кудись та ще, може, й поб'є.
Нічого, біля олійниці, бреше, загальмує. Біля олійниці вибоїни такі, що швидко не перескочить. А там ще й коло мосту, перед самим настилом виямок буде. Якось устану.
Але ні супроти олійниці, ні біля мосту шофер не загальмував, і я ледь не перелетів через борт, якби не втримався за мішки. На вулиці, єдиній широкій вулиці райцентру, не видно було й душі. Тільки фари били по вікнах та бляшаних дахах одноповерхових будиночків. Шофер знову трохи опустив віконце і спитав мирно так, аж лагідно:
— Ти мій номер бачив?
— Ні, дядьку, не бачив,— сказав я, не розуміючи, чого він про це питає. Номера я справді не бачив, бо вся машина в снігу та й поночі.
— Тобі до емтеесу? — знову спитав шофер.
— До емтеесу. У нас сьогодні практика,— крикнув я.
— Угу. То я там напроти базару пригальмую, зіскочиш. Мені стояти ніколи...
Хай, думаю, од базару до училища я й пішака дійду.
Машина проскочила центр на повній швидкості, порівнялася з базарною площею. Уже видно було крайні хатки за нею, а далі дорога падала в яр.
— Давай! — крикнув шофер.
Машина з ходу загальмувала і пішла боком. Я, заточуючись, побіг до заднього борту, перекинув одну ногу, намацуючи нею гак... І в цей час півторатонка так рвонула з місця, що борт вирвався з моїх одубілих пальців, і я перекида полетів на бруківку. Вже лежачи і силкуючись проштовхнути в груди хоч ковток повітря — так забило дух — бачив, як червоний вогпик стоп-сигнала ховається в яр. Разом з ним сховалося мені й небо, низьке, у пасмах летючого снігу, і вогники в МТС, і прилавки на базарі, приметені снігом.

* * *
Перше, що я почув, опритомнівши,— жіночий голос. Жінка говорила дуже швидко, аж захлиналася:
— Вийшла я до базарівського колодязя по воду, гляну — чорніє щось на дорозі. Зразу злякалася та — назад, у двір. Тоді таки насмілилась, підходжу, дивлюся: людина. І хворма ваша, бачу ж. Збігала, покликала матір, занесли його в хату — легенький, як пір'їночка. І стогне —страх. То я мерщій до вас... Хто ж його так ото покалічив, сердегу... О, дивіться:  розплющився!
В очах мені стояла червона пляма, і я не одразу розібрав, що то наша піч. Ми всією групою, разом з майстром, робили її з залізної бочки, як захолодало, гуртом скліпували і проводили крізь шибку у вікні довгу жерстяну трубу, щоб тепло від неї розходилося по всій майстерні.
Біля мене сидів навпочіпки майстер і обома руками притискав до лоба щось холодне. «Сніг...» — упізнав я. І чув, як по моїх щоках за комір, по плечах і грудях стікають крапельки води й лоскочуться. Ніде не боліло мені, тільки в голові щось ніби співало нудну тоненьку ноту.
Я спробував поворухнутися і скрикнув: весь лівий бік —і ногу, половину грудей, плече — ніби иожем полоснуло, а в голові закалатав глухий дзвін.
— Не ворушитися! Не во-ру-ши-ти-ся,— лагідно наказав майстер.
Довкола стояла вся наша група. Хлопці дивилися на мене мовчки, дехто злякано, дехто похмуро. Серед них я одразу впізнав і двох Василів.
— Васи'...— сказав я так тихо, що ледве сам себе почув.— То — Фріц... Я козирок бачив...
— Який Фріц? — спитав майстер, нахилившись близько до мого обличчя.
— Шофер. Він смикнув... нарошне... щоб я номера не побачив.
— А який номер — не помітив? — Майстер нахилився ще ближче.— Хоч одну цифру?
— Я знаю номер! — вигукнув Силка.— Я ще восени запам'ятав: ШД-41-18. Точно! Я запам'ятав. Він ще тоді за нами ганявся...
Майстер підвівся.
— Староста!
— Я! — Гришуха виструнчився.
— Беріть десять душ і на дорогу. Тільки обережно. О-бе-реж-но!
— Зробимо, товаришу майстер,— сказав Гришуха, ніби аж весело.— Од нас не втече.
І він почав називати прізвища своїх, дитбудинків-ських. Я знаю їх. І подумав: «Од них — не втече...»
— І в лікарню, негайно пошліть когось у лікарню,—>, сказав майстер.
— Вже послано, Федоре Демидовичу.
Гришуха присів напроти мене, дивився мені в очі прямо, сміливо, зіниці йому були густо-чориі й суворі. Він дістав з-за пазухи шинелі сніданкову пайку, розгорнув мені долоню і вклав у неї окрайчик.
— Бери. Підкріпись. Це. твоя. Підрубай. Полегшає. Я глянув собі на долоню: у хлібові тьмяно зблиску вали вдавлені дрібки солі.
Дивлюся, а в грудях тисне щось — отак недуже, м'яко...

(Кінець)

За матеріалами: Григір Тютюнник. Вогник далеко в степу. Казка, оповідання, повісті. Художник Василь Євдокименко. Київ. Видавництво "Веселка", 1979 р., стор. 115 - 181.