"Настав вечір. Осінній ліс закутався у туман, наче в ковдру. Тиша. — Фирррр! — почулося з нірки, що сховалася за сосною. То було Лисенятко. І звали його Кусь. — Пора, — поворушило мале носиком у тумані. Вечір був прохолодний, і тому Кусь одягнув улюблений рудий светр. В ньому він був ще рудіший, наче вогник. І не аби як цим пишався. Бо бути рудим — це завжди чудово, вважав Кусь. Він взяв кошика з печивом і пострибав на лісову галявину, де його вже мав чекати Їжачок. Авжеж! Вони щовечора влаштовували вечорниці серед сонного лісу. Їжачок жив у чудовому кубельці, що біля струмочка, і залюбки приходив на зустріч із Лисенятком. Светра він не одягав, хоч і було прохолодно. Бо вважав, що його колючки — то найкраща прикраса. Але, полюбляв носити шкарпетки й пухнастий, наче хмаринка шалик. Звали його Коль. Він грав на баяні, а Лисеня бігало навколо й співало пісень..." (Ольга Зубер)
«− Ой-ой-ой! — аж підстрибувала Мишка, так поспішала на лісову галявину. Авжеж! Лісова віщунка тітонька Сова ще місяць тому передбачила, що цієї ночі буде зорепад! А значить, можна буде загадати бажання! Аж ось і галявина. А тут вже зібралися і Їжачок з Білочкою, і Ведмідь з Лисичкою. Сидять, очей з неба не зводять. Мишка притулилася до Їжачка й заплющила очі. − Не спи! Прогавиш, як зірка падатиме! — чмихнув Колючий. − Я не сплю. Я мрію, − посміхнулась Мишка...» (Ольга Зубер)
