"Був колись смутний чоловік, такий смутний, що ніхто ніколи не бачив усміху в його на виду, не помічав, щоб очі його загорілись веселим блиском. Не чути було від його веселих жартів або дотепних пустощів. Дехто казав, що він був злий. Але він зовсім не був злий; він тільки був смутний і через те не сміявся й не жартував. Його брати не любили його, бо вони були веселі, а він був смутний! Коли вони раділи, добувши собі що-небудь, він бачив, що вони забули про тих, що не можуть добути нічого, і він був смутний, бо не мав сили радіти. І брати не стали ділитись із ним своїми радощами, кажучи, що його не тішить щастя других. Але він бажав щастя другим; тільки він бачив так його мало в людях, а тому щастю, що він бачив, він знав правдиву ціну, і не могло його втішати те, що він бачив..." (Володимир Самійленко)
У поезії українських митців образ Тараса Шевченка є символом української державності, української нації, національної єдності українців, символом поступу до внутрішньої свободи, чесності, правди, самовираження, символом, що надихає жити, боротися, кохати - як вічна святиня, як уособлення найвищого розуму і непізнаного духу, як невмируща душа і пам'ять української нації... Читайте поезії про Тараса Шевченка від Марії Пригари, Володимира Підпалого, Ліни Костенко, Леоніда Кисельова, Уляни Кравченко, Лесі Храпливої-Щур, Андрія Малишка, Костянтини Малицької, Василя Голобородька, Дмитра Луценка, Михайла Ткача, Юрія Рибчинського, Івана Огієнка, Івана Коваленка, Лесі Українки, Любові Пшеничної, Богдана Столярчука, Миколи Тимчака, Сергія Рачинця, Вікторії Климентовської, Грицька Чубая, Олександра Богачука, Лідії Рибенко, Любові Пшеничної, Лозенка Г., Михайла Чигирина, Максима Рильського, Олександра Олеся, Богдана Лепкого, Володимира Самійленка, Анатолія Камінчука, Марії Чепурної, Марії Хоросницької, Дмитра Чередниченка, Євгена Маланюка, Петра Мельника, Марії Яновської, Марії Дем'янюк.
"... В умовах жорстокого національного гніту, «під страшним російським режимом, під яким не можна було навіть говорити рідною мовою, майже нічого не можна було писати, а тим більш мати свою пресу, школу й урядування», як згадував Володимир Самійленко, минуло майже все його життя. Тільки два місяці ще в студентські роки він міг відчути, що значить бути вільним, і то завдяки громаді київської української інтелігенції, яка дала йому кошти на поїздку до Галичини. «Дивно було почувати, що над твоєю душею не стоїть російський жандарм, що за одне непевне слово може тебе заарештувати й запроторити бог зна куди»... Володимиру Самійленку властива органічна єдність особисто пережитого і змісту ним написаного в усіх жанрах його літературної творчості — в ліриці, сатирично-гумористичних поезіях, прозових фейлетонах та оповіданнях, драматичних творах і навіть у статтях та рецензіях..." (М. Г. Чорнопиский)