Володимир Даник
ТІ РЯДКИ, ЩО ВРАЖАЮТЬ…
То виписуємо газету «Літературна Україна»… чи ні?! Та, звичайно ж, виписуємо. Бо і чого ж не виписувати, коли поетичні поривання твою вразливу душу не обминули?! А публікацій поетичних у цьому виданні немало. І публікацій цікавих. Але є і такі публікації, що просто вражають. Хоч ти таку публікацію можеш помітити не зразу. Заважає бурхливий потік подій, тривожна суєта наших буднів. Але ж приходить мить…
Ось переді мною номер «Літературної України» ще від 9 березня 2017 року. Свого часу дещо з цього випуску я вже встиг прочитати. Переглядаю газетні сторінки і… Мою увагу привертає розлога (на цілу сторінку…) поетична публікація. Вірші Петра Біливоди. Невелика передмова до них Станіслава Бондаренка, що був на момент виходу газети її редактором. Що теж не може не привернути уваги до надрукованих віршів.
Справжнє ім’я поета (і журналіста!) Петро Шевченко. А Біливода – псевдонім, обумовлений тим, що митець народився у селищі Біловодськ Луганської області.
Петро Шевченко, як журналіст, розслідував питання, пов’язані з корупцією. І загибель його окутана таємницею.
Поета уже більше двадцяти років немає поряд з нами, а вірші його надруковані. Бо і самі вірші яскраві і неординарні. Бо і поета високо цінували колеги по перу. Зокрема і такий поет, як Петро Перебийніс.
Станіслав Бондаренко пише у передмові про те, що поезія Петра Біливоди «…чиста, совісна, щемлива». І це і справді так.
Бо там є рядки, що вражають… Незалежно від того, коли вони написані. Чи більш, ніж двадцять років тому… чи ще раніше.
Бо є у віршах поета неабиякі і глибина, і таїна. Отож і хотілося б уважніше перечитати ті рядки Петра Біливоди, що чи не найбільше зачепили своєю щирістю і гостротою. Бо інколи поетичні рядки можуть сказати і щось настільки переконливе, наскільки суттєве з різних точок зору, що інакше ніби і не скажеш. І поет сам не міг цього не усвідомлювати –
|
Мені дарує спокій самота, коли останнє слово відліта і птахом чорним на плече сідає. Тоді від мене таємниць немає. |
|
Бо і здатність поезії відкривати і навколишній світ, і власну долю поета є тим, що веде до високих істин, а не до гірких обставин, що інколи і притоптують і нищать –
|
Ми поминали разом день вчорашній, ламали хліб за світлий день прийдешній, але душа пригубила вже чашу і хліб зламала інший, нетутешній. |
|
Драматизм української історії… драматизм чиєїсь конкретної долі… о, це не може не переповнювати і вир схвильованих думок, і невгамовне кипіння віршованих рядків –
|
Куриться за спиною порожнеча, не озираюсь – бо закам’янію. |
|
Бо і доля поета, якому усе ж вдалося спалахнути творчо, аж ніяк не може бути занадто простою –
|
Забуваються назви річок, назви днів, голубів, стовбурів. Забуваються навіть сліди від води до тієї верби. Я верба, я сьогодні умру – з мене батько сопілку зробив: з мене видобув він «ту-ру-ру», тільки слів не добув, тільки слів. |
|
А ось у вірші «Вчитель» мова йде про звичайну людську долю, де і простоти, і непростоти… більш, ніж достатньо!
|
Він на вулиці жив об’їзній – там, де город зімкнувся з селом, і приватний будиночок свій не зміняв на комфортне житло. Що за радість в будиночку тім? Вугіль в грубці? З криниці вода? Кіт підтоптаний? Чи самоті все одно де свій вік вікувать? |
|
Та і до болю звична, нібито невиразна життєва проза усе ж може бути осяяною неабиякою поетичністю –
|
Набрав у скрині дерев’яних слів, якими батько й мати говорили, якими і голубили, і били, якими батько дровітню робив, дрова рубав, горілку пив, а мати грубку розтопляли. І їхній світ дорівнював словам. |
|
Поет у вірші з несподіваною назвою «Тригранний сонет» виявляє свій непоказний, не декларований надміру патріотизм, що пронизує і душу, і вірші –
|
Ніхто мені не винен ні гроша – ні ти, ні син, ні батько, ні Вітчизна. Душа тече через тригранну призму і кольори печальні воскреша. |
|
І у поетичних рядках більше реального, зваженого погляду на світ, аніж безхмарного романтизму. Але ж є там і непохитна віра в Україну і українців –
|
Аз єсмь усе, що тут уже було, аз єсмь, хто на землі і ще пребуде, аз єсмь, щоб із ганьби і бруду забило кришталеве джерело. |
|
І ця віра у нашу спільну мету, у нашу спільну долю саме тому і переконлива у поетичних рядках, бо справжня –
|
і знову народитися і жити, аж поки білим стане білий світ. |
|
Поет відчуває нерозривність долі України і непростої власної долі. Хоч вона ця доля пронизана неабияким драматизмом. Про це у вірші з назвою «Меморіал».
|
Тепер я бачу, що я був незрячий, Я вмер учора, та моя душа |
|
Якими б стривоженими і почорнілими від хмар не були роки і обставини, але ж ранок – це завжди надія.
|
Із ночі в світанок пливе всюдихід, немов криголам розсуває туман. Так тихо на світі, що навіть луна озватись боїться на шум двигуна. |
|
Та і нібито звичайні рядки про навколишній пейзаж – ранок… ранкове шоссе… – усе ж можуть бути переповненими і хвилюванням, і глибокою філософічністю –
|
Хто перетинає ранкове шосе: чи думка прудка, чи весна молода, чи в вічність відряджений Сковорода в оклунку сніданок свій бідний несе?.. Ось стане повітря прозорим, як скло, і їхати буде крізь скло всюдихід, і вийде – рукою махнути услід – уся Україна з хвірток і воріт. |
|
Так, є рядки і вірші, що – крізь роки… Є почуття, що – не згаснуть! І ще не раз буде нагода і усвідомити це, і переконатися в цьому.
На відео: світлини із сімейного альбому від дружини Петра Шевченка - пані Галини.
Матеріали надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читайте також на нашому сайті:
Велике спасибі!
Дуже змістовна і цікава стаття! Вельми Вам вдячний, шановний Володимире Олексійовичу!
Про таких людей варто знати нам усім! Спасибі Вам велике!
Таку важливу справу робите, пане Володимире!
Дякую усім серцем!
Як мало ми знаємо про справжніх українців, що віддали своє життя за Україну, і як мало робимо тепер для її врятування!