Більше...

95. "Як берегти дитяче довір'я" (з книги Василя Сухомлинського "Сто порад учителеві")


Василь Сухомлинський

СТО ПОРАД УЧИТЕЛЕВІ


95.  ЯК БЕРЕГТИ ДИТЯЧЕ ДОВІР'Я


Найголовнішим у цій дуже тонкій сфері виховання є глибоке розуміння, точніше, відчування серцем дитячого світу, відчування дитинства.

Дитинство, дитячий світ — це світ особливий. Діти живуть своїми уявленнями про добро і зло, про гарне і погане, у них свої критерії краси, у них навіть свій вимір часу: в дитинстві день здається роком, а рік — вічністю. Щоб мати доступ у цей казковий палац, ім’я якому — Дитинство, ви повинні перевтілитися, стати в якійсь мірі дитиною — тільки за цієї умови вам доступна буде мудра влада над людиною — дитиною.

Не подумайте, мій друже, що я ідеалізую світ дитинства. Я прекрасно усвідомлюю, що дитинство створюється з того, що ми, дорослі, залишаємо в своїх дітях. Але якраз тому, що дитина — ніжний паросток, який стане могутнім деревом, дитинство й вимагає до себе особливої поваги. Мудрість влади педагога — це насамперед його безмежна влада все розуміти. Тут не може бути ніяких обмежень. Пам’ятайте, що в дитини не буває умисного прагнення творити зло. Педагогічне неуцтво з того й починається, що вихователь приписує дитині це прагнення, вважаючи, що вона навмисне чинить погане.

Прагнучи «підрубати корінь зла», вихователь рубає всі цорені, і живі паростки дитинства засихають. Звинувачення в умисному злі, в лінощах, недбальстві, яких насправді немає, дитина переживає як велику несправедливість, це відштовхує її від учителя, вона втрачає довір’я до нього. Ламаючи дитячу довіру до вас, ви штовхаєте дитину на те, що вона починає захищатись непокірністю, умисним непослухом, прагненням робити все наперекір вашим вимогам. Пам’ятайте, що все це з’являється там, де дитяче довір’я до вас дало тріщину.

З винятковою педагогічною мудрістю ставтесь до найрізноманітніших необачних дитячих вчинків, у яких — не навмисне зло, а найчастіше забудькуватість, незнання чи, буває, помилка. Не вдавайтесь у таких випадках до публічного осуду дитячого вчинку. Знайте про цей вчинок тільки ви. У вас велика, мудра сила все розуміти і все знати. Ви повинні розуміти, чому першокласник, узявши в товариша кольорові олівці в яскравій коробці, повертів їх, і рука з олівцями потяглась до кишені. Не здіймайте тривоги — це не крадіжка. Ви повинні розуміти, чому малята по дзвінку не біжать у клас, а хочуть«ще трошечки, ще одну хвилиночку» погратися на зеленому лужку; чому Федя не слухає умову задачі, а дивиться, затамувавши подих, па бджолу, яка залетіла в клас; чому Оксанка не читає того, що всі читають, а малює на промокашці квітку; чому під час екскурсії в ліс троє невгамовних школярів — Миколка, Пилипко й Петрик — навмисне відстали від класу, сховались у кущах...

Чому, чому, чому...— сотні «чому» і сотні конфліктів. Конфлікт між учителем і дитиною — один з крайніх проявів педагогічної неграмотності. Це явище буває там, де вихователеві не вистачає великодушної батьківської, материнської мудрості, великої педагогічної влади, розуміння того, що він має справу з дитячими вчинками, з дитячим світом думок і поглядів; дитину взагалі не можна порівнювати з дорослим, немає такої єдиної мірки, якою можна було б виміряти дорослого й дитину. 
 
Пам’ятаю маленького Дмитрика. Це було в III класі... Уявіть собі: йде урок граматики. Ви пояснюєте біля дошки правило, всі слухають, записують приклади. Пише нібито й Дмитрик, але серце ваше непокоїться за цього хлопчика. В очах у нього — ніби живі намистинки, чимось він зараз зайнятий, щось йому не до граматики. Підходите тихенько до хлопчика й бачите: перед ним напіввідкрита сірникова коробка, у ній щось ворушиться; і Дмитрик увесь там, у коробочці його очі й думки. Придивляєтесь — у коробці жук, якийсь незвичайний, з одним рогом; як пилкою, ріже він і не може перерізати дверці, своєї тюрми.

Можна, звичайно, розгніватися, довести хлопчика до сліз (а себе — до нервового тремтіння), але що з цього? Єдине, чого ви доб’єтеся,— час буде витрачено даремно, жук стане розвагою для всього класу, діти заздритимуть Дмитрикові й підсміюватимуться над вашим гнівом.

Нехай не дає вам спокою в цю мить думка: що робиться в твоїй душі, дитино? Чому ти не зміг змусити себе відкласти жука на півгодини й зрозуміти граматичне правило? Ви берете коробочку, закриваєте її, кладете в кишеню, кладете руку на голову Дмитрика, ще раз пояснюєте правило, хлопчик пише; бачите, він зрозумів: бувають же такі діти — одним оком дивиться на однорогого жука, другим на дошку — і все-таки щось залишається в голівці.

Після уроків Дмитрик підходить до вашого столу, мовчить, нахиливши голову. Чорні намистинки очей ледве блищать, сховані під довгими віями. Але від вас він не може приховати, що в його очах усе-таки грають бісики. Віддаєте Дмитрикові жука і просите розповісти: де він знайшов таку дивну істоту, як це йому вдалося примусити жука «пиляти» дверці темниці, що він далі думає робити з жуком? Дмитрик охоче розповідає, він тягне вас за рукав до чагарника, де, за його словами, такі ось жуки вилазять на світло і літають один раз на три роки.

У розповідях про такі речі звичайно чути натяки вихователя на те, що з вершин своєї педагогічної мудрості він спускається до світу дитячих інтересів, дозволяючи собі бути добрим до дитини. Діти не терплять цієї поблажливості.

Справжнє виховання не там, де педагог з вершин спускається на землю, а там, де він піднімається до тонких істин Дитинства. Піднятись, а не спуститися. Не сюсюкати з дитиною, не підладжуватися під «дитячу обмеженість» інтересів (немає такої обмеженості, якщо ми самі не обмежуємо інтересів дитини), а бути мудрим наставником.

Мудрість влади людини над людиною, а тим більше дорослої людини над дитиною — це велика творчість, глибоке сердечне проникнення в світ дитячих думок і почуттів, це вміння розуміти мову дитинства, зберегти в собі краплю дитинства і водночас не стати на одну дошку з дитиною за рівнем розвитку. Коли я бачу, як учитель — доросла людина, батько сім’ї, привів до вчительської хлопчика-п’ятикласника й допитує: «Ну, чому ти весь час смієшся на уроках? Доки це буде? Невже школяр має право так поводитись?» — мені здається, що вчитель включився раптом у дитячу гру, але не розуміє, що це гра. Хлопчик мовчить. Він і не може нічого сказати. І взагалі було б дивно, якби п’ятикласник раптом відповів учителеві в тому ж дусі, в якому поставлене запитання. Учень найчастіше не знае, чому він сміється, а вчитель не може цього не знати. Йому не дано права не знати, чому дитина вчинила так чи інакше. Виходить же взаємне нерозуміння: вихователь не розуміє дитини, дитина не розуміє вихователя; дивишся інколи на них і думаєш, чи не різними мовами говорять вони?

Пам’ятайте, що дитині, а ще більше підліткові, хочеться в чомусь «показати себе», в чомусь утвердити свою волю, свій розум, кмітливість, винахідливість. Жива істота, яка з вашою допомогою пізнає світ, поступово стає особистістю. У цьому важкому становленні влада педагога має бути особливо обережною: воля старшого легко може перетворитися в сваволю, а інколи і в розправу над людиною. Не придушити й зламати, а підняти й підтримати, не знеособити внутрішні духовні сили дитини, а утвердити почуття власної гідності — тільки так треба здійснювати свою владу над дитиною, і тільки за цієї умови ваша влада може бути мудрою. Якщо дитина робить щось «не так», не допускайте «сильних», «вольових» засобів впливу на неї. Не допускайте, щоб у вашу складну лабораторію гуманізму увірвався стук кулака по столу й окрик. Нехай не приваблює вас перспектива побачити рухливого, сміхотливого, вічно невгамовного пустуна згаслим і приголомшеним, із сумними, погаслими очима, зігнутим і нещасним — погана це перспектива. Бережіть, як найвище благо, людську гордість, недоторканність особистої честі дитини. 

Пам’ятайте, що пустун, в якого про все своя думка, на все свій погляд,— то ваше щастя, вихователю; а безвільний; як тінь, вихованець, в якого власні думки вибиті з голови вашими «сильними» засобами, який покірно й беззастережно завжди підкоряється вам,—то ваше нещастя. Знайте, що невтримний пустун і «забіяка» в потрібну хвилину виявить себе доброю, сердечною людиною, а безвільний, покірливий часто буває байдужим і, сам не усвідомлюючи того, жорстоким, готовим переступити через горе ближнього в ім’я особистого благополуччя. «Сильні» й «вольові» засоби впливу, які ламають волю дитини, роблять її безсердечною.


* Текст адаптовано

За матеріалами: В.О. Сухомлинський. Сто порад учителеві. Вибрані твори в п'яти томах. Том другий. Видавництво "Радянська школа", 1976, стор. 640 - 644.

 

Більше порад від Василя Сухомлинського:

Василь Сухомлинський, "Сто порад учителеві" 

Книга "Сто порад учителеві" написана російською мовою протягом 1965 - 1967 років. Уривки з роботи друкувалися російською мовою в журналі “Народное образование” (1969, №5,6,9) й українською мовою в ряді номерів газети “Радянська освіта” у 1971 та 1972 роках. У повному об’ємі вперше опублікована українською мовою у 1976 році в другому томі п’ятитомного видання вибраних творів педагога.


Останні коментарі до сторінки
«95. "Як берегти дитяче довір’я" (з книги Василя Сухомлинського "Сто порад учителеві")»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
На сайті