Галина Мирослава. Січнева подорож на один день до Турку (Фінляндія) через Ґданськ та Сопот (Польща)

 

 

 

Галина Мирослава

Січнева подорож на один день до Турку (Фінляндія) через Ґданськ (Польща)

 

Передмова

 

Я страшенно хотіла побувати у фінському місті Турку. Не тому, що ця назва співзвучна з містечком Турка Львівської області в горах, де колись я мала нагоду побувати й де зустріла прекрасних людей, які нас трьох прийняли на дві ночі й зробили незабутньою ту мандрівку. Не тому, що Фінляндія — країна Санта Клауса чи Мумі-тролів, а в Турку є парк Мумі-тролів, хоча це теж цікаво. Причин було декілька. По-перше, коли була студенткою третього курсу, під час зимових канікул їздила до Карелії, ми зі студентським театром тоді трохи побули в Сортавалі, двадцятитисячному містечку на північному березі Ладозького озера, що знаходиться в 30 км від фінського кордону, а потім багато часу віддали мандрам, часто на лижах, з села, я б назвала їх хуторами, до села, впритул до кордону. Тоді я й закохалась у Карелію, цю своєрідну частинку Фінляндії, що опинилась у Росії ще в 18 столітті за Ништадтським миром між Московським царством і Шведською імперією. 

 

Побачити Фінляндію відтоді стало моєю мрією. А Турку — колишня столиця Фінляндії, і  місто, яке на території фінського племені заснували новгородці. Побувати у Фінляндії мене також заохотило відвідування мною в рік після закінчення університету музею-садиби Рєпіна "Пенати" під Санкт-Петербургом (тоді ще Ленінградом), ця територія після революції 1917 року до смерті художника (1930 р.), Рєпін, як відомо, відверто не визнавав радянську владу й не бажав жити в Країні Рад, належала Фінляндії. 
Втретє я загорілась сильним бажанням побачити Фінляндію років 10 тому, коли шукала картини фінської художниці, уродженки України, Сігрід Шауман, яка була близьким другом сім'ї Янссон і знала з дитинства майбутню письменницю й художницю Туве, відому своїми Мумі-тролями, особливо мріяла потрапити до Турку - "різдвяного міста", у якому встановлюється головна різдвяна ялинка Фінляндії.
Восени зауважила, що вилетіти у світ з Польщі може бути значно дешевше, ніж зі Львова. Узимку й на початку весни авіакомпанії часто пропонують недорогі квитки (в межах 10 євро в одну сторону) від нас до кількох міст Польщі й Німеччини, з Польщі кудись далі. Я ризикнула. Мої січневі квитки, куплені в жовтні, вкупі коштували менше, ніж 40 євро. А от ціна житла за 1 ніч у Турку, з чим я зіштовхнулась після купівлі квитків, до того ж, досить невдало розміщеного, що я зрозуміла вже на місці, трохи більша за всі 4 квитки, що мене досить напружило... 

 

Що стосується двох ночей у Ґданську, перед вильотом до Турку й після, то неймовірні люди, які мене зустріли, прийняли, познайомили з прекрасним Ґданськом, частували, як найріднішу, не дозволили витратити жодного злотого. Я безмежно вдячна цим полякам за кожну мить, до сліз. Низький уклін. Вони були для мене ангелами на землі. Обіймаю їх усім своїм серцем і в серцях продовжую дякувати.

 

 

--------------------------------

 

 

 

 

Ґданськ

Пізно ввечері 15 січня 2019 року я вперше відлітала з нової будівлі Міжнародного аеропорту "Львів" імені Данила Галицького. Восени цього року літала літаком до Братислави, але з Києва, не зі Львова, а польоти й відльоти мого дитинства та юності відбувались ще зі старого приміщення. Зміни насправді великі. Зали, у які потрапляєш після проходу контролю, просторі й акуратні. Рівень обслуговування не до порівняння. А доброзичливість працівників взагалі підкуповує. Несподіванкою й великою радістю стали для мене написи на сидіннях мого літака, що належить авіакомпанії Wizz Air. Вони були не лише англійською й угорською мовами, а й українською.

 

 

Для українки, яка чи не щодня чує, який опір і навіть приниження доводиться витримувати українцям, щоб мати можливість чути рідну мову в установах на рідній землі, вже не кажу про її відсутність або лише видиму присутність у вигляді однієї брошурки в екскурсійних центрах світу, то було відчуття, ніби отримуєш медаль. Подумки я дякувала компанії й тим людям, які доклались до цього. Згодом ще більшим здивуванням і неабиякою приємністю для мене стали ті ж самі написи у літаках з Ґданська до Турку й назад. 

Ґданськ зустрів мене теплою безвітряною погодою, а найголовніше — людьми, які були моїми ангелами-охоронцями впродовж усього часу в місті. Для того, щоб без проблем зі мною порозумітись, Бернард з дружиною запросили друзів — Роберта й Нелю. Неля, полька за походженням, зростала в Україні, тому українською володіє вільно, як і польською, словацькою, англійською, бо довелось у кожній з цих країн пожити й попрацювати. До нас приєдналась Ізабелла, що, попри свою зайнятість, на кілька годин приїхала на зустріч зі мною з Е́льблонґу, міста, заснованого Тевтонським орденом у 1237 році. Мрію колись теж туди потрапити.

Після гостини я милувалась емоційно насиченими роботами талановитої художниці Беати Пазєвської, варшав'янки, яка останні роки мешкає в Ґданську, після чого мене повезли до Балтійського моря.

Ще дорогою з аеропорту, а він мені дуже сподобався, особливо тому, що здивував моментом, коли заломлення світла дивним чином вималювало на вікні корпусу літак, я зауважила, що тут повсюди ліси й парки. Наче це не місто, а зона відпочинку й розслаблення. Подекуди обабіч трапляються закинені дачні будиночки, містянам не подобається їхня занедбаність і недоречність, та поки ця проблема у місті не вирішена. Щодо мене, то тут стільки нового й гарного, що я не маю коли зважати на ці маленькі мінуси. Пізніше, перед самим від'їздом додому, мене запросять заскочити на трішки до села під Ґданськом, де побачу "лани широкополі" з такою зеленою озиминою, що аж захочеться її погладити, тут почую про заходи до села оленів і вепрів.

Ґданськ, Гданськ, місто червоної цегли й різновідтінкового бурштину, розляглось на березі Гданської затоки Балтійського моря у гирлі річки Вісла, саме там, де до Вісли впадає головна річка міста, яка називається Мотлава, мовби хтось намагався поєднати дві назви чеської Влтави в одну: чеську (Vltava) й німецьку (Moldau).

 

 

 

Середина календарної зими, а Балтійське море не спінюється, не накидається на береги, а горне до себе спокоєм, миром. Можна дихати на повні груди й відчувати в собі рух повітря по тілу. Чайки, качечки, кораблі, маленькі мушлі в жовтому піску. Гребінці повітря, що легко поправляють зачіски. Колись я бачила Балтійське море в Юрмалі, залишилось кілька слайдів, іноді вони потрапляють мені до рук, з ними треба щось робити, бо й викидати не хочеться, й дивитись нема через що. З ними пригадую яскраву осінь у Юрмалі, на мені жовтогарячий светр, майже червоний, а під ногами білий до продирання очей пісок, він тягнеться, поки за спиною не зливається зі смугою Балтійського моря, майже такого ж, як і зараз...

 

 

Після Балтійського моря маємо легенький перекус польськими пончиками, зовсім не меншими за наші пампушки, як я собі з якогось дива думала. Замовляю з рожею, гадаю, що всередині побачу перетерті листочки, а ні — желеподібне варення. Жаль, "польова кухня", домашня у поляків з такою ж рожею, до якої я звикла здавна. З пампушками в руках підходимо до "Корони Гданська" - Маріацької (Марійської) базиліки, Базиліки конкатедральної Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, що визнана шедевром готичної архітектури. Базиліка — найбільший цегляний собор у Європі, збудований з червоної цегли. Вона славиться також триптихом «Страшний Суд» пензля Ганса Мемлинга й астрономічним годинником 15 століття. Проходимо повагом затишною Маріацькою вулицею, виходимо через Маріацьку Браму до Довгої набережної Мотлави. Вдалині видно Острів Зерносховищ (Wyspa Spichrzów), знаменитий своїми сховищами зерна, яких набудували колись понад триста, неподалік розмістився один з кращих готелів міста — готель Пуро (Puro). З обох боків річки ряди привабливих будинків: старовинні з нашого боку, сучасні, зі смаком зроблені під старовину, розташовані з іншого. Човни, катери, пароплави... Глибока річка, мабуть. Місто завжди служило портом, тут дуже добре розвинені суднобудування й судноремонт, не дивно, що найбільша корабельня Польщі знаходиться саме тут. З набережної бачимо збудованого у фламандському готичному стилі Журавля, Żuraw, одного з гданських символів пильності. Це двовежева споруда, що має між вежами дерев’яну надбудову, на даху якої міцно прикріпився мідний журавель. Колись будівля служила портовим краном, здатним підіймати вантажі до 4 т на висоту до 27 метрів, а також водяними воротами міста. Як усі ворота давнини, Журавель створювався і як оборонна конструкція. І є найбільшим і найстарішим збереженим досі портовим краном середньовічної Європи. Задокументовано, що невідомого вигляду ворота в цьому місці стояли ще в 1363 році, згадка про Журавля збереглась з 1367 року, однак у теперішньому вигляді споруда постала у 1442-1444 роках. Тепер тут одна з філій Морського музею міста. Кожна будівля тисячолітнього міста причаровує, як і бурштинові вироби, які тут скрізь. Важко повірити, що після війни Ґданськ, з якого почалась Друга світова війна, лежав у руїнах. Містяни ретельно відбудували його за старими кресленнями, записами, спогадами, намагаючись відтворити довоєнні будівлі. 

 

 

Обличчя міста сформоване різними культурами. Воно за свою історію переживало руйнівні облоги,  спустошення і відродження. З середини 1-го тисячоліття на території Гданська існувало слов'янське поселення. Слов'янські князі, вони себе називали Померанськими герцогами, добре господарювали на цих землях. У XII ст. місто отримує любецькі міські права від герцога Свентопелка II, Великого, Померанського (1195—1266), варто додати, що це ім'я, записане прото-слов'янською *Svętopъlkъ, передавалось по-різному, зокрема: Свантеполк, Сватоплук, Святополк та ін. Померанські герцоги самі називали себе іноді князями. Вони укріплювали свої землі, заручаючись шлюбами з сусідніми державними утвореннями, поперемінно вступали у боротьбу з тими ж сусідами, в основному з поляками й німцями, намагаючись уникнути залежностей. Незадоволені політикою брата, який прагнув зробити своє герцогство незалежним, Самбор Любешівський і Ратибор Білоґардський, рідні брати Свантеполка Другого Великого, опікуном яких він довго був, залучились підтримкою спочатку родичів з Польщі, а згодом Тевтонського Ордену, у відповідь герцог доєднався до прусів аби протистояти Ордену. Виснажлива боротьба з втратами земель примусила Святополка підписати у 1248 році мирний договір з Тевтонським Орденом. Та у 1251 році Свентополк його порушив, намагаючись повернути землі, віддані тевтонцям братом Самбором як оплату за надану раніше підтримку, через 2 роки мир відновився після втручання папи Інокентія IV. Після смерті герцога князівство не мало сильних правителів. А як рід померанських герцогів вимер, почалося змагання Бранденбургу, Польщі та Тевтонського ордену за ласий шмат незахищеної землі. Тевтонський Орден у 1308 році здійснив загарбницький похід на місто під гаслом «Jesu Christo Salvator Mundi» (Ісус Христос — Рятівник Світу), що закінчився винищенням майже всього слов'янського населення (близько 10 тисяч жителів), а за цим швидко почалось заселення теренів німецьким людом. Ідея витіснення слов'ян і балтів «Drang nach Osten» втілювалась у життя. До Польської корони місто повертається у 1454 році. Через 339 років тут уже пруські війська. На короткий період сюди заходить армія Наполеона. Далі Гданьск (Данциг) перебуває під владою німців аж до 1920 року. Лише кілька років розквіту "вільного міста" за Версальським договором під контролем Ліги Націй завершуються вторгненням Третього Рейху до Польщі 1 вересня 1939 року. У 1944 році німці майже повністю покидають Східне помор'я, а місто з того часу належить Польщі. 

Є ще одна яскрава сторінка історії міста - рух «Солідарність» походить звідси.

У Ґданську, особливо в Ґдині (Гданськ, Гдиня й Сопот — три міста, які стикаються між собою і розглядають себе як одне місто-мільйонник Тримісто (пол. Trójmiasto, Труймясто)), мешкає багато кашубів. Вони намагаються зберегти й відродити свою мову й традиції. Письмові згадки про цей народ зустрічаються вперше у 13 столітті. Кашубів вважають прямими нащадками давньослов'янського племені поморян, чиї предки прийшли на землі між річками Одер і Вісла (Східна Померанія) під час великого переселення народів. У час німецького панування поморяни майже повністю онімечились. Саме тоді у кашубську мову потрапило багато німецьких слів. 

 

 

 

Прогулянка в Головному Місті Гданська Середмістям - розкіш і насолода. Від набережної ми помаленьку рухались Королівським шляхом, Королівською дорогою (пол. Droga Królewska), через Зелену Браму на площу 13 століття Довгий Ринок (Długi Targ) Довгою вулицею (Longa Platea, Ulica Długa ), де колись мешкали найвпливовіші й найбагатші містяни,  до парадного входу — Золотих воріт, на яких багато скульптур і написів латиною, затримуючись на трошки біля фонтану зі скульптурою Нептуна перед входом у Двір Артуса. Бернард запропонував розшукати ще двох Нептунів на стінах будинків. На честь Артуса, легендарного короля кельтів, у центрі зведений Двір Артуса. Це вже третя спроба увічнити у цьому місці Артуса — будівля середини 15 століття згоріла, після пожежі постала нова з готичними елементами, яку знищила дотла війна. Виходимо за межі воріт. Перед нами Катівня, зараз там розмістився Музей бурштину.  

Гданськ має ще дуже багато скарбів і дивовиж. Тут є три Ратуші , особливо цікава Ратуша Головного міста, Королівська каплиця польського короля Яна III Собеського 17 століття в стилі бароко, Великий арсенал (Зброярня), що одним фасадом виходить на Вугільний Ринок (Targ Węgloweg), іншим - на Пивну вулицю (Ulica Piwna), ренесансна Висока Брама (Brama Wyżynna) 16 століття, багато музеїв. 

 

Щось я бачила з машини, біля чогось встигла походити ногами, про щось почути дуже цікаві речі. Сподобався мені Залізничний вокзал, біля якого ми зустрічали Ізабелу. В голові крутиться назва району Вжещ, через який ми їхали. Колись цікавилась роботами українського художника Євгена Вжеща (1853 -1917) з Київщини. Ніколи не думала про походження його прізвища. 

Так, одного дня занадто мало, однак отримала таку дозу позитиву, що можу, мабуть, ніч не спати без жодного жалю й проблем завтра. 

Незабутнім у моїй пам'яті назавжди залишиться вечір у районі Ґданська Олива (Oliwa). Район вибудувався на місці старовинного поморського поселення, з чарівним Оливським парком резиденції цистеріанських єпископів (Ordo Cisterciensis, білі монахи, орден, що відгалузився від бенедиктинів в 11 столітті), й Архікафедральним собором, який ще називають Базилікою Святої Трійці, Пресвятої Богородиці та святого Бернара. Отці-цистеріанці оселились у цьому місці за згодою князя Самбора в 1188 році. У костелі розміщена усипальниця померанських герцогів Грифичів. Собор виріс на місці християнського монастиря, відомого з 1186 року. Він має довжину 107 м, ширину 19 м і висоту 17,7 м і є найдовшим цистерціанським костелом у світі. Гордість міста — Великий оливський орган, звучання якого мені не вдалось почути, та пройтись цим собором таки пощастило. Всередині костелу знаходяться 23 мармурові вівтарі. Йдеш і тамуєш подих. Можливо, колись я послухаю тут службу на славу Божу.

Парк ще підтримував дух Різдва. Обвішений гірляндами світла, він дивував несподіваними відкриттями. Височенні освітлені стіни, облаштовані на алеї з високорослими липами, арки, що завдяки світлу виглядали як волосся людини, коли під них стаєш, ставочки з вкрапленням крапель і променів світла, на яких світяться маленькі човники, водоспад з кам'яним мостиком, лавочка зі скульптурою жінки, яка чекає товариства... 

 

 

На території парку в Палаці Абатів розташований Народний музей Гданська, ми запланували відвідати його після мого повернення з Турку.

Ніч. Я на сьомому небі від міста, від людей, які мене оточують, від ангельського супроводу. Намагаюсь навести лад в голові. Стільки вражень. Леви зі зробленої сьогодні світлини мені усміхаються, теж просять про них згадати, як і Дерево тисячоліття, що символізує солідарність людей різних країн. Ранесенько маю летіти в Турку. Що на мене там чекає?

 

 

 

--------------------------------------------

 

 

 

Читайте далі розповідь про подорож на один день до Турку (Фінляндія): «Розсипатись на пікселі»

 

 

 

--------------------------------------------

 

 

 

 

Сопот

І знову не до кінця наповнений літак везе мене до Ґданська. Політ триває годину й 25 хвилин, за годинником з годинною різницею в часі це лише 25 хвилин. Трошки спілкуюсь з попутницею, зацікавлено переглядаю статтю від запропонованого авіакомпанією журналу про німецького живописця-фальсифікатора Едґара Мруґаллу та Музей підробок або фальшивих мистецтв у Відні. Нам давно пора такі створювати — фальш на фальші впродовж усієї історії, писаної чужинцями заради "вивітрення" українського народу з ласого шматка землі. Прикро, однак завжди знайдуться брехуни за добрі гроші, а ті, що керують процесом, уміло скеровуватимуть використовувати кожну щонайменшу можливість, починаючи від маленьких неточностей, а як спрацює — перейдуть до повної атаки, розповсюджуючи заплановані трактування фактів навиворіт.

 

Милий Гданськ цього разу не змушує мене стояти у довжелезній черзі, як це було при в'їзді до нього зі Львова, бо ніхто не перевіряє моїх документів. День, щоправда, трішечки холодніший, ніж вчора. Маю щастя побути тут ще добу. Друзі, не перестаю подумки дякувати, зустрічають мене в аеропорту. 

Похід до музею зривається — взимку він працює лише до четвертої, а ми задовго смакуємо в піцерії смачнющою піцою. Мої друзі приготували мені сюрприз. Ура!!! Вирушаємо до Сопота.

Сопот, як і Ґданськ з Ґдинею, входить до агломерації Тримісто (Trójmiasto). Прапор Сопота нагадує про Україну — якби не чайка з рибкою, то його цілком можна було б прийняти за наш. Небесний вгорі йому зовсім не заважає, місто щасливе, як і люди в ньому. 

 

Про Сопот у Радянському Союзі чули всі, щорічні фестивалі пісні звідси транслювали по телебаченню, про них говорили, вони були єдиним відкритим виходом у пісенний світ за межами Радянського Союзу. Я навіть не здогадувалась, що мене сюди запросять. Балтика. Атмосфера курорту. Привабливі старі й звабливі нові будівлі. А ще безвітряний вечір посеред зими. Повсюди виблискує різдвяна ілюмінація. Милуюсь неоготичним Собором святого Георгія (Єжи) з червоної цегли, у цьому місці колись був базар, а район називався Морською Височиною. Виходимо на головну вулицю, по якій люблять прогулюватись туристи, цього разу і я, - Monciak (Монсяк), оригінальна назва трішки відрізняється — вулиця Героїв Монте-Кассіно (Bohaterow Monte Cassino), вона виводить до найдовшого в Європі дерев'яного молу (511, 5 м), оминаючи пляж і старий маяк.

 

 

Найбільшою принадою вулиці є двоповерховий Кривий будиночок (пол. Krzy wy Dom), який ніби танцює, вихитується, сміється. На вулиці багато різних крамничок, кафе, барів, торгових павільйонів з бурштиновими виробами. Насолодою було пройтись по молу від його початку до кінця. Він перетинає пляж. Концентрація йоду на ньому більша, ніж на суші, в деяких місцях аж у два рази. На воді плавають пташки, де-не-де вистрибує й пірнає назад риба. Шкода, що через темноту води (мол освітлюється) світлини не вийшли, а неповторну атмосферу важко передати словами. Далеко світиться курортний Гельський півострів, що має форму п'ятки (тут колись жили готи, можливо, вони так і назвали півострів), до півострова ради жарту через схожість польського слова гель, що означає порожній, і англійського слова пекло поляки запустили автобус номер 666, і півострів Вестерплетте, який увійшов у всі підручники історії, бо ознаменував початок Другої світової війни в Європі.

 

 

Замок фешенебельного готелю поруч виглядає як місто в місті, наче намагається пришпилити увагу до себе з усіх сторін. Гуляємо. Пахне Різдвом, хоч воно вже позаду.

А потім їзда через усе місто, цікавезне спілкування за столом ввечері з перервою на сон ще триває вранці. Я щаслива і вдячна.

Встигаємо. Посадка затримується на пів години. Якщо чесно, то з усіх аеропортів, які бачила досі, Ґданський мені сподобався найбільше, тому перебувати тут мені так приємно. Забуваю про час.

І вже лечу. Скоро Львів.

 

Матеріали люб'язно надіслано пані Галиною спеціально для читачів "Малої Сторінки".