Публікації за тегом: Анатолій Дімаров

"Блакитна дитина" Анатолія Дімарова - це весела повість про дотепного й вигадливого сільського хлопчака. Багато трапляється з ним різних пригод - і веселих, і сумних, бо кипуча невгасима енергія так і бурхає в ньому, як у вулкані, і часом проривається в зовсім несподіваному навіть для нього самого напрямі.

Повісті «Три грані часу» могло б не бути ніколи або вона була б трохи іншою за сюжетом, якби не одне велике життєве захоплення Анатолія Дімарова - це колекціонування каміння. Поміж геологів та колекціонерів Анатолія Дімарова знають не тільки як письменника, а як натхненного мандрівника та шукача цього прекрасного дивотвору природи під час подорожей в Сибір, Казахстан, на Урал,  Памір і в Крим. Саме ті походи подарували йому враження, що, звичайно ж, благотворно вплинули на письменника, подарувавши йому ідеї, сюжети, людські типажи, які й ожили на сторінках його книг. ... Юний герой «Трьох граней часу» Юрко, якого батько взяв із собою «полювати» в горах на каміння, фантастичним чином зустрічається з плем’ям розумних істот. І починаються його дивні, захоплюючі пригоди. Одне слово, починається те, без чого просто не буває фантастичного твору...

 

Казка Анатолія Дімарова "Для чого людині серце" — про дерев’яних чоловічків, які не знали, що таке радість, горе, співчуття. І тільки один з них — той, якому випадково дісталося людське серце, — пізнав радість живих почуттів і ціною свого життя врятував хлопчика від загибелі у морозному лісі.

Знаний український письменник, лауреат Шевченківської премії, мандрівник і природолюб Анатолій Дімаров написав багато серйозних і проникливих оповідань, повістей та романів з глибин життя українського народу. Та є в нього ще низка цікавих і своєрідних творів для дітей та юнацтва  - казки, пригодницькі, фантастичні повісті. Через неймовірні, часом екстремально небезпечні, а часом веселі пригоди й випробування герої науково-фантастичних повістей проникають у безмір минулого і майбуття людства, Космосу і, певна ж річ, - людської душі...  І саме це робить ці повісті цікавими та привабливими ось уже для кількох поколінь юних читачів.

 

У фантастичній повісті Анатолія Дімарова «Друга планета» органічно поєднуються так звана жуль-вернівська традиція і гострий пригодницький сюжет. До того ж, вся оповідь ненав’язливо забарвлена неповторним дімаровським гумором. Драматичні перипетії в «Другій планеті» часто мають комічні подробиці. Страшне, сумне й смішне, як це часто бачимо в Анатолія Дімарова, органічно сусідують і в цьому творі. ... Так ідилічно починалася родинна мандрівка на Венеру. І такі несподіванки підстерігали їх усіх тут. Вони не знали, що на планеті запанував профашистський режим орангів. Потім з’ясується: штучний ген інтелекту, який одержали оранги, виявився нетривким, і оранги здеградували. Їхній біснуватий фюрер мріяв про всесвітнє панування. Вітя з батьками та тіткою Павлиною вступають у нерівну боротьбу з озброєними до зубів орангами. Здавалося б, земляни приречені, бо співвідношення сил для них безнадійне. Але мужність, інтелект і солідарність творять диво перемоги. Полонені орангами земляни не тільки вириваються на волю, а й наводять лад на планеті. З фашизмом тут покінчено. У цієї доброї книги - винятково щаслива доля. Її читають від покоління до покоління, вона немов несе світло далекої зірки через простір у час.

 

Автобіографічна повість «На коні й під конем» — весела історія про збитошного хлопця, з яким увесь час трапляються кумедні пригоди.

"Колись я чув казку про чарівний місточок. Провисав він над безоднею, і по один бік жила людина, а по другий було все, що потрібно їй для життя. Щодня переходила ту прірву людина. І жити б їй вічно, коли б місточок не вужчав з кожним днем. Стурбована, щоразу набирала людина все більше припасів. Але чим важчою ставала її ноша, тим вужчим — місточок. Я теж стою над таким урвищем, і по той бік — прожиті мною роки. І доки не щез місточок моєї пам'яті, буду ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа..." (Анатолій Дімаров)

 

"Коли мій син приносить незадовільну оцінку, дружина запитує з трагедійними нотками в голосі: "Це що?.. Що це таке?!.." І тиче пальцем у сторінку щоденника, де стоїть двійка або навіть трійка, схожа на злющого шершня: така ж маленька голівка, таке ж велике, хижо націлене черевце з гострим жалом на кінці. Тож дружина тиче пальцем у того шершня так, немов хоче зігнати його із сторінки щоденника, і все допитується: "Що це таке, я питаю?.." Син мій — ані слова у відповідь. Тільки палахкотять відстовбурчені вуха. Чого вони в нього такі великі й червоні? Невже і в мене колись були отакі?.." (Анатолій Дімаров)

 

""Ти вже у мене дорослий!" Мама поправляє на мені комірець, намагається пригладити непокірну чуприну. "Зовсім, зовсім дорослий." Вона все ще плекає надію, що одного гожого ранку розплющить очі й побачить мене дорослим. Отаким солідним, як, наприклад, Павло Степанович, який недавно сказав: "Сідай! Тобі ніколи не бути математиком." Інші вчителі теж час від часу урочисто проголошували, ким я не буду. Якщо їм вірити, то мені не світила жодна професія, якої тільки прагне нормальна людина. Я не стану ні географом, ні літератором, ні інженером, ні істориком — вони це знали напевно. Не знали лише, ким же я стану…" (Анатолій Дімаров)  

 

"Схоплююсь од гучного крику. Щойно снився сон: яскраво освітлений коридор і відчинені двері в темну кімнату. Там, у кімнаті, в густій темряві, причаїлося якесь страховисько. Щось настільки страшне, що я весь холону. Хочу втекти, та ноги приросли до підлоги. Хочу закричати, але голос пропав. У цей час світло в коридорі погасло і залунав отой крик. Серце гупає так, що, здається, от–от вискочить з грудей. Ошелешено блимаю, а у вуха ще б'є несамовите: "Під–йо–ом!" Врешті усвідомлюю, що я в казармі. На вузькому двоповерховому ліжкові: я внизу, нагорі — Мишко. Він теж прокинувся..." (Анатолій Дімаров)