Василь Сухомлинський
СЕРЦЕ ВІДДАЮ ДІТЯМ
Розділ "РОКИ ДИТИНСТВА"
ЛАНКА «СМІЛИВИХ І БЕЗСТРАШНИХ»
Прийшла та пора фізичного І духовного розвитку моїх вихованців, коли дитяча енергія стала нестримно рватися назовні, виливаючись у дивні вчинки, які з першого погляду нічим не можна пояснити. На моїх очах відбувався якийсь стрибок, сором’язливі ставали відчайдушними, боязкі — сміливими і рішучими.
Одного разу ми пішли в поле подивитись, як селяни і старші школярі скиртують солому. Хлопчиків і дівчаток зацікавило, як тракторист, прикріпивши до своєї машини товстий дріт, тягне на високий стіжок цілу копицю соломи. Дріт натягується, піднімаючись угору метрів на 15. Від скирти ми пішли до комбайна. І ось здалеку я бачу: хтось з хлопчиків, схопившись руками за дріт, підіймається все вище й вище. Подивився — немає Шури. Так, це він висить на 15-метровій висоті. Діти побачили Шуру, побігли до скирти, кричать від радості, кожному захотілося, мабуть, звідати насолоду від підйому на запаморочливу висоту. Я ледве дочекався, коли Шура з’їхав, як на санчатах, зі скирти. Не знав, що робити, — радіти щасливому завершенню незвичайної подорожі чи швидше піти з дітьми звідси.
З великими труднощами вдалося заспокоїти дітей і втримати від повторення подорожі. Та я бачив, що вони Дуже незадоволені моєю обережністю. Почуття підказало: треба зробити подорож безпечною, а не забороняти. Під дріт ми наклали соломи, і ось один за одним хлопчики, а потім і дівчатка здійснюють подорожі.
У ті роки в нас ще не було постійного джерела електричного струму, і для зарядки акумуляторів старшокласники побудували вітроелектростанцію. Вітродвигун був установлений на 42-метровій вежі. На вершині вежі — рівна дерев’яна площадка з маленьким люком, через який електромонтер добирався до двигуна.
Одного разу під час сильного вітру діти запускали паперового змія. Кожний прагнув запустити змія якомога вище. Ваня сказав: «Мій змій полетить вище від усіх». Хлопчик заліз на вежу, схилився на дерев’яний тинок, що відгороджував площадку, і почав розпускати шворку. З жахом я побачив, що кришка люка, яку Ваня відсунув убік, зсунулася на край площадки і впала на землю. Хлопчик бігав навколо відкритого люка, нічого не бачачи під ногами. Його очі були прикуті до змія. Тільки завдяки випадковості не трапилося нещастя.
Висота нестримно вабить до себе дітей; солодке відчуття висоти дає дітям величезну радість, а в нас, вихователів, ці дитячі поривання викликають стільки тривог. Майже всі вчинки дітей, що завдали мені багато хвилювань, пов’язані з привабливою силою висоти...
Недалеко від школи стояла стара церква. 20-метрова споруда дзвіниці завершувалася круглим спадистим куполом. Якось весняного сонячного дня, поглянувши на купол, я побачив поряд з хрестом три дитячі постаті. Упізнав Сергійка, Колю, Шуру. В мене завмерло серце. Діти помітили мене й почали ховатися, перебігаючи від одного краю купола до іншого. Кликати дітей було неможливо. Це б завдало тільки шкоди. Я пішов до школи, попросив учителів тихенько вивести всіх дітей — кого на екскурсію в ліс, кого на прогулянку в поле, старших — відпустити додому, — одним словом, зробити так, щоб ніхто не звернув уваги на дітей і не підняв тривоги. А сам пішов у майстерню, звідки було добре видно дзвіницю, і сів біля вікна, обхопивши голову руками. Можливо, затіявши гру біля скирти соломи, я розпалив у дітей прагнення звідати насолоду від висоти? Потім я бачив, як діти злазили з церковного купола по старих, поіржавілих трубах, які місцями ледве трималися...
Після літньої зливи під мостом через став утворився водоспад. До школи прийшла стара селянка і сказала: «Ідіть погляньте, що ваші діти роблять!». Я пішов до ставу. На греблі нікого не побачив, а з-під моста почув дитячий вереск. Толя і Вітя, прив’язавши довгі мотузки до поручнів мосту, влаштували гойдалку: розгойдуючись над бурхливим водоспадом, верещали від радості... Петрик, Вітя і Коля звідкись притягли на високий берег ставу невелику дерев’яну діжку з наполовину вибитим дном. Один з хлопчиків — строго по черзі, нікому не хотілося поступатися чергою товаришеві — залазив у діжку, двоє інших, легенько підштовхнувши її, пускали вниз по схилу. Діжка котилася до ставу, зупинялася за кілька метрів від води. До цього часу не розумію, як обійшлася ця розвага без нещастя. Щасливий кінець у таких випадках можливий, мабуть, тільки в дітей.
Під час прогулянки до лісу ми спостерігали за працею лісорубів, які заготовляли будівельний матеріал для селян. Діти не могли відірвати погляду від того, як спиляне дерево падає на землю. Коли йшли додому, діти не помітили, що Шура і Данько відстали. Ми уже відпочивали на галявині, коли до нас прийшов старий лісоруб і привів із собою хлопчиків. Старий розповів, що Шура і Данько намагалися залізти на дерево, щоб потім, коли воно падатиме, полетіти на його гіллі вниз.
Усі ці події відбулися протягом якихось 6 місяців у 3-му і 4-му класах. Я відчував, що втримати дітей від таких вчинків, непокоїтись про те, щоб, бува, не трапилося нещастя, — не вихід. Бурхливий потік дитячої енергії потребує не просто активної діяльності. Дитині хочеться утвердити свою безстрашність перед лицем небезпеки. Жадоба до сміливих вчинків — свідчення того, що в життя моїх вихованців вривається романтика мужності. Треба спрямувати енергію дітей у правильне річище.
Читач помітив, що вчинки, які на перший погляд здаються безглуздими, характерні, головним чином, для хлопчиків. Не було жодного хлопчика, який би не викликав у мене роздумів. Навіть Данько, якого я вважав нерішучим і боязким, пізньої осені 1955 року здивував мене. По дуже тонкій кризі він перейшов через став. Щоб зменшити небезпеку пролому криги, хлопчик поклав на кригу сумку з книжками і штовхав її попереду себе. Крига тріщала, прогиналася, над найглибшим місцем вкрилася водою, та якимось чудом не проломилася, хлопчик благополучно добрався до школи. Слідом за ним спробували перейти через кригу два третьокласники — під ними крига проломилася, на щастя, біля самого берега.
Оберігати від нещасних випадків? Це, звичайно, дуже важливо, та не тільки в цьому справа. Треба також іти назустріч небезпеці, долати її.
І ось у нас виникла ланка «Сміливих і безстрашних». До неї ввійшли всі хлопчики, а через якийсь час до них приєдналися й окремі дівчатка. Я придумував ігри і розваги, які потребували сили волі, сміливості, безстрашності. На березі ставу ми знайшли високу кручу. Дослідили дно, воно виявилося безпечним. Жаркого липневого дня діти прийшли сюди покупатися. Я показав, як стрибати з кручі та керувати собою в польоті. Відразу за мною у воду стрибнули Шура, Сергійко, Коля, Вітя і Федя. Другого дня на перший стрибок зважилися Юра, Кость і Петрик. Третього дня — Толя, Мишко, Сашко, Ваня. Залишилося четверо нерішучих хлопчиків — Павло, Володя, Данько і Слава.
Товариші кепкували з них. Внизу купалися дівчатка, вони теж почали під’юджувати хлопчиків. До нас на вершину кручі прийшла Тіна. Їй теж хотілося стрибнути. Вона стрибнула, стрибок був гарний. Її приклад наслідували Лариса і Варя. Хлопчикам стало соромно. Зрештою подолали свою боязкість Павло, Данько і Слава.
Один Володя ніяк не міг зважитись. Я бачив, що хлопчик переживає свій страх, але водночас ніяк не може переступити ту межу, за якою перед людиною відкривається гордість за мужній вчинок. Довелося пошукати для Володі трохи нижчу кручу. Він стрибав там разом з дівчатками, але на стрибок з високої кручі так і не зважився. З ним потім довелося довго повозитися, спонукаючи до сміливих вчинків. Коли діти весною розвішували шпаківні, мені вдалося умовити Володю полізти на високе дерево. Це була перша перемога хлопчика над страхом. Діти розповіли мені по секрету, що Володя один пішов на кручу, роздягнувся, довго сидів, кілька разів розбігався, та стрибнути побоявся.
Слідом за першими трьома найбільш сміливими дівчатками з високої кручі стрибнула Валя. Ніхто не чекав від неї цього. Вчинок Валі збентежив Володю. Хлопчик заплющив очі і стрибнув у воду. Після Валі на стрибок зважилися Ніна, Галя, Люся, Зіна, Катя і Саша. За ними стали стрибати всі дівчатка. Я переконався, що в дівчаток більше вольових сил, ніж у хлопчиків, вони мужніше вміють долати страх і нерішучість і не так бурхливо, як хлопчики, виявляють радість після того, як удалося примусити себе здійснити мужній вчинок.
Коли після закінчення 3-го класу ми відпочивали на лоні природи, діти придумали гру в полярників. За умовами гри, на глухому, зарослому чагарником острівці — на крижині, оточеній з усіх боків водою, — були полярники, що зазнали корабельної аварії, у нас — «Велика земля». Треба було переправити «потерпілим» харчі — хліб, картоплю. Між «крижиною» і «Великою землею» — невеличке озеро. За умовами гри переправляти харчі доводилось суворої полярної ночі.
І ось з ланки «Сміливих і безстрашних» знайшлися охочі. Дітям страшнувато: кажуть, на острові колись бачили вовчу нору. Та Шура і Сергійко зважилися на нічну переправу. До товстої соснової дошки прив’язуємо вузлик з хлібом, картоплею, сірниками, салом. Опускаємо на воду дві надуті камери — за грою це катери. Сідає сонце, озеро і острівець вкриваються туманом, з’являються зорі. Хлопчики роздягаються, прив’язують одяг до дошки, тихенько відпливають. За хвилину їх уже не видно, кілька хвилин чути слабкий плескіт, потім і він стихає. Вся ланка «Сміливих і безстрашних» сидить на березі, разом з нами — маленький собачка Травка... Минає година, ніч стає непроглядно темною, не видно ні острова, ні озерця. Раптом у темноті спалахує слабкий вогник: це юні полярники, діставшись до «потерпілих», подають сигнал: можна відправлятися наступній парі катерів.
Знову прив’язуємо до дошки хліб, картоплю, сало і цибулю, опускаємо автомобільні камери. Роздягаються Вітя і Юра. Хтось з дівчаток розповідає, як за давніх часів у цьому озері водилися великі щуки, може, і зараз вони водяться тут... Розповідь явно розрахована на те, що Вітя і Юра злякаються. Дітям, звичайно, страшно лізти в чорну воду, але тепер вони нізащо не відмовляться від переправи. В ту мить, коли Юра і Вітя опустили ноги в теплу воду, попереду почувся сплеск. Це, звичайно, грає риба, та хлопчики не забули розповідь про щук. Минає ще година, на острові спалахує другий вогник, і відразу обидва вогники гаснуть — знак, що обидві пари «юних полярників» з’єдналися. Ми лягаємо спати, та заснути ніхто не може.
На острові спалахує вогнище: хлопчики почуватимуть там, до світанку не зімкнуть очей. Збившись у тісну купку, вони з нетерпінням поглядають на схід: чи скоро почне світлішати небо? А завтра, як тільки на верхівках дерев заграють перші золоті промені сонця, діти попливуть назад. Їм заздритимуть ті, хто ще не звідав радості подолання страху. А вони, ті, що перемогли страх, відповідатимуть стримано, як і годиться чоловікам: «Це зовсім не страшно».
У таємничу нічну переправу ми споряджаємо по черзі всіх хлопчиків, вирушає і Володя. В самий розпал гри просяться і дівчатка: чому хлопчикам можна, а нам ні? Я чекав на це прохання. Разом з Колею перепливає озеро Тіна, разом з Толею — Варя. Хлопчики знайшли на острові сухе сіно, постелили для дівчаток постіль.
Ніч, тиша, самотність — усе це вабить дітей, в цьому вони вбачають романтику подолання труднощів. Діти придумали ще одну цікаву гру — в геологів. В глибині лісу, в непролазних хащах, кілометрах у 5 від узлісся, дівчатка спорудили курінь і розмістилися в ньому ще вдень — це головна база геологорозвідувальної партії. За умовами гри група геологів, хлопчики, глухої ночі через тайгу добираються до головної бази... За плечима геологів рюкзаки зі зразками мінералів. Коли на дворі стемніло, діти виходять зі школи, через годину добираються до узлісся. У темноті треба точно визначити напрям, крім того, треба переправитися через бурхливу річку і через гірський хребет. Дівчаткам забороняється подавати будь-які сигнали. Перехід через ліс триває годин зо дві. До головної бази хлопчики добираються за північ стомлені, та радісні і збуджені.
У серпні під час великої зливи від череди відбилося 14 телят. Тварини втекли кудись на заливні луки. Дорослі довго шукали телят, та не могли знайти. «Нумо пошукаймо ми», — запропонували мені Шура і Вітя. І ось 9 осіб з ланки «Сміливих і безстрашних» — 6 хлопчиків і 3 дівчинки — вирушили зі мною на розшуки. Взяли запас продуктів, намет, компас, 2 автомобільні камери для переправи через озеро. У дітей був піднесений настрій. Ми обстежували заливні луки ділянку за ділянкою; в окремих місцях доводилося розділитися на групи по 2—3 особи. Через 4 дні знайшли І1 телят, вони паслися на лісовій галявині. Решта телят, мабуть, загинула, потрапивши в бурхливий потік, що утворився під час зливи. Дні розшуків назавжди збереглися в пам’яті дітей. Особливо запам’яталися вони Галі, Люсі і Сані — дівчатка боялися темряви, жаб, вужів. А тут довелося зустрітися і з лисицею, і з пугачем.
Улітку, після закінчення 4-го класу, ми гралися в альпіністів. З кручі спустили в глибокий яр мотузяну драбину, попередньо закріпивши її. Внизу — наш високогірний табір, ми — альпіністи. Завдання полягало в тому, щоб по драбині видертися на майже прямовисну стіну, залізти на кручу, потім знову спуститися в яр. Багато хто з хлопчиків уже не боявся висоти, та і їм спочатку було боязко. Першим добрався до вершини і спустився назад Вітя, за ним Шура і Сергійко. Юра вернувся з півдороги. Довелося шукати не таку стрімку кручу, там ми гралися кілька днів.
Дівчатка змагалися з хлопчиками. Найбільш сміливими і безстрашними виявились Тіна, Лариса і Кость. Вони глузували з Володі і Слави — в цих хлопчиків на 3-метровій висоті паморочилася голова. Зрештою всі хлопчики і дівчатка подолали кручу.
Діти, які виявили сміливість і безстрашність, переживають глибоке почуття радості. Сміливість і мужність — ці моральні і вольові риси необхідні кожній людині не тільки у виняткових обставинах, а й у повсякденному житті, в праці.
Чим менше залишалося до закінчення початкової школи, тим більше мене бентежила думка: діти скоро стануть підлітками. Їх уже хвилюють думки про самих себе, хлопчики і дівчатка замислюються: «Який я? Що в мені хороше і що погане? Що думають про мене товариші?»
Наближається підлітковий вік — пора самовиховання. Замислюючись над майбутнім, коли найважливішою виховною силою стануть воля і наполегливість дітей, я прагнув уже тепер, у роки дитинства, пробудити інтерес до самовиховання. У кожної дитини був режим праці і відпочинку. Діти вставали о 6-й годині ранку, робили ранкову гімнастику, обливали тіло холодною водою, снідали й сідали за уроки. До того, як іти до школи, не менш як годину кожна дитина працювала над книжкою. Я прагнув, щоб додержання режиму стало предметом самовиховання. З великими труднощами вдалося примусити себе вставати рано Володі і Славі. Батькам було шкода будити дітей, не могли вони примусити їх і рано лягати спати. Я розмовляв не тільки з хлопчиками, а й з батьками. Славу вдалося захопити перспективою самовиховання. Хлопчик навчився наказувати собі. А з Володею поки що нічого не виходило. Родина виховувала в ньому розніженість.
* Відредаговано згідно із Законом про декомунізацію.
За матеріалами: Василь Сухомлинський. Вибрані твори в п'яти томах. Том третій. Київ, видавництво "Радянська школа", 1977 рік, стор. 272 – 278.
