Василь Сухомлинський
СТО ПОРАД УЧИТЕЛЕВІ
83. ОВОЛОДІВАЙТЕ МИСТЕЦТВОМ ІНДИВІДУАЛЬНОЇ БЕСІДИ З ВИХОВАНЦЕМ
Придивіться до дитинства, вдумайтесь у те, як поводяться малята, як ставляться вони одне до одного, до матері й батька, а потім і до вас, педагога, і ви переконаєтеся, що в дитини є органічна духовна потреба вилити перед вами свої почуття й думки, розкрити свою душу.
Але знайте: дитина щиро розкриється перед вами тільки за умови, якщо ви ніколи не звертаєтесь ні до кого з проханням чи вимогою вгамувати, приборкати її.
Якщо ж ви сподіваєтесь, що, скажімо, мати чи батько примусять вашого вихованця бути хорошим, і про цю надію вашу знає дитина, і ви навіть спеціально даєте зрозуміти їй, на що покладаєте свої надії, — пишіть, як кажуть, пропало; не тільки самовиховання, але й нормального порядку у вашому класі не буде. До батьків звертатись треба, говорити з ними треба, але в дитини ніколи навіть думка не повинна зародитися про те, що найдорожчих, найлюбиміших людей учитель робить "пугалом". У вихованні взагалі недопустимо, щоб на людину дитина дивилася як на страховище.
Треба виховувати так, щоб дитина не боялася матері, батька, вчителя, а любила їх. Щоб у неї взагалі були любимі люди. А любов у дитячому серці народжується до того, хто здатний розсіяти тривогу й розгубленість, утішити, утвердити віру в свої сили, хто здатний оберігати легковразливі, дуже чутливі до грубих, необережних доторкань почуття дитини і насамперед почуття власної гідності.
Мені здається дивним і незбагненним: як може педагог розраховувати на довір’я, відвертість, щирість дитини, якщо він не став для неї любимою людиною?
Хочу порадити й таке: не відмахуйтесь від так званих дитячих скарг. Не вважайте всі дитячі скарги наклепом, а всіх маленьких скаржників — «тонкосльозими наклепниками», як любить говорити один мій знайомий учитель. Це не так. Умійте вислухати скаргу. Взагалі, уміння слухати дитину — велике педагогічне мистецтво. Там, де не має цього мистецтва, немає і не може бути виховання.
Вам удалося досягти того, що вихованець охоче йде до вас, розкриває перед вами душу. Знайте, що доторкання до дитячого серця має бути найніжнішим, найобережнішим,— тільки ніжність і обережність ведуть до того, що своєю розмовою з дитиною ви спонукаєте її до самовиховання. Пам’ятайте, що коли в школі панує добро і взаємне довір’я, вихованець сам приходить до вас тоді, коли в душі його розгубленість, коли він не може розібратися в тому, що діється в його душі, де істина, що йому робити. Пам'ятайте, що запитань таких у схвильованій дитячій розповіді ви, може, й не почуєте, але вмійте прочитати їх між рядками.
Бережіть таємницю, яку довірила вам людина,— це одне з елементарних правил педагогіки, що стосується і виховання і самовиховання. Знайте, що, розкриваючи перед вами душу, вам можуть розповісти про найважче й найскладніше. Ви можете почути про ганебний вчинок, про такі взаємини між вашими вихованцями, які, здавалося б, одразу ж вимагають негайного втручання дорослих. Умійте бути терплячими у таких випадках, умійте стримати пориви гарячого серця мудрим розумом і водночас одухотворити мудрість своєї думки полум’ям гарячих 1почуттів. Наслідком вашої розмови з вихованцем, який розкрив перед вами свою душу, ніколи не повинно бути покарання — пам’ятайте про це. Знайте, що одним з покарань, які найгостріше уражують юну душу, с виставлення перед колективом глибоко особистого, сердечного.
Я ще раз повторюю, що, коли вихованець переживає горе, знегоду, прикрість, образу, несправедливість, розгубленість,— він прагне вилити свої почуття й думки людині, яку він поважає й любить, якій він довіряє. Але кожна чесна й скромна людина переживає в таких випадках велику соромливість. Умійте побачити в очах свого вихованця найтонші порухи його душі. Умійте зробити так, щоб ви залишились віч-на-віч з ним. Знайдіть слово — єдине слово треба шукати серед тисяч,— яке тонко, розумію, тактовно спонукало б вашого вихованця розкрити своє серце.
Те, що людина відкрилася перед вами,— вже одне це є великим успіхом виховної роботи. Але подальше величезною мірою залежить від того, яким побачить і відчує ваш вихованець ваше людське доторкання до свого серця.
Я, як кажуть, голову свою даю відрубати, твердячи: якщо вихованець не йде до вчителя із своїми радощами й болями, якщо він не відкриває перед ним свою душу,— взагалі смішно говорити про будь-яке виховання,— його нема, нема й нема. Відкриття серця вихованця улюбленому вихователеві — це процес взаємного облагороджування почуттів і думки.
Виливаючи в словах свої думки про душевну травму, людина насамперед облагороджує почуття: примітивні почуття витісняються тоншими, вищими. Людина, як кажуть у таких випадках, бере себе в руки — це якраз і є тонке спонукання до самовиховання. Вона володіє своїми поривами. Тому довірлива бесіда з вихователем приносить полегшення, поліпшує самопочуття. Поділена радість — подвійна радість, поділене горе — півгоря. Відкривши свою душу, виливши почуття й думки, людина переконується, що вона сама спроможна змінити своє самопочуття, вплинути на себе.
Боляче навіть від думки про те, що в школах у нас ще бувають окремі вихованці, які носять у собі неподілене горе. Воно висушує серце, спустошує душу. У мене здригається серце, коли я бачу похмурого підлітка, який замкнувся в собі. І найстрашнішим горем буває почуття своєї неповпоцінності: іншим знання даються, а в мене нічого не виходить, я невдаха, така вже моя доля... Це горе нагромаджується поступово, день у день, воно боляче стискає серце, холодом сковує душу. Підліткові хочеться поділитися своїм горем, але йому соромно, і він мовчить. Мовчить удома, мовчить у школі. Друже, придивіться до деяких своїх вихованців і допоможіть їм позбутися непосильного тягаря. Передусім принесіть їм радість: зробіть так, щоб учень побачив свій успіх в оволодінні знаннями й пережив від цього почуття гордості...
Якщо ви і ваш вихованець стали друзями, якщо вас об'єднує взаємне довір’я, якщо ви ніколи не принесли своєму вихованцеві зла, прикрості, тяжких переживань,— ви маєте моральне право вчити самовиховання, і ваші повчання сприйматимуться як мудрість життєвого досвіду.
Але є ще одна умова, без якої неможливе самовиховання. Вона, ця умова, лежить між волею педагога й волею вихованця, вона ніби об’єднує виховання й самовиховання в єдине ціле. Ця умова — усвідомлення вихованцем свого власного становлення; розуміння і переживання того, що сьогодні я став кращим, ніж учора, що в мою душу входить людська краса, і це входження краси залежить величезною мірою від мене самого, від власної моєї волі.
Прекрасний супутник усвідомлення вихованцем свого власного становлення — повага до самого себе, переживання почуття власної гідності Тільки там, де вихованець поважає себе, можливе самовиховання. І чим глибше почуття самоповаги, тим більше чутливості, сприйнятливості до ваших моральних повчань, до ваших напучувань: виховувати себе треба ось так. Там, де немає самоповаги, людина абсолютно глуха до ваших повчань і порад.
Від чого ж залежить самоповага, як вона виховується? Пам’ятайте, мій друже,— це дуже тендітна річ. З нею треба бути надзвичайно обережним. Так само обережним, як обережні ми буваємо з краплею води, що тремтить на квітці троянди, коли треба зрізати квітку, не струсивши прозорої краплі, в якій сяє маленьке сонце. Щоб виховати самоповагу, треба діяти тільки ніжними, тонкими виховними засобами. Самоповага не терпить грубих, «сильних», «вольових» засобів. Я б назвав самоповагу дитячою інтелігентністю. Це душевна лагідність, помножена на чистоту думок, потягів, намірів.
Тут ми маємо справу з найцікавішою в школі справою, із справою, яка заслуговує величезної уваги, але, на жаль, мало вивчена,— з дитячою розумовою працею, точніше, з відображенням цієї праці в емоційній сфері,— з інтелектуальними почуттями. Повага до самого себе народжується із світлих інтелектуальних почуттів — з радості пізнання. Тут, у цих інтелектуальних почуттях,— джерело дитячої інтелігентності. Якщо ж навчання супроводжується похмурими почуттями, людина стає байдужою до самої себе — ні про яке самовиховання не може бути й мови. Найважливіше виховне завдання педагога як вихователя полягає в тому, щоб оберігати в юному серці вогник світлих інтелектуальних почуттів, не дати йому згаснути,— запалити його знову дуже важко.
Таким чином, вихованець ваш поважає себе, дорожить кожним вашим словом про себе, отже, грунт зораний під досів насіння самовиховання; ви можете вчити, як виховувати себе, і ваші повчання не залишаться пустими словами.
Є кілька сфер самовиховання: сфери моралі, праці й навчання, фізичної культури. Усі вони взаємозв’язані, бо весь процес самовиховання — це єдність складної роботи розуму й серця, єдність почуттів і переконань.
За матеріалами: В.О. Сухомлинський. Сто порад учителеві. Вибрані твори в п'яти томах. Том другий. Видавництво "Радянська школа", 1976, стор. 603 - 607.
Більше порад від Василя Сухомлинського:
Василь Сухомлинський, "Сто порад учителеві"
Книга "Сто порад учителеві" написана російською мовою протягом 1965 - 1967 років. Уривки з роботи друкувалися російською мовою в журналі “Народное образование” (1969, №5,6,9) й українською мовою в ряді номерів газети “Радянська освіта” у 1971 та 1972 роках. У повному об’ємі вперше опублікована українською мовою у 1976 році в другому томі п’ятитомного видання вибраних творів педагога.