* * *
Вже хутко день. Сховався місяць.
Здригнувсь жахливий сон.
Краса небес, провісник сходу,
Палає Оріон.
Боєць потужний, над землею
Простяг він ясний міч:
Загин усім, хто ворог дневі,
Кому жадана ніч.
Нове життя в бою повстане,
Офір воно жада.
Лиш блисне промінь, кров гаряча
Поллється як вода.
Тоді ж то, визволена з пітьми,
Обмитая в крові,
Зростить земля і цвіт незнаний
І дасть плоди нові...
Але поволі гаснуть зорі;
Злотистий світ замрів
На обрію, і тихий вітер
Дерева розбудив.
Погас і Оріон могучий
В уборі бойовім.
Одна лише зоря сіяє
На небі голубім.
0 ні, не буде кар і помсти
І не проллється кров:
В очах зірниці світової
Любов, одна любов.
* * *
Мені ти милий з давніх літ.
Один закон, один завіт
Оба ми берегли любовно,
Жадали одного вінка,
Чиясь таємная рука
Нам душі збурила чудовно,
Як подих ночі сон листка,
І поріднив мене з тобою
Святий гармонії напій,
І горда туга за красою,
І чарівних жагучих мрій
Невтихомирний неспокій...
І там, де я колись, на грані
Дитячих і юнацьких днів,
У першім чистім закоханні
Мої коліна преклонив,
Там нині ти на голос щастя
Як зачарований спинивсь
І цілим серцем покоривсь
Його жаданій милій власті.
* * *
ЗЕЛЕНІ СВЯТА
Зелені свята, весняні свята!
Липовим гіллям замаєна хата,
Липовим гіллям, татарським зіллям,
Чим весна багата.
Під синім небом, ласкавим світом
Земля красує розмаїтим цвітом.
Земля красує і нам дарує
Зелені свята.
Ой гаю мій, гаю, великий розмаю!
До тебе піду, тебе звітаю.
То ж ти могучий, свіжий, дрімучий
В зелені свята!
Кипуче поле, сріблястий колос,
Буйна пшенице, шовковий голос!
Стану край лану, довкола гляну —
Зелені свята!
Зелені свята, весняні свята,
Липовим гіллям уквітчана хата,
Липовим гіллям, татарським зіллям,
Чим весна багата.
* * *
КАПЛИЦЯ
Ой у полі, полі,
При тихому долі,
Не цвіт на калині біліє,
То біла капличка
Стоїть невеличка
Край шляху, де льон голубіє.
А в тій капличці
Чудовий образ
Діви Марії сіяє,
На лоні в неї
Мале дитятко,
Як янголятко,
Зеленою віткою грає.
А глянеш навколо —
Зелене поле
Леліє, як море безкрає;
Пшениченька рівна
Стоїть гордовито,
Як тая князівна,
Дрімучеє жито
Над межами колос схиляє.
І все те багатство
Марія Діва
На красні жнива,
На добрий пожиток ховає;
Од бур і негоди,
Од злої пригоди
Покровом святим заступає.
* * *
Ой красно ти, яблунько,
Зацвітала.
Ой рясно ти, зеленая,
Плодів приношала.
Була б ти багата,
Та прийшли дівчата
І ласії діти,
Розхильчасті віти
Понагинали,
Запашні яблука
Пообривали...
— Ой дівчата, дівчата,
Уквітчані коси,
Нас вітри колихали,
Зволожали нас роси,
І нас сонце любило,
Наші личенька рум’янило,
Нас наглядало
Золотим оком
Ще й наливало
Солодким соком...
Тепер нашим вітам тяженько,
То ви нас здійміте легенько.
До церкви однесіте,
До святого дому,
Учиніте славу літу золотому.
У неділю ранесенько
Буйно пчоли вигравали,
Старенькому пасічнику-діду
Над ухом гучали:
— Ой діду, наш діду,
Ти проспиш до обіду,
А ми вдосвіта встали,
То вже скрізь побували:
Розсипались ми по луках
Цвітучих,
Розлітались по гаїнах
Дрімучих,
Погуляли ми і в полі,
І в лузі,
Побудили дзвіночки
В ярузі;
Сколихнули ми лелію
В діброві,
Отрусили з неї роси
Перлові;
Ми до кожної чарунки
Воскової
Доливали вологи
Медової...
То ти, діду, добре дбай,
Одного щільника виймай,
Однеси до церкви, до святого дому,
Учини славу літу золотому.
То на Спаса рано-пораненько
Не червоні маки зацвітали,
Зодягались люде хорошенько, К
олом церкву обступали.
Випливало сонце із-за саду,
Білу церкву рум’янило,
Від престолу, з глибини святої,
Виходжало золоте кропило,
Святило
Яблука рум’яні,
Вінки квітчані,
Меди пахучі,
Зілля цілюче,
Все, що земля багата
Дарувала до свята.
То на Спаса рано-пораненько
Гомоніли дзвони дрібненько:
— Ой слава, слава
Весняному раю,
А ще більша слава
Та щедрому врожаю!
Ой слава, слава
Жемчужному цвіту,
А ще більша слава
Та дорідному літу.
* * *
Не вій, вітре буйнесенький,
Не шуми в садочку;
Не розхвиляй зелен-листя
На тім ясеночку.
Під ним козак молоденький
Чи спить, чи дрімає,
По кривавім бойовищу
Спочин собі має.
То кувала зозуленька
Увечері в гаю:
— Козаченьку кучерявий,
З якого ти краю?
І туркавка воркувала
До сходу край броду:
— Козаченьку чорнобривий,
Якого ти роду?
І питала смутливая
Червона калина:
— Чи є в тебе, козаченьку,
Кохана дружина?
Ніхто ж того не відає
І не буде знати...
Хоч не мав він дружиноньки,
Тепер буде мати.
Коли б знала, то б раділа
Матінка журлива,
Що такая придалася
Невістка вродлива.
Вродливая невісточка,
Ще й красно убрана.
Серед саду шумливого
Квітчаста поляна.
* * *
Як тебе утомить місто,
Як знесилишся в борні,
Навісти мене, коханий,
У моїй самотині.
В мене зелено і свіжо,
Повен тихости мій двір
І до мене з вітром плине
Аромат дністрових гір.
Буде все в твойому зорі
Небо тепло-голубе,
І акації прозорі
Обвіватимуть тебе.
А коли обійме небо
Ніч, зірницями густа,
Біля перс моїх спочинуть,
Милий мій, твої уста.
* * *
НА ЗАЛІСКУ
На тихім заліску — там день пливе, як сон...
Бринять, дзигочуть мух повітряні загони,
І коників сюрчать невидні легіони,
І золотий літає махаон.
Вгорі — небес прозірчасті затони;
І сонце, там поставивши свій трон,
Огнем пронизує ставних дубів корони
І все захоплює в томливий свій полон.
І любо там південною порою,
З утоми млосної припавши самотою
До лона свіжого пахучої землі,
Розплинутись в якійсь гарячій млі
І, поринаючи в солодке забування,
Віддатись маренням самотнього кохання.
* * *
НА РУЇНІ
Лежать руїною палати гордовливі,
Кругом, буяючи, розполонивсь бур’ян;
Не криє виноград альтанки вимисливі,
І співним плюскотом не хлюпає фонтан.
В тіні алей, глибоких і пустинних,
Блукає тихо промінь осяйний,
Увечері рояля звук сумний
Не будить лип широковерховинних.
Черет і осока обняли сонний став.
І пусто скрізь. Лиш дівчинка порою,
В забутий парк забрівши самотою,
На галяві, серед високих трав,
Коли південь виблискує й палає,
Із бабки срібної візок собі сплітає.
* * *
Буває, в час самотніх дум
Дивочна мрія в серці зрине,
На мить одну привабить ум
І десь у безвісті загине.
Та дні минуть, пройдуть літа,
І скресне крига забування,
І знов зіходить мрія та
В красі первісного повстання.
Тоді ж то, збудженая вмить,
Душа схвильовано здригнеться,
І легкий спів несамохіть
З глибин незвіданих поллється.
* * *
Так сумно тут здавалось самотою,
А ти, дівчинонько, прийшла —
І стало так, неначе ти з собою
Ясного сонця принесла.
Дивлюсь — усі гроби травою густо вкриті,
В траві розбризкалась кульбаба золота,
Гілки вишень, в пахучо-теплім цвіті,
Схиляються до кожного хреста.
І скрізь життя, і все радіє, живши,
І все жадне буяти і цвісти...
А ти стоїш, головку похиливши,
Як анголь смутку й красоти.
* * *
ЩАСТЯ
Довірливих надій в юнацтві серце повне,
Кипить воно у мріях, як в огні,
І щастя нам ввижається чудовне
Прийдучого в неясній далині.
Та горе і літа, учителі сумні,
Надіяння розіб’ють безосновне;
Тоді, оглянувшись на перші наші дні,
Ми в них побачимо те щастя неуловне.
Так іноді пташок яскравих зграя
Поперед мандрівця у полі походжає,
І вабить зір його блискуче пір’я їх;
Та тільки він наблизиться до них,
Вони перелетять йому над головою.
І знов за ним збираються юрбою.
* * *
Як важко дихає ся ніч!
Неначе в ній вогонь таїться...
...На ніжне лоно з білих пліч
Коса потоками зміїться...
Спахнула блискавка з-за гір;
Безодня пітьми в надрах тучі
...Як надра темряви, твій зір,
Як полум’я, уста томлючі...
Надходить буря... Ми самі...
Весь світ у пітьмі потопає...
О мила, мила! Не томи...
Несила... серце знемагає.
* * *
Нежданий сніг упав на брость зелену,
Як сум на серце молоде...
Покірливо схилилася берізка,
Гілок обтяжених угору не зведе.
Збіліло все, замовкло, заніміло,
Панує скрізь холодна чистота.
Але ж то мить — поглянь на схід, берізко,
Яка там смуга золота!
* * *
Цілий день палючий вітер,
Буйний суховій...
Цілий день перед очима
Милий образ твій.
На південнім краї неба
Сріблястий туман...
Ой тумане-безумане,
Сам я безуман!
На межі гарячій ляжу,
Очі затулю...
Ой коли б ти, мила, знала,
Як тебе люблю!
Надо мною вітер хилить
Жовтії жита...
Чи то сонце так цілує,
Чи твої уста?
Ох, як солодко заснути
В золотому сні...
То колосся чи миленька
Шепче щось мені?
* * *
ПРИПЛИВ
Тихо плине місяць повний,
Осяваючи блакить.
Дивну власть, чудовну силу
Мертвий зір його таїть.
Наче чари невидимі
Ллються зверху на моря,
І бурхливо рвуться води
До безмовного царя.
Клекотять і плещуть хвилі
І з неоглядних далин
Буйно котять срібні гриви
До бережних стромовин.
Тяжко в камінь ударяють,
Рясно сиплють синій блиск,
Обливають білим шумом
Темних скель безладний тиск.
Та дарма. Не зворушити,
Не збудити їм мерця;
Безпричасні і холодні
Риси світлого лиця.
Так і я до тебе рвався,
Так і я тебе любив.
Ти дивилася як місяць,
Буйним морем я кипів.
* * *
Вже з дерева життя мойого
Пожовклий лист паде,
А черга днів безперестанно
До тайних меж веде.
Прийду, прийду в країну мертву,
До мертвих берегів,
І обведу глибоким зором
Пустелю без країв.
Не буде день, і ніч не буде,
А присмерки і сум.
І слух напружений уловить
Лиш моря вічний шум.
І зблизяться холодні тіні,
І гляну, і без слів
Пізнаю я з очей безодніх
Страшний тягар віків.
І, як туман, вони схитнуться
І тихо одійдуть;
І буде на човні невільнім
Моя остання путь.
Десь упадуть безсилі сльози,
Як роси на траву,
А я в той час в далекім морі
У безвість попливу.
* * *
Висхли, висхли ранні роси,
і не пив я їх.
А тепер... Лежать покоси
на полях пустих.
------
Будуть роси ще вечірні...
смутно я уп’юсь.
І в степи, степи незмірні
тихо віддалюсь.
* * *
ТЕМНА
Стара, старенька,
Босі, потріскані ноги,
В одній руці костур,
У другій кошик.
Прихилилась лицем до церковного муру
І наче завмерла.
Темна. Ні синього неба,
Ні свіжого листя не бачить.
Обнявши її прохолодним затінням,
Шепоче над нею розпашиста липа.
Спека. Південь гомонить, щебече, співає...
В саду над верхами дерев
Пронизливо крячуть ворони.
Солодко пахнуть акації білі.
Пішла...
Я знаю житло її бідне:
Довге, узеньке подвір’я,
Зруйнований дім в глибині,
І край нього мала ліплянка.
Покрівля прогнила, погнулися стіни,
Хутко повалиться зовсім...
Як пахнуть акації білі!..
* * *
Весна. Розкрились небеса.
Збудилось все, що жити здібне.
І от згортають діти знов
Торішнє листя непотрібне.
Веселі діти: гомін, сміх...
Вони весні служити раді.
Нехай тепер трава росте —
Ніщо не буде на заваді.
Та смутен я дивлюсь на те.
Не знаю сам я із-за чого,
А так мені, мов ті граблі
Черкаються до серця мого.
* * *
Сіяє сад, від наморозі білий.
А тихо в нім! Нігде сухий листок
Не шелесне. Ні вітер легкокрилий,
Ні бистрий птах не сколихне гілок.
-------
Настала ніч. Небес блискучий човен
Підняв уверх дві щоглі золоті.
І вийшов я, і знов, кохання повен,
Задумався, забувся в самоті.
--------
Солодкі ви, душі самотні мрії,
Та не такі, як за юнацьких літ.
У той-бо час цвіли ви, як лелії,
А нині ви, як цей зимовий цвіт.
* * *
Ходім туди, у ліс, на гору!
Так свіжо там в південний час.
Нас стрінуть берести і граби
І холодком обіймуть нас.
Є місце там: здовж косогору
Щовби і брили кам’яні,
Розбиті давніми віками,
Чорніють дико в гущині.
Киличе пташка. Ледве промінь
Згори промкнеться золотий;
А долі постіль оксамитну
Нечутно стелить мох густий.
Як подих казки, нас обійме
Зелений змрок верхів рясних,
І напою тобою в тиші
Палку жадобу уст моїх.
* * *
Усе в далечінь я дивлюся,
Усе в степову далечінь.
Часами, мені так здається,
Я бачу легесеньку тінь.
Іде вона тихо по полю
У білій одежі своїй,
В душі моїй будить тривогу,
Приковує очі мої.
Чи то моє світле дитинство
Збирає волошки в полях?
Чи то моя мила, забута,
Сумує по згублених днях?
Дивлюсь і томлюся без краю,
Несила очей одвести.
Уже ж мені милій назустріч
Ніколи степами не йти.
* * *
У тьмі, як море, сад шумів.
Десь билися огненні крила,
Вода лилась і плюскотіла,
І грім розкотисто гримів.
Але затихло все поволі.
Між хмарами в височині
З’явились галяви ясні,
І осрібнилися тополі:
Тоді вікно розкрив я в сад
І довго в світлім супокої
Вдихав солодкий аромат
І чисту свіжість ночі тої.
Край мене на твоїм вікні
Прозірчасто сплелися тіні,
І радісно було мені,
Що ти так близько в сій годині.
Я згадував слова твої,
Твій зір, отінений глибоко...
Твій образ був в душі моїй,
Тебе любив я одиноко.
І видавалося мені,
Що я не розлучавсь з тобою,
Що дух твій віє наді мною,
Тебе покинувши вві сні.
* * *
Моя дорога в край незнаний,
Моя дорога в далечінь.
Іду один. Немає сонця;
Навколо мене тиша й тінь.
-----
Навколо мене все погасло:
Всі барви, звуки, всі пісні.
Краса вмирання, зов’явання
Чарує сумно зір мені.
-----
А серце квітне дивним щастям.
Все жду чогось, когось люблю,
І листя шелест передсмертний,
Як світлу музику, ловлю.
-----
Моя дорога в далеч темну,
Моя душа в солодких снах.
Як дика сарна, я блукаю
Один в покинутих лісах.
* * *
Вона прийшла. Іде лісами.
А вже давно зів'яло все,
О скільки ніжности і жалю
Вона в душі своїй несе.
Побачила клен-древо журне,
І зупинилась перед ним,
І доторкнулася рукою:
«Будь на вмиранню золотим».
Угледіла калину в гаї...
Додолу тихо капле кров.
«Засни, забудь... Най квітне щастям
У білих снах твоя любов».
А небо сіре мла вкриває.
На всім лежить холодна тінь,
І тихо, тихо. Лиш синиці
Кують сріблясте «пінь-пінь-пінь».
І прихилилась до берізки,
І скорбно дивиться в поля.
«Люблю, люблю. О Боже милий,
Яка сумна твоя земля!»
* * *
Люблю. Покинуто, самітно.
А вже поля мої пусті;
У парку клени золоті,
І осінь віє непривітно.
Люблю, люблю. Ходжу без цілі.
Щось жалібно шепоче гай
І ронить листя. Листя миле,
Прощай, прощай.
* * *
ДОЩ
Набігають бистрі хмари
На сади на весняні.
Загримить, по листю вдарить
І затихне вдалині.
Перейде, а по годині
З чаші світлої униз
Стрімголов ізнову рине
Буйних крапель бистрий блиск.
* * *
Тут день — неначе сон прозорий.
Як тихий корабель,
Пливуть кудись ліси, і гори,
І дикий безлад скель.
Пливуть отари на узбоччі,
Пливе стрімкий обрив...
І звідусіль сіяє в очі
Небес ясний розлив.
Стою один вгорі, над гаєм...
У далеч казкову
З усім зелено-тихим краєм
Я теж пливу.
* * *
По лісі шум, розливний шум
Неперестанний...
Гойдаються верхи дубів
Високостанних.
Над ними хмари, як примари,
Пливуть без дум,
А долі — срібне щебетання,
Зозулі сум.
Лягти в траву, стулити очі
І тихо снити
Про давні літа, про кохання,
Про все прожите,
Про дорогих, що між живих
Уже немає,
А вітру плив верхи дубів
Нехай гойдає.
* * *
РАНОК
Весняний ранок на землі,
Коли так радісно дзвенить
Освіжене росою поле
І листя, сонцем переткане,
Коли облиті блиском води
Неначе б’ються в срібній сіті,
Накинутій далеким сонцем, —
Що він таке? Чия усмішка?
Чиєї мрії відгук світлий?
Чийого щастя відбиття?
* * *
НА ДНІСТРІ
Мільйони кружечків піни
Пливуть за водою каламутною;
З-під весла блискучі змійки
Розбігаються з піснею півчутною.
Крізь прозорий туман вода червоніє,
А там поверхня неначе з криці...
Поперед човна перникоза утікає —
Не дістанеш ніяк із рушниці.
Набрунились ліси на стрімких покотах;
Дико хмуряться скелі;
Розвила весна блакитний прапор,
Обсипала цвітом морелі.
Свіжий вітер з південного краю
Дзвінко пролітає верхами.
Золотисто-прохолодний ранок
Розливає блискіт над берегами.
* * *
Потопало сонце за житами,
Над ланами блисокм полилося...
Ти сказала: "Ви такі холодні,
Як оце колосся"
-----
І сказала, й тихо плакать стала...
На межу, зволожену росою,
Ти сльозу ронила
За сльозою.
------
Похиливши голову в задумі,
Колоски ти рвала несвідомо...
І погасла радість межи нами,
І печаль повіяла знайомо.
------
Тихо ми верталися додому,
Не бриніла срібна нить розмови,
І до тебе не знайшов я в серці
Ні краплини жалю, ні любові.
-------
Ой чого ж, коли літа минули,
Так до тебе прагну я тужливо,
І здається, що без тебе жити
Неможливо.
* * *
ГОРИ
Так близько мій край заповітний:
Лиш гори отсі перейти,
І міг би я з серця свойого
Всі скорбі життя зволікти.
І міг би я знов привітати
І молодість світлу мою,
І ту, що любив я так довго,
А може, ще й досі люблю.
Десь там вона ходить самітно
І згадує давні літа,
І слід її в полі широкім
Цілують шовкові жита.
А я безпоривно згасаю
За пасмами гір мовчазних
І тільки задумаюсь часом,
Як сонце заходить за них.
* * *
В часи давноминулі,
Як сі степи, просторе
Лежало тут безплодне
Світло-пустельне море.
Під поломним промінням
У блискітках сліпучих
І дихала, й двигтіла
Безодня вод могучих.
І острови-атоли,
Неначе персні білі,
То тут, то там лежали
На смарагдовій хвилі.
І, звідусіль укриті
Від наглої негоди,
Дрімали в тих кружалах
Прозірно-теплі води.
І велетні дерева
Схилялись над водами
І тихо шелестіли
Пір’ястими верхами.
Але віки промчали
І нині — подивися:
Степи, поля і луки
Без краю простяглися.
І там, де глибинами
Блукала хижа риба,
Тепер орач співає,
Блищить розрита скиба.
І синім блиском неба,
Як світлим сном, обняті,
Збожілля золотого
ечуть лани багаті.
По захисних долинах
Сріблясто ріки в’ються,
Тісняться людні села,
За вітром верби гнуться.
А там, де лоно моря
Рясніло островами,
Горби високоверхі
Сплітаються вінками.
На збоччі їх, як хмари,
Лягли ліси дубові,
І будить тихий вітер
В них шелести шовкові.
І сниться їм часами
Пустеля вод солоних,
І острови жемчужні,
І плюск лагун півсонних.
І мріються їм древа
В дивочному уборі
І їх дрімливий шелест
На безпритульнім морі.
* * *
...Прощай,
Мій хлопчику! Не буду більше я
Приходити до тебе на дозвіллю,
І ти, мене угледівши здаля,
Устріч мені не будеш вибігати,
Мене вітаючи веселим криком.
Не стану я казок тобі казати
Про змія, про розбійників, про сонце,
А ти, мене довірливо обнявши,
Не станеш слухати моєї мови
З блискучим зором непорушно-темних
Увагою поширених очей.
Не підем ми удвох з тобою більше
В долину нашу, до струмка швидкого,
Де ти босоніж плюскався і грався,
Де все, що ти стрічав або знаходив,
В тобі живу цікавість пробуджало:
Принесені водою жовті кости,
Розколина у скелі віковій,
І бистрий шелест ящірки в кущах,
І дикі мальви, що росли над яром,
Здіймаючись свічками золотими...
* * *
ВОРІТТЯ
В безмежності часу ми прийдемо знов.
Тоді наше серце буде прекрасне:
Не потьмариться наша любов,
І наша радість не згасне.
Минуле покриється вічною тьмою;
Та що нам по скорбному спомині?
Ми вперше станем собою,
Засіяєм, як зоряні промені...
* * *
О Боже, не дай загубити ключі
Від сонця, від серця Твого огняного,
Бо тяжко і страшно вночі
У кривавому хаосі світу земного.
Але дай, щоб духовний мій зір
Убачав перед себе щохвилі,
Як пасмо сіяючих гір,
Верховини Твоєї одвічної цілі.
* * *
НА ЗАХОДІ
Глибокий сніг заліг степи.
...Порвало серце срібні волоконця...
На заході безодня огнева Р
озкрилась по відході сонця.
Понуро жмуряться ліси.
...А як збирав я тії ниті!..
Криваво-темний цвіт зорі
Розвіяв вітер по блакиті.
-------
Густа імла на діл лягла.
...Які із них сплітав я ткані!..
Холоне захід. Тоне зір
В повільно-смутному згасанні.
-------
Так гаснуть серця почуття.
Колись забуду, як любив я...
Горять краї димчастих хмар,
Як непорушних гір верхів’я.
* * *
ВІТЕР
Тече берізка
Тремтячим блиском,
За буйним вітром
Простягши гілля;
Могучі клени
Свій шум зелений
Бурхливо клонять
На свіже зілля.
А буйне збіжжя
Аж до обніжжя
Горбів далеких
Кипить розливне,
І все, здається,
Біжить, сміється
У слід блакитний,
За днем поривним.
* * *
ЗИМА
1
За гаєм, гаєм,
За деревами
Кують морози
Поломну зброю,
Поломну зброю —
Мечі огнисті,
А в гаю тихо.
Заячі лапки
В пухкій пороші
Слід проснували,
Сосонки темні,
Як ті чернички,
Струнко і строго
Чекають сонця,
...Кують морози
Мечі огнисті.
2
Розцвіли сніги
Іскряним блиском.
За садом сонце!
А в саду, саду
Западь глибока
Здіяла чудо:
Сплела дерева
За білі руки
Та й зчарувала.
А на квітнику,
По сухім бадиллю,
Розсипались снігурі,
Як червоні вуглики.
Сидять, гойдаються
І все гудуть та й гудуть
В свої срібні сопілки.
...Розцвіли сніги
Іскряним блиском.
3
В синій пустині
Сіяє місяць,
В безмовний смуток
Закований.
Тишею ночі,
Туманним блиском
Сад зачарований.
Пагілки яблунь
В холоднім цвіті
Тонко срібліють
На темній блакиті,
І непорушно
Їх сіть воздушна
Тінню прозорою
Долі повторена.
...В безмовний смуток
Місяць закований.
* * *
Дубовий ліс в сумній покорі
Ронив зів’яле покриття.
Вона в гущавині прозорій
Була безжурна, як дитя.
Багровим листям уквітчала
Сніг чола. Радісним теплом
Сміялись очі... Щось співала...
І тихий шелест був кругом.
І раптом постріл десь... І знову...
І посвист... Як ранений звір,
Вона метнулась; жах раптовий
В бездонну ніч поширив зір.
І, як безумна, в ліс глибокий
Наосліп кинулась вона,
І шумно пугач вирлоокий
Жахнувся, збуджений від сна.
Дрімливі древа ледве встигли
Розбігтися з її путі...
В далекі застуми забігла,
В безмовні пущі золоті.
І зупинилась... Наслухала...
І довго серця неспокій
І бурні перса гамувала
Маленька ручка — сон лелій.
Нігде ні звука. Все замовкло.
В задумі іноді плечем
Вона стене. А лист пожовклий
На неї сиплеться дощем.
* * *
Я вгорі, над лісом.
День — блакитна повінь.
Десь внизу, глибоко,
Шум потока ллється.
Що це? Через гори
Хтось до мене лине...
Крила розгортає...
О, невже ж то мила?
Мила, мила лине!
Зводить білі руки,
Щоб мене обняти...
Ні, то хмарка біла!
То пливе хмаринка
По пустелі синій...
День крізь сон сміється...
Я один на скелі.
|