Василь Сухомлинський
СЕРЦЕ ВІДДАЮ ДІТЯМ
Розділ "РОКИ ДИТИНСТВА"
НЕ МОЖНА ЖИТИ І ДНЯ БЕЗ ТРИВОГИ ПРО ЛЮДИНУ
Життя переконує: якщо дитина тільки "споживає" радості, не видобуваючи їх працею, напругою духовних сил, його серце може стати холодним, черствим, байдужим. Величезною моральною силою, що облагороджує дітей, є творення добра для людей. Одна з виховних завдань нашої школи полягає в тому, щоб дитина серцем відчувала, що навколо нього є люди, які потребують допомоги, турботи, ласки, сердечності, участі. Найголовніше — щоб совість не дозволяла дітям проходити повз цих людей, щоб добро людині дитина дарувала не з бажання відзначитися перед іншими, а з безкорисливих спонукань. Джерело дитячої совісті, готовності робити добро для інших — це співпереживання тим людям, у яких на серці горе. Чуйність до духовного світу людини, здатність відгукуватися на чуже нещастя — з цього починається найвища людська радість, без якої неможлива моральна краса. Уже в "Школі радості" мої вихованці зробили перші кроки на шляху до вершини моральної людської краси: вони осягали ази великої науки людяності, вчилися бачити горе, смуток, печаль, тривогу в очах того, з ким їх зіштовхували обставини повсякденного життя. Ця здатність входить у моральне обличчя в роки зрілості, стає невід'ємною рисою духовного життя лише тоді, коли усі роки дитинства людина і дня не живе без турботи про людей. Я завжди вчив своїх вихованців співпереживати іншим людям, прагнув до того, щоб дитина ставила себе на місце того, хто потребує участі, допомоги та серцевої турботи, пережила його почуття. Горе іншої людини має стати особистим горем дитини, змусити замислитися над тим, як допомогти тому, хто потребує цього. У вихованні людяності виняткову роль відіграють особисті взаємини, духовне спілкування двох людей. Людство легше любити, ніж допомогти сусідові. Знати людей не можна без знання конкретної людської особистості.
Валя прийшла до школи, різко погіршилося здоров'я її батька. Дівчинка стала мовчазною, задумливою. У Ніни та Шури — тяжко хворі мами. Дівчатка нерідко залишалися вдома, щоб допомогти батькові по господарству. У Шури захворіла бабуся. Кілька разів вона потрапляла до лікарні — на тиждень, а то і на місяць; для хлопчика це було великим горем. Під час хвороби бабусі дитина перебувала під опікою тітки, дуже хорошої жінки, яка дбала про Шуру, але розлука із бабусею завдавала хлопчикові страждання. Одного разу у холодний осінній день Шура вирішив відвідати бабусю. Ані пари з вуст тітці, він пішов до лікарні. Дорогою він дуже змокнув під дощем, застудився та захворів. Через кілька днів його поклали в ту ж лікарню, де лежала бабуся. Сталося нещастя в родині Володі. Його мама працювала штукатуром. Щодня вона їздила на роботу автобусом. Під час весняної ожеледиці автобус зіткнувся з вантажним автомобілем, і мама Володі була важко поранена. Лікарі говорили, що вона на все життя залишиться інвалідом. Водночас важко захворів і помер дідусь, який дуже багато зробив для того, щоб Володя пішов по правильній життєвій дорозі. Горе, але горе іншого роду, прийшло в сім'ю Колі А. За переховування крадених речей батька заарештували і засудили на 2 роки в'язниці. Моральна атмосфера в родині стала чистішою, але те, що трапилося не могло не вразити хлопчика. Зустрічаючи дітей, я кожен день вдивлявся в їхні обличчя. Сумні очі дитини — що може бути більш важким в складному процесі виховання. Якщо у дитячому серці горе, дитина тільки й того, що є присутнім у класі. Он-як туго натягнута струна: торкнеш необережно — заподієш біль. Кожна дитина переживає горе по-своєму: одного приголубить — і йому стане легше, іншому ласкаве слово заподіює новий біль.
Педагогічна майстерність в таких випадках полягає насамперед в людської мудрості: умій щадити хворе серце, не спричиняй вихованцю нового горя, не торкайся ран його душі. Приголомшений горем, збентежений учень, звичайно, не може вчитися так, як учився він раніше; горе позначається на його мисленні. Найголовніше для вчителя — насамперед бачити дитяче горе, сум, страждання, бачити і відчувати дитячу душу. У тому, як учитель ставиться до горя дитини, наскільки здатний він розуміти й відчувати дитячу душу, полягає основа педагогічної майстерності.
Не можна викликати відповідати учня, який переживає горе, не можна вимагати від нього посидючості і старанності. Не можна запитувати про те, що трапилось, — дитині нелегко говорити про це. Якщо діти довіряють учителеві, якщо вій їхній друг, то дитина сама розповість про те, що можна розповісти. Коли ж мовчить — не торкайся хворого дитячого серця. Найважче у вихованні — це вчити відчувати. І чим старша дитина, тим важче вчителеві торкатися тих, образно кажучи, тонких струн людського серця, звучання яких виливається у благородні почуття.
Щоб навчити дитину відчувати, бачити в очах ближнього його духовний світ, вихователь повинен уміти щадити почуття дітей, і передусім — почуття горя. Немає нічого потворнішого в емоційно-моральних стосунках дорослого і малюка, ніж прагнення старшого розвіяти гіркі почуття легковажними міркуваннями про те, що ти, мовляв, дитя, перебільшуєш своє горе...
Треба вміти розуміти порухи дитячого серця. Цього неможливо навчитися за допомогою якихось спеціальних прийомів. Це досягається лише завдяки високій емоційно-моральній культурі педагога. Якими б причинами не зумовлювалося дитяче горе, у нього завжди є щось спільне: сумні, печальні очі, в яких вражають недитяча задумливість, байдужість, туга, самотність. Дитина, яка переживає нещастя, не помічає ігор і розваг товаришів; ніщо її не може відвернути від гірких думок. Найтонша і найдоброзичливіша допомога маленькій людині — розділити її горе, не торкаючись глибоко особистого, потаємного. Грубе втручання може викликати озлобленість, а поради не журитися, не втрачати надію, взяти себе в руки, якщо за ними немає справжнього людського співчуття, сприймаються дітьми як недоречне базікання.
Учити дітей відчувати — це значить насамперед передавати їй свою емоційно-моральну культуру. Культура почуттів неможлива без глибокого розуміння душевного стану людини. А таке розуміння приходить до дитини тоді, коли вона в думці ставить себе на місце того, хто переживає печаль і тривогу.
Коли в Сашка захворіла бабуся, хлопчик став сумним, задумливим і водночас настороженим: скажеш йому слово — він здригнеться, неначе від болю. А одного разу я бачив, як його великі чорні очі налилися сльозами. Діти сказали мені: «Сашко плаче». Було б наївно чекати, що дитина пройметься співчуттям до свого товариша чи дорослої людини вже тому, що вона дитина. Співпереживанню треба вчити — так само вдумливо, дбайливо, обережно, як учать дітей робити перші самостійні кроки. Співпереживання — це одна з найтонших сфер пізнання, пізнання думками і серцем. У досвідченого педагога має бути могутній засіб виховання співпереживання — слово.
Я вибрав хвилинку, коли Сашка не було у класі, і сказав дітям: «Коли в людини горе, не можна виражати подиву. А в Сашка велике горе. У нього одна тільки рідна людина — бабуся. Вій не пам’ятає мами. І ось бабуся захворіла. Можливо, її відвезуть до лікарні — з ким залишиться хлопчик? Уявіть себе на його місці, і ви відчуєте, що таке горе. Пам’ятаєте старого, якого ми зустріли край дороги? Пам’ятаєте, які в нього були сумні очі? Ви відчули тоді: у старого горе. Чому ж ви не помічаєте смутку в очах товариша? Ви ж бачите, що Сашко вже кілька днів мовчазний, задумливий. Він у класі, а всі його думки — біля бабусиного ліжка. Якщо хлопчик залишиться на кілька днів дома, не поспішайте розпитувати, чому він не був у школі. Людині нелегко говорити про своє горе. І взагалі, коли ви бачите, що в людини горе, страждання — не цікавтесь, а допомагайте. Не роз’ятрюйте сердечних ран. Коли ви знаєте, що в будь-кого з вас у колективі трапилось нещастя, робіть усе так, щоб жодне ваше слово, жодний ваш вчинок не додавали горя. І подумайте ще, чим можна допомогти Сашкові та його бабусі. Та допомога ваша не повинна бути хвалькуватою: от, мовляв, які ми хороші — допомагаємо товаришеві. Виставляти напоказ свою доброту — це нікуди не годиться. Коли серце не говорить вам, що треба допомогти другові — ніяка показна доброта не зробить вас добрими».
Сашко прийшов у клас, про нього я більше не говорив ні слова, і діти відчули, чому я відразу почав говорити про інше. А на перерві вони почали радитись, як допомогти хлопчикові і його бабусі. Діти принесли товаришеві яблук і риби — все це було зроблено з найчистіших спонукань. Коли бабусю поклали до лікарні, і Сашко став жити в тітки, діти часто ходили до нього. Дізнавшись, що хлопчик змок під дощем, захворів і лежить у лікарні разом з бабусею, вони глибоко переживали це горе. У вихідний день ми всі пішли до лікарні. Діти взяли для товариша яблук і печива. А Шура приніс плитку шоколаду, яку привіз йому батько. Півдня ми чекали, поки усі діти побували у палаті Сашка.
Мене це і радувало, і непокоїло. Адже тут — результат колективного поривання. Декому з дітей хотілося зробити товаришеві добро насамперед для того, щоб благородний вчинок побачили інші. Володя сказав мені, що понесе Сашкові в лікарню свій подарунок — нові ковзани, недавно куплені батьком.
— А батько дозволяє? — спитав я.
— Так, дозволяє.
— Ну, тоді нема чого нести в лікарню. Адже Сашко зараз не може кататися. Понесеш ковзани додому, коли Сашко одужає.
Володя не подарував ковзали товаришеві. Душевне поривання виявилося слабким... Цей випадок змусив задуматися над вихованням душевної доброти, сердечності, чуйності. Дуже тонкі, складні це речі. Як домогтися, щоб маленька людина робила щось хороше, не розраховуючи на похвалу й винагороду, а з почуття потреби творити добро? В чому вона полягає — потреба творити добро. З чого вона починається? Звичайно, у вихованні чуйності велике значення має і колективне духовне поривання. Та все-таки співпереживання має захопити глибоко особисті сфери духовного життя кожної дитини.
Я прагнув до того, щоб усі мої вихованці робили благородні вчинки — допомагали товаришам або взагалі іншим людям — з внутрішніх спонукань і переживали глибоке почуття задоволення. Мабуть, це одна з найважчих речей у моральному вихованні: вчити людину робити добро і водночас уникати прямолінійних порад: роби ось так. Як же бути на практиці? Очевидно, найголовніше — розвивати в дитині внутрішні сили, завдяки яким людина не може не робити добра, тобто вчити співпереживати. Але як це робити? Як добитися того, щоб діти, побачивши горе іншої людини, в думці ставили себе на її місце, щоб яскрава думка пробуджувала яскраве почуття, щоб особистість маленької дитини ніби зливалася з особистістю людини, в житті якої страждання, щоб у людині, яка переживає горе, дитина бачила й відчувала саму себе?
Наші наради, присвячені найважчим, найскладнішим сферам духовного життя і взаєминам дітей, поступово перетворювалися в психологічний семінар. У ньому брали активну участь вчителі не тільки початкових, а й середніх і старших класів. Предметом наших турбот стала людина — дитина, підліток, юнак. На засіданнях психологічного семінару ми виступали з доповідями й повідомленнями про духовний світ конкретної дитини, про джерела її розумового, морального, емоційного, фізичного, естетичного розвитку, про середовище, в якому відбувалося в дошкільні роки і відбувається в роки шкільного навчання формування розуму, мислення, почуттів, волі, характеру, переконань особистості. Вчителі початкових класів своїми доповідями ніби готували вихователів середніх і старших класів до виховного впливу на підлітків, юнаків і дівчат. Усе більше утверджувалося колективне педагогічне переконання: щоб людина, яку ми виховуємо, перебувала у сфері впливу всього педагогічного колективу, кожний педагог повинен глибоко знати до тонкощів індивідуальність кожного учня.
Нам не вистачало двох, а іноді й трьох годин для того, щоб глибоко заглибитися у дуже складну сферу духовного світу окремих дітей. Так, після моєї доповіді про особистість Колі вчителі М. Т. Сироватко, Є. Є. Коломийченко, В. А. Скочко доповнили мою характеристику дуже важливими деталями: як відбивається все, що бачить дитина в колективі, в її емоційному світі, іншими словами, як вона відчуває взаємини між людьми, як переживає свої стосунки з іншими людьми. Ми дійшли дуже цікавого і, за переконанням колективу, нового висновку про внутрішні духовні спонукання до добра, про те, як дитина примушує саму себе робити добро людям.
Чим більше віддавали діти своїх душевних сил товаришеві, в якого горе, тим чутливішими ставали їхні серця. Холодного лютневого дня (діти вчилися тоді у третьому класі) до мене додому прибігли Мишко, Коля і Лариса. Вони були чимось стривожені.
— Загинув Льоня, брат Вані, — сказала Катя. — Батькові принесли телеграму. Він завтра їде до Казахстану. Що ж тепер робити? Дитячі очі благали: навчіть, як нам допомогти товаришеві? У той же день стало відомо, як сталася трагедія. Льоня, 18-річний тракторист, віз сіно на тваринницьку ферму. У дорозі його наздогнав буревій. Юнакові можна було залишити трактор і піти в село, розташоване недалеко від дороги, але він не зробив цього, сподіваючись, що буревій закінчиться, і можна буде вчасно доставити сіно на ферму. Але буревій посилився, вдарив мороз, і Льоня замерз у кабіні трактора... Кілька днів Ваня не приходив до школи. Діти були засмучені, замовкло щебетання. Усі питали: як допомогти товаришеві? Дехто пропонував піти додому до Вані. Я порадив не робити цього: "У хлопчика, його матері, у батька, братів і сестер велике горе. Ми прийдемо до них додому, мати побачить нас, згадає, як Льоня ходив в школу, і їй стане ще важче. Підемо до Вані пізніше, коли материнське серце переболить трохи. А коли хлопчик прийде до школи, не питайте у нього, як загинув брат, про це важко думати і говорити. Будьте уважні і ввічливі до Вані, нічим не заподіюйте йому сердечного болю". Батько Вані, приїхавши з Казахстану, розповів мені, що ім'ям його старшого сина названа вулиця селища. Розповідь батька я повторив дітям. У ті дні діти думали над тим, чиї імена будуть носити загін і кожна з трьох ланок. І ось вони самі сказали те, чого я очікував від них: нехай ланка, у якій знаходиться Ваня, носить ім'я його брата — Леоніда, який загинув на роботі. Хлопчик приніс цю звістку матері. Я порадив хлопцям: візьмемо альбом, і кожен з нас нехай намалює що-небудь про школу. Звичайно, дітям хотілося намалювати те, що пов'язано з Леонідом і його шкільними роками. Старші учні показали нам яблуню, посаджену Леонідом, коли він навчався у 3-мк класі. У фізичному кабінеті ми знайшли модель підйомного крана, зроблену Леонідом і його товаришами. Леонід любив птахів, і в школі жили спогади про те, як він разом зі своєю ланкою зробив маленький будиночок для голубів. Про все це діти розповіли в альбомі. Я намалював портрет Леоніда. Альбом піднесли матері. Для неї цей подарунок був безцінним: її радувало, що шкільний колектив зберігає пам'ять про сина. Такий же альбом ми зробили і для ланки, яке носитиме ім'я Леоніда. Дуже важливо не перетворювати добрі почуття і добрі справи в показні "заходи". Як можна менше розмов про зроблене, ніякої похвали за доброту — таких вимог треба дотримуватися у виховній роботі. Найнебезпечніше те, що людяні вчинки дитина подумки ставить собі в заслугу, вважає мало не доблестю. Винна у цьому найчастіше буває школа. Знайшов учень загублені кимось 10 копійок, приніс до класу, і вже про знахідку знає увесь колектив. Пригадується цікавий випадок, який стався в одній сусідній школі. Принесла дівчинка в клас знахідку - 5 копійок, вчителька розхвалила її... І ось на наступну перерву до вчительки прибігли три дівчинки і один хлопчик — усі, виявляється, знайшли загублені товаришами гроші — хто копійку, хто дві. Хлопці чекали похвали; вчителька, відчувши недобре, обурилася... Ось так і привчаються діти відпускати "порції доброти", а якщо їх не хвалять за добрі вчинки, у них виникає невдоволення.
Доброта повинна стати таким же звичайним станом людини, як мислення. Вона повинна стати звичкою. Наш педагогічний колектив прагнув до того, щоб добрі, сердечні, душевні вчинки залишали в дитячому серці почуття глибокого задоволення. Серцева чуйність до духовного світу іншої людини пробуджується в дитинстві і під впливом слова вчителя, і під впливом настрою колективу. Дуже важливо пробуджувати порив серцевої співчутливості, готовність до доброго вчинку в усіх дітей. Але цей порив лише тоді облагороджує серце, коли він виливається в індивідуальну діяльність. Мої вихованці не забували про свого старшого друга — дідуся Андрія. У зимові місяці старий жив у маленькій хатині, недалеко від зимівки пасіки. До нього приходили діти, приносили яблука, малюнки. Дідусь був дуже радий кожному теплому слову. Хлопці відчували, що самотність — це нелегка доля, і прагнули зробити людині добро. Одного разу, у теплий березневий день малюки поспішали до дідуся Андрія: сьогодні вони будуть допомагати йому виставляти вулики. Цей день був для всіх святом: хлопці раділи, спостерігаючи, як бджоли — золотокрилі вісники весни — здійснюють обліт. Дорогою до дідуся ми зайшли до бабусі Ольги напитися води. Вона пригостила нас домашнім печивом і запропонувала частіше відвідувати її. Ольга Федорівна пережила в роки війни велике горе: два її сина, чоловік і брат загинули на фронті, а дочка померла від непосильної праці на кам'яновугільній шахті у фашистській Німеччині. Я розповів хлопцям про важку долю жінки, і в дитячих серцях прокинулося бажання подружитися з бабусею Ольгою. Малюки часто відвідували бабусю. Ольга Федорівна показала нам ордена і медалі синів і чоловіка. У дитячих серцях прокинулося прагнення принести бабусі Ользі радість. Як тільки прийшов час садити плодові дерева, ми посадили у неї на подвір'ї 5 яблунь, стільки ж груш, вишень і кущів винограду — в пам'ять про синів, дочки, чоловіка і брата. Посадили дерева і для самої бабусі. Важко передати словами почуття подяки, яке переживала Ольга Федорівна. У спекотні літні дні ми приходили поливати рослини, хоча це і без нас робила Ольга Федорівна. Влітку хлопці проводили у неї цілі дні. Бабуся Ольга стала рідною для дітей. Без неї хлопці не проводили жодного свята. Ми намагалися не пропустити моменту, коли дозрівали вишні, яблука, груші та виноград. Приходили у сад до бабусі, зривали перші дозрілі плоди і несли їй. Коли діти вчилися у 7-му класі, бабуся тяжко захворіла. Вона померла через тиждень після того, як закінчився навчальний рік. Для хлопців це було велике горе. А через деякий час ми дізналися, що Ольга Федорівна заповіла передати після її смерті хату і сад дітям. Цей заповіт спантеличив керівників села: як розуміти, що учні — господарі хати і саду? Селяни допомогли розібратися в тому, що не вкладається ні в які юридичні норми. Вони сказали: нехай на цій маленькій садибі діти роблять свої добрі справи. Ми запросили в хату дідуся Андрія, і він з радістю перейшов сюди — це було недалеко від пасіки. […]
Виховання громадянина — одна зі складних проблем не тільки теорії, але і практики педагогічного процесу. У цій сфері першорядну важливість має те, щоб знання пройшли через серце, відбилися в особистому духовному світі людини. Знання про Батьківщину, про те, що свято і дорого для нашого народу, — це не просто відомості, якими після запам'ятовування можна керуватися в повсякденному житті. Це істини, які мають зачіпати особисте життя вихованця. Вони стають священними для дитини за умови, що велич Батьківщини пізнається через велич людини. «Пам'ять народу — величезна книга, де записано усе». Громадянське виховання немислимо без читання цієї книги, без глибокого усвідомлення і відчування кожного слова, кожної букви. Те, що ми звикли називати зв'язком школи із життям — це насамперед передача із серця народного до тями й сердець дітей нашої великої святині — любові до Батьківщини. Кожен дотик до великої книги народної пам'яті є найскладнішим, найвідповідальнішим актом становлення людської особистості.
* Відредаговано згідно із Законом про декомунізацію.
За матеріалами: Василь Сухомлинський. Вибрані твори в п'яти томах. Том третій. Київ, видавництво "Радянська школа", 1977 рік, стор. 227 – 236.
