Анатолій Качан
ПРОЩАННЯ З ЛІТОМ
Усе щільніше тулиться до Бугу
Поголена косою сіножать.
Просвічуються наскрізь лісосмуги —
Сорочі гнізда можна рахувать.
За річкою, під самим небокраєм,
Гуртує осінь тисячі шпаків.
Ці хмари птиць, що небо закривають,
Примножились отут серед степів.
Примножилось зерно і стало колосом,
Хлібиною на нашому столі.
Співають села пісню на три голоси,
Четвертий голос — в небі журавлі.
* * *
ВОРОТА ВИРІЮ
Вже переїхало з полів
Зерно у затишні комори,
І відчинились для птахів
Ворота вирію над морем.
Стоять останні теплі дні.
По селах справили обжинки,
І літо в нашій стороні
Тримає тільки павутинка.
* * *
ЩЕ МОРЕ ТЕПЛЕ
Ще море тепле,
Ще сади
Не одягали шат червоних,
А вже ранкові поїзди
Привозять іній на вагонах.
У привокзальних квітниках
Жар чорнобривців дотліває,
І літо з айстрами в руках
Красуню осінь зустрічає.
* * *
В ДАЛЕКІ МАНДРИ
Зібравши колос-урожай
І виглядівши квіти,
В далекі мандри за Дунай
Ішло червоне літо.
А біля нашого села
На відпочинок стало.
І вдруге вишня зацвіла,
Зозуля закувала.
Та закувала вже не так,
А якось хрипло, глухо.
Відчув неладне щось байбак
нашорошив вуха.
Обвів очима він луги,
Далеку переправу...
Та все мовчало навкруги,
Як в рот води набрало.
Сказав байбак: «Мабуть, мені,
Старому, це здалося...»
Стояли теплі, тихі дні —
Не літо і не осінь.
* * *
ВЕРЕСНЕВІ ДНІ
Вже грім у хмарі
Не гримить
І в небі менше сині.
В передчутті зими
Тремтить
Сухе кукурудзиння.
Тремтять ставки
Серед полів,
Немов од землетрусу.
Гукає осінь
З комишів:
— Гиля у вирій, гуси!
А на капустяних
Грядках
Вже й паморозь біліє...
Як сонце літнє,
У полях
В ці дні робота гріє.
* * *
ОСІННІ ПОЛЯ
Охололи води і земля,
Сон бере натруджені поля.
На горбах у висохлий кулак
Заховав зернята дикий мак.
А поміж горбами в теплий край
Покотився колесом курай.
Ні душі в полях, лише димок
Лащиться, згортається в клубок.
То в село за синій горизонт
Поспішає трактор на ремонт.
Тихо-тихо трактор вуркотить,
Щоб свої поля не розбудить.
* * *
ПОЛЬОВА ДОРОГА
Червоним золотом із груші
Останнє листя потекло.
Останній трактор з поля рушив,
А птиця стала на крило.
Давно відпахла медуниця,
У підземеллі спить ховрах.
Лише не спиться, не лежиться
Глевкій дорозі у полях.
Вона то журиться за колосом,
Що відшумів, немов прибій,
То пригадає перше колесо,
Що прокотилося по ній.
Було це літо урожайне:
Потоком сонячних краплин
Зерно із бункерів комбайнів
Текло у кузови машин.
Та відшуміла косовиця,
Тепер тут знову ні душі,
Хіба що заєць чи лисиця
Через дорогу пробіжить.
Куди не глянеш — пусто, голо
І на стерні, і по ярах.
Стоять лише дві скирти в полі,
Мов кораблі на якорях.
Надходять хмари-водовози
Із глибини рудих степів,
І дощ цілує на дорозі
Сліди людей і тракторів.
* * *
ЩЕ ЗИМИ НЕ ВИДНО
Ще зими не видно і в бінокль,
Ще цвіте при березі латаття.
Та вже вітер вищипнув листок
Із чуприни клена коло хати.
Виряджає літо в школу нас,
А бабуня осінь вечорами
В’яже рукавиці про запас,
Бо зима уже не за горами.
* * *
ЩЕДРЕ СОНЦЕ
Ціле літо по краплині
Сонце ми збирали,
Обережно у корзини,
В кошики складали.
Зашуміли в косовицю
Ниви урожайні —
Це забили у пшениці
Крилами комбайни.
Трактори заскиртували
Сонячне проміння,
І над полем заблищало
Срібне павутиння.
Все тепло своє за літо
Сонце розгубило,
Ним земля тепер зігріта.
Відпочинь, світило!
Ще горять його краплини
В яблуках із саду,
В стиглих кетягах калини,
В гронах винограду.
Прилетіли омелюхи,
Раді кожній гронці,
Заспівали в завірюху
Пісеньку про сонце.
* * *
Анатолій Качан
ДЗВОНИТЬ ОСІНЬ ШКОЛЯРАМ
1
На світанку вулицею міста,
Де шумлять про зиму явори,
З рюкзаками, як парашутисти,
Поспішають юні школярі.
Наша рідна школа біля гаю
Схожа на літак-аероплан.
Цей літак щоранку вирушає
До Країни творчості і знань.
Опадає з кленів жовте листя
На кущі калини, мій рюкзак.
Осінь у червоному намисті
Проводжає літо на літак.
2
Журавлиними ключами
Дзвонить осінь школярам
І розносить над садами
Жовте листя телеграм.
В небі синьому клинописом
Написали журавлі
До пташиного літопису
На прощання кілька слів.
У містечку над Лиманом
Буде школа нас навчать,
Як по зорях і туманах,
По пташиних караванах
Книгу осені читать.
А клинописів тих значення
Пояснив дідусь мені:
«Краю рідний, до побачення,
До квітучої весни!..»
* * *
ДИВУВАЛИСЯ ЛІСИ
Дивувалися ліси:
— Де поділися вівси?
— А вони зими злякалися
І в комори заховалися.
Дивувалися гаї:
— Де поділись солов’ї?
— Солов’ям птахи довірили
Відчинити браму вирію.
Дивувалась наша хата:
— Де поділись ластів’ята?
— Ластівки з дротів знялися
І за море подалися.
— А куди ж це, як на свято,
Гарно вбралися малята?
— Діти виросли за літо,
Понесли до школи квіти.
* * *
СТЕПОВА ДОРОГА
Червоним золотом із груші
Осіннє листя потекло.
Останній трактор з поля рушив,
А літо стало на крило.
То з очеретів біля Бугу
Птахів покликав теплий край.
Слідом за ними з лісосмуги
До моря котиться курай.
Давно відпахла медуниця,
В норі глибокій спить ховрах.
Лише не спиться, не лежиться
Глевкій дорозі у степах.
Вона то журиться за колосом,
Що відшумів, немов прибій,
То пригадає перше колесо,
Що прокотилося по ній.
Із річки чайка прилетіла,
І знов згадалися ті дні,
Коли здіймались, наче хвилі,
Валки пшеничні на стерні.
Та відшуміла косовиця,
Тепер тут знову ні душі,
Хіба що заєць чи лисиця
Дорогу десь перебіжить.
Куди не глянеш — пусто, голо
І на стерні, і по ярах.
Лише стоять дві скирти в полі,
Мов кораблі на якорях.
Та ще шипшина-тавричанка,
Вся у кораллах дорогих,
Ворожить степу, як циганка,
По лініях стежин-доріг.
Шипшина чує, як у лузі
Останній трактор гуркотить,
Як вітер десь у лісосмузі
Сухим стручком торохкотить.
Надходять хмари-водовози
Із глибини рудих степів
І дощ цілує на дорозі
Сліди коліс-мандрівників.
* * *
ОСІННЯ БОРОЗНА
Вже літо красне і конем
Не наздогнати — осінь.
Річне кільце іще одне
В деревах додалося.
Стоїть і журиться сосна,
Бо в полі за рікою
Лягла глибока борозна
Між л і т о м і з и м о ю .
Та борозна серед полів
Птахів на південь кличе.
Летять над степом журавлі,
Про що вони курличуть?
Із висоти ключ журавлів
Курличе трактористу,
Що трактор борозну скривив.
«С к р и в и в … От гумористи!»
* * *
СТЕПОВИЙ ВІТРЯК
Над полиновим сухоцвітом
Махає крилами вітряк,
Немов збирається злетіти,
Та не наважиться ніяк.
За журавлиним караваном
Він теж майнув би за Дунай,
Але ж на крилах дерев’яних
Не долетіти в теплий край.
Старий вітряк живе між селами,
За перехрестям двох доріг.
Він чорні хмари перемелює
На біле борошно, на сніг.
А хуртовини-снігоноші
Тим білим меливом зими
У першу чергу припорошать
Зелений клин озимини.
Вітряк хмарини перемеле,
І з того борошна вночі
Зима-мірошниця у селах
Спече різдвяні калачі.
* * *
ТЕПЛИЙ КРАЙ
Над левадами, над лугами
Пролітали гуси клинами.
За гусьми крикливими через гай
Подалася дівчинка в теплий край.
У гаю від крику ворони
Опадало листя червоне.
А за гаєм біля могили
Золоте багаття горіло.
Довелось малій мандрівниці
До багаття йти, щоб погріться.
В пастухів знайшлися від зайця
У торбині хліба окрайці.
А до хліба — сіль, цибулина
І смачна картопля-жарина.
А іще знайшлись небилиці,
Як украли зайці рушницю,
Як на конях циганські діти
Доганяли червоне літо.
Аж надвечір з пучком калини
Поверталась вона в долину.
Пахло степом ситцеве плаття,
Пахли руки димом багаття.
Біля хати під яворами
Виглядала дівчинку мама.
Перепало б їй на горіхи,
Та сказала дівчинка тихо:
— Не гнівися, матінко, і не лай,
Я сьогодні бачила
т е п л и й к р а й .
За матеріалами: Анатолій Качан. "Листи з осіннього саду". Лірика, ігрова поезія. Художник Кость Лавро. Київ, видавництво "Веселка", 2012 рік, 64 с. Текст взято з інтернет-ресурсу: http://www.abetka.ukrlife.org/
* * *
Анатолій Качан
ЛИСТИ ІЗ САДУ
Щодня через леваду,
Через кленовий міст
Шле яблунька із саду
Мені за листом лист.
Сьогодні на світанку
Дізнався я з листів,
Що яблунька-мерзлянка
Боїться холодів.
Із в'язкою соломи
Подався я у сад
І яблуньку знайому
Закутав аж до п'ят —
Щоб у зимову пору
На ніжнім стовбурці
Не обгризали кору
Морози і зайці.
Шле яблунька зимою
Останній лист мені:
«У гості із бджолою
За матеріалами: Анатолій Качан. "Світанок року". Вірші та загадки для дітей. Художник Євген Попов. Київ, видавництво «Веселка», 1986 рік, 32 с.
Більше віршів Анатолія Качана на нашому сайті:
